22 липня Сейм Польщі прийняв постанову у справі Волинського злочину (Волинський злочин або Волинська різанина — так у Польщі називають вбивства УПА та її прибічниками польського цивільного населення на Волині та Східній Галичині у 1943–45 рр. - Пер.). Ця постанова має переломний характер, адже в ній Польща вперше офіційно називає те, що сталося на Волині, геноцидом. Прийняття постанови викликало сильні політичні суперечки як на лінії Варшава — Київ, так і в самій Польщі, що є дещо дивним, оскільки за документ голосували депутати як від Права і справедливості й Польської селянської партії, так і від Громадянської платформи й Сучасної («за» проголосували 432 депутати, ніхто не був проти, 10 утрималися).

Факти

Якщо спиратися на дані від, мабуть, найвідомішого дослідника цієї проблематики проф. Ґжеґожа Мотики, на Волині та Східній Галичині загинуло близько 100 тисяч поляків (на самій Волині близько 60 тисяч). Деякі дослідники наводять дані про більшу кількість жертв, але навіть ці, нижчі оцінки, приголомшують. Неприхованою ціллю ОУН і УПА було винищення усіх поляків, які проживали на Волині. Натомість метою акцій відплати з боку Армії Крайової (під час яких також, на жаль, доходило до злочинів) не була етнічна чистка та винищення усього українського населення, що знаходилося на тому терені, а зупинення геноциду поляків. Іншим, непорівнювальним, був також масштаб злочинів. Тому теза про симетрію провини не є правомірною. Незважаючи на твердження частини українських націоналістів, Волинська різанина не була масовим бунтом українського населення, але запланованою та чітко проведеною кампанією геноциду, доказом чого є той факт, що 11 липня 1943 року, тобто у “Криваву неділю”, були винищені аж 99 населених пунктів, а це вказує на організований характер злочину. Вбивці неодноразово використовували методи вже випробувані раніше у процесі масового винищення єврейського населення. Що важливо — у різанині брала участь виразна меншість українського населення, яке проживало у тих районах, де відбувалися масові вбивства. До речі, це знайшло відображення в постанові Сейму, котра виною за Волинську різанину обтяжує не український народ, а українських націоналістів.

Геноцид як юридичний термін

Конвенція ООН “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” визначає геноцид як “[...] будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

(a) вбивство членів цієї групи;
(b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;
(c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи [...]»

Волинська різанина сповнює критерії геноциду. Визначення поняття геноциду у Конвенції не передбачає, що умовою визнання злочину як геноцидом є існування держави. Отже, не мають рації ті, котрі доводять, що оскільки у той період не існувало української держави, то не могло й статися злочину геноциду.

Словом геноцид — всупереч натякам деяких коментаторів — не окреслюється виключно Голокост, хоча, безумовно, цей злочин є унікальним з огляду і на масштаб, і на методи здійснення. Геноцид мав місце і перед, і після Голокосту, варто згадати хоча б геноцид вірмен чи також більш сучасний приклад — геноцид тутсі у Руанді. З точки зору оцінки постанови польського Сейму важливим є геноцид вірмен. Деякі противники постанови Сейму наголошують, що парламент, який не є судом, не мав права називати Волинську різанину геноцидом. Подібний спосіб мислення абсолютно ігнорує факт, що масові вбивства вірмен були визнані геноцидом спершу французьким, а пізніше німецьким парламентом. Мало хто пам’ятає, що Сейм Республіки Польща 19 квітня 2005 р. також прийняв постанову, у якій масові вбивства вірмен названі геноцидом. Метою постанов парламентів Франції, Німеччини та Польщі не було створення юридичної практики (проте, варто підкреслити, що французький парламент ухвалив норму, яка передбачає покарання за заперечення геноциду вірмен). Постанови, які окреслюють дані масові вбивства як геноцид є політичними деклараціями. Тому їхні причини та наслідки підлягають політичній оцінці.

Провина салону та провина антисалону

(Салоном частина польських публіцистів називає еліти, наближені до влади в часи правління Громадянської платформи, відзначаючи їхню відірваність від життя пересічних поляків та зверхнє ставлення до опонентів — Пер.)

Сейм, приймаючи постанову про Волинь, реалізував постулати кресових середовищ (нащадки мешканців східних воєводств міжвоєнної Польщі — Пер.). Певним чином було виправлено несправедливість, яка існувала увесь час від моменту відновлення польської незалежності, і полягала у трактуванні Волинської різанини як трагедії, про яку говорилося менше, ніж про інші жахіття часів Другої Світової війни. Частково, так сталося не з політичних причин, а радше тому, що Волинська різанина у переважній більшості була трагедією селянства і через це не була визнана «своєю» для інтелігенції, котра творила історичну пам’ять. Ця обставина відсунення Волині на маргінес польської колективної пам’яті слави інтелігенції не приносить. Об’єктивно, однак, головним приводом сприйняття пам’яті про Волинську різанину як проблеми було переконання, що надмірне наголошення цього питання було б незгідним з польським державним інтересом, який — слушно — було визначено як спробу зміцнення відносин з Українською державою, чия незалежність та суверенітет були визнані наріжним каменем національної безпеки Польської республіки.

Згадану позицію, якщо пояснювати її як прояв обережності у закордонній політиці, можна зрозуміти. Проте важко не помітити, що вона не призвела до бажаної і передбачуваної — у плані, щоправда, повільної — модифікації позиції української сторони. Результати останніх виборів в Україні заперечують тезу, що радикальний націоналізм став елементом, що об’єднує українців, але важко також не зазначити, що наша обережність та своєрідна емпатія до почуттів українців сприймалася — подекуди згідно з пострадянським культурним кодом — радше як вираз слабкості, ніж як доказ турботи про двосторонні стосунки. Ефектом, якщо не нашої політики, то в кожному разі занедбання, - стали показові й такі, що анітрохи не взяли до уваги польської вразливості, постанови Верховної Ради та об’єктивно обурливе винесення на п’єдестал вже не тільки Степана Бандери (котрий несе за Волинську різанину політичну відповідальність, однак якому не можна приписувати керування процесом), але навіть настільки очевидних злочинців як Роман Шухевич, чи теж — що взагалі є скандалом — Дмитра Клячківського («Клима Савура»). Тобто, націоналістичні сили не домінують в Україні, але зростання культу злочинців, на жаль, є фактом.

Варто при цій нагоді придивитися постаті Бандери і проаналізувати причини, чому в 1959 р., коли Бандера перебував вже на політичному маргінесі, він був однак вбитий КДБ за наказом найвищого керівництва СРСР. Не можна виключити, що справжньою причиною та ціллю Москви було те, аби відбираючи життя Бандері де-факто дати йому політичне безсмертя та зробити символом українського націоналізму (котрим-то символом він не був у 1959 р.). Факт, що Бандера таким символом став, гарантував Кремлеві, що кожне польсько-українське поєднання у майбутньому буде вкрай складним. У цьому сенсі можна зазіхнути на твердження, що сьогоднішні суперечки поміж Варшавою та Києвом це справа рук не ФСБ, а ще КДБ, хоча підтвердивши вищесказане не можна не зауважити, що радянські спецслужби тільки підготували ґрунт, на якому вже охоче грає сучасна Україна.

Від замінника діалогу до браку діалогу

Кілька років тому, у часи польсько-російського «перезавантаження», шеф російської дипломатії Сєрґєй Лавров пояснював в інтерв’ю для польських ЗМІ, що польсько-російське поєднання є бажаним, і подав два приклади, на базі яких можна будувати стосунки Варшави та Москви. Тими прикладами були німецько-французьке та російсько-німецьке поєднання. Те, про що не згадав міністр Лавров, це той факт, що важко знайти два більш віддалені від себе приклади. Наскільки поєднання між Парижем та Берліном спирається на правду, то поєднання Берліна та Москви відбувається на засаді амнезії, і — якщо подивитися на його реальні ефекти — де-факто не має місця. Обидві країни (до часу вибуху війни в Україні) наближалися до себе, німецька слабкість до Росії знову давалася взнаки, німецьке „soft power” виявилося дуже результативним у Москві, більш та менш ласі до російських принад німецькі політики виступали на підтримку співпраці, але поєднання як не було, так і немає. Польща, яка на відміну від Німеччини та Росії, котрі не мають спільного кордону, з Україною спільну межу має, і тому мусить йти до поєднання керуючись німецько- французьким зразком. Проблемою однак завжди була слабкість Української держави, де важко було знайти вірогідних партнерів для розмов. Отже, польські еліти, з одного боку, не мали партнера, а з іншого не мали знання, розуміння і бажання вчитися східної ментальності та засад суспільного життя, тому спостерігаючи за безперспективністю спроб ведення діалогу з часом, де-факто, втратили до нього зацікавленість. Польсько-українське поєднання стало полем до піруетів для групки професійних спеціалістів від «діалогу» та форматом для пошуків грантів. Замінник стали представляти як щось реальне. В ім’я підтримки кволого діалогу поступки почали робитися українській стороні навіть там, де належало виразно поставити межу. Що важливе, у тих сферах, де — зазвичай на середньому рівні — намагалися щось змінити, ці зусилля зустрічалися з механізмом, згідно з яким як тільки українська сторона зустрічалася з твердішою позицією сторони польської, то одразу скаржилася керівникам своїх польських співрозмовників, а ті вже швидко втихомирювали більш асертивні постави поляків.

Результатом ставлення польських еліт до питання Волині стала радикалізація кресових середовищ. Згадану радикалізацію посилювала постановка знаку рівності між злочинами ОУН і УПА та злочинами польської сторони. Спроба нав’язати наратив про вдавану симетрію злочинів була не тільки неправдивою, але й виявилася пасткою, завдяки якій зросли впливи ультраправих. Факт, що до цього дійшло, є провиною як лівої інтелігенції, котра вважала, що маючи «правління над душами» можна оминути пам’ять та закономірний смуток значної частини народу, так і поміркованих правих, котрі прийнявши гасло «немає ворогів з правого боку» толерували у своїх шеренгах радикальних персонажів, які були схильні утримувати контакти з екстремістами. Ультраправі тим відрізняються від поміркованих правих діячів, які називають Волинську різанину геноцидом, але одночасно докладають старань задля поєднання з Україною і підтримують Україну у боротьбі з російською агресією, що поєднання не хочуть, а в українсько-російських війні прямо чи завуальовано підтримують Москву. Тимчасом загрозою ж як для Польщі, для регіону, так і для архітектури європейської безпеки є не Україна, що захищається від агресії, а Росія. Хто цього не розуміє — діє на шкоду національним інтересам Польщі.

Негативні дії крайніх правих на українському напрямку, на жаль, видно щораз виразніше. Від певного моменту не минає й тижня без нових суперечок та провокацій. Держава, яка хотіла показати свою силу, ухвалюючи постанову у справі Волинського злочину, виявляється немовби нездатною показати силу щодо марґінальних у своїй суті груп екстремістів, які прагнуть посварити поляків з сусідами. Навіть якщо провокатори не походять з середовища Права і справедливості, важко не помітити, що певна пасивність державної адміністрації виразно суперечить деклараціям держорганів про бажання повернути контроль над тим, що відбувається на терені Польщі. Прикро, але толерантністю щодо екстремізму справа не вичерпується. У самій партії Право і справедливість не бракує осіб, котрі помічаючи безрезультатність попередньої політики, замість намагань вести політику результативну йдуть у напрямку політики, котра, щоправда, на рівні декларацій досі посилається на «спадщину президента Лєха Качинського», проте в реальності є політикою неоендецькою (і до того ж у кепському, простацькому, а часом навіть примітивному виданні) (ендеки, тобто націонал-демократи — політичне середовище у міжвоєнній Польщі, прихильники ідеолога польського націоналізму Романа Дмовського — Пер.). У відносинах з Білоруссю це проявляється у провокативному вшануванні відповідальних за злочини проти білоруського населення «проклятих солдатів», чи також у нападках на Католицьку церкву й Апостольську столицю, котрі нібито мали «зрадити» поляків на Сході. У ставленні до України це знаходить відображення в заміні амнезії не пам’яттю, а тільки пам’яттю абсолютною, тією що пам’ятає, проте не має наміру пробачати, і котра дозволяє обійти мовчанням чи знизнути плечима у відповідь на ситуацію, коли президент України прихиляє коліна перед пам’ятником жертвам Волинської різанини. Пам’ять у версії цієї частини польських правих – це зброя, а не обов’язок до поєднання. Поєднання, яке у версії салону мало відбутися незважаючи на пам’ять і біль кресових середовищ, у версії другого табору має відбуватися на «наших засадах», які належить українцям нав’язати. На приклад, на посади генеральних консулів Польщі в Україні пропонуються кандидатури не просто неоднозначних осіб, а власне таких, що через свої зв’язки із явно проросійськими середовищами ніколи б не мали отримати підтвердження від Агентства внутрішньої безпеки, натомість гарантують повстання у майбутньому напруження між Польщею та Україною. Польська дипломатія на цьому дуже вразливому та стратегічному напрямку, замість еволюціонувати від стану закомплексованості до асертивності, виразно прямує у напрямку явного реваншизму. Номінації осіб, вірних лінії Лєха Качинського, врівноважуються тими, хто напевно буде марґіналізувати важливіших від себе, проте обережніших дипломатів. Погано, зокрема, розвиваються справи у відносинах з Литвою, там приватні упередження одного з членів керівництва МЗС Польщі загрожують вибухом скандалу, масштаб якого може знищити — і так нечисленні — досягнення останніх років.

Парадоксально, але однак є щось, що об’єднує обидві сторони політичної суперечки в Польщі. Обидва табори сприймають українців як народ незрілий — в одному випадку, такий що вимагає постійного задобрювання, в іншому — постійного повчання. У першому випадку симпатія до українців не дозволяє вести жорстку розмову, у другому така розмова не залишає місця для симпатії. Проявом нерозуміння суті Сходу є те, що ключем до розв’язання суперечок за Бугом є поєднання симпатії й поваги до партнера з повагою до самого себе, і її виразом є вміння бути жорстким під час діалогу.

«Пробачаємо та просимо про пробачення»

Сила держави вимірюється вмінням залагодження державних справ. Справою польської держави є будування добрих відносин з Україною, адже — про що вже було сказано вище — Україна є, незалежно від важкого минулого, нашим союзником. Сейм, приймаючи постанову у справі Волинського злочину, не оголосив неправду. Ключовим питанням однак є те, чи вдалося зважити моральні та історичні й політичні рації цього рішення. Не можна виключити, що Україна на нашу — історично правдиву постанову — відреагує власною. Частина українських ЗМІ вже говорить про «геноцид», нібито вчинений Армією Крайовою проти українців. Може так статися, що незважаючи на «правду, що звільняє», у цьому випадку правда визволить лише погані емоції. У випадку, якщо так станеться, може виявитися, що, незалежно від намірів, проголошення правди виявиться політикою так само невдалою, як і попередня, коли важких справ уникали. Дійсно важко було б уявити більш сумний підсумок «політики правди».

Можливо, Польща вже нездатна вести ефективну закордонну політику, передумовою якої завжди є хоча б мінімальний консенсус всередині країни. Можливо, польські політичні еліти занадто перейнялися боротьбою між собою, аби бути в стані такий консенсус випрацювати. Проявом такого стану справ став приголомшливий дисонанс поміж як змістом, так і духом листа колишніх президентів та шефів МЗС, які представляють один польський політичний табір, та постановою Сейму авторства Права і справедливості. Те, що польські політичні еліти не здатні співпрацювати між собою у такій важливій матерії як Волинь, і що жоден з підписантів листу та авторів постанови навіть не наважився спробувати вести діалог зі своїми опонентами у політичній суперечці, є мірою польської політики. Якщо наслідком листа є тільки дискредитація «салону» в очах кресових середовищ (для «салону» очевидно неважливих), а наслідком постанови стане зміцнення українською стороною своїх барикад, то і лист, і постанова виявляться поразкою. Автори листа, так само як і сеймової постанови, напевно тоді оголосять моральну перемогу, що у польській історії завжди відбувалося, коли була нагода багато чи навіть все програти. Іцхак Рабін, коли його розкритикували за потискання руки Ясеру Арафату, відповів: «Ми ж не поєднуємося з приятелями». Хто знає, чи нашою проблемою у стосунках з Україною не є те, що ще перед настанням поєднання вже встигли оголосити дружбу. Прийшов час саме на поєднання. А поєднання не є можливим ані наперекір власному народові з одного боку, ані без врахування тих, з ким маємо поєднуватися, з другого.

На думку Осередку стратегічного аналізу, незважаючи на всі емоції та політичні калькуляції, Сейм ще має шанс з перемогою вийти з клопітливої ситуації, якою стала Волинь для нашої закордонної політики. В історії Польщі з’явився лист, який став свого роду еталоном, як треба писати листи про поєднання у ситуації, коли маєш справу з надзвичайно складною історією. Таким зразком, безумовно, є заклик (лист) польських єпископів до німецьких. Лист цей однак є, як це не дивно, малознаним поза однією фразою «даємо пробачення та просимо про нього» (цитованої також як «пробачаємо та просимо про пробачення»). Ті, хто охоче посилається на цей текст, забувають, що тим найвідомішим словам передував дуже докладний опис історії, у якому не було місця ані амнезії, ані будь-якій симетрії провин. Інші, які рідше на лист посилаються, проте з охотою згадують про Церкву, забувають, що це нагадування про історію було не суттю, а лише вихідним пунктом для заклику до поєднання. Польські еліти, з одного боку пишучи листи, а з іншого приймаючи постанови, вирішили не користуватися зразком, яким був лист єпископів. Як наслідок, не з’явилося цілісного тексту, який би поєднував у собі правду та заклик до поєднання. Якщо вже так сталося, то Осередок стратегічного аналізу пропонує, аби — звертаючись до філософії, яка стоїть за листом єпископів — Сейм Польщі почав працю над новою постановою у справі польсько-українських відносин. На нашу думку, постанова, яка б стосувалася національної політики ІІ Речі Посполитої, могла б переконати українську сторону, що метою постанови Сейму, що називає Волинську різанину геноцидом, не було приниження українців, а тільки початок важкого діалогу, що спирається навіть на найважчу правду. Тут варто підкреслити, що національна політика міжвоєнної Польщі жодним чином не виправдовує Волинську різанину, як цього б хотілося деяким націоналістам з українського боку. Проте про помилки цієї політики та польські провини щодо українського населення не хочуть, у свою чергу, говорити націоналісти з польського боку, котрі прагнуть аби їхня країна була винятком на мапі Європи — країною без жодної вади та провини. Польські єпископи тим часом у листі від 1965 р. написали про «страждання мільйонів німецьких біженців та переселенців», проте одночасно так сформулювали текст, що у ньому зберігалися згідні з історичною правдою пропорції.

Польські єпископи, створюючи заклик до єпископів німецьких, розуміли просту правду, про яку так часто забувають сучасні політики, а яка полягає в тому, що переломи в історії народів можливі тільки тоді, коли лідерам не бракує сміливості. Сміливості говорити іншим правду про їхні провини, але також сміливості тривання у правді, коли йдеться про провини наші власні. Можна наважитися на твердження: наскільки у минулі роки поляки мали проблему, щоб визнати свої провини та одночасно міцно підкреслювати свою славу та заслуги, то зараз маємо все більш виразну проблему з тим, щоб пам’ятати про погане у нашій історії. Від того, чи зможемо з одних крайнощів не впасти в інші, від того, чи зможемо повестися як зрілий народ, залежать наші відносини не тільки з Україною.

Вітольд Юраш – голова Осередку стратегічного аналізу (Варшава), ведучий програми «Правий до лівого, лівий до правого» на телеканалі Polsat News 2, колишній виконувач обов’язків посла Польщі у Білорусі

Переклала із польської Олена Бабакова

Коментарі перекладача у тексті виділені курсивом та Пер.

Фото Юлії Буйських.

Оригінал тексту опублікований на сторінці польського Осередку стратегічного аналізу.