І. Використовуючи у назві цієї статті метафору битви, я, очевидно, маю на увазі ситуацію, що утворилася в історичній науці після домінуючої у 60-х – 70-х роках хвилі постмодернізму. Не вдаючись тут у детальніші розважання на тему визначення чи природи постмодернізму, дозволю собі лише зацитувати спостереження британського соціолога Баррі Смарта, який ідентифікує постмодернізм зі специфічним станом духу людськості. На його думку, постмодерність є формою «нашого існування сповненого сумніву, непевності, неспокою, які наче грозові хмари клубляться на горизонтах модерності, нагадуючи нам про неуникненну ціну, яку нам доведеться заплатити за всі привілеї, пов’язані з модерністю»¹. У випадку історіографії, близьким для мене є погляд на постмодернізм, як на різновид інтелектуальної провокації, яка підважила наші попередні уявлення про минуле, як щодо професійної, академічної історіографії, так і щодо розуміння місця історії у суспільному житті. На чому у ключових моментах полягала ця провокація? Ризикуючи певним спрощенням, можна сказати, що постмодерністська історіографія, характерною ознакою якої став так званий лінгвістичний поворот (linguistic turn) у філософії історії, поставила під сумнів традиційні уявлення історіографії щодо трьох проблем.

По-перше, щодо самого статусу історії, яка розумілася раніше як наука в сенсі science. Ключові представники цього напрямку: Гейден Вайт, Франк Анкерсміт чи Домінік Лякапра прагнули довести, що історія міцніше пов’язана зі сферою культури, ніж науки, що вона має низку спільних рис з літературою і мистецтвом. Підґрунтям для доведення цих поглядів стали дослідження над історичним наративом. Дослідження, здійснені як Вайтом, так і Анкерсмітом, спиралися на припущення, що проблеми історичного наративу не тільки можуть, але й повинні аналізуватися незалежно від самих історичних досліджень. Рефлексії над історичним наративом спричинилися до заперечення чільними представниками постмодерністської історіографії базового для сцієнтистського історіописання розрізнення на історію у значенні res gestae (минуле) і в значенні повідомлення про це минуле (rerum gestarum). Як написала Ева Доманська, польська дослідниця концепції Вайта, «наративістська філософія історії, спираючись на припущення, що єдино гідною уваги є історичне (текстове) минуле створене істориком, ‘вбила’ минуле (res gestae), як об’єкт історичних досліджень, залишаючи лише аналіз його інтерпретацій, тобто – історіописання (rerum gestarum)»².

По-друге, прибічники постмодерністської історіографії поставили під сумнів фундаменти сцієнтистської теорії пізнання. Для історика-постмодерніста свідчення веде не безпосередньо до минулого, а до іншої інтерпретації цього минулого. У такій ситуації у межах цієї історіографії минуле може існувати тільки як творіння історика, який прикликає його до життя у спосіб подібний (у сенсі механізму) до письменника, який створює літературний твір. Як говорить Вайт, «минуле є місцем фантазії»³. Причому, у даному разі не йдеться про довільне, абстраговане від джерел представлення фактів. Прибічники постмодерністської історіографії є далекими від ставлення під сумнів самого історичного ремесла, принципів критики джерел тощо. Вони лише стверджують, що джерельні дослідження є лише початком праці історика, остаточним результатом якої є власна, суб’єктивна інтерпретація минулого.

Зрештою, по-третє, постмодерністська провокація вдарила по усталеним уявленням про істину, як підставову категорію історичного дослідження. Постмодерністські історики поставили під сумнів класичну концепцію істини, як того, що відповідає дійсності, як того, що у більшій, чи меншій мірі піддається перевірці. Це було наслідком відкидання тези про існування об’єктивної дійсності, або, принаймні, твердження, що ми не маємо доступу до цієї дійсності, навіть, якщо вона існує. Ці історики підкреслили, що з точки зору історіографії важко говорити про єдину істину, натомість, природною є ситуація багатьох істин. На думку, наприклад, Анкерсміта та Вайта, класична концепція істини в історичному наративі може бути застосована тільки до окремих тверджень, як-от: «У 1789 році була зруйнована Бастилія», але її не можна застосувати до цілого наративу, який перевищує одиничні твердження. По відношенню до того, що Анкерсміт називає наративними субстанціями («Французька революція», «Ренесанс»), поняття істини жодним чином не може бути адекватним. До таких цілостей можна застосувати хіба що окреслення на кшталт «добрий» або «поганий», а отже – моральні категорії. Таким чином, прибічники наративістської концепції поставили під сумнів традиційне для сцієнтистської історіографії переконання про те, що історичні джерела переказують нам якесь об’єктивне, неспотворене інтерпретацією знання, що, як стверджував чільний представник французької позитивістської історіографії Фюстель де Куланж, «джерела самі говорять». Вони вказали, що «деформація» образу минулого відбувається на двох рівнях: мовному (брак відповідності між дійсністю і мовою, що її описує) та джерельному (джерела самі по собі вже є певною інтерпретацією, вибіркою тих чи інших подій з минулого).

Чи тоді взагалі можна говорити про існування поняття істини в історіографії? Постмодерністські історики одноголосно стверджують – так. Вони вказують на два різновиди істини, що з’являються в історіописанні. Першу з них можна було б окреслити як «істину авторитету», істину, що спирається на консенсус спільноти істориків, що визначає авторитетність тих чи інших уявлень. Втім, вона стосується лише фактографічного рівня. Другий різновид істини – це «інтерпретативна істина», яка є конструкцією історика, справою його сумління, а отже моральною категорією. Далекий від постмодернізму Лєшек Колаковський, пишучи про видатного нідерландського історика Йогана Гейзінгу, зазначив: «гарантією опису може бути тільки сам автор, або наше переконання про автентичність його погляду. Маємо право вважати, що завдяки багаторічним дослідженням йому вдалося настільки вжитися в інтелектуальний клімат досліджуваного світу і набути інтуїцію характерного для нього ‘відчуття життя’, настільки вдалу, що набір ілюстрацій у його праці не продиктований якоюсь апріорною конструкцією, але реальними властивостями нагромадженого корпусу емпіричних даних. У цьому сенсі, праця Гейзінги перебуває на межі між історіографією та мистецтвом, оскільки описує певний фрагмент світу за допомогою відібраних з нього конкретних образів, а правомочність рішення вірити, що ці образи є насправді репрезентативними для досліджуваної цілості, спирається на інтуїтивні засновки»⁴.

Таким чином, історики-постмодерністи не заперечують категорії істини, а лише вказують на її відносність та крихкість.

ІІ. Якщо дивитися з сучасної перспективи, то очевидним є те, що постмодерністська парадигма вже відходить у минуле. Однак, разом з нею не відходять у небуття дилеми, з якими вона змагалася та питання, що їх вона поставила. Незалежно від того, чи хтось це приймає, чи ні, історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть вже не є такою, якою вона була у 60-х роках минулого століття. Достатньо звернутися до історіографічної практики, щоб у цьому переконатися. Щонайменше від 70-х років історики починають експериментувати з історичним наративом, про що свідчить, наприклад, праця Емануеля Лє Руа Лядюрі «Монтайю» (діалогічні елементи, що в ній з’являються), або краща знана у Польщі книжка Нормана Дейвіса «Серце Європи» (де поставлена під сумнів хронологічна вісь оповідання). Змінюється тематика історичних досліджень. Поступово долається поділ на «історичні» й «неісторичні» проблеми. Помітне вже в середовищі «Анналів» розширення проблемного поля історіографії: зростання зацікавленості повсякденним життям та історією ментальностей (історія різних ритуалів, страху, запахів, сексуального життя тощо) сьогодні зазнає подальших трансформацій. Історики відкривають нові перспективи і нові сфери дослідження. Гендерні дослідження, постколоніальні студії, які пишуться з точки зору груп раніше неприсутніх на сторінках історії, чи література свідчення, особливо помітна в інтерпретаціях Голокосту, є найбільш показовими прикладами. Сучасна історіографія перенесла наголос в історичних студіях з масових явищ, по своїй суті анонімних, на долю людей з конкретними прізвищами й окремою історією. Зацікавлення індивідом, своєю чергою, змінило співвідношення сил у давній суперечці про взаємовідносини між подією та структурою. Наскільки історія, що писалась у дусі соціальних наук, вказувала, що це структури формують події, настільки історія повсякденності і досвіду наголошує на тому, як події впливають на структури (історія знизу, включення індивідуальних біографій у великі процеси та явища, наприклад, інквізиції в монографії Лє Руа Лядюрі).

Під впливом, зокрема, постмодернізму, який наголошує радше на тому, що змінне і минуще в історії, ніж на тому, що стале і незмінне, відбувся демонтаж цілісних інтерпретаційних категорій. Під ударом опинилися різні форми детермінізму: економічного, класового; було продемонстровано, що пошук у минулому якогось однорідного інтерпретаційного ключа є ілюзією. Велика група істориків поставила під сумнів погляд на історію в категоріях постійного прогресу і багатоаспектної модернізації. Було звернено увагу на переплітання у минулому тенденцій, спрямованих на зміни, і водночас, – на захист наявного status quo (нетяглість історії).

Зрештою, виразно помітні також і зміни в мові істориків. Все частіше у ній з’являються такі поняття, як: дискурс, метафора, наратив, пам’ять, ідентичність тощо. Критика європоцентристської, етноцентристської та сексистської точок зору дозволила говорити про складну ідентичність – одночасно польську й єврейську, британську й валійську, але також і чоловічу та жіночу, гетеро і гомосексуальну. З’явилось нове розуміння старих категорій, наприклад, влади і політики. Влада – це не тільки держава, але також і великий землевласник, церква, у вигляді конкретних єпископів, настоятелів тощо. Загалом, історики, хоча б, наприклад мікроісторики, зосереджуються на аналізі характеру тих соціальних зв’язків, в яких можна побачити практики і способи сприйняття та ставлення до влади в різних соціальних групах⁵. Наразі не видається, що це лише швидкоплинна мода. Ці тенденції віддзеркалюють глибші зміни у ментальності дослідників минулого.

Звертає на себе увагу також прогресуюча дезінтеграція та плюралізація розуміння і писання історії. Ева Доманська, виступаючи на останньому Загальному з’їзді польських істориків у Кракові⁶, аналізуючи стан історіографії на початку ХХІ століття, звернула увагу на все більш виразний поділ на конвенційну – академічну історіографію, і неконвенційну, свого роду, проти-історію, якщо використати окреслення Мішеля Фуко. Конвенційна історія – це історія, в якій домінуючою формою представлення минулого є писаний текст, що спирається на реалістичний стиль. Це напрямок, в якому обов’язковими є загальноприйнятні «методологічні принципи» (принцип об’єктивізму, лінеарний час, причинно-наслідковий зв’язок, устремління до істини). Неконвенційна історія будується в опозиції до цих принципів. Зокрема, вона використовує не лише писаний текст, але й інші форми представлення минулого: фільми, музеї, інтернет-сайти, сучасне мистецтво, театр або музика. Вона відкидає реалістичний стиль на користь різного роду наративних експериментів (включення до наративу про минуле власних віршів, автобіографічних сюжетів, використання поетики есею). Зрештою, неконвенційна історія ставить під сумнів наявні «методологічні принципи». Замість принципу об’єктивізму вона запроваджує свідомий суб’єктивізм, робить ставку на емпатію, яку відчуває історик щодо інших людей, і яка має також вплинути на читача. Прибічники такої історії прагнуть заступити лінеарну хронологію нетяглим і фрагментованим часом, який наповнений прогалинами та недомовками. Вони стараються підважити пояснення в причинно-наслідкових категоріях, звертаючи увагу на метафоричне мислення. Нарешті, почуваючись непевно щодо традиційної категорії істини, вони запроваджують замість неї категорію щирості, яка має стати остаточною умовою визначення правдивості твердження.

Відмовляючись від більш детального коментаря з приводу вказаного розрізнення, я хотів би, натомість, зупинитися на одному питанні. Ситуація, в якій ми опинилися, напевно, не є цілковито новою. Спостерігаючи на минуле історіографії з певної перспективи, можна сказати, що ми багаторазово мали справу зі зміною зразка або парадигми творення історії. Однак, початок ХХІ століття приносить з собою у певному сенсі дійсно виняткову зміну, яка торкається фундаментів нашого мислення про минуле⁷. Аудіовізуальний поворот, який, схоже, приходить на зміну лінгвістичному, пов’язаний не тільки з формою представлення минулого (писана – неписана), але змушує нас істориків над майбутнім нашої дисципліни як таким.

Іншою надзвичайно важливою рисою сучасної історіографії є її змагання з категорією істини. На думку іншого краківського доповідача Войцеха Вжосека, «філософські дискусії ХХ століття, а також і практика некласичної історіографії, продемонстрували, що істина має культурний статус, що об’єктивність є випадковою, змінною рисою мислення…Дискусії над специфікою пізнання переконали нас, що не існує вільних від цінностей епістемологій, не існує аксіологічно незайманих теорій природи і тим більше – культури. Вони переконали мене, що історіографія є похідною від своїх часів, що вона здатна проголошувати не істину взагалі, як відповідність універсального ідеалу думок/слів остаточній сутності речі, але радше мандрівкою у часі, як ідеалу істини, так і нескінченності природи речей. Істина, отже, є культурним конструктом, рисою дискурсу, який встановлює що і як може існувати, й як це існування є взагалі можливим»⁸.

На думку познанського теоретика історика, це явище має невідворотній характер, оскільки воно є культурно контекстуалізованим. Чи це справді так? Хоча б побіжний погляд на краєвид, що його являє собою польська історична наука, - а мені бракує компетенції, щоб оцінювати інші – вказує, що до певної міри мислення Вжосека є різновидом wishful thinking. На моє глибоке переконання, польським історикам ще до сьогодні важко розстатися з залишками позитивістського, заснованого ще на марксизмі, мислення про минуле, а отже і з традиційною категорією істини. Віра, що займаючись цією професією ми прямуємо до відкриття абсолютної і незмінної істини, переконання, що для наближення до неї необхідно вичерпати джерельну базу, що інформація про неї нібито безпосередньо знаходиться у джерелах – ці твердження повторюються як мантра значною частиною середовища і становлять осердя їхніх методологічних переконань. Як видається, польські історики дуже рідко задають собі питання, чим є істина, що її вони шукають, яким є її статус. У цій перспективі, як нещодавно зауважив у розмові з Гейденом Вайтом Славомір Сєраковський, Польща і надалі залишається країною позитивізму, а польські історики, озброєні кількома процедурами критики джерел, продовжують вирушати на «підкорення історичної істини»⁹.

Нарешті, останнє питання, яке я хотів би порушити, у зв’язку з характеристикою змін в історіографії на зламі ХХ і ХХІ століть – це проблема ролі історика у сучасному світі¹⁰. Дещо спрощуючи, можна сказати, що, коли у ХІХ столітті історія потрапляла до університетів сформувались два протилежні портрети історика, які для користі подальших розважань можна назвати «традиційними». Перший з них відсилає  до постатей нейтрального спостерігача, холодного сцієнтиста, безстороннього пошукача істини, який є вільним від контексту часу, в який йому випало жити. На перший план в його дослідженнях висувались пізнавальні цілі. Як добре відомо, ця позиція знайшла свій вираз у знаменитих і часто цитованих словах Леопольда фон Ранке.

Другий з традиційних портретів історика виростав в опозиції до згаданої вище декларації Ранке. Цей образ, глибоко закорінений у романтичній, зокрема польській, традиції відсилав до постатей духовного провідника і вчителя нації або охоронця національних чи загальнолюдських цінностей. Його яскраво представив, зокрема, Йохим Лелевель у своєму нарисі «Яким має бути історик». Польський історик, відкидаючи категорію нейтральності дослідника минулого, посилався на високу суспільну місію, що її покликана виконувати історія. Він прагнув перетворити історію на скарбницю практичного знання, а водночас – важливу частину поточного світогляду звичайних людей.

Холодний сцієнтист і охоронець національних цінностей – це все ще домінуючі в середовищі суспільні ролі, в яких прагнуть виступати історики. Очевидно, що вони рідко зустрічаються у «чистому» вигляді. Зазвичай ми маємо справу з їхнім поєднанням, а часом і взаємним доповненням.

Чи, однак, зміни, що відбуваються у нашому ставленні до минулого, не вимагають, часом, також і ревізії цих традиційних образів? Позбавлення істориків монополії на знання про минуле є, певно, невідворотнім. Якщо, однак, ми хочемо захистити своє місце у суспільстві, а тим самим і суспільну важливість наших досліджень, нам варто замислитися над переозначенням ролі історика у цій якісно новій ситуації. Це є ще більш важливим з огляду на те, що обидва окреслені вище образи на наших очах поступово деактуалізуються. Оскільки, і в одному, і в другому приховані виразно видимі обмеження.

Холодний сцієнтист уникає однозначних світоглядних декларацій, сторониться історіософії, відкидає необхідність висловлюватися на «метафізичні» теми. В історичних дискусіях це часто набуває форму закликів до «повернення до об’єктивних досліджень». Чи, однак, декларовані в таких випадках об’єктивізм і раціоналізм, не становлять лише зручного пояснення постав на практиці далеких від згаданих цінностей? Чи частина істориків не маскує і не старається приховати у такий спосіб світ своїх особистих переконань та  поглядів?

Інші обмеження приховуються в образі історика-охоронця національних цінностей. Часто, на зразок священника, він не тільки чітко декларує свої світоглядні пріоритети, але і вимагає для них загального прийняття. Цю тенденцію добре декларує наступна декларація, запозичена з дискусії «Як писати про комунізм?»: «Недостатньо описувати, треба остерігати, робити відпірними, захищати від цієї зарази. Це є обов’язком сучасних польських істориків, публіцистів, мислителів і політиків»¹¹.

Дилема, перед якою стоїть такий історик, це не тільки альтернатива: зрозуміти чи засудити, але також і зрозуміти чи виправдати. Обидві ці альтернативи занурені у ціннісні контексти. Під цим кутом зору, історик-охоронець національних цінностей ніби підсвідомо здійснює безапеляційний вибір. Він відкидає директиву, що спрямовує його на розуміння постатей і подій, які він описує, на користь їхнього виправдання, якщо йдеться про фрагмент національного минулого, який він схвалює, або на користь їхнього засудження, якщо вони не вміщаються у світ його цінностей.

Нове формулювання ролі історика у сучасному світі вимагає передусім зміни нашого ставлення до минулого. Ми маємо чітко собі усвідомити, що те, як ми бачимо себе, те, які цінності ми захищаємо, визначає наше бачення минулого. Інакше кажучи, ситуація вимагає від нас, як від спільноти дослідників, погодитись з фактом, що «історія є такою, якими є історики, які її пишуть»¹². А якщо є дійсно так, то заради захисту суспільного статусу історії ми повинні розвинути в собі більше покори по відношенню до таємниці минулого і поваги до альтернативних візій історії. Сучасна теоретична рефлексія над історією вимагає від історика «відкриття заборола», залишення вежі зі слонової кістки, чіткого позначення свого місця у суспільному житті, а не тільки проголошення певних пізнавальних цілей. Роками історики були причетні передусім до зміцнення ідентичності суспільних груп, а часом і до їхньої поляризації в категоріях «ми» і «вони». Сучасний світ вимагає чогось іншого. Він ставить перед істориком інші цілі. Історик повинен радше бути посередником у діалозі між різними культурами, показувати відмінності і подібності, що існують між ними. Роблячи це, він, однак, має усвідомлювати власні обмеження, приймати незнищенну відмінність та інакшість культурного досвіду, наприклад, Європи і світу ісламу¹³. Ця нова роль, не кодифікатора величності певної культури, раси, нації чи класу, але радше перекладача і посередника між ними, видається мені цінним дороговказом на шляху до повернення історії її суспільного значення.  

ІІІ. Надзвичайно важко зважитися на діагноз стану сучасної історіографії, окреслити, як виглядає цей «краєвид після битви». Битві, як і багато інших в історії, незакінченої, але значущої. Як видається, злам ХХ і ХХІ століть ставить перед істориками питання про майбутнє їхньої дисципліни. Звідусіль можна бачити сигнали того, що сучасним суспільствам, зосередженим на сучасності і майбутньому, знання про історію стає все менш потрібним, а якщо часом і випадає нагода до нього звернутися, вони роблять це у спосіб досить відмінний від того, що був поширений ще в середині минулого сторіччя.

Попри це, як і інші дослідники, я не боюсь за майбутнє широко зрозумілої історії, оскільки я не можу собі уявити культуру без історичного компонента¹⁴. У цьому значенні історія є і буде нам потрібною, як пам’ять культури і знаряддя усенсовлення поточної дійсності. Турбує мене, натомість, питання, що це буде за історія, і ким буде майбутній історик?

Приходить час, коли ми, як історики, маємо пригадати собі стару Цицеронову максиму про історію як вчительку життя, що була надто поспішно нами самими заперечена. На мою думку, ми потребуємо сьогодні історії, що пояснює світ, і історика, який цим світом цікавиться. Однак, з магічної тріади минуле-сучасність-майбутнє фундаментом нашої активності може бути тільки минуле. Іншими словами, як написав вище цитований Франк Анкерсміт: «Надійшов час замість дослідження минулого почати про нього думати», і, додам від себе, у черговий раз спробувати відповісти на вічне питання – навіщо нам історія¹⁵?

Переклад Володимира Склокіна

Друкується за виданням: Stobiecki R. Historiografia na przełomie XX i XXI wieku. Krajobraz po bitwie // Biuletyn Polskiego Towarzystwa Historycznego. Listopad 2005. Ss. 11-22.

Рафал Стобецький – доктор габілітований, професор Лодзького університету (Польща), фахівець з історії історіографії та теорії історії. Автор та редактор десяти книжок, зокрема, «Більшовизм та історія. Спроба реконструкції більшовицької філософії минулого» (1998) та «Історіографія ПНР» (2007).

1. Smart B. Postmodernism. Poznań, 1998. S. 12-13.
2. Domańska E. Filozoficzne rozdroża historii // Między modernizmem a postmodernizmem. Historiografia wobec zmian w filozofii historii. Poznań, 1994. S. 24.
3. Цитата походить з інтерв’ю, що його Ева Доманська взяла у Вайта: Human Face of Scientific Mind. An Interview with Hayden White // Storia della Storiografia. 1994. Vol. 24. P. 7.
4. Kołakowski L. Pochwała nekonsekwencji. Warszawa, 1987. T. III. S. 85.
5. Більше на цю тему, див.: Historia społeczna, historia codzienności, mikrohistoria. Warszawa, 1996.
6. Domańska E. Kryzys historii akademickiej / historia niekonwencjonalna – машинопис. У подальшій частині тексту я значною мірою спираюсь на висновки Доманської. Див. український переклад цієї статті Еви Доманської: Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. К., 2012. С. 94-137. (прим. пер.).
7. На думку Еви Доманської, «саме писання історії стає застарілим і криза академічної історії є, по суті, кризою представлення минулого у формі писаного наративу». Domańska E. Kryzys historii akademickiej… S. 3. Подібні думки можна було почути і на інших виступах краківського з’їзду в рамках панелі «Історія та повідомлення про неї раніше і сьогодні: від усної традиції до цифрового запису».
8. Wrzosek W. Czy historia ma przyszłość? S. 2.  – машинопис. Ця стаття була надрукована, див.: Wrzosek W. Czy historia ma przyszłość? // Gra i konieczność. Zbior rozpraw z historii historiografii i filozofii historii. Pod redakcją G. Dominiaka, J. Ostoja-Zagorskiego, W. Wrzoska. Bydgoszcz, 2005. S. 11-16. (прим. пер.).
9. Pisać historię z którą można żyć. Z Haydenem Whitem rozmawia Sławomir Sierakowski // Krytyka Polityczna. 2005. № 7-8. S. 227.
10. Я пишу про це ширше у статті «Роль історика у сучасному світі», яка зараз готується до друку. Скорочена версія цього тексту під цією ж назвою з’явилась в: Tygodniki Idei Europa (dodatek do piśma “Fakt”). 2005. nr 2. S. 8-10. Див. розширену версію цієї статті: Stobiecki R. Historyk i jego rola we wspołczesnym świecie // Gra i konieczność. Zbior rozpraw z historii historiografii i filozofii historii. Pod redakcją G. Dominiaka, J. Ostoja-Zagorskiego, W. Wrzoska. Bydgoszcz, 2005. S. 49-60. (прим. пер.).
11. Strzembosz T. Glos w dyskusji…// Arcana. 2000. nr 2. S. 7.
12. Domańska E. Mikrohistorie. Spotkania w międzyświatach. Poznań, 1999. S. 256.
13. Ширше на цю тему, див.: Sanchez-Marcos F. Historyk jako tłumacz // Pamięć, etyka, historia. Anglo-amerykańska teoria historiografii lat dziewięćdziesiątych (antologia przekładόw) / Pod redakcją Ewy Domańskiej. Poznań, 2006. S. 37-54.
14. Я посилаюсь тут на вже згадану статтю Войцеха Вжосека: Wrzosek W. Czy historia ma przyszłość?
15. Ankersmit F. Historiografia i posmodernizm // Postmodernizm. Antologia przekładów. Pod redakcją Ryszarda Nycza. Kraków, 1997. S. 170.