Даний текст являтиме собою невелику ремарку-відповідь Олександру Гогуну, який висунув ряд закидів на мою адресу стосовно нещодавно опублікованої статті. Нижче я спробую послідовно відповісти на них:

* власне, основним закидом зі сторони російського історика я бачу сам факт написання статті довкола персони Івана Хитриченка, адже останній a priori «прощелыга» і все вже було написано самим паном Олександром, а, отже, мої спроби подивитися на питання під іншим кутом зору одразу приречені на невдачу;

* щодо публікації статті у категорії «забуті жертви війни» можу зазначити, що рішення стосовно розміщення тексту саме у цій колонці приймала не я, а редакція порталу;

* моя «безапеляційна» заява про незацікавленість сучасників у тематиці партизанського руху видалася панові Олександру набагато більш ультимативною, ніж мені. Йшлося, у першу чергу, про середньостатичних жителів України загалом та багатьох моїх особистих знайомих зокрема. Мені цей пасаж у жодному випадку не видавався аж таким безапеляційним чи вирішальним для усього тексту;

* стосовно частоти публікацій про Хитриченка: мені, на відміну від пана Олександра, вони навпаки видаються радше спорадичними і не завжди такими, що мають науковий характер. «Кореспондент» та «Український тиждень» не являються профільними історичними виданнями, тому статті з них цілком закономірно могли не потрапити у коло джерел та історіографії для моєї роботи. Крім того, видається, що для пана Олександра «об’єктивність» публікації вимірюється у рівні барвистості виразів на адресу Хитриченка, а не безпосередньої аргументації щодо конкретних його дій: «Киевский журнал «Корреспондент» в подзаголовке статьи, написанной мной в соавторстве, назвал его «легендарным проходимцем» (24.02.2012), в журнале «Українській тиждень» я окрестил его «опытным оборотнем в погонах» (05.10.2013), в моём комментарии для радио «Свобода» Хитриченко удостоился эпитета «кровавый иуда» (03.05.2014), и, наконец, американский исследователь Геннадий Побережный на «Исторической правде» определил бывшего полицая-партизана не менее объективно: «дерзкий упырь» (05.04.2016)»;    

* щодо інтерв’ю Олександра Гогуна з Олексієм Школенко: я ознайомлювалася з працями пана Олександра стосовно радянського партизанського руху, проте звернула увагу саме на цей пасаж, адже мене цікавить конкретно особа Івана Хитриченка. Мій закид стосовно непрофесійності у проведенні усноісторичних досліджень полягає у тому, що сама методика опитування тієї чи іншої особи виключає питання на кшталт «Що ви знаєте про цього “перевертня у погонах”?» чи подібні до того. Інтерв’юер не повинен вже у самих питаннях подавати свою точку зору, адже самі по собі усноісторичні свідчення і без того містять багато «підводних каменів». Зрештою моя ремарка щодо некомпетентності Олександра Гогуна не стосується знання/незнання ним специфіки партизанського руху як явища загалом – вона радше торкається суто ставлення дослідника конкретно до питання вивчення окремих аспектів біографії Хитриченка;

* відносно ремарки пана Олександра «В её коротком тексте нет объяснения тому, как же это получилось, что после освобождения Хитриченко из лагеря пленных как партизанский отряд, который он создал, был разбит во время первого же сбора летом 1942 г., и как в ходе целой серии провалов в киевском подполье этот «подпольщик под прикрытием полицая» также выходил сухим из воды», хочу звернути увагу на думку, наведену у моїй статті: «Велика кількість дрібних загонів на початковому етапі війни була практично приречена на загибель, адже діяла на окупованих територіях без якоїсь координації та підтримки з боку влади» (Гейер М., Эделе М. Война между нацистской Германией и СССР как система насилия, 1939-1945 // За рамками сталинизма. Сравнительное исследование сталинизма и нацизма / ред. Гейер М., Фицпатрик Ш. – Москва, 2011. – С. 474.). Відтак, не виглядає страшенно унікальним випадок із одним із ранніх загонів Хитриченка – такого типу формування мали значні труднощі з постачанням та встановленням зв’язку із центральними органами влади. Щодо участі Хитриченка у спаленні людей, то, наскільки я розумію, мова йде про випадки підпалу будинків сільських старост, але чи були такі дії унікальними та характерними лише для формування під командуванням Хитриченка? Не думаю;

* у тілі моєї статті не було зазначено жодного разу, що я заперечую факт засудження Хитриченка до розстрілу підпільним центром на початку війни. Що стосується аспектів особистого життя та маргіналізованих стратегій поведінки у з’єднанні, хочу  підкреслити, що стаття була лише фрагментом моєї магістерської роботи, а не цілим дослідженням. Окремий розділ повного тексту було присвячено різного штибу категоріям антирадянськості, серед яких були звинувачення у пиятиці, розпусті тощо. Проте, я не маю змоги одразу опублікувати 70 сторінок аналізу кримінальної справи, що виступає основним джерелом у дослідженні контраверсійних дій Хитриченка.

* Також дещо дивно виглядає прикінцевий пасаж пана Олександра щодо меморіалізації Хитриченка: «В целом, текущая мемориализация этого командира свидетельствует о том, что Хитриченко не тонет». Виглядає так, що Іван Хитриченко в історичній науці мусить бути лише persona non grata і на то нема ради, адже «істина» вже віднайдена паном Олександром. Моя стаття жодним чином не має на меті сприяти як глорифікації, так і демонізації особи партизанського командира. У даному контексті мені незрозуміло, чому у назву тез російського історика винесено ремарку про 13-у школу міста Києва. Я не маю жодного стосунку як до її керівництва, так і до процесу популяризації образу Хитриченка в її стінах. Власне, я аж ніяк не позиціоную себе в якості шукача «об’єктивності», що її історія попросту не має, адже кожна теза історика вже є суб’єктивною. Те, що Хитриченко був дійсно контраверсійною особою не викликає сумнівів, але йменування його «дерзким упырем» та «легендарным проходимцем» аж ніяк не додає прозорості цій темі, що рясніє великою кількістю «білих плям» та неспівпадінь. Питання ж професійної етики історика у широкому сенсі цього поняття (на прикладі тексту пана Олександра) для мене лишається як ніколи риторичним.