"Будут нас поить другие реки,

Страны встанут, стягами горя.

Но не позабудем мы вовеки

Полдень в середине сентября."

Володимир Луговський, 1939 р.

«Неприборкане різноголосся» — такими словами окреслено стан забитого, заляканого і придушеного Сталіним населення зразково-показової радянської республіки. То назва книжки відомого історика Владислава Гриневича. Монографія стала результатом тридцятирічних пошуків. Можливо, що саме відповідно до заголовка праця являє собою радше кілька окремих статей щодо зазначеного періоду, аніж нанизане на ключову структуротвірну тезу єдине змістове ціле. Тому не так просто локалізувати роботу в контексті історіографії. Іншими словами, праць, близьких темою і змістом до розглянутої роботи, мало.

      Монографія організована за проблемним принципом: її розділи присвячені, оцінкам, які давало населення пакту Молотова—Ріббентропа й «визвольним походам» 1939–1940 рр.; боєздатності Червоної армії; інкорпорації Західної України; соціально-економічній політиці влади й реакції на неї населення напередодні радянсько-німецької війни; формуванню радянського українського підданого в 1930-х роках.

      Умовно книжку можна назвати соціально-політичною історією України в 1939–1941 рр., хоча нерідко зачіпається й більш ранній період. Левову частку уваги приділено настроям жителів УРСР, їхньому ставленню до подій і явищ початкового етапу Другої світової війни.

      У монографії на підставі раніше невідомих партійних та чекістських документів тих років і давно опублікованих у Європі й Північній Америці мемуарів окреслено те, про що писали як західні, так і східноєвропейські історики в останні десятиліття. На жаль, не залучено усну історію, тобто інтерв’ю-спогади, які можна було б записати за минулі три десятиліття в достатній кількості, зберегти їх для науки. Це могло б стати цінною підмогою для архівного пошуку. Крім того, живі усні спогади інколи дарують ті деталі й ракурси, які не так просто знайти в документах минулих років. На відміну від мемуарів, у яких інформант навмисне пише тільки те, що він хоче, і так, як хоче, інтерв’ю з учасником або свідком подій нерідко дозволяє одержати й ті дані, про яких він зайвий раз і не хотів би розповідати або просто не додумався б, що ці відомості є значущими. Але й помилки або навіть лукавство інформанта — вартісний матеріал для дослідження. Адже в разі наявності альтернативного джерела, особливо архівного, похибки дають змогу створити полемічну, живу оповідь, а ще простежити, як події та явища, що були після описуваного періоду, змінили спогади людини, її сприйняття або ж підштовхнули до цілком свідомого викривлення розповіді про минуле. Якщо зроблено кількадесят інтерв’ю, а особливо якщо їх проведено за стандартною схемою, то це дозволяє внести в дослідження певний соціологізм (репрезентативність).

      Але в цілому залучений масив джерел є цілком достатнім для опису зазначеного питання.

      Гриневич цитує вислови недалекоглядних комуністів, які засуджували пакт із Гітлером, бо не розуміли, що це вдалий тактичний хід, який взаємно нацькував європейські країни: з Німеччиною, мовляв, слід було воювати, а не укладати пакт (с. 73).

      Акцент зроблено й на низькому рівні побутової культури та харчового забезпечення бійців у ході радянських захоплень початкового періоду Другої світової, неорганізованості Червоної армії, що призводило до десятків жертв від вогню своїх же частин і втрат техніки (с. 136–140). Автор наводить відомості й про вияви опору владі, у тому числі суїциди на ґрунті зіткнення з ситим світом капіталізму, про злочини, грабунки і — нові факти — спроби вбивств рядовими командного складу, у тому числі Георгія Жукова.

      Використавши  мемуари, Гриневич описує відомий шок львів’ян від низького рівня побутової культури, якщо не сказати безкультур’я, «більшовицького десанту» — партрадактиву з Великої України. Хоча цікаво було б почитати й про менш відомі аспекти зіткнення «схід—захід». Серед як мінімум украй консервативного, переважно селянського суспільства, як пише Гриневич, відсталої (с. 263) Західної України до 1939 року, на відміну від УРСР, був великий відсоток неписьменного населення. Хоча б про квазі- або псевдоукраїнський кінематограф у Польщі, на відміну від СРСР, не було й мови. Як спілкувалися начитані люди, що виросли біля індустріальних гігантів, з неписьменними селянами?

      Гриневич намалював не однобічну картину: поряд з антирадянськими проявами він згадує й вірність як наддержаві, так і її частині — УРСР. Навіть чекісти, які систематично роздмухували у своїх повідомленнях внутрішню загрозу, відзначали, що більшість населення підтримала «золотий вересень» 1939 року, тобто поділ Польщі, дальшу українізацію Волині й Галичини. Характерним є вислів: «Пишаюся своєю Батьківщиною, яка одна-єдина захищає пригноблені національності й визволяє їх від капіталістичного поневолення» (с. 89). Один із командирів Червоної армії після вступу в білоруське місто Пружани рапортував до штабу: «Завдання виконав. Оскільки немає карти, прошу надіслати глобус» (с. 104). Маловідомий факт: командувач українського фронту Семен Тимошенко одержав наказ бути готовим на території між Бугом і Віслою заснувати «Польську Радянську Соціалістичну Республіку» (с. 221). Але за договором 28 вересня 1939 року всі польські етнічні землі, та ще й українське Закерзоння відійшли до Німеччини. ПРСР під назвою ПНР довелося створити трохи пізніше.

      Нерідко кияни висловлювали й радість стосовно того, що Радянський Союз захопив частину Фінляндії в 1940 році. Співробітник АН УРСР Олександр Оглоблин із задоволенням відзначив у щоденнику й міжнародне значення підсумків Зимової війни: «Цей договір – великий удар по Англії» (с. 95).

      А новину про анексію Бессарабії та Північної Буковини, що мало результатом прирощення української території Чернівецькою й Аккерманською (Ізмаїльською) областями, народ сприйняв чи не з захватом. Як пише Гриневич, рядових громадян зачаровувала «магія нашої сили»: узяли без жодного пострілу, лише за допомогою ультиматуму! Серед української інтелігенції точилися розмови про можливе приєднання Болгарії та бажаність захоплення Дарданелл.

      На жаль, у книжці не описано реакцію населення на окупацію Прибалтики, але — судячи з контексту — можна припустити, що й тут була хвиля захвату.

      Поступово суспільством оволодівало загарбницьке комуністичне збудження, якому заважали… міжнаціональні проблеми. Саме на перші два роки Другої світової війни припав період національної «уніфікації» Червоної армії, оскільки закінчився перехід від територіального до загальносоюзного принципу служби. У 1938 р. вийшов указ про скасування національних частин, що спричинило «велике переселення» у збройних силах, а єдиною мовою статуту стала російська. Гриневич не відзначає напруженості між українцями і росіянами. Брати-слов’яни дружно називали кавказців і азіатів «дикунами», «тваринами», зокрема «баранами» та «ішаками» (с. 191). Траплялися й «битви народів», що нагадує реалії нинішніх російських збройних сил. Діставалось і євреям, яким дорікали боягузтвом, хитрістю, фізичною слабкістю, а іноді й «жидо-більшовизмом» — надмірною близькістю до владного пирога. Як випливає з книжки, з антисемітизмом влада боролася жорсткіше, ніж із виявами ворожості до мусульман. Останніх командири та політоргани різного рівня нерідко звинувачували в недисциплінованості й тяганині.

      Тим часом країна жила прийдешньою війною. Характерною рисою свят наприкінці 1930-х років стала жорстокість, основними формами якої були демонстрація сили, імітація ритуальних убивств, наприклад сцени розправ над «імперіалістами та куркулями» (с. 394). Жодна зі значних державних урочистостей не проходила без гри сталевими мускулами. У 1939 р. на першотравневий військовий парад, за офіційними повідомленнями, у Києві прийшло півмільйона людей. У серпні того ж року на масовому святкуванні Дня авіації в столиці України було проведено показове десантування 1200 людей. Зважмо, що десантні війська — знаряддя агресії.

      Мілітаризації слугували й драконівські закони про поневолення робітників, тобто заборону вільного працевлаштування, і викачування з населення «добровільно-примусових» позик, які ніколи не поверталися повною мірою. Військовим цілям підпорядковувалось і завершення колективізації в Центральній Україні в 1939–1941 рр. «Хуторські господарства — прекрасне вогнище для диверсійної роботи, — зазначав на липневому 1939 р. пленумі перший секретар Житомирського обкому КП(б)У Гречуха, — ліси, поля, — ніхто не зазирає, не бачить, хто прийшов, не те, що у селі» (с. 331). Унаслідок мобілізацій і зростання випуску продукції ВПК різко погіршилося забезпечення населення харчами й товарами народного споживання, що спричиняло черги, тисняву та голодні бійки.

      Влада знала, заради чого прирікала народ на озлоблені злидні. Голова політичного управління РСЧА українець Олександр Запорожець 9 червня 1941 р. випустив проект директиви про агітацію серед солдатів щодо світової революції. «Нові умови, в яких живе наша країна, сучасна міжнародна обстановка, що таїть у собі непередбаченість, і завдання, які поставила партія Леніна—Сталіна та радянський уряд перед Червоною армією, вимагають рішучого повороту у пропагандистській роботі, більшовицького виховання особового складу в дусі полум’яного радянського патріотизму, революційної рішучості й постійної готовності перейти в нищівний наступ на ворога» (с. 371).

      На жаль, ключове питання про готування Радянського Союзу до нападу на Європу у роботі виразно не прописане. Те, що мало б стати лейтмотивом оповіді, доводиться, наче в радянський час, читати між рядків. Також для завершеності книжці не вистачає, крім відтворення реакції українців на захоплення країн Балтії, навіть не розділу, а всього одного підрозділу — опису на матеріалі УРСР очікувань мирних жителів і силовиків (у тому числі НКВС) щодо «священних боїв» — марксистського Армагеддону. Інакше кажучи, словами дослідника Володимира Невєжина, — слід було б окреслити синдром наступальної війни власне в Україні, агресивну лихоманку, до якої Сталін довів Радянський Союз напередодні 22 червня. Саме різноманітність цих готувань і стала основною причиною поразок 1941 року, а не «нелояльність вагомої частини її [України] населення», начебто «слабкої ланки сталінської імперії», як постульовано завершальним акордом книги (с. 448). Адже Південний і Південно-Західний фронти в 1941 р. міцно тримали спільний удар Вермахту, гонведів і румунів, а радянські літаки бомбили Словаччину, Угорщину й нафтопромисли Плоєшті. Посипалась українська ділянка непередбаченої оборони через стрімкий відхід (утечу) військ Північно-Західного фронту і знищення, якщо не взагалі здачу в полон, сил Західного фронту Червоної армії, де воювали переважно росіяни й білоруси.

      З другого боку, перший розділ роботи — методологія, історіографія та опис джерел дослідження (с. 13–49) — краще було б скоротити до розмірів вступу — 3 сторінки. У такому вигляді цей розділ складний навіть для сприйняття фахівців. Його, як і згадану частину тексту про створення сталінської людини в 1930-ті роки, що вибивається з книжки хронологічно, можна було б надрукувати окремою статтею, на яку дати в монографії посилання.

      Певні недоліки наявні й в описі контексту подій — причин і умов виникнення Другої світової війни.

      Порівняльний аналіз — правильний, хороший підхід, але створюється враження, що оповідь затягується у вир цього методу: у книжці принципи зовнішньої політики СРСР перенесено на Третій Рейх і почасти навіть на західні демократії.

      Наприклад, у монографії стверджується, що коли Гітлер довідався про підписання пакту, він задоволено вдарив кулаком у стіну, вигукнувши: «Ну, тепер весь світ у мене в кишені!» (с. 69). Інформація походить від постійного уповноваженого міністра закордонних справ Німеччини при рейхсканцлері Німеччини В. Хевеля. А дипкорпус не мав теплих почуттів до Гітлера. Причому ці слова — навіть не щоденниковий запис, а пізніше свідчення. І на спогади Хевеля, мабуть, вплинула бійня 1939–1945 рр. Тим часом у 1939 р. нацисти планували захоплення Польщі, а не всеєвропейську війну. Про завоювання ж світу вони не думали взагалі ніколи. Максимумом мрій обмеженого єфрейтора було підкорення Європи з деякими прилеглими територіями, тобто встановлення в такий спосіб банального світового панування, що означало — звичайного домінування над іншими суверенними державами. Ніхто у верхівці НСДАП і не мріяв про глобальний Третій Райх  із Генерал-Губернаторством Абіссінія, Рейхскомісаріатом Камбоджа та Незалежною Державою Гондурас включно.

      Слідом за радянською історіографією в книзі постульовано, що в умовах європейської кризи кінця 1930-х років «західні демократії, потураючи гітлерівській Німеччині, намагалися каналізувати її агресію на схід» (с. 10). А в іншому випадку згадано, що український дослідник В. Коваль вважає, що ніякої антирадянської підкладки «мюнхенська» політика не мала (c. 65). Слушність Коваля підтверджена знаменитою фразою Чемберлена: «Я привіз мир нашому поколінню». Лідер Великої Британії не міг не розуміти, що якщо між Німеччиною і СРСР почнеться війна, навіть коли Англія спочатку втримається осторонь, то, хоч хто переміг би в масштабній м’ясорубці тоталітарних держав, потім туманному Альбіону миру не бачити. І саме коли агресія Гітлера й «каналізувалася на схід», тобто у вересні 1939 р., Чемберлен утратив своє крісло, а Велика Британія вступила у війну. Хоча, якщо підтримувати тезу про підступність буржуазних паліїв війни, керівники Англії та Франції в 1939 році мали б, навпаки, зловтішно потирати руки й терпляче підштовхувати Гітлера до подальшого «Drang nach Osten».

      Стосовно розкриття основної теми роботи слід сказати, що, на жаль, книжка побудована на описуванні казусів, цитуванні окремих висловів, і зазвичай незрозуміло, наскільки ця вибірка репрезентативна, ба навіть ширше — правдива. Адже в джерелах — у повідомленнях, а особливо у зведеннях як партійних організацій, так і органів держбезпеки — були узагальнення: «Більшість населення виявила…» або «…траплялися окремі вислови негативного характеру». Синтетичні частини документів не наводяться в тексті, що знижує цінність данної роботи. Саме з цих фрагментів, супроводжуваних авторським коментарем, або хоча б із посилань на ці частини свідчень епохи й варто було б починати абзаци, продовжуючи їх двома-трьома яскравими прикладами.

      З тексту не зрозуміло, наскільки слушними є й проміжні висновки праці.

      Наприклад, у повітрі повисає твердження, що росіяни захоплювалися радянським експансіонізмом, а українці підтримували «тільки» приєднання до СРСР етнічних українських територій, що Гриневич називає «іредентистською ідеєю» (с. 107) (від irredento — невизволений). Це судження в монографії не підтверджене взагалі нічим — навіть низкою довільно обраних і суб’єктивно згрупованих прикладів. Понад те, далі оповідь суперечить сама собі, бо постулює, що українці засуджували комуністичний імперіалізм «в усіх його проявах» (с. 108). Очевидно ж, що іредентизм, поряд із реваншизмом, у тому числі народів-меншин — одна з форм, у якій тирани проводять свою політику імперіалізму. Особливо якщо йдеться про деспотів на чолі багатонаціональних держав.

      Крім кількох висловів окремих осіб, твердження про одностайне відкинення українцями настільки різнобічного й багатогранного сталінського експансіонізму в книжці не доводиться. Але, по-перше, згадані в роботі жадані для киян Босфор і Дарданелли ніколи не належали до складу України, як і Карельський перешийок, щодо захоплення якого радів Оглоблин. По-друге, Фінляндію намагалися завоювати, зокрема, й Клим Ворошилов, Семен Тимошенко, Григорій Кулик та Михайло Кирпонос. Двоє останніх, як і сотні інших українців — червоних командирів, у тому числі в НКВС, у 1939–1940 рр. злетіли кар’єрними сходами. Малоймовірно, що, одержуючи чергові надбавки до пайка, підвищення платні, а то й дачі, службові автомашини та ординарців, вони з огидою сприймали загарбницьку політику, яку самі ж здійснювали.

      Твердження про суцільний антирадянізм українців (с. 108–109, 120, 442 та багато ін.) базується значною мірою на, скажімо так, красномовних спогадах емігранта Федора Пігідо-Правобережного (йому, до слова, чомусь сліпо вірить і Карел Беркхофф http://www.posev.ru/files/magazine-archive/99.pdf) та інших очевидців, яким 1945 р. пощастило втекти. Вони, як і мемуаристи власовського спрямування, писали, що радянські люди тільки й мріяли про іноземне вторгнення, яке чомусь успішно відбили.

      Від Голодомору в книзі проведено — знов-таки без будь-яких обґрунтувань — пряму лінію до пасивної опозиційності селян, а потім до поразок 1941 р. і масової співпраці з німцями. Тим часом однією з цілей Сталіна в ході здійснення того масового вбивства було саме забезпечення щирої, стабільної покірності грабованих або караних ним регіонів. Польові дослідження моєї робочої групи в Центральній і Східній Україні в 2008 р. не виявили безпосереднього взаємозв’язку між Голодомором і дальшим колабораціонізмом¹. І саме ті області, у яких смертність від забирання їжі в 1932–1933 рр. була найвищою, являють зараз собою т. зв. червоний пояс як у Росії, так і в Україні. Опалені землі дають компартії найбільше голосів на виборах різного рівня, у тому числі в ті періоди, коли з Кремля йшла шалена антикомуністична пропагандистська кампанія, доповнена використанням адміністративного ресурсу (1995–1996 рр.). Те саме явище спостерігалося й в Україні, коли Кучма вів проти комуністів розгнуздану агітацію (1998–1999). А Казахстан, де кремлівський горець виморив чи не третину населення, так само як і Білорусь та Росія, — дитя свого місцевого сталінського квазідержавного утворення.

      Загалом, книжка хороша тим, що ставить питання: чи пробивалися глибокі місцеві військові традиції, іншими словами, українська войовничість крізь товщу сталінського тоталітаризму? Як ці старожитні явища змінювала радянська реальність, чи як їх використовувала влада, і якщо використовувала, то чи диференційовано? У чому була різниця настроїв населення в Росії, Україні та Білорусі? Чи бачила українська інтелігенція УРСР як еталон державності для інших країн земної кулі, у тому числі для умовної останньої республіки? Чи була різниця в убивствах поляків червоноармійцями різних східнослов’янських національностей під час «визвольного походу» 1939 р.? У (не?)лояльності під час «сутички з білофінами»? Усе це має бути з’ясоване, у тому числі на підставі зведень, а також, навпаки, аналітичних документів радянського періоду і, можливо, результатів опитувань полонених супротивниками СРСР у Другій світовій війні.

      У цілому ж розглядувана робота все-таки робить певний внесок у розуміння Другої світової війни, історії України та комунізму. Тому монографія заслуговує на те, щоб після відповідного перероблення та внесення зазначених доповнень бути опублікованою українською мовою в Києві, а також англійською та російською мовами. Це сприятиме поширенню в західних наукових колах знань про те, що Радянський Союз у 1941 році готувався напасти на Німеччину, щоб після підкорення Європи з допомогою її господарських і людських ресурсів завоювати й усю решту світу, з Ефіопією, Камбоджею та Гондурасом включно.

Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 — червень 1941 рр. — Київ–Дніпропетровськ, 2012. — 508 с.

      Статтю написано за підтримки фондів Петра Малофея та Миколи Кліда Канадського інституту українських студій (CIUS).

¹ Гогун А. Голодомор и коллаборационизм: вопрос взаимосвязи: Результаты полевых исследований 2008 г. в Украине // Hungersnöte und Epidemien in Russland und in der Sowjetunion 1891–1947 // Wissenschaftliche Kommission für die Deutschen aus Russland und in der GUS; Heimvolkshochschule Mariaspring, Bovenden bei Göttingen, 25.11.10. У виступі проаналізовано 72 інтерв’ю зі свідками й учасниками подій окупації та попереднього періоду. Матеріали зберігаються в архіві проекту «Рідня».