Це самостійне дослідження є частиною великої колективної монографії «Антагонізм і примирення у мультикультурних середовищах», котра нещодавно побачила світ у видавництві «Ніка-Центр». Книга є своєрідним підсумком досліджень, проведених в 2010–2012 рр. у полікультурних середовищах (Цєшинська Силезія, Опольська Силезія, східна Латвія, Львівщина, Семиград) міжнародною групою науковців під керівництвом професора Яцека Курчевського (Інститут прикладних суспільних наук Варшавського університету). Анотація та інформація про новинку представлені на сторінці «Ніка-Центр». Нижче також поданий зміст книги, сподіваємось, вона знайде своїх читачів і критиків, відтак, очікуємо на майбутні рецензії та огляди. Редакція historians.in.ua.

Однією з багатьох змін, які настали після 1989 р., є оприлюднення і поява в загальних дебатах раніше непорушуваних тем, проблем, які доти приховувалися, з різних причин не могли бути наявними в тих дискусіях, хоча й не раз були частиною «приватного» світу, обговорюваного і згадуваного у вузькому колі, без можливості оприявнення їх на більшому форумі. Прикладом може бути поява в публічній дискусії лише після 1989 р. досвідчень, проблем і переживань людей, визначених як «кресов’яни», тобто тих, що за різних часів були змушені полишити свої будинки на землях, які перед Другою світовою війною належали польській державі, а після війни були включені в межі СРСР. Останніми роками стався майже вибух різного роду активностей, раніше неможливих у реалізації й навіть у помислах, що виявляються в дуже диференційований і розмаїтий спосіб: у виїздах на тамтешні землі, публікуванні досліджень, відкритті «кресових» (прикордонних) ресторанів і виданні кулінарних книжок, проведенні в Польщі вітчизняних і світових з’їздів кресов’ян. Це не означає, що до 1989 р. ця проблема була взагалі відсутня в публікаціях чи в обговореннях післявоєнної історії або долі поляків – очевидний факт зміни кордонів і пов’язаних із цим переміщень численних груп населення важко було цілковито оминути, однак самі найбільш зацікавлені ніколи в тій нарації не мали голосу. Їхні дефініції ситуації, їхній досвід і погляд на минуле й теперішнє з перспективи пережитого досвіду відразу після війни лише останніми роками стали частиною публічного дискурсу про Креси, зокрема про кресов’ян. Це можна помітити навіть у повільних, але помітних змінах термінології – офіційна повоєнна термінологія означувала кресов’ян як репатріантів. Тепер у літературі підкреслюється, що це означення помилкове, бо репатріація належить до ситуації повернення до вітчизни, а кресов’яни з вітчизни ніколи не виїжджали – парадоксально, але вони мусили виїхати зі своїх місць проживання, щоб залишитись у вітчизні. Тому в літературі тепер мовиться про експатріацію (Patek 2001) або про переселення чи евакуацію (Michniewicz – Wanik 2008). Крім того, уже не лише в літературі, а й у вироках Конституційного Трибуналу (ТК) уживається термін «забужани» (наприклад, у вироку в справі К 33/2002), і такого роду неоднорідна термінологія нині вважається значно відповіднішою для окреслення їхньої ситуації та долі. У групі самих зацікавлених є також такі особи, які в деяких контекстах відносять до себе термін «вигнанці». Так діялося хоча б під час Світового з’їзду кресов’ян у 2004 р., який відбувався під гаслом «Вигнанці – це ми», що було різновидом протесту перед привласненням визначення й опису ситуації вигнання тільки однією, німецькою, групою населення, а також спробою пригадування своєї трагічної долі. Данута Скальська, авторка фільму, демонстрованого під час з’їзду в 2004 р., підкреслює: «Кресов’яни на цілому світі прагнуть привернути увагу, що про вигнання мовиться в контексті німецької Спілки вигнанців. А вигнанцями є ми. То нам заподіяно кривду і ми не можемо допустити до того, щоб світ забув про нас» (www.kresowianie.com).

Уживання цього терміна стосовно кресов’ян разом зі специфічним поглядом на їхню долю, що супроводжує його, є, однак, контроверсійним і диференціює позиції в середовищі до такого рівня, що він стає підставою для поділів груп і організацій: «Тамтешні люди, які були в органах Товариства, навіть були такої думки, щоб презентувати підхід, подібний до німецького. Тобто втрату нерухомості трактувати як вигнання. Я не схилявся до цього, казав, що то делікатна справа і її треба як би трохи роздільно трактувати. […] зате ті люди відокремилися й утворили те “Товариство вигнанців”» (W8). Те Товариство було подано як нова організація під час чергового Х Світового З’їзду кресов’ян у 2007 р.: «Метою Спілки Світового З’їзду вигнанців зі Східних Кресів ПР (прикордонних областей. – Ред.), яка стала організацією членства Світового Конгресу кресов’ян, є поширення правди про долі колишніх і теперішніх мешканців тамтешніх теренів, про вигнання поляків, про етнічні чистки, про геноцид, здійснені над громадянами ІІ РП. Завданням цієї організації є також пропагування знань на тему привласнення окупантами майна польської держави, її культурних цінностей, а також національного надбання» (www.kresowianie.com).

Термін «вигнання» було вжито також у законі 2005 р., який визнавав право на компенсацію людям, що внаслідок «вигнання» або «покидання» полишили нерухомість поза теперішніми кордонами Польщі. Отже, терміни разом із величезним зарядом значень і емоцій, які вони неодноразово несуть із собою, є, як виявляється, добрим прикладом змін, які відбуваються, а також відмінностей і поділів середовищ, які стають помітними довкола тієї проблеми.

Феноменом, який привертає нашу увагу і став об’єктом досліджень¹, є створювані в Польщі організації кресов’ян, які виявилися численними, диференційованими щодо цілей і способів діяльності, кількості та багато інших важливих ознак. Із плином часу, крім, хіба що найпоширенішої форми діяльності, особливо популярної на початках їхнього існування, тобто організовування екскурсій, об’їздів і візитів у рідних краях, колишніх місцях проживання і сусідства, активність тих організацій почала диференціюватися. Виїзди, організовані в останні роки, є скоріше індивідуальними, ніж груповими, зв’язки з теперішніми мешканцями місцевості, яку колись заселяли поляки, настільки устабілізовані, що посередництво організації у виїздах, хоча й вигідне, у багатьох випадках стало непотрібним. Це, зокрема, змусило організації перепрофілювати свої цілі, які, крім найпростіших благодійних дій, що полягали у наданні різного роду підтримки полякам, які надалі живуть на тих землях, чи взагалі – для теперішніх мешканців тих земель, мають нині також більш конкретні цілі, наприклад у площині освіти чи взаємодопомоги.

Організації кресов’ян найчастіше об’єднують колишніх мешканців конкретної місцевості, й допомога, яка і надалі є метою багатьох із них, скерована до поляків, які мешкають там і тепер, але інколи, як підкреслюють досліджувані, не тільки до поляків, що особливо обґрунтоване у разі надання допомоги, наприклад, школам, до яких ходять не лише польські діти. Величезна більшість досліджуваних називає різні форми благодійної допомоги, яка надходить від їхньої організації. Найчастіше це матеріальна допомога: завезення продуктів, грошей, книг, обладнання. Організації налагодили постійні контакти з установами й особами, за посередництва яких вони надають допомогу. Найчастіше це костьоли і парафії, школи, дитсадки та польські організації, які діють на тій території.

Доброчинна діяльність хоча й найбільш поширена, інколи наражається на критичний погляд осіб із прикордонного (кресового. – Ред.) середовища. Як визначає це одна з досліджуваних, «привезення цукерок за Буг не набагато допоможе в утриманні польського характеру на втрачених землях» (W6) і треба знайти інші способи допомоги полякам на тих теренах. Ті люди й організації як головну мету ставлять перед собою піклування про права поляків на Кресах, збереження польського національного характеру й культурної спадщини тих земель.

Важливим напрямом діяльності кресових організацій є освітні та інформаційні заходи, скеровані до великого грона адресатів. Передусім вони спрямовані до людей, які не походять із Кресів, часто не мають кресівського коріння, а також до наступних поколінь, які дуже часто навіть не знають чи не пам’ятають про переселення і далекі рідні краї багатьох теперішніх мешканців зовсім інших округів Польщі. Інформування, увічнення, уроки історії в школі, надавання відповідних назв вулицям, старання про розміщення інформації в підручниках з історії в Польщі, а також відновлення польських пам’яток старовини та інформації про колишніх мешканців, поширювані на колишніх польських землях, – це найчастіше подавані приклади такого роду дій. Деякі досліджувані підкреслювали, що Креси разом з їхньою культурою становлять культурну спадщину Польщі і не треба мати кресового коріння, аби знати про них і цікавитися ними, бо це треба трактувати як спадщину, створювану в кожній іншій частині країни, наприклад у Великій Польщі чи на Мазовше. Такий погляд з’ясовує причини участі в діяльності організацій також людей, які не мають кресового коріння, бо таке бачення Кресів як однієї з польських земель зі своєю традицією і культурою становить спадщину і фрагмент історії всіх поляків.

Інший напрям активності кресових організацій – це діяльність взаємодопомоги, скерована до членів організації, а також ширше – до людей зі схожою долею і досвідом. Уже саме створення групи, що має подібний досвід і надає допомогу членам свого середовища, які опинилися у скрутній ситуації, є важливою метою взаємодопомоги, і не тільки збори організації, а й спільні зустрічі, виїзди, чаювання, спогади посідають у них важливе місце. Однак усе ж таки в тому середовищі конкретною і специфічною метою для деяких організацій стала допомога в отриманні компенсації за майно, полишене поза теперішніми кордонами Польщі. Досліджувані активісти в різних організаціях згадують про багато як простих, так і дуже складних дій щодо цієї проблеми. У деяких організаціях певний час платно чи pro bono працювали юристи, які надавали поради правомочним, багато діячів настільки виспеціалізувалися в тій галузі, що тепер самі надають зацікавленим основну інформацію. Вони допомагають також контактувати людям, які походять із тих самих або сусідніх місцевостей, що полегшує одержання відповідних посвідок, необхідних для підтвердження власності. Одна досліджувана організація, Загальнопольське товариство кредиторів державного майна, опікується лише тією проблемою, і саме їй я присвячу увагу в наступній частині тексту.
Те, що проблема компенсацій стосується власне тієї групи інакшим способом, ніж інших поляків, які теж зазнали величезних втрат унаслідок Другої світової війни, не є ані «виною», ані «заслугою» тих груп і середовищ, а є результатом угод, які були підставою для післявоєнних переселень. Позиція польської влади щодо сукупного чи роздільного трактування проблеми «забужанського майна» та проблеми реприватизації майна була мінливою. У кількох проектах законів про реприватизацію передбачувано врегулювання тих двох проблем. Однак, на думку багатьох авторів і згідно з позицією Конституційного Трибуналу, з огляду на те, що такі угоди було укладено і держава взяла на себе зобов’язання щодо компенсацій за майно, полишене поза східними кордонами країни, це стало окремою проблемою. Це є не лише, як у випадку реприватизації, проблемою «відшкодування несправедливості», з якою стикнулися окремі особи і середовища з боку тоталітарної держави, а реалізацією обіцяних в угодах розрахунків на підставі майна, полишеного поза кордонами Польщі. Згідно з цією позицією приймається, що в тому міркуванні є актуальними зобов’язання, які взяла на себе польська держава після Другої світової війни у так званих республіканських угодах (вирок ТК, К 33/2002).

Отож і випадає розпочати від нагадування про ті угоди, умови їхнього укладання та численні контроверсії довкола них.

Республіканські угоди

Терміном «республіканські домовленості (угоди)» окреслюються угоди, які з Білоруською, Литовською і Українською РСР уклав Польський комітет національного визволення у вересні 1944 р. За ними передбачалася добровільна евакуація до Польщі людей польської і єврейської національності, які були польськими громадянами 17 вересня 1939 р., з тих з-поміж колишніх земель польської держави, які після Другої світової війни ввійшли до складу радянських республік. Вони передбачали також добровільну евакуацію литовців, білорусів, росіян і українців із території Польщі на територію повоєнних радянських республік. Ціла низка постанов угод мала декларативний характер – зокрема, це стосувалося добровільності, яка часто не дотримувалася. Численні постанови угод стосувалися маєтку людей, які виїжджали: вони могли забрати, кажучи з найбільшим спрощенням, рухоме майно (в тому числі, між іншим, одежу, постіль, хатній і господарський інвентар, а також худобу, домашню птицю та предмети, необхідні для виконання фаху), кількість якого не перевищує 2 тонни на сім’ю. Можливість реалізації тих прав була, однак, неодноразово ілюзорною, переконатися в чому ми можемо навіть на підставі офіційних документів уповноважених тимчасового правління у справах переселення польського населення. Так, у листі уповноваженого в Самборі від вересня 1945 р. читаємо: «Угода про переселення забороняла забирати меблі у воєнний період, тепер, незважаючи на закінчення війни, вона й надалі змушує населення залишати їхнє, інколи багаторічне добро на місці без можливості продажу чи також описування» («Лист районного уповноваженого тимчасового правління у справах переселення польського населення у Самборі, про справу умов переселення поляків, вересень 1945 р.» [цит. за: Hryciuk та ін. 2008: 89]). Цей і багато інших офіційних звітів, а також особистих спогадів і свідчень переселених відображають багатоденне кочування на платформах і околицях залізниць людей, які очікують на транспорт до Польщі. Украй важкі умови спричиняли неоднократні втрати вагомої частини майна, що вже казати про інші трагічні наслідки: голод, хвороби, біду, яка поглиблювалася. Регуляції щодо евакуації, крім того, вилучали з-поміж рухомого майна, яке можна було взяти з собою, певне цінне добро, яке найлегше перевезти, таке як гроші, облігації, золото, платину, твори мистецтва, зброю тощо. Якщо натомість ідеться про основну частину майна багатьох виселюваних сімей, якою були господарства, то зацікавлені довідувалися, наприклад, із «Повідомлення для польського і єврейського населення, яке проживає на території Литовської РСР», що «Селяни, евакуйовані з території Литви, отримають землю у розмірах, передбачених у законі про аграрну реформу. Дрібні землероби, які переселяються на територію Польщі, якщо навіть не мають землі на момент евакуації, отримають за бажання наділ землі за загальними принципами. Для всіх інших евакуйованих буде створено умови, щоб вони могли отримати роботу за своєю освітою і спеціальністю» (Hryciuk та ін. 2008: 89). У повідомленні обіцялося навіть отримання в Польщі «такої самої кількості тих же продуктів» за «залишений урожай» і «озимину».

Величезні переміщення людей, які наставали після Другої світової війни, вимагали утворення бюрократії, яка б організувала весь той ускладнений процес. Декретом Польського комітету національного визволення (PKWN) від 7 жовтня 1944 р. (Dz.U. 1944. nr 7. poz. 32) було утворено Державне репатріаційне управління (PUR). Воно безпосередньо підпорядковувалося президії Польського комітету національного визволення (PKWN), яка призначала і звільняла директора управління. На «колишніх землях» управління утворило територіальні відділи. Згідно зі ст. 2 Декрету, до завдань Державного репатріаційного управління входили: організація репатріації з інших держав на територію Польської держави, «регулювання напливу» репатріантів, харчова і санітарна опіка, планове розміщення репатріантів і організація їхнього поселення, допомога репатріантам «у період господарського відновлення виробничих майстерень».

Низка повідомлень переселенців, а також урядові звіти про акцію переселення засвідчують, що як декларації, вміщені в республіканських домовленостях, так і обов’язки PUR були неможливими у виконанні способом, якого можна сподіватися, читаючи повідомлення про можливість переселення чи регуляцію стосовно обов’язків PUR: «Із кінця вересня ми понад два місяці кочували на станції в Гусятині, у поспіхом сколочених куренях, з усім нашим добром та інвентарем. Ми виїхали 5 грудня 1945 року […] різдвяний Святвечір ми провели на станції в Легніці. Там нас спіткала велика приємність, бо службовці з PUR прийшли на станцію, привітали нас і кожній сім’ї дали в подарунок коробочку порошку “ДДТ” проти вошей… Урешті-решт ми дібралися до станції Глубчице, де нам веліли вивантажитися й чекати. Службовці PUR сказали нам, що […] ми мусимо самі шукати собі хат у довколишніх селах […] Ми дісталися до Людмєжиц 6 січня 1946 року. Приїхали до дому, де всі вікна було повибивано […] Ми розмістилася у великій кухні. Не було струму. Батько якось позатуляв вікна, розпалив у печі, приніс зі стодоли солому, розстелив на підлозі. Це був наш перший за такі довгі часи розкішний нічліг під дахом. Яка це була радість – тепло, мама зготувала нам макарони» (Listy z końca wojny; Józefa Domaradzka-Okrzesа [цит. зa: Hryciuk і ін. 2008: 94–95]). Довге очікування на станціях на території СРСР на потяги, подання занадто малої кількості вагонів, неможливість забрати всього, що колись із великими зусиллями і ціною було привезено на станцію, спричинило наступні величезні втрати, ніде не переписані, не взяті до уваги й важкі до оцінення. Угоди передбачали здійснення реєстру полишеної власності: «Про майно, полишене евакуйованими, на місці складається спеціальний опис районним уповноваженим Польського комітету національного визволення і районним представником уряду Литовської РСР» (Hryciuk та ін. 2008: 89). Це мало уможливити одержання еквівалента в місцях поселення. Усе-таки умови переселення, труднощі, спричинені місцевою владою, та низка інших проблем спричинилися до того, що навіть важко собі уявити ретельну оцінку всіх втрат, які давали право на отримання еквівалента за те, що багато переселених полишили на дотеперішньому місці проживання.

У літературі та доктрині триває дискусія відносно юридичного статусу, сили зобов’язання і теперішніх наслідків республіканських домовленостей. У цьому випадку є дуже багато сумнівів, і вони мають різний характер, підривається навіть їхня зобов’язальна сила з огляду на те, що вони укладалися не зовсім суверенною владою, сумніву піддається також необхідність наступного виконання зобов’язань, беручи до уваги довгий час, який сплинув після їхнього укладення. Підкреслюється, що Польщі було накинено як форму кордонів держави, з якої виникала необхідність переселень, так і умови тих переселень та інші проблеми, вміщені в республіканських домовленостях: «Драматичним парадоксом є те, що Польська держава, яка внаслідок Другої світової війни зазнала релятивно найбільших втрат, укладенням республіканських домовленостей була зобов’язана внаслідок дій несуверенної державної влади, яку становили Національна рада і Польський комітет національного визволення, отримати ще й сукупність майнових тягарів, пов’язаних з пересуненням кордонів і втратою майна своїх громадян» (Wyrok ТК, К 33/2002). Однак, говорячи з найбільшим спрощенням, приймається, що лише у виняткових випадках можна застосовувати принцип дисконтинуації, крім тих випадків зобов’язань держави, які постали за весь післявоєнний період і є надалі зобов’язуючими. Це стосується республіканських домовленостей, які не належать до таких винятків, з яких виникала б допустимість дисконтинуації.

Сумніви іншого роду пов’язуються зі способом, за яким ті угоди було укладено, зокрема з питанням, чи були вони ратифіковані й опубліковані, що є необхідною умовою для визнання, що вони є частиною юридичного порядку в Польщі. Угоди було укладено Польським комітетом національного визволення, а значить, як приймається, незважаючи на певні застереження, тодішньою виконавчою владою. Зі збережених документів відомо, що Вітчизняна Національна Рада, яка була тоді законодавчою владою, обговорювала ту проблему 9 вересня 1944 р., але наявні в архівах протоколи не вирішують, чи можна це визнати за ратифікацію угод. Однак подано також таку позицію, згідно з якою ті угоди мали характер міжурядових угод, а не міжнародних і тому не вимагали ратифікації (Gebethner 2004: СЗ). Ратифікація, але й також доконечна потреба ратифікації – це питання, яке й дотепер викликає щонайменше сумнівів. Натомість зовсім не можна порушити іншого докору, який полягає у тому, що угоди ніколи не були правильно оголошені, тобто не знайшлися в «Газеті законів». Як ствердив Конституційний Трибунал, це однозначно наперед вирішує, що ті угоди не є частиною вітчизняного юридичного порядку. Із цього випливає, що угоди утворювали зобов’язання держави інкорпорувати відповідні постанови у внутрішнє право, однак вони не могли застосовуватися безпосередньо (Обґрунтування вироку Конституційного Трибуналу від 19 грудня 2002 р. К 33/2002). Навіть більше, з наступних угод про взаємні розрахунки (наприклад, від 21 липня 1952 р.), в яких твердиться, що сторони визнали взаємні розрахунки, які виникали з республіканських домовленостей про цілковитий розрахунок, випливало, що вони створювали зобов’язання для держав-сторін, але не були джерелом суб’єктних прав. Підсумовуючи, можна сказати, що не підлягає сумніву те, що самі республіканські домовленості «не створюють per se підстав для виникнення – на стороні людей, які підлягають репатріації, – суб’єктного права для компенсацій» (Wyrok ТК, К 33/2002). Усе ж таки це не означає, що вони не покладають на державу ніяких зобов’язань, навпаки, держава повинна означити спосіб, за допомогою якого можуть реалізуватися права забужан.

У Польщі основним механізмом, який вів до компенсації за полишений маєток поза кордонами, було й до певної міри є й надалі так зване право розрахунку, яке «передбачає можливість зарахування вартості майна, втраченого громадянами Польщі, полишеного поза її теперішньою територією, у рахунок ціни купівлі нерухомості чи оплат на правовій підставі у вічне користування» (Wyrok ТК, К 33/2002). Розглядаючи статус самого права на компенсацію, Конституційний Трибунал ствердив, що це право «становить своєрідний сурогат втраченого права власності, не будучи лише експектативою права на компенсацію, але визнаним у юридичному порядку Речі Посполитої майновим правом публічно-правового характеру (Wyrok ТК, К 33/2002), і як таке воно підлягає конституційній охороні власності. Отже, Конституційний Трибунал підтвердив, що, незважаючи на наведені Генеральним прокурором аргументи, які, між іншим, стосувалися плину часу, існування інших фінансових зобов’язань держави й інших скривджених груп, переселені мають і надалі право очікувати, що держава створить такі юридичні регуляції й такі умови, аби можна було одержати компенсацію за полишене майно.

Усе-таки слід підкреслити, що в Польщі воно є унікальним правом і немає певної чіткості щодо його характеру. Як ствердив Найвищий Суд у вироку від 2003 р. (І СК 323/02): «Характер цього права розрахунку є спірним, але ж переважає погляд, що це особливе майнове право, спадкоємне, у особливий спосіб таке, що допускає відступлення (передачу. – Ред.), змістом якого є можливість погашення окресленої категорії грошових зобов’язань із використанням так званих забужанських грошей».

Незважаючи на неодноразово підтверджувані зобов’язання держави видати відповідні юридичні регуляції, протягом багатьох років, бо аж до 2005 р., треба було чекати на ухвалення закону, який комплексно і хіба вже остаточно вирішить проблему так званого забужанського майна. Той закон випереджався цілою низкою інших юридичних регуляцій, які не тільки не привели до розв’язання проблеми, а як хибні й такі, що не виконують умов запевнення компенсацій забужанам, були об’єктом скарг, що, зокрема, вносилися до Конституційного Трибуналу прав людини у Страсбурзі.

Як реалізувати право на компенсацію?
Юридичні регуляції, суперечки і вироки

Важко перелічити всі юридичні регуляції, які видано з метою окреслення способу реалізації права на компенсацію до 2003 р., тобто перед першою спробою комплексного врегулювання тієї проблеми. У мотивації закону 2005 р. й у вироку Конституційного Трибуналу 2002 р. наведено кільканадцять чергових регуляцій, виданих у період між республіканськими домовленостями і законом 2003 р. Перелік відкривають два декрети 1946 р. «Про сільськогосподарський устрій і поселення на території повернених земель і колишнього Вільного міста Гданська» (Dz. U., nr 49, рoz. 279 ze zm.) та «Про передавання державою несільськогосподарського майна на території повернених земель і колишнього Вільного міста Гданська» (Dz. U., nr 71, рoz. 389), в яких знайшлися постанови, що визнавали за репатріантами першість у отриманні нерухомості на тих територіях, і постанови про зарахування у рахунок ціни за неї вартості майна, полишеного поза Польщею, і того, що залишається в довоєнних границях Польщі.

Наступні п’ять юридичних регуляцій щодо тієї проблеми видано у 50-х роках ХХ ст. То були два декрети, два закони і одне розпорядження. Вони стосувалися передавання і продажу землеробського майна, неземлеробського, будинків, ділянок з метою односімейного або житлового будівництва, земель під забудову, впорядкування власності майна, отриманого в рамках сільськогосподарської реформи. Загалом кажучи, усі вони передбачали реалізацію «права зарахування», оскільки у рахунок ціни й усіляких інших оплат за майно, яке набувається, зараховувано вартість нерухомості, як тоді говорилося, репатріантів, майно яких після війни опинилося поза кордонами Польщі.

У наступні роки, аж до 90-х років ХХ ст., регуляції були значно рідшими. Так у 1960-х роках значення для забужан мав, зокрема, закон від 1961 р. про господарювання територіями в містах і селищах (art. 17 b, Dz. U. z 1969 r., nr 22, poz. 159 ze zm.), а у 1980-х – закон від 1985 р. про господарювання ґрунтами й відчуження нерухомості (art. 81, Dz. U. z 1991 r., nr 30, poz. 127 ze zm.). Пожвавлення дискусії про те, як розв’язати проблему компенсацій, а також величезне пожвавлення надій на отримання таких компенсацій настало в 1990-х роках, зокрема в період, коли польська держава приймала території, які раніше займала Радянська армія. Проблеми компенсації особливо стосувався закон від 10 червня 1994 р. про освоєння нерухомості державної скарбниці, прийнятої від військ Російської Федерації (art. 16, Dz. U., nr 79, poz. 363). У 1990-х роках видано також низку інших законів, які мали значення для тих, хто домагався компенсацій за майно, полишене поза кордонами Польщі. То були: закон від 29 грудня 1993 р. про зміну закону про господарювання землеробською нерухомістю державної скарбниці та про зміну деяких законів (Dz. U., z 1994 r., nr 1, poz. 3), закон від 30 травня 1996 р. про господарювання деякими складовими майна державної скарбниці та про Агентство військового майна (Dz. U., nr 90, poz. 405 ze zm.), закон від 21 серпня 1997 р. про господарювання нерухомістю (art. 212, Dz. U. z 2000 r., nr 46, poz. 543 ze zm) та закон від 4 вересня 1997 р. про перетворення права довічного користування, яке належить фізичним особам, на право власності (art. 6, Dz. U., z 2001 r., nr 120, poz. 1299). Багато приписів до тих же законів, які стосувалися можливості повернення майна забужан, були оскаржені речником громадянських прав у Конституційному Трибуналі з огляду на те, що вони на практиці обмежували, ба навіть унеможливлювали реалізацію їхнього «права на розрахунок». Як вказав Трибунал у вироку (Wyrok TK, К 33/2002), приписи до тих законів справді запроваджували загальний принцип пошани права на розрахунок у рахунок оплат за довічне використання чи за власність вартості майна, полишеного за границею, але водночас унеможливлювали реалізацію тих прав з причини вилучення можливості застосування права на розрахунок відносно сільськогосподарської нерухомості державної скарбниці та Агентства військового майна. Трибунал ухвалив, що приписи до тих законів, які на практиці унеможливлюють реалізацію права на розрахунок, є невідповідними «принципу довіри громадянина до держави і наданого нею права, вміщеного в ст. 2 Конституції Республіки Польща та в ст. 64 зак. 1 i 2 у зв’язку зі ст. 31 зак. 3 Конституції Республіки Польща». Заявник, яким у тому випадку був речник громадянських прав, указував, що на державу покладено як позитивний обов’язок створення приписів, які уможливлюють реалізацію прав громадянами, так і негативний – утримуватися від створення таких приписів, які на практиці перешкоджають реалізації їхніх прав». Конституційний Трибунал визнав правоту речника в тому сенсі, що він уважає за несумісні з Конституцією всі вказані ним приписи. Однак він дещо інакше окреслив причини їхньої несумісності з Конституцією. Він не відмовлявся від необхідності втримуватися від створення приписів, які унеможливлюють реалізацію прав, але визнав, що з огляду на обмеження, запроваджені у вказаних законах, права забужан стають «пустими правами», неможливими для реалізації. Як ствердив Трибунал: «неконституційність вказаних приписів не пов’язана із законодавчою відмовою у вигляді відсутності певних регуляцій щодо компенсацій для забужан. Вона виникає з існування хибної нормативної форми регулювання проблеми відшкодування, яка веде до появи недопустимої системної дисфункціональності. Держава, створюючи суб’єктні майнові права, не може водночас арбітрально впроваджувати, з використанням інструментарію державної влади, обмежень такого роду, що шляхом установлення вирішення, які виключають вагомі засоби нерухомості з обороту, де-факто паралізують можливість одержання бенефіціарами тих прав будь-якої майнової користі». Як вказував Трибунал, із його попередніх вироків чітко виникає, що принцип довіри до влади і встановленого нею права не лише означає охорону і дотримання набутих прав, «а й водночас охоплює заборону творення законодавцем таких нормативних конструкцій, які не можна виконати, які становлять ілюзію права й у наслідку лише видимість охорони тих майнових інтересів, які функціонально пов’язані зі змістом встановленого суб’єктного права». Наведені приписи явно порушували той принцип. Після того вироку Конституційного Трибуналу вже було очевидним, що необхідне комплексне врегулювання компенсацій за так зване забужанське майно.

У 2003 р. вперше було розпочато спробу цілісного врегулювання проблематики компенсацій. Та регуляція все ж таки виявилися дуже дефективною – було взято під сумнів низку її приписів як несумісних із конституцією і тому вже за два роки, тобто в 2005 р., ухвалено новий закон. Однак, перш ніж ми перейдемо до закону від 2005 р., варто обговорити з великим скороченням регуляцію 2003 р., в тому числі й ті приписи, які становили нове рішення, ухвалене в наступній регуляції, а також ті, які було відхилено як несумісні з конституцією і призвели до того, що треба було прийняти нову юридичну регуляцію.

Закон від 12 грудня 2003 р. про включення в рахунок ціни продажу або плат на підставі довічного використання нерухомості державної скарбниці вартості нерухомості, полишеної поза теперішніми границями польської держави (Dz. U. z 2014 r., nr 6, poz. 39), вперше встановив обмеження компенсацій, це було процентне обмеження – до рівня 15% майна, полишеного поза кордонами Польщі, та квотове – рівень компенсації не міг перевищувати 50 тис. злотих. Депутати, скеровуючи закон до Конституційного Трибуналу, піддали сумніву ті два обмеження, трактуючи їх як спробу позбавлення правомочних щонайменше 85% майна. Однак варто пригадати, що раніше Конституційний Трибунал вже висловив своє ставлення до тієї проблеми і процентне обмеження компенсацій ніколи не було піддано сумніву Трибуналом. У обговорюваному попередньо вироку 2002 р. нагадувалося, що в зв’язку з багатьма ніколи невідшкодованими втратами, яких зазнали інші групи громадян, таке обмеження необхідне і його вимагають як безпека держави, так і права інших людей. Як констатував Трибунал, нагадуючи про важкі умови, в яких опинилася Польща після Другої світової війни, «процес відшкодування репатріантам, задекларований в угодах із СРСР і союзними республіками, мусив бути розміреним і розподіленим у часі. Це також означає необхідність урахування важкої матеріальної ситуації держави, а передусім інших, крім забужан, груп громадян. Без жодних сумнівів, наслідки війни зачепили все польське суспільство. У зв’язку з цим не можна визнати, що, наприклад, неповна компенсація, обмежена в часі або особливими причинами, була, по суті, несумісна з принципами справедливості» (ТК, К 33/2002). Також звернено увагу на те, що, наприклад, німецька судова практика теж визнала, що не можна виводити з німецької конституції розпорядження про повну компенсацію за шкоду, яка виникла через експропріацію і втрату майна, яке залишилося після Другої світової війни поза границями Німеччини. У федеральному законі 1952 р. прийнято так званий принцип загальнонаціональної солідарності, «передбачаючи своєрідну данину з боку осіб, які володіли майновими активами, з одного боку, та вирівнювальні асигнування для тих, котрі в зв’язку з війною втратили маєток, з другого», однак визнано і надалі приймається, що система компенсацій за втрачене майно мусить брати до уваги «фінансові можливості держави й інші її завдання» (ТК, К 33/2002). У вироку 2004 р. (ТК 2/2004) Трибунал нагадав, що втрата майна забужанами не поєднувалася з жодною користю для польської держави – держава не прийняла те майно, майно те було прийнято іншими державами, а Польща не мала і не має з нього ніякого зиску. Отож гарантування права на компенсацію належить трактувати більше, ніж надання допомоги у створенні умов для життя на новому місці, воно не має характеру відшкодовування, бо з вини держави не постала ніяка шкода. Шкоди було завдано не з вини держави, а через невигідні для неї рішення щодо встановлення кордонів. Тож немає ніякого обов’язку виплати компенсацій у повному розмірі, і процентне обмеження не було визнане за несумісне з конституцією. Натомість несумісними з конституцією були визнані приписи, які обмежували розмір відшкодування до 50 тис. злотих. Трибунал визнав таке обмеження необґрунтованим, арбітральним і таким, що веде до суперечного з конституцією нерівного трактування правомочних і нерівної охорони їхніх майнових прав, і неодноразово підкреслював у вироку необхідність індивідуального трактування кожної справи.

Неконституційними Трибунал визнав також приписи, які вимагали, щоб правомочний проживав у Польщі щонайменше від дня, коли набрав чинності закон від 2003 р. Як твердили автори пропозиції, місце проживання особи, яка домагається компенсації, доти ніколи не було підставою для диференціації їхньої ситуації, а єдиною суттєвою ознакою була репатріація і полишення майна на території, яка перед тим була у межах Польщі. Трибунал розділив цю позицію і визнав таку диференціацію між правомочними необґрунтованою.

Інакшу, ніж звинувачувальну, позицію запрезентував Трибунал у справі громадянства й переміщення на територію Польщі на підставі республіканських домовленостей осіб, які клопоталися про компенсацію. Він визнав, що, згідно з конституцією і ratio legis закону, була вимога володіння польським громадянством і переміщення безпосередньо на територію польської держави в її межах, встановлених після 1945 р., з огляду на раніше вказаний характер права, яке було не відшкодуванням, а радше допомогою в загосподарюванні на новій території.

Трибунал визнав, що несумісним з конституцією є допущення для підтвердження власності лише свідчень свідків, які були повнолітніми на момент укладення республіканських домовленостей. Той припис своєю чергою в основному був оскаржений із практичних причин, які не лише ускладнювали, але часто й унеможливлювали реалізацію прав забужанами. Із плином часу виявляється, що особи, які підпадають під такий критерій (18 літ у 1944 р.), мусили мати тепер понад 80 років (на момент вироку Трибуналу – мінімум 78 років). Трибунал визнав, що немає ніякого обґрунтування для арбітрального обмеження свідчень свідків у такий спосіб, щоб вони мусили мати 18 років на момент переселення, оскільки свідки попереджені про відповідальність за фальшиві свідчення. Тому Трибунал теж визнав той припис невідповідним до ст. 2 конституції, яка декларує, що «Республіка Польща є демократичною правовою державою, що здійснює принципи суспільної справедливості».

Інший оскаржений припис стосувався обмеження в отриманні компенсації особами, які вже скористалися з права розрахунку в якомусь, хоча б найменшому розмірі. Згідно з прийнятим у законі від 2003 р. регулюванням такі особи були вилучені з кола правомочних, які домагалися компенсацій. Той припис теж було визнано за невідповідний конституції. Подібно, як і в попередньому випадку, визнано, що він створює нерівноправну охорону майнових прав громадян, нерідко караючи тих, хто раніше клопотався про отримання якої-небудь компенсації. Крім того, визнано, що він підриває принцип довіри громадян до держави, оскільки деякі попередні регулювання прямо схиляли до клопотання про компенсації під загрозою втрати правомочностей. Наступний аргумент, який промовляє за відхилення тих положень, стосується того, що деякі попередні регулювання (наприклад, закони від 1997 р. про господарювання нерухомістю [Dz. U. z 2000 r., nr 46, poz. 543 ze zm.]) передбачали можливість домагання додаткових компенсацій, якщо вартість зарахованої нерухомості була нижчою від полишеної за кордоном. Отож нові регулювання погіршили б ситуацію правомочних.

Між іншим, той припис став також об’єктом вироку Європейського Трибунал з прав людини в Страсбурзі у прецедентній справі Броньовського проти Польщі (31443/96). У червні 2004 р. постав остаточний, прийнятий Великою палатою Трибуналу вирок у тій справі, в якому підтверджено порушення Польщею правил Європейської Конвенції прав людини, які стосуються охорони прав власності. То була прецедентна справа, в якій Трибунал підтвердив, що в Польщі немає механізму, який гарантує реалізацію права на компенсацію, і зобов’язав Польщу системно вирішувати проблему компенсацій. Про ускладнену проблематику може свідчити як те, що скарги до Трибуналу подали 168 інших осіб і вирок у тій справі теж мав для них значення, так і те, що обґрунтування цього вироку налічує понад 80 сторінок.

Однією з головних претензій, які вносив позивач, була неможливість домагатися компенсацій з огляду на попереднє скористання з права на розрахунок. Оскільки в межах права розрахунку позивач одержав лише майно вартістю 20% полишеного маєтку, а закон виключає можливість домагатися дальшої компенсації, то, на думку Трибуналу, ситуацію треба було визнати за відчуження. У справі позивача Трибунал зобов’язав Польщу виробити угоду. Польська держава уклала угоду з паном Броньовським, згідно з якою йому виплачено 237 тис. злотих.

Остаточне врегулювання? Закон від 2005 р.

Одним із наслідків вироків обох Трибуналів була активізація влади Польщі для створення комплексного юридичного регулювання стосовно компенсацій за майно, полишене поза кордонами Польщі в спосіб, який не викликав сумніву і був позбавлений недоліків, яких було так багато у випадках попередніх нормативів. Закон від 2003 р. насправді становив спробу цілісної регуляції, однак із огляду на численні суперечності з конституцією, які прозирали у вироку Конституційного Трибуналу, її новелізація, як написано в обґрунтуванні проекту закону, була б настільки широкою, що це суперечило б прийнятим розпорядженням Голови Ради Міністрів принципам законодавчої техніки, зокрема параграфу 84 того розпорядження (розпорядження голови Ради Міністрів від 22 червня 2002 р. «Основи законодавчої техніки» [Dz. U., nr 100, poz. 908]). Було прийнято рішення вдатися до цілком нової регуляції, і в 2005 р. було ухвалено й утілено в життя закон «Про реалізацію права на компенсацію на підставі полишення нерухомості поза теперішніми кордонами Республіки Польща» (Dz. U., nr 169, poz. 1418). Він регулює спосіб і розмір компенсації для осіб, які мусіли полишити поза кордонами Польщі нерухоме майно з причини, як це означено у ст. 1 закону: «Вигнання з колишньої території Республіки Польщі або покинення її», що настало «у зв’язку з війною, розпочатою в 1939 р.». Новизною у цьому законі є вирішення проблеми кола правомочних осіб: крім переліку осіб, яких стосуються так звані республіканські домовленості й угода про право зміни громадянства від 1951 р., закон установлює, що його приписи «стосуються також осіб, які внаслідок інших обставин, пов’язаних із війною, розпочатою в 1939 р., були змушені покинути колишню територію Республіки Польща».

Право на компенсацію підтверджує компетентний воєвода. Ті, хто домагався компенсації за нерухомість, полишену поза кордонами Польщі, мусіли подати заяву про підтвердження свого права не пізніше 31 грудня 2008 р., вони повинні також виконати дві вимоги: бути польськими громадянами, що проживають у Республіці Польща, які полишили нерухомість «у зв’язку з війною, розпочатою в 1939 р.», та мають польське громадянство. Обидві ті вимоги мусять бути засвідченими відповідними доказами. Докази можуть мати характер урядових документів, у майнових справах це може бути передбачений у республіканських домовленостях урядовий опис майна або висновок, виданий колишнім Державним репатріаційним управлінням, судові документи, отримані з архівів відповідних держав (Білорусії, України, Литви, Росії та ін.), а також документи, видані польською владою, що підтверджують польське громадянство. Звичайно, зацікавлені рідко диспонують такими документами, раніше наведені випадки відсутності описів майна, повідомлення про сумніви і труднощі, створювані владою окремих республік (зокрема Литовської і Білоруської), які піддавали сумніву польськість осіб, що прагнули виїхати з огляду на видачу їм уже місцевих документів і відмову багатьом особам права на переселення, – це приклади деяких проблем, які появилися б тоді, якби підставою мали бути тільки урядові документи. Із цього погляду в законі повторено вже відомі з попередніх регулювань рішення, згідно з якими для підтвердження прав вистачало свідчень двох свідків – колишніх мешканців тієї самої або сусідньої місцевості, де розташована нерухомість, якої стосується компенсація. Було відмовлено від вимоги, яку брав під сумнів Трибунал, що знаходилася в законі від 2003 р., щоб ті особи були повнолітніми на момент укладення республіканських домовленостей. Зате є й інша вимога, виконати яку мусить свідок, – відсутність особливих зв’язків із зацікавленою особою: свідки не можуть бути близькими людьми тим, хто домагається права на компенсацію. Свідки складають свідчення під загрозою кримінальної відповідальності за подання фальшивого свідчення перед нотаріусом, органом, який веде судочинство, або в польському консульському представництві в країні, де проживає свідок.

Право на компенсацію є спадкоємне – воно належить або всім спадкоємцям, або деяким з них, вказаним іншими. Спадкоємець мусить виконати умову володіння польським громадянством.

Право на компенсацію може бути реалізоване в одній із двох основних форм: через знане вже віддавна «право на зарахування» або – і це є новим у принциповому значенні для правомочних – у формі грошової сплати, виплачуваної спеціально створеним із цією метою Фондом компенсації. Сам зацікавлений вибирає форму, в якій має настати реалізація його прав, тобто чи це має бути зарахування, чи грошове підтвердження.

«Право на зарахування» може бути реалізоване шляхом зарахування ціни продажу або довічного користування нерухомістю, ціни продажу будинків, квартир, а також оплати за перетворення довічного користування на право власності – у всіх тих випадках нерухомість, яка становить компенсацію, має бути власністю державної скарбниці. Зацікавлені мусять подати складену експертами оціночну відомість, яка визначає вартість раніше набутого майна.

У законі також вирішено проблему величини компенсації у такий спосіб, що правомочним признано право на компенсацію в розмірі 20% вартості нерухомості, полишеної за кордонами Польщі. Натомість не визначено верхню межу компенсацій, як це чинив попередній закон.

Оскільки закон уможливлює отримання грошової компенсації, ключовим є призначення відповідних засобів на цей вид компенсацій. Цьому слугує створений силою закону цільовий Компенсаційний фонд. Саме з цього фонду виплачуються фінансові компенсації. Тим фондом диспонує відповідний міністр у справах державної скарбниці, а фонд складається:

1) з надходжень із продажу нерухомості ресурсів сільськогосподарської власності державної скарбниці, реалізованих шляхом аукціонів, сумарною площею не менше 400 тис. гектарів;
2) з відсотків на підставі опроцентування засобів, накопичених на рахунку Компенсаційного фонду;
3) з позик із бюджету держави, які надавалися у разі нестачі коштів, вищезазначених у пунктах 1 і 2, у квоті, означеній бюджетним законом. Ті позики можуть надалі скасовуватися;
4) з інших доходів (ст. 16 закону).

Малґожата Фушара – кафедра соціології і антропології звичаїв і права, Інститут прикладних суспільних наук, факультет прикладних суспільних наук і ресоціалізації, Варшавський Університет

1 Дослідженнями, проведеними в 2009-м і 2010 р. на території всієї Польщі, охоплено лідерів і лідерок 20 організацій, з яких 18 зосереджують індивідуальних членів, а 2 інші – це «парасолеві» організації, що згуртовують прикордонні організації. Усі вони були створені в 1988–2007 роках. Форму товариств набули 17 організацій, а 3 – це фонди. З-посеред 20 досліджених організацій 6 мали статус організацій суспільної користі.

Антагонізм і примирення у мультикультурних середовищах / за ред. Я. Курчевського і О. Герман; наук. ред. Киридон, С. Троян; пер. з польськ. В. Сагана. – К.: Ніка-Центр, 2017. – 512 с. – (Серія «Зміна парадигми»; вип. 17).

Зміст

Яцек Курчевський
Слово до українського читача 9

Алла Киридон
Від історії до пам’яті: пошук моделей примирення
в Центрально-Східній Європі 11

Яцек Курчевський, Олександра Герман
Вступ 41
Примітки 52

Олександра Герман
Примирення у практиці щоденного життя
і його обумовлення у двоконфесійних спільнотах (Порівняльна студія) 53
Вступ. Опис виконаних досліджень і основні
аналітичні принципи 53
Розколи. Синхронний аналіз 55
Наступні відмінності: оцінка локальної історії,
заселеність і тотожність 61
Обопільні уявлення 65
Двоконфесійність у практиці щоденного життя –
суспільні відносини 82
Структура влади і громадянська активність
на локальній політичній арені 91
Двоконфесійність у сім’ї 96
Закінчення 110
Примітки 116
Література 121

Халіна Русек, Анджей Касперек, Юзеф Шимечек
З історії польсько-чеського та католицько-євангелічного антагонізму і примирення
на Цєшинській Силезії (Соціологічна студія на прикладі Цєшина і Чеського Цєшина) 124
Суспільно-культурний портрет польсько-чеського прикордоння на Цєшинській Силезії 124
Заользянська ностальгія 129
Підбір тесту і характеристика тотожності досліджуваних 134
Сімейна пам’ять і сусідські відносини 137
Локальні свята як носії пам’яті про минуле 141
Примирення шляхом співпраці в межах Єврорегіону 145
Співпраця на кордоні й кордони співпраці 149
Польсько-чеська суперечка щодо історичної пам’яті 153
Цєшинсько-Силезьке релігійне пограниччя – коротка характеристика 159
Євангеліки на Цєшинської Силезії в процесі польсько-чеського примирення 160
Лютерани в польській частині Цєшинської Силезії 163
Силезько-Цєшинське релігійне пограниччя – у напрямі сучасності 165
Екуменізм як стратегія примирення в католицько-євангелічних зв’язках 169
Закінчення 172
Примітки 174
Література 180

Генрик Чех
«Опольське чудо примирення» – роль міфу в діяльності влади й ведення регіональної політики 184
Вступ 184
Характеристика Опольського воєводства 189
Хто й чому протестував проти ліквідації
Опольського воєводства 192
Рух за автономію Силезії як спільна загроза 201
Закінчення 209
Примітки 212
Література 219

Яцек Курчевський, Даріуш Вояковський у співпраці з Софією Дяк і Вірою Меньок
Про Дрогобич, відкриття полікультурності й невисловлене примирення 223
Вступ 223
Полікультурний Дрогобич 225
Локальні концепції примирення 231
Примирення з точки зору загалу мешканців Дрогобича 244
Про що не говориться в інтерв’ю 251
Закінчення 254
Примітки 255
Література 256

Владислав Волков, Яцек Курчевський
Поляки, латвійці й росіяни нинішнього Даугавпілса: проблема історичного примирення 258
Історичний нарис. Як формувалася полікультурність теперішньої Латґалії 258
Демографічна характеристика полікультурного Даугавпілса 262
Цілі й методологія досліджень 269
Репродукція етнічних тотожностей у сім’ях 271
Ознаки розрізнення в полікультурності: етнічна кухня 275
Рідна і національна мова як ключові елементи тотожності
в полікультурному суспільстві 278
Функціонування етнічних меншин у публічній сфері 283
«Свої» й «чужі» в етнічних поділах. Стереотипи 287
Оцінка етнічних зв’язків у Даугавпілсі – вплив міжнародної політики 290
Політична свідомість і політична поведінка мешканців Даугавпілса 296
Додаток 302
Примітки 305
Література 306

Адріана Міца
Примирення через цапа-відбувайла –
публічний простір і футбол у Клуж-Напока в Румунії 308
Чому Клуж-Напока? 309
Теоретичні межі 310
Історія ритуалів примирення, яких не було 314
«Клужанська “антигрупова” гіпотеза» і «Клужанська “класова” гіпотеза» 329
Результати досліджень 335
Роздуми і висновки 342
Примітки 345
Література 347

Малґожата Фушара
Примирення без конфлікту? Компенсації
за забужанське майно 350
Вступ 350
Республіканські угоди 354
Як реалізувати право на компенсацію? Юридичні регуляції, суперечки і вироки 359
Остаточне врегулювання? Закон від 2005 р. 365
Кресові організації і компенсації 368
У передбаченні завершення: чи (і коли) закінчиться процес виплати компенсацій і скільки він буде коштувати? 376
Примітки 385
Література 385

Анета Ґавковська
Понтифікат і примирення Івана Павла ІІ 389
Вступ. Понтифікат і примирення 389
Папський рахунок сумління 398
Випадок євреїв і християн: Божий план примирення 403
Іван Павло ІІ – усім подати руку 414
Примітки 422
Література 423

Йоанна Курчевська
Альтернативна методологічна нота: локальна спільнота в новій антропології Майкла Герцфельда 427
Перше спрямування: загальне 427
Друге спрямування: детальне 433
Примітки 441
Література 443
Яцек Курчевський
Закінчення. Антагонізм і примирення
в мультикультурних середовищах 444
Постскриптум 503
Література 504

Покажчик імен 507

Книга на сайті видавництва