Це самостійне дослідження є частиною великої колективної монографії «Антагонізм і примирення у мультикультурних середовищах», котра нещодавно побачила світ у видавництві «Ніка-Центр». Книга є своєрідним підсумком досліджень, проведених в 2010–2012 рр. у полікультурних середовищах (Цєшинська Силезія, Опольська Силезія, східна Латвія, Львівщина, Семиград) міжнародною групою науковців під керівництвом професора Яцека Курчевського (Інститут прикладних суспільних наук Варшавського університету). Анотація та інформація про новинку представлені на сторінці «Ніка-Центр». У першій частині публікації також подано зміст книги, сподіваємось, вона знайде своїх читачів і критиків, відтак, очікуємо на майбутні рецензії та огляди. Редакція historians.in.ua.
Кресові організації і компенсації
Історичні умови та юридичні регулювання мали значний вплив на самоорганізацію кресов’ян і зосередження в окремих періодах діяльності довкола тієї специфічний проблеми, якою є отримання компенсацій за майно, полишене поза кордонами Польщі. Переважна більшість досліджуваних нами кресових організацій справді допомагала індивідуальним особам, які прагнули отримати компенсації за полишене майно, але це була допомога, яка надавалася в дуже обмеженій сфері. Лідери пригадують, що разом із відкриттям можливостей отримання компенсацій і мірою переконання, що є особи, які їх отримали, у окремі періоди виразно зростало зацікавлення процедурою, приходило чимраз більше людей, зацікавлених одержанням компенсацій. Їм надавалися поради, контакти людей, які можуть допомогти в отриманні доказів щодо полишеного майна, зацікавлених скеровувано до відповідних установ і організацій. Організації, налаштовані на реалізацію інших цілей, перш за все надають основну інформацію: «Так, ми надаємо інформацію, прошу пані. Що мусить бути поділ майна, що мусить бути встановлена, знаєте, пані, майнова вартість володіння, на підставі свідків відтворювана через суд, – це все так, то ми надаємо інформацію» («Злочини українських націоналістів»). Кресові організації в більшості вважають компенсації індивідуальною проблемою окремих людей, а не сферою зацікавлень організації: «То є, прошу пані, дуже індивідуальні справи, ми не можемо входити в індивідуальні справи, бо якщо хтось полишив, то нехай турбується, то його справа, а не наша» («Шанувальнці Львова», Вроцлав), отож вони скеровують зацікавлених до спеціалізованої організації, яка перш за все тим займається: «Коли хтось запитує, то ми кажемо: “Прошу дуже”, – даємо адресу».
Отже, найважливішою для нашого аналізу буде та організація, яка особливо налаштована на проблему отримання компенсацій за так зване забужанське майно. Це Загальнопольське товариство кресов’ян – кредиторів державної скарбниці. Історія цієї організації, способи її діяльності, зміни, яких вона зазнала, є характерними для юридичних змін, які визначає держава, що належать до можливості отримання компенсацій, а також є прикладом формування змін у організаціях, які зосереджують кресов’ян у неурядових організаціях, проблем, перед якими вони постають, змін у лідерстві та способах їхнього функціонування.
Організація, згідно з описом її лідера, постала за ініціативи «багатьох людей», що полишили свої будинки і майно за східним кордоном і які до певного часу зустрічалися неформально. У оповіді про організування групи центральне місце посідає лідерка з ранішого періоду, яка від самого початку намагалася сформалізувати ту ініціативу. Як описує її роль у створенні Товариства його теперішній лідер, вона «була мотором до провадження тих наших зустрічей до сформалізування». Увесь процес формалізування діяльності тривав із 1989 р., а головною перешкодою була одна з частин назви, а саме «Кредитори державної скарбниці», на яку суд не хотів дати згоду. Лідери вбачають перешкоди в реєстрації товариства не стільки в тому, що воно зосереджує членів довкола проблеми компенсацій за втрачене майно, бо те питання постійно було об’єктом різних юридичних регулювань і такі претензії ніхто не піддавав сумніву, скільки радше у сформованому напередодні 1989 р. дещо двозначному ставленні до приватної власності і, зокрема, до такої концепції, за якою громадяни є кредиторами держави. У 1992 р. воєводський суд у Вроцлаві остаточно зареєстрував Загальнопольське товариство кресов’ян – кредиторів державної скарбниці, яке спочатку не тільки не мало ніяких регіональних відділів, а й не прагнуло до збільшення своїх структур. Однак швидко з‘ясувалося, що «кресов’яни – кредитори державної скарбниці» розсіяні по всій Польщі, й почали утворюватися численні територіальні відділи. На їхньому прикладі лідери неодноразово переконувалися, що до руху приєднуються також особи із неясними політичними цілями, інколи дуже віддаленими від тих, які ставили перед собою засновники: «Потім виявилося, що такі групи більше налаштовані на політичну діяльність, тобто на висунення владі звинувачень, але чи то до тієї влади, чи до іншої – в принципі не було означено. Інтереси, які репрезентували ті особи, були дуже різними, важко їм було і в чомусь дорікати. Не було відомо, кого вони так насправді репрезентують і з якою метою організовуються при нашому Товаристві. І то так поставало» (W8).
Із огляду на необхідність сталих контактів з владою, в тому числі з різними міністерствами, ключовим, зокрема, виявилося відділення у Варшаві. Його було доволі швидко створено, і саме те відділення постійно координувало контакти Товариства з владою. «На офіційну зустріч приїжджала пані голова […]. І на ті робочі контакти – ми те виконували й допомагали» (W8), – описують тодішню діяльність теперішні лідери. Початково у Варшаві вони зустрічалися на приватній квартирі, потім уже винаймали для зібрань залу в школі. Приріст кількості осіб, зацікавлених самим Товариством і його діяльністю, був настільки великим, що з часом шкільна зала виявилася надто малою.
Після того установчого періоду, який подавався як період спільної діяльності й розростання організації, у ній настала криза, характерна для багатьох позаурядових організацій, які можуть пишатися результатами діяльності. Передусім нападам було піддано засновницю, голову й дотеперішню spiritus movens усього руху. Як подавали це наші співрозмовники, напевне, через інформацію, яка доходила до неї, переважна кількість делегатів будуть голосувати проти неї й доведуть до зміни як голови, так і місця перебування організації (штаб-квартиру хотіли перенести з Вроцлава до Ополє). Вона, змучена докорами про авторитарний стиль керування і відсутністю допомоги в діяльності, вирішила відмовитися від головування в Товаристві, яке переважним чином сама заснувала. У інтерв’ю з лідерами ми віднаходимо дві інтерпретації того, що тоді сталося: одна – це «нишпорення служб», які хотіли призвести до розвалу організації (хоча це не супроводжується поясненням, з якої причини), а друга – це особисті амбіції одного з членів, який хотів стати головою Товариства і зробити з цього трамплін для власної політичної кар’єри. Оскільки він хотів стати депутатом, то керівництво великим Товариством, яке тоді вже мало багато територіальних відділень, із широкими контактами з владою і певною позицією в середовищі кресов’ян могло бути в такій кар’єрі дуже помічним. Впливова група в Товаристві незрозумілим, але виразним способом теж виявилася пов’язаною із Польською селянською партією (PSL) і намагалася здобути голоси кресов’ян саме для тієї партії. Автотранспортна пригода перекреслила плани людини, яка старалася перейняти владу в Товаристві, і в 1995 р. в організації настала явна криза і стагнація. У тій ситуації варшавське відділення активізувало кілька інших відділень, і в 1995 р. загальні збори прийняли новий статут, а головною штаб-квартирою Товариства стала Варшава.
Велике пожвавлення діяльності Товариства припадає на період між 1996-м і 2005 роками. Початок пожвавлення поєднується з перейменуванням польською владою територій, які залишила Радянська армія. Кресов’яни клопоталися про те, щоб ті території були призначені на компенсації для них у межах права зарахування, що принциповим способом допомогло б у розв’язанні проблеми. Ті спроби, незважаючи на початок розмов із владою на різних шаблях, не вдалися. За оцінкою лідерів Товариства так сталося тому, що місцева влада розраховувала на великий дохід і користь із продажу майна, а перехоплення їх кресов’янами в межах «права зарахування» таких прибутків не давало. «Ми пробували це перейняти організованим способом як еквівалент і як еквівалент організувати. Не вдалося, бо своєю чергою тут знову були амбіції, такі амбітні, скажімо, дії самоврядування, тобто місцевої гміни, яка сказала, що це територія у сфері її діяльності й у зв’язку з цим це гміна повинна прийняти. Гміна розраховувала, що коли вона буде продавати, то буде мати надходження, отже, те, ті суперечності інтересів між загосподарюванням нерухомостей, які в принципі не мають оферента, і бажаннями прибутків із боку гміни […]. І так це було змарновано, уся та територія […] була спустошена» (W8).
Оскільки регулювання, які стосувалися сільськогосподарських теренів державної скарбниці і тих, що належали до Агентства військового майна, як я це подала вище, обмежували можливість реалізації «права на зарахування», то забужани намагалися отримати її через аукціони, однак, за їхньою власною оцінкою, переважну більшість тих аукціонів вони програли, хоча статистика, наведена урядом, вказує на багато виграних забужанських аукціонів. У грудні 2004 р. Голова Ради Міністрів передав Конституційному Трибуналові інформацію про аукціони, організовані після набуття чинності закону від 2003 р.: «За період від дня набуття чинності оскаржуваного закону про зарахування, тобто від 30 січня 2004 р., до 31 жовтня 2004 р. Агентство сільськогосподарської нерухомості запропонувало до продажу через аукціон ґрунти площею 60 тис. га і організувало майже 30 тис. необмежених аукціонів. Забужани (за вказаний період) взяли участь лише в 60 аукціонах, виграли 54 з них. У 33 випадках дійшло до укладення договорів про продаж. Разом за період від 30 січня 2004 р. до 31 жовтня 2004 р. забужани набули 230 га ґрунтів із ресурсів сільськогосподарської власності державної скарбниці. В аванс реалізації прав забужан Агентство сільськогосподарської нерухомості зарахувало квоту 837 638 злотих» (ТК, К 2/04). Голова Ради Міністрів підтвердив у висновку, що «частина осіб не зацікавлена в реалізації належних їм прав у теперішній формі, тобто у формі права на зарахування […] і очікує на присудження їм грошової сплати на підставі забужанських прав» (ТК, К 2/04). Така можливість була врахована лише в законі від 2005 р.
Прийняття територій після Радянської армії представники Товариства окреслюють як змарновану нагоду – компенсації не були призначені у такий спосіб, а майно значною мірою зруйноване і розтрачене. Але інколи вони визнають, що не було великого зацікавлення забужан прийняттям того майна: «Ми також мали [відділення] у Кошаліні, я туди навіть сам їздив, тому що там було багато поросійських територій, ну, значить, з кошалінським воєводою, потім іще в Щеціні, бо там своєю чергою Свиноуйсьцє. Там були великі можливості після російських військ, вони там займали значні території. Отож ті дії, які трішечки були ініційовані нами, щоб тих людей зорганізувати, коли ми там зустрічалися, там у воєводи, значить, місцевих людей, які тим цікавилися, то навіть воєводська управа намагалася стягнути їх на таку зустріч» (W8) – однак у результаті нічого з тих спроб не виходило.
У період найбільшого зацікавлення отриманням компенсацій на кожне чергування в Товаристві приходили три-чотири людини, які інколи очікували в черзі на отримання інформації. Співпрацювалося також із юридичними консультаціями, які бралися за провадження таких справ. Особи, які зголошувалися, часто не орієнтувалися не тільки в можливостях отримання компенсацій, а й у окремих кроках, які вони мали зробити. Проблемою бувало не тільки підтвердження власності та оцінка її вартості, а й визначення прав зацікавленого – як вказують досліджувані, компенсації тепер домагаються не колишні власники, але їхні спадкоємці, як розцінюють наші співрозмовники, – це неодноразово третє або навіть четверте покоління колишніх кресов’ян. Особливі кроки, у тому числі спадкоємна поведінка, поділи майна, – це доволі трудомістка процедура, в яких зацікавлені часто почуваються розгубленими і допомога організацій виявлялася необхідною.
Ситуації правомочних і те, що йде за тим, – ситуації організацій, які опікуються реалізацією прав, принципово змінив закон від 2005 р., який впорядковує систему, процедури, встановлюючи терміни і покладаючи на воєвод і банк обов’язки, пов’язані з реалізацією претензій, що на практиці означає також перенесення на них тягаря інформування зацікавлених про їхні права і необхідності виконання зазначених умов. Напевне, з цієї причини спадає кількість членів, нині означена на триста людей, і зменшується зацікавлення членством і діяльністю Товариства, що найбільше хвилює лідерів.
Однак треба підкреслити, що ця організація, на відміну від усіх інших досліджуваних нами кресових організацій, не лише допомагає людям, які зголошуються до неї, в разі потреби, а й розпочинає дії, які повинні запевнити системні вирішення. Раніше я вже згадувала про діяльність, яка проводилася на рівні локальної влади, від воєвод до гмін, у період прийняття майна після Радянської армії, яка виїжджала. Інші системні дії ще більшого діапазону стосуються спроб гарантування самим забужанам впливу на форму юридичних регулювань, на юридичне вирішення проблеми компенсацій. Прикладом дій такого роду може бути позиція Правління головного загальнопольського товариства кресов’ян – кредиторів державної скарбниці, переслана у Конституційний Трибунал у зв’язку з обговорюваною раніше скаргою RPO. Процес у цій справі завершився дуже суттєвим, уже багаторазово встановленим рішенням Трибуналу, який визнав багато обмежень реалізації права на зарахування суперечними з конституційним принципом довіри громадян до держави. Конституційний Трибунал постановив трактувати позицію Товариства «як думку суспільної організації з проблеми умов реалізації права на зарахування вартості майна, полишеного в зв’язку з війною, розпочатою в 1939 р. Було подано документацію на підтвердження тези, яка виникала з висновку речника громадянських прав, що реалізація повноважень на підставі так званого права на зарахування є ілюзорною, зважаючи на відсутність майна, яке б виконувало вимоги, зазначені в ст. 212 u.g.n» (ТК 33/2002). У такий спосіб і завдяки діям Товариства позиція самих зацікавлених бралася до уваги під час прийняття конкретних рішень. Лідери організації згадують про багато дій, які розпочинало Товариство в різні періоди відносно як державної адміністрації, так і законодавця: «Маючи необхідність виступу перед владою або перед службовцями міста, чи також у сеймах і комісіях, чи в розмовах із депутатами, ну, то треба було опанувати ті знання. Ми опанували ті знання доволі непогано, бо брали участь у засіданнях різних комісій, і пленарних, і були різним способом присутні на пленарних сесіях у сеймі. Можна сказати, що ми були в усіх прем’єрів, у той період трансформації ми бачилися з кожним. Дуже часто ми брали участь у таких кулуарних зустрічах» (W8). Лідери пригадують також про налагодження співпраці з іншими організаціями, які мають аналогічні очікування щодо держави: «Ми організували також із іншими організаціями, які мали претензії […], наприклад, ми були ініціаторами виникнення “Опору”, – це Загальнопольське порозуміння віндикаційних організацій, яке постало з місцем знаходження на вул. Шуха біля Союзу власників нерухомості» (W8).
Проблема компенсацій за майно, полишене за кордоном, однозначно трактується людьми, зосередженими в Товаристві кресов’ян – кредиторів державної скарбниці, як їхнє непорушне право. Усе-таки треба зазначити, що та проблема не була однозначно оцінена всіма досліджуваними лідерами кресових організацій. Одна з досліджуваних, яка не мала кресового коріння, якнайвідвертіше говорила про свої сумніви, апелюючи до того, що всі поляки під час Другої світової війни щось втратили, тож важко ставити себе в ситуацію до деякої міри однієї привілейованої групи поляків. Вона підкреслювала, що її ставлення до компенсації є, отже, амбівалентним і проблема повинна розглядатися з перспективи суспільства, яке внаслідок війни зазнало величезних втрат. «Справді, з одного боку, юридично це слушно, тому ще це є чиясь власність і ніхто не має права позбавляти власності. Зате проблема є лише в тому, що на тій війні, у тій війні ціла Польща втратила майже все. Я не знаю сім’ї, яка б насправді не зазнала шкоди. І ставити ситуацію перед людьми, що колись вони багато мали і на тій війні втратили і ще мають багато, значно більше, ніж звичайна людина і пересічний громадянин у Польщі, ну, це так, я сказала б, не по-громадянськи. Я б так це назвала. […] Наші батьки, наші діди й бабусі дуже часто під час війни зазнали великих втрат, ну, бо то так було, то була війна, країна була страшенно знищена, то, ну, я не знаю […]. Інколи це старі люди, для яких ті гроші були б якоюсь там допомогою, вирішували б якусь проблему, значить, це друга сторона медалі. Їх справді скривджено, у них усе відібрано, їх викинено в невідомість – про це теж треба пам’ятати. Це надмір ускладнене» (W10).
Серед досліджуваних такий прямо виражений сумнів був поодиноким, але було значно більше людей, які заявляли, що, незважаючи на залишене поза східним кордоном майно, вони не домагаються компенсацій: «Але ж, прошу пані, родина дружини, моя родина теж там щось полишили, але якраз ми не домагаємося того еквівалента. Мені здається, що про це клопочеться невеликий відсоток» (W13), – стверджує один із досліджуваних. Інші респонденти кажуть: «Я теж цього не домагаюся, хоча ми маємо довідку, що там щось лишилося» (W5), «Моя родина там полишила майно, але не старається» (W2). Однак ті особи прямо не заявляють, що не бажають чи не будуть клопотатися про компенсацію. Як засвідчують висловлення одного з лідерів організації, яка допомагала в отриманні виплат, налаштування правомочних останнім часом змінюється – часто особи, які не домагалися компенсацій, починають клопотатися тоді, коли бачать, що інші одержали компенсацію. «Бо частина людей, які навіть сюди потрапляють, приходять, то вони з такою недовірою тоді приходили, а тепер теж те підтверджують, що вони не вірили, що щось там можна буде отримати, у зв’язку з тим вони не були готові на таке законне вирішення, яке є тепер. Але оскільки виплачують, то вони хотіли б те одержати. Ну, бо фактично, якщо настали виплати, то вони тоді в це повірили й почали збирати» (W8).
Тепер про компенсації за майно, полишене на Кресах, найчастіше клопочуться спадкоємці осіб, які були звідти переселені. Респонденти, яких запитували про їхню мотивацію, вважають, що їм ідеться про відшкодування і вони радше не мислять у категоріях повернення на Креси і повернення колишніх господарств, землі, власності. Додатково до прийняття рішень їх заохочують повідомлення інших людей, яким вдалося отримати компенсацію: «Значить, тут хіба ніхто не має ілюзій щодо тієї власності, яку не можна повернути. І скоріш так ніхто не думає. Зате та свідомість щодо відшкодування, конституції і компенсації – то є, вона росте. Але вона росте, коли реально росте можливість […]. І коли комусь вдалося щось реалізувати, і та особа розуміє, що конституційно твориться реальна можливість реалізування згідно з конституцією того його права. Отже, конституційна свідомість виникає з практики, чи та конституція функціонує, чи ні. Якщо конституція є тільки мертвим записом, то ті люди тут не появляються» (W8).
Справді, закон від 2005 р. у комплексний спосіб урегулював проблему отримання належних компенсацій згідно з республіканськими домовленостями, усунув багато сумнівів і впорядкував процес отримання компенсацій, однак це не означає, що немає ніяких проблем у реалізації права на компенсації. На завершення цього скороченого аналізу реалізації права на компенсації і організування кресов’ян довкола цієї проблеми треба все ж таки приділити увагу короткому обговоренню тих сучасних проблем.
У передбаченні завершення: чи (і коли) закінчиться процес виплати компенсацій і скільки він буде коштувати?
На завершення треба згадати про дуже різнорідні та часто повторювані проблеми й сумніви, пов’язані з процесом виплати компенсацій, реалізувати які зобов’язалася польська держава в момент укладення республіканських домовленостей. Про багато з них уже говорилося вище, тому я не буду до них повертатися. Багато з раніше виголошених сумнівів, пов’язаних, між іншим, з колом людей, які мали право на компенсації, і стосувалися їхнього розміру, форми, методів доказу полишення майна поза кордоном та іншого, які мали принципове значення для правомочних, було усунено законом від 2005 р. У цьому місці я згадаю лише про проблеми, які раніше не були наведені в тексті, які порушуються зацікавленими й тепер, після кількох років набрання чинності закону від 2005 р. Це проблеми й сумніви різного характеру, багато з них пов’язується з самою процедурою отримання компенсацій, до яких належать затяжність судочинства і пов’язане з тим питання принципового характеру: коли завершиться вся операція. Інші проблеми пов’язані зі способом обчислення вартості нерухомості й доведення володінням нею, ще інші – з успадкуванням нерухомості, отриманої у межах «права на зарахування». Я почну від проблем, пов’язаних із процедурою отримання компенсацій.
Затяжність судочинства
Скарги на затяжність судочинства супроводжують багато процедур у справах компенсацій, однак із огляду на те, що той процес можна визнати за такий, що тягнеться вже понад шістдесят років, ця затяжність видається особливо разючою. Уряд багаторазово інформував із надією, що весь процес закінчиться найближчим часом, однак багаторазово виявилося, що та надія оманлива. Повернутися до цієї проблеми ще випаде нагода у завершенні, тут я лише нагадаю, що вже після набрання чинності закону від 2005 р. речник громадянських прав неодноразово звертався до влад про вжиття дій для прискорення процедури. Втручання речника здійснювалося на користь багатьох скарг, скерованих до нього зацікавленими, а в 2008 р. також на підставі інформації Верховної контрольної палати, яка контролює завдання адміністрації у сфері реприватизації та інформацій, отримуваних самим речником громадянських прав від воєводств. Контроль Верховної палати і інформації, які отримав речник, засвідчили величезну затяжність тих процедур. Отож у 2008 р. речник звернувся до Голови Ради Міністрів про вжиття дій, які б удосконалювали і прискорювали адміністративні процеси в справах отримання компенсацій, вказуючи водночас, що разюча затяжність підриває довіру громадян до держави. Міністр внутрішніх справ і адміністрації обіцяв зайнятися тією проблемою і прискорити процедури, між іншим, шляхом збільшення кількості персоналу, винагород і контролю за роботою відповідних службовців. Обіцянка прискорення і вдосконалення процедур, однак, не була виконана, як скарги до речника, так само і вжиті ним дії виявляють і надалі вражаючу затяжність судочинства, що триває. На це, зокрема, вказують дані, зібрані в трьох воєводствах територіальним уповноваженим речника громадянських прав у Вроцлаві в 2010 р. Найбільше справ чекає на розгляд у Нижньо-Силезькому воєводстві, де в травні 2010 р. було аж 12 872 нерозглянуті справи, а від кінця січня до травня 2010 р. видано лише 1326 рішень. У Люблінському воєводстві на розгляд чекало 7488 справ, і від кінця 2004 р. до травня 2010 р. теж було видано мало, бо лише 699 рішень. У Опольському воєводстві на розгляд чекало 4523 справи, а від 2004 р. до квітня 2010 р. видано 1649 рішень. У тих інформаціях привертає увагу величезна кількість прострочених справ, особливо вражаюча в порівнянні з дуже малою кількістю справ, щодо яких видано рішення. Як та інформація, так і скарги правомочних на затяжність судочинства спричинили повторний виступ речника у січні 2011 р., безпосередньо скерований до керівника Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, в якому він звернув увагу на необхідність прискорення процедур, дотримання термінів, визначених кодексом адміністративного процесу, та на цілеспрямованість гарантії інформування правомочних про прогрес у розгляді їхньої справи. У відповідь він отримав інформацію, що міністр звертався, між іншим, до міністра державної скарбниці як органу вищого рівня стосовно воєвод про порушення проблематики затяжності реприватизаційних процесів.
Проблеми зі встановлення вартості майна: суперечка про значущість визначень PUR (Державне управління реструктуризації).
Зацікавлені скаржаться на різні труднощі, пов’язані з ретельною оцінкою вартості полишеної нерухомості. Між іншим, вони виникають із того, що згідно з вищенаведеними приписами, виданими в 40-х роках ХХ ст., майно оцінював PUR. Нині правомочні протестують проти трактування тодішнього оцінювання як чинного, бо з різних причин те оцінювання часто занижувалося. Інколи самі правомочні, побоюючись, що службовці нового устрою трактуватимуть їх як «класових ворогів», занижували вартість полишеного майна, сьогодні ж протестують проти трактування тодішніх обчислень як і надалі чинних. Незважаючи на те що в своєму міркуванні вони диспонують доказами, що полишене майно мало значно більшу вартість, у багатьох випадках у рішення вписується вартість, яка виникала з висновків PUR.
Підтвердження власності: суперечка про вимогу доказів, які неможливо отримати
Як вказують самі забужани, у процедурах, які повинні уможливити отримання компенсацій, від них часто вимагають неможливих речей, до яких, наприклад, належить урядове підтвердження власності полишеного майна. Зокрема, неможливою до реалізації вони визнають вимогу надати копію з іпотечної книги з вересня 1939 р., яка незаперечно вказує на власність майна. Уповноважені звертають увагу на те, що законодавець, усвідомлюючи труднощі з наданням урядових підтверджень власності, не вимагає таких доказів, він тільки рекомендує їх як лише один із можливих, рівнозначних із іншими спосіб доведення. Однак правомочні скаржаться на те, що на практиці чиновники вимагають від них таких підтверджень, тим паче вони не трактують попередню копію з метричної книги, наприклад із першої половини 1930-х років, як таку, що підтверджує власність у вересні 1939 р. Отже, на думку багатьох правомочних, настає дальша затяжність судочинства, а інколи на практиці правомочним також унеможливлюється доведення, що вони полишили свою власність поза кордонами держави, і в результаті – частина з них позбавляється компенсацій.
Положення про втрачений маєток
До сумнівних проблем належить, між іншим, те, яких земель стосується можливість отримання компенсацій. Видавалося б, що підтвердження закону є однозначним, та, однак, до воєводського адміністративного суду потрапила справа, внесена спадкоємцем співвласника маєтку, який не перебував у межах Польщі в період ІІ Речі Посполитої. Отож воєвода відмовив у підтвердженні права на компенсацію, оскільки, як він установив, місцевість, у якій знаходився маєток, хоча й розташована дуже близько, не перебувала 1 вересня 1939 р. в межах Польської Республіки. Суд підтвердив слушність тієї відмови, апелюючи при цьому на попередні подібні вироки Найвищого Суду, які вирішували проблему, та на доктрину, в якій однозначно вказується, що компенсації не стосуються маєтків, полишених на територіях, які в 1939 р. входили до складу інших держав, наприклад Литви, Латвії, Естонії, Румунії, Чехословаччини чи Угорщини (I SA/WA 1814/09-Wyrok WSA w Warszawie z 15.03.2010).
Успадкування нерухомості, здобутої в межах «права на зарахування»
Невиразний і винятковий стан справ, які виникали з республіканських домовленостей, вів за собою сумніви щодо успадкування цього права. Вирішення, що це свого роду майнове право, а не тільки експектатива, потягло за собою, між іншим, позитивне розв’язання стосовно успадкування права. Найбільше сумнівів було відносно того, чи входять до спадку права на компенсацію, яких не зреалізувала особа, правомочна на неї згідно з республіканськими домовленостями. Проблема вирішувалася Верховним Судом уже в 1970-х роках – у 1974 р. Верховний Суд ухвалив вирок, що те право спадкоємне щодо несільськогосподарського майна (I CR 768/73) і таке майно, отримане в рамках «права на зарахування», підлягає успадкуванню. Після цього Верховний Суд констатував, що нереалізоване право переходить на спадкоємців, оскільки воно є частиною спадку (III CZP 63/79). Наприкінці 1970-х років (III CZP 32/89) Верховний Суд ухвалою семи суддів констатував спадкоємність права і підтвердив це також у 1990-х роках (III CZP 77/94). Подібне позитивне для спадкоємців урегулювання знайшлося також у законі від 2005 р. Але сумнівам піддавалося також те, чи до спадкової маси входять нерухомості, здобуті згідно з «правом на зарахування», з того погляду, що низка з них на момент відкриття спадку формально була власністю державної скарбниці. Проблему для правомочних створюють також зміни, які необов’язково за ініціативи правомочних наставали у власності, отримуваній у межах права на зарахування. У повідомленнях правомочних появляються приклади рішень, які визнавали нерухомість за ними в межах права на зарахування, а потім її в них відбирали чи замінювали на меншу й гіршу (наприклад, квартири, будинки), і про проблеми з доведенням тих змін щодо великих розбіжностей між станом, підтвердженим урядово, і фактичним станом на період 1944–1989 років. Те все призводить до нових проблем зі встановленням вартості власності, яку правомочні вже отримали в межах права на зарахування.
Коли завершиться процес виплати компенсацій і які він матиме наслідки
Із багатьох причин важко передбачити, коли завершиться процес виплати компенсацій та яка взагалі буде вартість власності, призначеної на їхню виплату. Це важко оцінити передусім з огляду на вже згадувані інтерпретації щодо кола правомочних, оцінювання маєтку полишеного і маєтку вже отриманого в межах права на зарахування, велику кількість поданих і ще нерозглянутих претензій. Вирішення, як і рід правомочності, виникає з республіканських домовленостей, і насамперед – чи є це майнове право, чи вплинуло воно на вирішення, чи належать до кола правомочних спадкоємці, а це своєю чергою має принциповий вплив на те, скільки компенсацій залишається до виплати. Так само і вищенаведений припис до закону від 2005 р. про застосування постанови відносно осіб, «які внаслідок інших обставин, пов’язаних із війною, яка розпочалася в 1939 р., були змушені покинути колишню територію Республіки Польща», вирішував широкий діапазон застосування закону. Зміни і постійні доуточнення суб’єктної сфери права на компенсацію призводять, між іншими, до того, що разом із плином часу цілком змінюються оцінки щодо закінчення процесу виплати і витрат, яких ми зазнаємо на цій підставі. Ті передбачення є важкими також із того погляду, що неуточненою є кількість репатрійованих осіб, зокрема тих, кого «внаслідок інших обставин, пов’язаних із війною» можна визнати за змушених покинути колишню територію Республіки Польщі. Оцінюється, що лише в 1944–1950 роках переселеннями і репатріацією з території СРСР було охоплено майже 2,1 млн осіб (Łodziński), і важко навіть приблизно оцінити, скільки громадян Речі Посполитої тоді та в інші періоди і в інших напрямках виїхало з колишніх територій Польщі, інкорпорованих після війни до СРСР.
У обґрунтуванні до вироку від 2002 р. Конституційний Трибунал надав інформацію Голови Ради Міністрів, згідно з якою близько 1,5 млн людей отримали еквівалент за майно, полишене на колишніх Східних Кресах, було виділено 300 тис. нових землеробських господарств площею 1,7 млн га ґрунтів разом із забудовами, натомість загальна вартість претензій, зголошених у заявах, становила в листопаді 2002 р. майже 2 млрд злотих. Однак від того часу принциповим способом було розширено коло осіб, які мали право на компенсації, а крім того, у 2005 р. остаточно вирішено, що можна домагатися компенсацій, незважаючи на раніше отримання маєтку в межах права на зарахування, хоча в законі від 2003 р. таку можливість було виключено.
Ситуація принципово змінилася також із огляду на те, що, згідно з законом від 2005 р., було створено спеціальний фонд, який уможливлював грошові виплати компенсацій. Оскільки раніше можна було знайти лише залишкову інформацію про розмір компенсацій, які призначалися в межах права на зарахування, то з цього часу ми в основному знаходимо інформацію про грошові виплати, зате оминаються можливі компенсації, які виплачуються у формі «права на зарахування». Отож у 2007 р., тобто майже за два роки після набрання чинності закону від 2005 р., з публікацій у пресі ми довідалися, що «Близько половини всіх правомочних забужан вже отримала належні компенсації» («Gazeta Prawna», wydanie internetowe 20.12.2007). «Якщо не станеться нічого непередбачуваного, за два роки проблему полишеного майна на Кресах урешті-решт буде розв’язано. Бюджету це обійдеться загалом у 500 мільйонів злотих», – завважує «Gazeta Prawna» (там само).
Настільки оптимістичними були ті передбачення, ми можемо переконатися, читаючи публікації в пресі, які появилися в 2009 р., тобто тоді, коли за тодішніми прогнозами процес виплати компенсацій повинен був добігти кінця: «Банк вітчизняного господарства (BGK) від 1 січня до кінця травня того року виплатив майже 17 тис. компенсацій за втрачене забужанське майно. Із каси BGK забужани отримали в сумі 419,9 млн злотих. Найбільше, бо понад 100 млн злотих, надійшло на рахунки забужан у лютому. Загалом суму виплачених відшкодувань прес-секретар преси BGK (Банк Державного Господарства) означила в 700 млн». Повторно було оптимістично припущено, що за два наступні роки, а значить, у 2011 р., закінчиться верифікація правомочностей усіх заяв про виплату відшкодувань («Gazeta Prawna» 9.06.2009). Однак із наведених уже матеріалів речника громадянських прав і з урядової інформації стає зрозуміло, що процес значно затягнеться. Міністерство Державної скарбниці в 2010 р. поінформувало, що в лютому 2009 р. органами адміністрації велося майже 45 тис. забужанських справ, а з початку тривання грошових виплат до кінця листопада 2010 р. з Компенсаційного фонду виплачено 33 753 компенсації на сумарну квоту 1 437 519 442,30 злотих. Отож уже з тієї інформації виникає, що й надалі в ході є більше справ, ніж було залагоджено з набрання чинності закону від 2005 р., та, незважаючи на те, виплачені суми вже втричі перевищили ті, які оцінювано як такі, що заспокоюють претензії забужан.
Нелегко прогнозувати витрати, яких на тій підставі зазнає польська держава. Попередні оцінки витрат не відповідають дійсності з огляду хоча б на важкі для передбачення розміри відшкодувань, які визначено на 20% полишеного маєтку. Прикладом може бути інформація від 2009 р. про призначення Малопольським воєводою рішення про виплату відшкодування рекордного розміру, який становить близько 8 млн злотих. Вартість величезного маєтку оцінено у майже 100 млн злотих, у інформації ж подано, що компенсація стосується лише частини полишеного маєтку (доступ: 18.06.2009, год. 20.11). Отже, ми далеко відійшли від раніше презентованої концепції, згідно з якою компенсації не мають відшкодовуючого характеру з огляду на те, що польська держава у цьому випадку не отримала ніякої користі, вона не перейняла ті маєтки, тож немає підстав для зобов’язання щодо виплати відшкодування. З усією певністю виплату 8 млн злотих не можна визнати еквівалентною квоті, яка після переселення була потрібна для освоєння на новому місці проживання.
Однак та рекордна компенсація дуже далеко відбігає від середньої виплати, яка в той період становила 42,5 тис. злотих. Під час інтерв’ю респонденти часто підкреслювали, що ті компенсації надто занижені, бо така середня компенсація означає, що в середньому оцінка полишеного маєтку – це майже 200 тис. злотих, тобто за теперішніми цінами кожне полишене на сході помешкання коштує більше і компенсації не відображають вартості полишеного маєтку.
На завершення варто зауважити, що проблема так званого забужанського майна містить у собі потенціальну можливість конфліктів, які можуть розігратися в двох площинах: перша з них – це потенціальний конфлікт між людьми, які полишили свої маєтки на території теперішньої України, Литви чи Білорусі, і нинішніми власниками тих маєтків, друга натомість – між спадкоємцями забужан, які отримують компенсації, і мільйонами спадкоємців інших громадян Польщі, які втратили надбання під час Другої світової війни, але не отримують жодних компенсацій. Цитовані відповіді кресов’ян засвідчують, що вони давно погодилися з післявоєнною ситуацією, в якій їхня колишня власність, що перебуває тепер на території іншої держави, не буде належати їхнім родинам. Вони мають різне досвідчення ситуації: коли намагалися побачити свої колишні будинки чи квартири – одні теперішні власники або квартиранти приймали їх з недовірою, зі страхом і побоюваннями, зате інші – з нечуваною гостинністю і з великою відвертістю. Схожі досвідчення є долею багатьох мешканців післявоєнної Польщі, в якій свої колишні будинки чи квартири хочуть відвідати їхні колишні німецькі мешканці чи власники. У відповідях наших респондентів ми не знаходимо й тіні претензій до теперішніх мешканців, рішуче переважає переконання, що переселення й пов’язане з ним полишення майна на території іншої держави виникали з рішення великих держав і ні окремі громадяни обох країн, ні польська держава не мали на те ніякого впливу. Я не натрапила також на жодну спробу повернення своєї колишньої власності, яку б розпочинали колишні власники, намагаючись отримати свої маєтки на колишніх Східних Кресах Польщі. Обіцянка в республіканських домовленостях сплати компенсацій польською державою дещо закрила проблему в межах теперішньої Польщі, і претензії скеровуються до польської держави, а не до нинішніх власників. Це стало причиною того, що потенціальні конфлікти між теперішніми і колишніми власниками маєтків, полишених поза межами нинішньої Польщі, не переросли в реальні конфлікти.
Треба додати, що інакше, ніж у випадку повернення майна виселених у межах Польщі чи в випадку реприватизації, тут не створювалися конфлікти між конкуруючими між собою власниками, що проживають у Польщі. Держава в рамках права на зарахування намагалася пропонувати забужанам маєтки, до яких не було оголошено претензій, тож, як правило, у цьому випадку немає поля для конфлікту між конкретними людьми чи групами осіб. Інакше відбувається, наприклад, у випадку виселених лемків чи українців, якщо держава продала їхні господарства, і спроба отримання ними свого господарства неодноразово персоналізується у вигляді суперечки між двома власниками, переконаними у своєму праві на те саме майно (Fuszara 1989). Схоже діється й у конфліктах між колишніми власниками реприватизованих будинків і їхніми мешканцями, коли конфлікти персоналізуються і набувають вигляду суперечок між жертвами, які все втрачають, і переможцями, які здобувають свої права.
Друга можлива площина конфлікту – це конфлікт між різними групами людей, які втратили маєтки під час і/чи внаслідок Другої світової війни. Деякі інтерв’ю та публікації, обґрунтування польською державою спізнень і обмежень у виплаті компенсацій за забужанське майно вказують на те, що справа є «потенціально конфліктною» з огляду на багаторазове наведення фактів понесення величезних втрат усіма поляками під час Другої світової війни і на цілковиту відсутність компенсацій на цій підставі для інших, ніж забужани, груп громадян. Однак треба взяти до уваги, що в випадку знищень, які важко уявити, до яких дійшло під час Другої світової війни, то не польська, а тільки німецька держава могла б бути – і до певної міри є – адресатом претензій, які час від часу висловлюють польські громадяни і навіть польські політики. У публічних полеміках з’явилися, зрештою, не дуже гучні, прагнення виплати теперішньою Німеччиною відшкодувань за знищення, спричинене війною, яку розв’язав ІІІ німецький рейх. Операція підрахунку втрат (Sałkowski 1992; LPR: Oszacować straty podczas II wojny światowej 2006), спроба зобов’язання уряду ухвалою сейму до оцінення тих втрат (Projekt uchwały, druk sejmowy nr 191 z grudnia 2005 roku), підрахунок втрат, яких зазнали окремі міста, особливо Варшава, під час Другої світової війни (Raport o stratach wojennych Warszawy, 2004), створення спілок людей, позбавлених своїх маєтків і вигнаних зі своїх будинків чи квартир під час Другої світової війни, як, наприклад, Товариство виселених гдинян, є прикладами таких претензій або щонайменше спробами показати, що такі претензії могли б з’явитися, якщо вони легітимізовані і для них легко знайти підставу. Вони появилися в ході полеміки, яка стосувалася вигнання і втрат після Другої світової війни, які певною мірою сформульовані у відповіді на дії «німецьких вигнанців» (Jaworek 2004), але особливо не розголошувалися і не мали широкого діапазону. Однак вони показують (інакше, ніж у випадку забужан), що не від польської держави очікується можливе відшкодування тих втрат.
Усе ж таки варто згадати, що до польської держави у той самий час, коли розглядалася проблема забужанських компенсацій, претензії висувають також інші групи, серед них і колишні власники аптек, земельних ділянок в окремих містах, виселені лемки та багато інших. Їхні спільні дії засвідчують, що вони не сприймаються як взаємно конкуруючі, зате намагаються зміцнити свої претензії шляхом спільної діяльності, між іншим, створенням Загальнопольського порозуміння організацій щодо повернення майна першому власникові (OPOR). Як я вже зазначала у вступі, компенсації за забужанське майно в деяких проектах юридичних актів намагалися включити в закон про реприватизацію, хоча з часом від цього відмовилися, і забужани є єдиною групою, претензії яких детально врегульовані окремим законом, і для їхнього задоволення створено окремий фонд, і лише відносно цієї і тільки цієї групи передбачено момент завершення виплат компенсацій, хоча він постійно віддаляється. Це могло б стати причиною конфлікту між різними конкуруючими між собою групами, тим паче що за компенсації нерідко бореться третє чи четверте покоління забужан, яке, напевне, не мусить «освоюватися» на новому місці у зв’язку зі зміною кордонів, отже, компенсації виразно мають характер часткового відшкодування втрат. Так само, як і в інших суперечках про компенсації, реприватизації і відшкодування, суперечка бачиться як така, що проходить по лінії держава – правомочний, а не як конфлікт багатьох претензій, з яких не всі можуть бути одночасно задовільненими. Ситуація, в якій багато груп домагаються тепер «своїх» прав від держави, а не від конкретних людей, не спричинила конфлікту ані між конкретними особами, ані між групами, хоча очевидним є те, що задовольняння всіх претензій водночас не є можливим. Правдоподібно, що безконфліктному розв’язанню проблеми, з точки зору різних груп, які могли потенціально конкурувати між собою, сприяло те, що компенсації виплачуються після багатьох років, їхня юридична підстава непорушна, а розмір становить лише 20% втраченого маєтку. Це дало змогу, як видається, довести до мирного розв’язання проблеми, перш ніж між кресов’янами й іншими постраждалими внаслідок Другої світової війни вибухла суперечка про те, чиї претензії повинні мати пріоритет.
Малґожата Фушара – кафедра соціології і антропології звичаїв і права, Інститут прикладних суспільних наук, факультет прикладних суспільних наук і ресоціалізації, Варшавський Університет