Резолюція польського Сейму про визнання подій 1943 р. на Волині геноцидом була прийнята 442 голосами за, жоден – проти. 10 осіб утрималося. Сама резолюція та рівень її підтримки у Сеймі засвідчили повну невдачу усіх миротворчих ініціатив за останні два десятиліття. Навіть депутати опозиційної Громадянської платформи (138 чоловік) майже одноголосно підтримали урядовий проект.

     Передчуваючи такий розвиток подій, українські політики, релігійні лідери, відомі інтелектуали, намагалися врятувати ситуацію, діючи у звичний спосіб. Напередодні, вони звернулися до польської громадськості із відкритим листом, у якому засуджують польсько-український конфлікт та просять про пробачення за скоєні під час цих подій злочини. «Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас, – це єдина духовна формула, що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке прагне миру й порозуміння» - зазначено у листі. Навіть більше у передостанньому абзаці робиться заклик до об’єднання «у покаянні і прощенні» та встановлення спільного «Дня пам'яті за жертвами нашого минулого і віри у неповторення зла». Оцінити загальну тональність листа дозволяє наступний уривок: «Трагедії минулого потребують покаяння. Натомість, використання спільного болю для політичного порахунку зробить безконечними взаємні звинувачення. Кривда, відтак, повертатиметься завжди – і проти могил, і проти пам'яті, і проти майбутнього». Не можна не помітити пафосну, емоційну піднесену риторику, яка закликає до прощення, покаяння. Її автори здається прагнули максимально драматизувати ситуацію, використовуючи слова і звороти, наприклад, «простягнуті один одному руки» тощо, що мали б апелювати до символічних чи релігійних образів.

     Опозиційна частина польського суспільства, звичайно ж, не могла залишити листа поза увагою. Підкреслимо, лише, що до цієї частини польського суспільства здебільшого належать люди менш націоналістичні, більш ліберальні, більш прихильні до євроінтеграції та цінностей відкритого ринку ніж правляча нині партія «Право і справедливість». Тональність відповіді була набагато спокійніша. Автори листа справді закликають «пробачити кривди, заподіяні нашим братам українцям польськими руками» та апелюють до спадщини Івана-Павла ІІ та Єжи Гедройця. Подібних листів із обох боків за ці роки було чимало.

     Про що свідчать ці два листи та резолюція Сейму через пару тижнів? Про те що, українсько-польське примирення, що будувалося на основі формули «пробачаємо та просимо про вибачення» виявилося безуспішним, а той провальним. 

     У науковій літературі примирення через пробачення ще називають соціо-емоційним. Читаючи український лист до поляків стає зрозуміло чому. Якщо соціо-емоційне примирення досягає успіху, то зникають емоційні бар’єри між суперниками, вина дематеріалізується та із площини сакрального переходить до площини профанного, а значить надається до переговорів. Втім, якщо намагання примиритись за допомогою пробачення терплять крах, все відбувається із різницею до навпаки: емоційні бар’єри підвищуються, вина матеріалізується, а боротьба до остаточної власної перемоги набуває сакральних рис і простягнуті один одному руки так і не зливаються у тісних та взаємних обіймах, зависають у повітрі, а то й норовлять завдати удару по опоненту. Останнє ми лише починаємо спостерігати зараз.    

     Чому гасло «прощаємо і просимо вибачення» із самого початку було приречене на невдачу?    

     За останній місяць декілька раз довелося почути думку, що у тому чи іншому вигляді політику «прощаємо і просимо вибачення» необхідно продовжувати, що іншого шляху просто немає.

     Чи це дійсно так? Навпаки, на мою думку, філософія занурення у риторику прощення, із самого початку була приречена на невдачу. Спосіб примирення через прощення не підходить до випадку Волині 1943 р., адже для успішної його реалізації просто не було передумов.

     Антрополог Майкл-Рольф Труійо називає колективне пробачення марним ритуалом, бо складно впроваджується у життя та не передбачає практичних наслідків. В чому ж полягає складність, адже колективне пробачення нагадує пробачення між окремими людьми. Здається, треба лише попросити пробачення, отримати його та на цьому ґрунті започаткувати співпрацю. Проте насправді все не так легко, для пробачення потрібно дуже багато речей. Перелічимо всі ці передумови, що стосуються як індивідуального так і до колективного пробачення, щоб кожен, кому довелося просити пробачення та пробачати переконався у цьому.

     По-перше, навіть не варто починати пробачатись, якщо немає базової довіри та елементарної комунікації між колишніми противниками. Крім самого конфлікту їх має поєднувати ще щось. По-друге, обидві сторони повинні мати схоже бачення минулого, спільна історія конфлікту не мала б містити неподоланних суперечок. По-третє, пробачення має бути щирим, що означає, що ті хто, його просять, усвідомлюють свою вину, а значить готові нести відповідальність. Тут ховається найбільша проблема, адже і ті, хто просить пробачення, і ті, хто пробачають, повинні мати чітке розуміння того хто злочинець, а хто жертва, і обидві сторони мають поділяти цю думку. По-четверте, пробачення має показувати, що є практична вигода у її досягненні. Обидві сторони мають відчувати, що вони більше отримали ніж втратили.

     Подивимося на відомі приклади успішного пробачення. Напівлегальна Ірландська республіканська армія яка у 2002 році здивувала багатьох своїх прихильників, попросивши пробачення і висловивши співчуття за шкоду, заподіяну протягом 30 років підпільної боротьби. Австралійський уряд перепросив за несправедливості заподіяні австралійським аборигенам та встановив "Національний день пробачення". Японський імператор Хірохіто та Папа Іван-Павло ІІ теж попросили пробачення за здійснене японцями насильство під час ІІ Світової війни, та переслідування церквою жінок та національних меншин. Пробачення просять навіть фінансові установи. Так у 1997 р. консорціум швейцарських банків заснував фонд із фінансової компенсації євреям за понесені майнові втрати і незліченні страждання. Ще один найбільший приклад пробачення – пробачення Віллі Брандта у Варшавському гетто за Голокост – стало установчим наративом не лише Німеччини, а й об'єднаної Європи. В усіх цих випадках мали місце усі чотири вимоги.

     Що ж із українсько-польським пробаченням? Чітко бачимо, що наявний рівень українсько-польських стосунків відповідає лише першій вимозі. Можна вести мову про базову довіру та комунікацію між партнерами, проте слід констатувати відсутність спільного узгодженого наративу, того що сталося. Найголовніше ж те, що незважаючи на всі численні листи із закликом пробачатися, українське та польське взаємне пробачення не виглядає щирим. І ось чому.

     Вибачення в принципі є актом одностороннім. Воно випливає із щирого та внутрішнього бажання просити пробачення. Той хто, просить пробачення, в першу чергу, для себе самого визнає свою провину, відчуває свою вину, і для того щоб її спокутувати хоче перепросити. Пробачення завжди добровільне. До нього не можливо змусити, бо інакше воно буде несправжнє, всі це розумітимуть та відчуватимуть його штучність і оманливість. Отже, для обох дійових осіб цього дійства має бути консенсус у тому, хто є злочинцем, а хто жертвою. Для цього і потрібен єдиний наратив. Якщо розглянемо приклад Голокосту, то побачимо, що німці також не відразу почали просити вибачення. Союзники по праву переможців змусили сучасників Гітлера визнати факт злочину, і тільки наступне покоління німців починає відчувати справжню вину за злочини, яких вони не робили, і тому вдається до вражаючих актів каяття, символічного та матеріального відшкодування. Перше післявоєнне покоління німців було просто неготове каятися та для цього і не було підстав.

     Те саме стосується нинішніх українців та поляків. Абсолютна більшість сучасних українців і поляків не розуміє чому вони повинні просити пробачення один в одного. Для того, щоб взаємне пробачення спрацювало б, мала б скластися наступна ситуація. Українці мали б визнати українців, які здійснювали насильство, злочинцями, усвідомити вину та проявити готовність нести відповідальність, якщо буде потрібно. Те саме б мало статися у Польщі із їхніми насильниками. Українці мали б говорити вже не про Волинську трагедію, а про злочин українців проти поляків. Поляки не мали б замовчувати злочини так званих загонів самооборони.

     Тому так складно досягнути одностороннього пробачення як способу примирення. Двостороннього примирення, отже, досягнути удвічі складніше. Я щиро вірю, що ті люди, які започаткували процес взаємного українсько-польського пробачення, усвідомлювали на початку, що передумов для нього немає. Мабуть вони вважали, що з часом, ці передумови почнуть з’являтися і ситуацію вдасться переломити. Втім з часом, стало зрозуміло, що це не відбувається: за 20 років українці та поляки так і не продвинулися на шляху примирення через критичне осмислення минулого ні на сантиметр. Та й чому це мало статися, коли цілеспрямовано такою політикою ніхто не займався ні в Україні, ні в Польщі. Радше навпаки, у наших країнах проходив звичайний і закономірний процес націоналізації історії, необхідним і потрібним елементом якої є героїзація минулого. Натомість подавати це почали, особливо в Україні під соусом взаємного пробачення. Видається, що чим більше українців та поляки приділяли уваги націоналізації історії, тим, принаймні в Україні, заклики до взаємного пробачення ставали красномовнішими.

     Результатом стала поява на перший погляд раціональної точки зору про те, що українці готові просити пробачення тільки у тому випадку якщо поляки також перепросять. Як я вже згадував, така позиція повністю суперечить природі пробачення як акту внутрішньо детермінованого та незалежного від того іншого. Пробачення в першу чергу потрібне для тих, хто просить пробачення. Зрозуміло, що така конструкція є абсолютно штучною. Ні про яку симетрію у взаємних прощеннях та покаяннях не може йти мова, радше про повну і тотальну асиметрію злочину і покаяння за нього.

     Ніде правди діти така формула стала дуже зручною для українців, адже дозволяє апелювати до небажання поляків робити кроки назустріч, що виправдовує власне небажання критично розбиратись із власним минулим.

     Тут я хочу підкреслити, що зовсім не хочу сказати, що причина нинішньої невдачі полягає у тому що, на проблему дивилися через призму прощення. Зовсім, ні. Швидше за все, раніше чи пізніше Україна та Польща прийшли б до цієї ситуації в силу певної внутрішньої динаміки. Питання у тому, що сама логіка «прощаємо і просимо вибачення» виявилася безуспішною. Для неї наразі просто немає передумов. Волинь 1943 р. – це не Голокост, і українці та поляки дуже мало зробили для того, щоб почати сприймати Волинь 1943 р. через призму історичної культури, породженої Голокостом.

     Я спочатку хотів до цієї історії із взаємним вибаченням приплести старого доброго Фройда, втім мушу визнати, що тут немає нічого від психоаналізу. Ні українці, ні поляки поки не готові пробачатись за злочини предків, бо просто вважають, що нема за що пробачатись. У цій ситуації продовжувати експлуатувати тези "пробачаємо і просимо пробачення" та «пробачення може бути тільки двостороннім» означає плодити ще більше непорозумінь, затемнювати розуміння проблеми та відволікати увагу від конкретних кроків на шляху до примирення.    

     Яка альтернатива?    

     Найбільшою помилкою було б залишити все на самоплив, не меншою дурістю стало б занурення у конфронтаційну спіраль. З іншого боку, треба припинити експлуатувати гасло «прощаємо і просимо вибачення» та його варіації, а президенту схиляти коліно перед меморіалом жертвам Волинської трагедії. Варто було б подивитися уважніше до інших варіантів примирення, зокрема тих, які називаються примирення через будівництво довіри. Воно не фокусується на травматичному минулому, а зосереджується лише на теперішніх проблемах та встановленні довіри між сторонами тут і зараз. Цей метод застосовується коли достатньо безконфліктного відділення між ними та мирного співіснування. Соціо-емоційне примирення працює найкраще в рамках однієї країни, коли є потреба встановити одну політичну, економічну, культурну правову систему, що має об'єднати колишніх противників. Перспективи України стати членом Євросоюзу та НАТО в найближчому майбутньому не виглядають високими, а отже Україна та Польща будуть знаходитись у різних правових та економічних системах. Це же раз доводить, що від соціо-емоційного примирення нашим країнам варто перейти до примирення через будівництво довіри.

     Варто відмовитись від емоційності та релігійного пафосу, перевести розмову у практичну площину конкретних взаємовигідних рішень, започаткувати спільні наукові проекти. Відкинути віртуальну асиметричність та повернутись до практичної симетричності. Інтенсифікувати дискусії на експертному рівні, зробивши наголос на політиці пам’яті.

     Цікавим прикладом для наслідування могло б стати успішне німецько-польське примирення. Цей досвід може виявитися корисним для України і тому, що однією із сторін цього процесу є Польща.

     Після Другої Світової війни здавалося, що примирення між поляками та німцями неможливе. Поляки дуже добре пам’ятали поразку 1939 року, період окупації та вщент зруйновану Варшаву. Німці ж вважали післявоєнні територіальні втрати на користь Польщі та виселення із цих територій мільйонів співвітчизників несправедливими.

     Втім неможливе стало реальністю, і сьогодні при згадці про німецько-польські відносини лунають епітети «ідеальне примирення» та «приклад для всієї Європи».

      Перші кроки до польсько-німецького примирення були зроблені католицькою та протестантською церквами. У 1965 році німецькі священники попросили пробачення за злочини нацистів, а польські єпископи підписали декларацію пробачення. Що цікаво, цей перший етап примирення був зав'язаний на питаннях пробачення і перед у ньому вели церковні діячі. У той час далеко не всі погоджувалися забути колишні кривди. Легко помітити, що ця ситуація майже тотожна нинішньому українсько-польському стану речей.

     До того часу, Німеччина вже встигла офіційно визнати, що завдала Польщі збитків та людських втрат. Польща була названа «першою жертвою» вбивчої ІІ Світової війни. Такі відносини були підтверджені багатьма двосторонніми угодами, зокрема про компенсаційні виплати.

     Новий етап примирення розпочався після розпаду СРСР та Варшавського блоку. Німеччина вповні підтримала прагнення Польщі стати членом ЄС. Треба сказати, що навіть за часів залізної завіси польсько-німецькі офіційні контакти були доволі тісними. Після 1989 р. зустрічі на найвищому рівні стали постійними, велику увагу серед яких було присвячено символічним актам, таким як відзначення річниць Варшавського повстання або виступам польських та німецьких очільників у Бундестазі та Сеймі. Порозумінню сприяли також особисті теплі відносини між лідерами двох країн – Ангелою Меркель, Лехом Качинським та Дональдом Туском –  які вони невпинно демонстрували товариські стоунки, подекуди незважаючи на певну напругу у двосторонніх відносинах.

     При чому на шляху до примирення стояли не лише питання взаємного несприйняття та відчуженості, а й конкретні вельми болісні проблеми, особливо для поляків. Мова йде про діяльність Центру виселених Еріки Штайнбах, що представляє інтереси депортованих німців після Другої Світової війни, вимоги близького до Центру Пруського товариства позовів до Польщі щодо виплати депортованим відшкодування та питання повернення у Німеччину вивезених після війни культурних цінностей. Втім, незважаючи на певну напруженість, двосторонні урядові консультації і щодо цих питань ніколи не переривалися. В кінці-кінців поляки були змушені змиритися із діяльністю Центру виселених, натомість німецька влада відмовилася від офіційної підтримки будь-яких вимог до Польщі. Обидві сторони намагалися відвернути увагу суспільства від цих болісних сюжетів до інших історичних проектів, таких як відкриття музею Другої Світової війни у Гданську.

     На підтримку історичного примирення виступила низка громадських організацій, найважливішими із яких стали двосторонні комісії із удосконалення підручників історії і Німецький історичний інститут.

     Звичайно, польсько-німецьке примирення диктувалися політичними і економічними мотивами. Сторони визнали, що несправедливості, здійснені у минулому належать минулому. Залишаючись свідомими трагічних подій, вони віддають пріоритет взаємній згоді та розвитку відносин, причому усвідомлюючи, що кожна із сторін має різні юридичні системи і особливості. Сторони задекларували відмову від спроб використання політичних і юридичних питань, що беруть початок у минулому і спрямовані на ускладнення двосторонньої кооперації.

     Цікаво порівняти німецько-єврейське примирення та німецько-польське примирення. Вони зовсім різні. Хоча, загальновизнано, що гітлерівський режим є злочинним, а Німеччина засудила нацизм та зробила все можливе задля компенсації жертвам, навіть тоді німці та поляки відмовилися акцентувати увагу на пробаченні та травматичному досвіді.