Олексій Толочко та Георгій Касьянов у своєму баченні нової інтерпретації минулого України переглядають недостатність існуючих концепцій та посилаються на кембриджську історію Росії як на взірець. У своїй репліці з приводу їхнього тексту, Кирило Галушко висловлює застереження та правильно нагадує нам, що «…до цих термінологічних ігор треба ставитися дещо простіше, не надаючи їм надмірної ваги, адже ‘деконструкція понять’ урешті позбавить нас понять узагалі. А люди не можуть існувати без понять. Тому треба шукати певного common sense. І не перетворювати вивчення минулого на обскурантистське заперечення сучасності». Він також звертає нашу увагу на брак неросійськоцентричних історій Євразії та висловлює сумнів в тому, що українські історики та історики України повинні використовувати останні видання серії «кембриджська історія» як взірець.

      Прочитавши томи з історії Росії з цієї серії, я також здивувався, чому Толочко та Касьянов вважають, що українські історики мають використовувати їх як взірець для нової інтерпретації та розглядають їх, на кшталт деяких інших робіт з цієї серії, як «максимально деідеологізовані». Кембриджське дослідження є, безперечно, цінним, оскільки воно привносить нову інформацію та нові сюжети до загальної схеми російської історії. Однак, схема самого дослідження,  або, точніше, його концептуальнa структурa, навряд чи є «деідеологізованим». Подібно до інших історій Росії, воно простежує минуле Росії з територіями, які не були частиною Росії до XVIII століття. Як може історія країни «починатися» на землях, які не були її частиною «на початку» та знаходяться поза її межами у cучасності? Отже, у книзі відсутня як передісторія басейну Волги-Оки, так і пояснення, чому автори дослідження московсько-російської історії сьогодні мають ігнорувати цей початок або зв’язок між цим упущенням та московсько-російським середньовічним міфом про «київське походження». Позитивним є те, що книга не охоплює «південно-західні землі Русі», коли вони становили частину Речі Посполитої та не відносить їх до «західної Росії». Але тоді чому включає їх ще до того, як вони стали частиною Речі Посполитої? Оскільки на момент написання статті Толочко та Касьянов мали доступ лише до третього тому, який охоплює історію СРСР, вони могли цього не знати. З огляду на це зрозуміле упущення, я вважаю, що варто звернути увагу тих, хто зацікавлений у цій дискусії, на те, що, не зважаючи на свої переваги, кембриджська серія про історію Росії не є цілковито «деідеологізованою».

      Автори кембриджської серії, ймовірно, погодилися б з інтерпретаційним критерієм, окресленим редактором  у першому томі:

«Я вирішив використовувати династично-політичний критерій, що діяв у той період: отже, книга зосереджується на територіях, підвладних династії Рюриковичів (нащадків напівлегендарної особистості вікинга Рюрика) з десятого до шістнадцятого століття та їхнім наступникам Романовим у сімнадцятому... Цей підхід визнає існування ступеню політичної нерозривності між ранньою Руссю та Московією, не відкидаючи претензії сьогоднішніх України та Білорусі (або інших пострадянських держав) на їхні власні національні історії, які є самостійними та відмінними від російської».

      Перше питання, яке тут постає, це питання повернення до середньовічного династичного критерію в окресленні меж схем національних історій у ХХІ сторіччі. Можна тішитися з того, що редактори інших томів кембриджської серії, не застосовували цей підхід та не перетворили претензії династичної неперервності на претензії політико-історичної наступності. Важко уявити, наприклад, як би виглядала написана згідно з цим критерієм  історія Британії, якщо ця країна мала шість правлячих сімей від 1066 року, і жодна з них не була англійською, а закон про королівські шлюби (1772) був розроблений, щоб закріпити королівську сім’ю як німецьку. Справжнє прізвище принца Філіпа, для тих, хто забув, є Шлезвіг-Гольштейн-Зондербург-Ґлюксбург. Можливо, принцесу Діану настільки любили саме тому, що вона мала б бути єдиною королевою англійкою з часів Боадіцеї. Я не знаю ані жодної історії Британії/Об’єднаного королівства/Англії, яка починалась би з німецьких князівств, ані жодної історії Німеччини, яка включала би Британію.

      Прийнявши таке рішення, співавтори потім використовують цю натягнуту середньовічну династичну претензію, що з обранням Михайла Романова стає майже повністю фальшивою, для виправдання політично-історичної наступності між периферійним  князівством Русі та києво-руською метрополією.  Як наслідок, їхня історія, подібно до кожної іншої історії Росії, презентує події у басейні Дніпра та узбережжя Чорного моря як «перший період» політико-культурного утворення, центр якого знаходився десь в іншому місці – басейні Волги-Оки. Крім того, вони не зважають на передісторію цього утворення, таким чином позбавляючи її мешканців їхнього походження. Отже, Київська Русь представлена невірно, як «початок», а не те, чим вона насправді була – джерелом впливу на це утворення [Московщина – прим. пер.], подібно до монголів, фінів чи шведів, які відігравали таку ж роль.

      Найранішим із збережених московсько-російських літописів, написаних на землях басейну Волги-Оки, є Лаврентіївський список «Повісті минулих літ» (1377). Його наратив починається в Києві, а потім переміщується від київського центру близько 1180 року і після цього зосереджується на Суздальській периферії без жодного прямого обґрунтування цього рішення. Текст базується на редакціях, написаних у 1177 та 1193 роках за наказом Андрія Боголюбського та його брата і наступника Всеволода III. Обидва претендували на політичну першість на Русі, але не переїжджали до Києва. Вони намагалися виграти у Візантії визнання їхнього міста як місцезнаходження митрополії Русі та наступника Києва. З цією метою вони дали наказ духовенству Успенського собору у Володимирі забезпечити необхідне історичне обґрунтування. Як наслідок, ці два гіпотетичні зведення, ймовірно, мали на меті довести імператору та патріарху, що саме Володимир-на-Клязьмі, а не його суперник Галич, був «справжньою» Руссю. Завдання цих володимирських літописів було значно полегшене тим, що Боголюбський завбачливо привіз із Києва, котрий він розрабував у 1169 році, копію «Повісті минулих літ». Завдяки цьому «Володимирські літописи» не мусили вигадувати якусь історію походження, оскільки вони просто могли починати з передісторії Київської Русі до 1169 року, вже описаної у «Повісті минулих літ». Щоб пояснити, що руйнування Києва та пізніше повернення Боголюбського до Володимира-на-Клязьмі було не відхиленням від, а продовженням київського правління, упорядники вдалися до поняття «translatio imperii», а не династичного права. Перші володимирські літописці пояснювали пограбування Києва як «покарання за їхні [київські] гріхи», стверджуючи та виправдовуючи таким чином, згідно з цінностями того часу, претензії їхнього князя. Сьогоднішні історики можуть зрозуміти, чому середньовічне духовенство, укладаючи для свого князя літопис на північно-східній периферії Київського князівства, почало своє оповідання з метрополії, а потім перемістило його до свого периферійного Волжського регіону. Але чому хтось із них сьогодні, й особливо неросійські науковці, все ще мають думати в таких термінах? Навіть якби ми застосовували «династично-політичний критерій, яким оперували в той період», то чому ми маємо надавати перевагу лише імперській московсько-російській версії цього критерію, начебто вона була найбільш обґрунтованою і не існувало інших версій?

      Максимальне удавнення появи міста Володимира на історичній арені яскраво виражено у «Софійському першому літописі» (1456), який міг частково відтворювати «Володимирський поліхрон» (1418?). Тут вперше місцевий князь Всеволод III названий правителем «усіх Руських земель», а історія міста Володимира доводиться до  988 року. Багато істориків простежують подальші московські претензії на першість на Русі та київську спадщину наприкінці XIV століття та пов’язують їх з літературою, присвяченою Куликовській битві. «Троїцький літопис» (1408-9), зокрема, згадується як основне джерело нової «імперської» ідеології. Тут, вперше в московських літописах, «Русь» заміщується «Московією» та «Суздальськими землями» для позначення найстаріших північно-східних провінцій Київського князівства. Вважається, що з того часу «Русская земля» для еліти регіону Волги-Оки майже завжди означала Московію. Однак майже вся відома література про Куликовську битву існує лише в копіях середини XV-XVI сторіч, а «Троїцький літопис» був знищений під час пожежі 1812 року, і тексти, якими користуються сьогодні, є лише реконструйованими, а не відтвореними. Отже, ідея першості Московії на Русі з таким же успіхом могла бути проголошена не наприкінці XIV, а наприкінці XV століття. До того ж, у найранішій відомій версії однієї з праць Куликовського циклу, «Задонщині», Москва ще розглядається лише як один із кількох політичних центрів Русі, а її правитель як один із багатьох суперників. Це один з останніх виразів ідеї, що наприкінці XV століття зникла з московсько-російського історіописання.

      Два свідчення вказують на те, що кінець XV століття є правильною датою. По-перше, ранні літописи, написані при дворі митрополита, який переїхав до Москви лише у 1326 році, мали чіткий пансхіднослов’янський підхід. Московські князі могли вважатися Рюриковичами, але літописи ніколи явно не вказували на це як на підставу для ствердження політичної першості Московщини. Найкращий приклад – це «Троїцький літопис», в якому відображаеється бажання єдності православних проти невірних та готовність визнати литовське керівництво. Тільки після 1458 року і поділу старої Руської митрополії вздовж литовсько-московського кордону, Московська митрополія почала підпорядковуватися великому князю московському і лише тоді літописи, підтримувані митрополитом, почали відображати світські політичні інтереси великих князів московських. Злиття ранніх політично нейтральних релігійних пансхідонослов’янських інтересів та вузькополітичних інтересів Московщини, до того ж, витіснило усталене московське літописання, яке обмежувалось історією правлячого князя та його князівства. По-друге, в найранішій відомій версії одного з творів Куликового циклу, «Задонщині», Москва все ще розглядається як один із декількох політичних центрів Русі, а її правитель як один із багатьох суперників. Повноцінна теорія спадкового права, ймовірно, вперше з’являється у московсько-російських літописах лише у 1456 році у «Софійському першому літописі». У цій праці міститься панегірична поема, написана у 1454 або у 1455 роках, де описується встановлений порядок штучної генеалогії. Що незвично в цьому панегірику – це те, що в ньому предки московського князя простежуються до київських часів, замість того, щоб закінчити родовід, як це робилося раніше, володимиро-суздальськими князями.

      Якщо московські літописці за дорученням князів використовували династичні зв’язки для виправдання політико-територіальних претензій на всі Руські землі, чи має це означати, що сьогоднішні академічні історики мають використовувати подібну політично інспіровану логіку для включення Київської Русі як «першого періоду» в їхні сучасні схеми російської історії? До того ж, чи логічно простежувати «російську історію» до берегів Дніпра тільки тому, що Київ правив тими землями, які зараз входять до складу Росії? За аналогічною логікою американські історики мали б заявляти про те, що американська «національна історія» має починатися з берегів Темзи, оскільки сьогоднішньою Америкою колись управляли з Лондона. Так само і британські, німецькі або французькі історики мали б заявляти, що їхні національні історії, відповідно, мали б починатися на берегах Тибру, оскільки сьогоднішньою Британією, Францією та Німеччиною управляли римські імператори. Джефрі  Монмут, наприклад, який писав у 1130-х роках, починав свою історію Британії/Альбії (Історія королів Британії, Historia regum Britannia) з берегів Тибру, так само як церковники Боголюбського починали свою історію з берегів Дніпра. Однак в Англії його схема була спростована як міф ще у XVII столітті. Отже, сьогодні ми не побачимо кембриджську історію Англії, що починається у Римі.

      На імперські претензії Москви  вплинуло суперництво з Річчю Посполитою. У 1481 році, через десять років після знищення Київського князівства, Михайло Олелькович, останній з Гедиміновичів, які правили Києвом, був убитий поляками. Наступного року його найближчі родичі, брати Бєльські, втекли до Москви, де почали підбурювати Івана III помститися за двоюрідного брата та претендувати на «законні» землі. Іван додав «всю Русь» до свого титула у 1481 році, а через шість років Москвa вперше висунула вимогу полякам визнати ці додані землі легітимною частиною царських володінь. Цим актом Іван III поширив поняття «вся Русь» не лише на частину Русі, якою він правив, а також і на частину Русі, яка знаходилась під управлінням Литви. Після цього, московські літописці почали писати, що їхні великі князі належать до династії, коріння якої сягає не лише Владіміра/Володимира Великого, але й римських імператорів. У цьому важливому теоретичному доповненні до поняття «translatio imperii» була закладена ідея, що землі, якими колись правив Володимир Великий, були законною вотчиною московських князів. Найяскравіше вираження цієї «патримоніальної теорії» було сформульоване митрополитом Спиридоном у «Сказанні про князів володимирських» (1504-5?). Відповідно до його обґрунтування, виключні права литовських князів на київські землі випливали не з завоювання, як вони заявляли, а з шлюбу Альгірдаса (Ольгерда) з сестрою Михайла Тверського. Отже, Альгірдас міг називати себе князем, але він був васалом, і його землі підпорядковувалися московському правителю. «Сказання» пояснює, що литовці лише скористалися перевагою – занепадом Києва – і повністю незаконно узурпували право Москви на правління цими землями. Ми можемо зрозуміти, чому літописці московського/російського двору та історики уявляли минуле їхньої країни в цих термінах, однак чому академічні історики мають продовжувати означувати історію Росії у цих термінах у ХХІ столітті? До того ж, якщо ми погоджуємось на такий спосіб мислення, що ґрунтується на середньовічному міфі, то чому тоді приймаємо саме цей офіційний виклад історії, а не якийсь інший?

      Поруч з версією ранньої історії Русі, викладеної у «Лаврентіївському літописі», є також «Іпатіївський літопис» (1425), який також називають «Літописом руським». У ньому містяться три твори: «Повість минулих літ» (1039), «Київський літопис» (близько 1200), «Галицько-Волинський літопис» (укладений у 1255-1300). Хоча перші два були написані у Києві, вони зазвичай не розглядаються неукраїнськими істориками як «українські». «Київський літопис» за 1771 рік, на відміну від «Лаврентіївського літопису», пояснює пограбування Києва як покарання за «гріхи наші». Оскільки автор жив у Києві або біля нього, гріхи, про які йдеться, не могли бути «їхніми», як це було для володимирського духовенства, для якого Київ був надто далеко. Це формулювання не передбачає жодного передавання політичної першості Володимиру або його князям, незважаючи на династичні зв’язки. Наратив продовжує фокусуватися на київських землях після 1160 року. Цей літопис, правду кажучи, не згадує про київські зв’язки з Галичем (східна Галичина). Згідно з Грушевським, так було, тому що частини літопису були написані на початку 1170-х років прихильником Володимиро-Суздальского князівства, який «пройшов через більш ранні розділи літопису... та взагалі включив ‘суздальські’ тенденції до літопису». Таке тлумачення підтверджується третьою частиною «Іпатіївського літопису», який вважають «українським» та який пов’язує Галич з Києвом. Прісєлков висунув припущення, що він був написаний у відповідь на володимиро-суздальське зведення, щоб показати, що першість на Русі перейшла не на північний схід, а на захід, до Галича. «Галицько-Волинський літопис» чітко ідентифікує Русь із західними українськими землями, відсилаючи до Галичини як до місця «другого Києва». Упорядники згадують Романа Галицького як «самодержця» та «короля» всєї Русі. Під 1250 роком ми читаємо, що Данило Романович був «великим внязем, який правив руськими землями, Києвом, Волинню та Галичем», а «його батько був королем руських земель». Чи можуть сучасні історики які переймаються «критерієм періоду» не звертати на це увагу?

      Ця ідея була провідною в «Іпатіївському літописі» і цим відрізняє його від «Лаврентіївського літопису». Перший з них, вірогідно, був упорядкований для Вітаутаса (Вітовта), великого князя литовського, який хотів ствердити свої претензії на все ще незалежне Псковське князівство. Протягом того ж періоду литовські князі також претендували на управління Руссю, і тлумачення минулого Русі, що не пов’язувало київську спадщину ані з Польшею, ані з Москвою, було ідеологічно корисним. «Іпатіївський літопис», об’єднуючи три окремих руських літописи, не має жодної згадки про польське завоювання Русі або «перенесення» столиць, таким чином забезпечуючи теоретичну базу, на основі якої Велике князівство Литовське могло бути зображене як спадкоємець київської спадщини. Отже, «відповідно до династично-політичного критерію, яким оперували у той період», чому б кембриджській історії Литви не починатися з берегів Дніпра?

      Важливо, що «Іпатіївський літопис» починається зі вступного списку київських внязів до 1240 року, чого немає у «Лаврентіївському» тексті. Список неповний, однак він вказує на те, що після 1171 року політичний центр Русі перемістився на захід, а не не північний схід: «і після нього прийшов Володимир, а після нього Роман [Галицький], і після Романа... Володимир Рюрикович, якого Данило [Галицький] посадив на київський трон. Після Володимира за правління Дмитра, намісника Данила, Київ пав перед Батиєм». За винятком вищезгаданих тенденцій у частиній другій, структура оповідання в «Іпатіївському літописі» наслідує спадкоємність Рюриковичів, як це подається у вступі, поєднуючи Київ з Галичем – східною Галичиною, а не із Суздаллю/Московщиною. Відповідно, чому академічні історики мають віддавати перевагу середньовічним московсько/російським імперським міфам, а не східногалицьким та литовським претензіям на історію Київської Русі, й до сьогодні класифікувати її як «перший період російської історії»?

      Справді, застосовуючи «критерій часу», ми можемо так само включити минуле регіону Дніпра/узбережжя Чорного моря до кембриджської історії Польщі на підставі того, що середньовічні польські літописці розглядали ці землі як законно завойовані їхніми королями. Під час обговорень, що передували Люблінській унії у 1569 році, представники Польщі мотивували включення центральних українських земель до складу Корони Польської тим, що ці землі були частиною Польщі з XI століття. Прихильники приєднання звертали увагу на те, що Київ та «всі Руські землі» мають бути частиною Польщі, «оскільки із старовинних літописів можна встановити, що місто було захоплене та тричі спустошене польськими королями». Ідея, що київські землі були завойовані та приєднані до Польщі перед Кревською унією 1386 року, вперше з’являється у польській «Хроніці» (1114), яка була написана як панегірик Болеславу III та династії П’ястів. Одним із описуваних «славних діянь» Болеслава III була тимчасова окупація Києва у 1018 році. Зацікавлений у звеличенні слави П’ястів, автор стверджує, що тимчасове перебування було рівнозначним завоюванню. Він прикрашає свій виклад подіями, які ілюструють вищість Польщі над Руссю та описує, як Болеслав нібито вдарив по воротах міста своїм мечем, що символізувало його залежність Це тлумачення польсько-руських відносин лунало в польській історіографії протягом століть. Сьогодні, однак, історія Польщі не включає всіх українських земель на підставі того, що колись вони були завойовані Польщею.

      Серед істориків України, ймовірно, є такі, хто думає, що не існує такої речі, як «істина» про минуле, до пізнання якої історики мають  прагнути, використовуючи фактичні докази та логіку. Для них існують лише «міфи» про минуле. Така позиція може підштовхнути їх лише до творення інших міфів, і не дозволяє їм пояснити, чому вони віддають перевагу одному міфові над іншим, або чому новий міф має бути кращим за старий, спираючись на інші аргументи, ніж політичні. Можемо лише сподіватися, що такі дослідники присвятять «деконструкції» московсько-російських імперських міфів, не менше уваги, ніж вони наразі присвячують українським національним. 

      Авторизований переклад з англійської Марини Халимон 

Степан Величенко – науковий співробітник кафедри українознавства Торонтського університету (Канада).