Мої роздуми щодо тексту присвяченого діяльності Українського iнституту нацiональної пам'ятi, автором якого є шанований мною дослідник Георгiй Касьянов, певно, не містять якихось відкриттів. Однак не очікуючи відповіді від самого “об’єкту дослідження” (тобто УІНП), в цій дискусії, хотів би поділитись тим, що зачіпає мене, як історика-викладача і, мабуть, як громадянина.

     У рецензії на відому i доволі критичну роботу Г. Касьянова, Андрій Портнов, писав, що “поділяє багато авторових спостережень” і ці слова я би використав на пояснення своєї позиції стосовно “К десятилетию...”.

     Чіткість і логічність викладеного матеріалу, стиль, який дозволяє прочитати статтю на одному диханні, конкретні питання і переконливі аргументи у відповідях. Все це можна віднести до позитивних моментів тексту.

     Але, кілька епiзодiв викликали у мене питання або відвертий подив. Першим таким моментом стало окреслення Автором моделей колективної пам’яті. Чи дiйсно можна говорити про радянсько-ностальгічний наратив, що протистоїть націоналістичному у межах ексклюзивної моделі, без урахування, так би мовити контексту, тобто ролі Російської Федерації – країни, де радянсько-ностальгiчний наратив є домiнуючим. Можливо відповідь у тому, що не слід приплітати зовнішній фактор, якщо мова йде про суто внутрішні “історичні ігри”. Але ж далі, сам Автор пише про те, що конфлікт цих моделей призвів до переростання “війн пам’ятей" у фазу збройного конфлікту, і раптово, як персонаж “з табакерки” з'являється Путін, який конструює Новоросію. Я не впевнений, що без урахування ролі РФ, радянсько-ностальгічний наратив взагалі мав/має потенціал, навіть у схiдних регіонах України. Дуже показова, як на мене, байдужість тих же харків’ян до “цивілізованого” демонтажу пам’ятника на честь встановлення радянської влади, у центрі міста (2011 року). Скоріше можна говорити про домінування третьої моделі, названої Г. Касьяновим “змішаною”. І прикладів переможності такої моделі можна шукати не лише у візуальних проявах міських ландшафтів. Хоча я, вульгаризуючи предмет, назвав би її не амбівалентною моделлю, а просто “мішаниною”. Моя робота зі студентами – не істориками, доводить, (звичайно особисто менi, без претензiй на репрезентативнiсть) що їх історичні уявлення представляють якраз ту саму модель, коли С. Ковпак стає одним з провідників УПА; а Л. Кравчука, як лідера держави, годі відрізнити від М. Горбачова, бо обидва "керували Україною".

     Подальше ж прочитання, надзвичайно грунтовного викладу, який стосувався всієї десятирічної діяльності УІНП змусило замислитись над основним, як на мене, питанням. Чого ж можна було, і слід, очікувати від такої організації, чи скоріше від такого підходу до справи?

     Г. Касьянов фактично пiдкреслює несамостійнiсть інституції, яка трактується «центральним органом виконавчої влади», а реально завжди виступала інструментом українського політикуму. До того ж, інструментом який при потребi виймають з шухляди. На жаль, чи на щастя, історична політика цікавить наших державних діячів аж надто вибірково, “під подію”. Політика вшанування жертв Голодомору/ів (одна з наріжних у діяльності УІНП від моменту заснування) дуже показова у цьому відношенні. Хто з можновладців, і цього року, відмовив собі у можливості вчергове згадати про страшну трагедію. Але аж протягом цілого місяця до “четвертої суботи листопада”, щоб далі спокійно забути про це до наступної річниці? До того ж, як відзначає Автор, УІНП постійно мав/має відносну нестачу фінансування і кадрового потенціалу.

     Г. Касьянов кілька разів підкреслює, що взірцем, за яким створювався УІНП, навіть за назвою, стала польська інституція. А також співставляє потенціал двох установ, не на користь українського відповідника. Але, мабуть так само можна підкреслити, що недосяжними для останнього залишаються ресурси майже всіх перелічених аналогів з інших держав. Тоді всю розповідь про діяльність УІНП можна обмежити словами: “мало що робив, бо мало що міг”. І “вбризкування”, у вигляді навіть надзвичайно активних особистостей, на кшталт Володимира В’ятровича, можуть гальванізувати, але чи можуть змінити ситуацію? Бо цi особистостi все одно мусять лише намагатись користатись “попутним вітром”, коли більшість у парламенті ситуативно буде готова прийняти той чи інший закон, виділити фінансування тощо.

     Найбільший подив викликав останній, доволi двозначний коментар, про обмеженість економічних та інтелектуальних ресурсів у тих сегментів населення, на які спирається УІНП. Напрошується питання, де ж вони ті сегменти суспільства, які б мали потенціал для реалізації іншої, омріяної багатьма, принаймні мною, інклюзивної моделi пам'ятi? Чи представлені ці сегменти в українському політикумі? Чи можемо ми очікувати, що найближчими роками вони зможуть відкоригувати політику того ж УІНП і перевести її у режим реального діалогу? Наприклад, щодо Голокосту, геноциду ромів, депортації кримських татар, і місця цих – українських трагедій XX-го століття у історичній пам’яті нашого суспільства. Чи готовi будуть уявнi наступники врешті вийти у рамках такого діалогу за обмеження цієї пам’яті виключно жертовними та героїчними моментами. I яку частку вiдповiдальностi за цей дiалог вiзьмуть на себе академiчнi кола?

     Питанням залишається і те, чи потрібна взагалі діяльність УІНП? Принаймні такого, що, нерiдко iдеологiчно обмежений консервативною риторикою і головним завданням бачить лише подолання спадку радянського тоталітаризму. Останні два роки постійно змушують мене, в першу чергу як громадянина, шукати відповіді на це питання. Певно, i в умовах втрати монополії на думку, держава не вiдмовиться вiд проведеня iсторичної полiтики, і орган на кшталт УІНП буде існувати. Певно, що останні роки значно пiдвищили важливiсть такої політики.

     Однак важливою залишається і необхідність чесного діалогу. Я не знаю, хто повинен зробити перший (чи черговий) хід. Як на мене, то саме “орган влади”, а не інтелектуали. Можливо, лідер інституції, звертаючись до громадськості, не просто вчергове проанонсує наміри проведення діалогу, а окресливши фінансові та кадрові обмеження власної організації, запросить фахiвцiв, громадські організації долучитись до спільної роботи. І тоді виявиться, що поважні інтелектуали і історики, що взяли на себе наперед невдячну справу політичних та ідеологічних “боїв за історію”, знайдуть спільне в подальшій розбудові громадянського суспільства та його інститутів в Україні, а не в проголошеннi “правильних трактувань”.

     Артем Харченко, канд. іст. наук, доцент кафедри політичної історії НТУ «ХПІ», координатор проектів Центру досліджень міжетнічних відносин Східної Європи.