Пропонований нижче матеріал є, по суті, історією одного будинку. Розташованого у Харкові по вул. Сумській, 61 і відомого, як «Палац Одруження» з 1963 року. Та мало хто знає, що місцем позбавлення волі він був і раніше: з серпня 1920-го по лютий 1922-го там знаходився концентраційний табір. Занадто комфортний, якщо вірити газеті «Коммунист».

  4 грудня 1920 року друкований орган ЦК КП(б)У і Харківського губкому впевнено прорік: «Из всех мест заключения города Харькова концентрационный лагерь – «место» наиболее образцовое. Помещается в роскошном особняке одного из крупнейших харьковских капиталистов. Хорошо отапливается. Прекрасно освещается. Имеет клуб-театр… Ни дать, ни взять – уголок Монте-Карло, которому не доставало лишь только рулетки» [1].

  Апріорі правдивим здавався тільки один фрагмент цієї заяви – про розкішний особняк. Бо з халупи бідняка табору не зробиш. А от будинок видавця газети «Южный край» Олександра Юзефовича мав міцні стіни і достатню житлову площу. «Найкраще відповідав найдосконалішій в’язниці», – згадував багато років потому купець Іван Гаращенко [2].

 2016 08 15 zub1

   В’язень Харківського концтабору Іван Гаращенко. Фото 30-их років

  Що ж стосується інших тверджень, то їх треба було або ж довести, або спростувати. Бо табору «не доставало» не тільки рулетки, а й хоч якогось дослідження. Найсумніший період історії, дійсно, розкішного будинку в поле зору допитливих ще не потрапляв. Хоча пряма вказівка на особняк Юзефовича як місце розташування табору міститься не тільки в спогадах Гаращенка. Пощастило віднайти вельми докладний «Кошторис на ремонт та обладнання будинків по Сумській вул. №№ 61 і 63 для табору примусових робіт», підписаний міським архітектором Ширшовим 23 вересня 1920 року [3].

  Так, «закладу» надали і сусідній будинок. Але як місце ув’язнення його не використовували. На Сумській, 63 знаходилася комендатура табору та гуртожиток для персоналу. Про стан цього будинку найкраще говорить той факт, що мешканців туди вселяли… силоміць.

  З наказу по табору від 6 вересня 1920 року: «Мною помічено, що деякі співробітники живуть зі своїми сім’ями у приміщенні табору, що вважаю неприпустимим. НАКАЗУЮ всім співробітникам вільнонайманим  негайно перейти до гуртожитку в б. №63… Невиконання цього наказу потягне за собою суворе стягнення» [4].

  Порівнявши згадані вище документи, неважко зрозуміти, що з попереднього місця розташування – Олексіівського училища, «заклад» переселився на вул. Сумську ще ДО того, як були обладнані виділені для нього приміщення. Відбулася «передислокація» не пізніше 17 серпня. Бо саме цим днем датовано наказ №81, де говориться, як про вже здійснений, «перехід табору до  іншого приміщення» [5]. В документі міститься також вимога до помічника коменданта товариша Прасола пояснити наглядачам «скрутне становище табору у зв’язку з недостатнім приміщенням» [6].

  Всупереч твердженням  «Коммуниста», колишньому будинку Юзефовича багато чого «не доставало». І, перш за все, елементарного порядку. Навіть побіжний перегляд табірної документації свідчить про те, що фейлетоніст газети Лєв Крайній, майбутній заступник прокурора республіки, мав «трохи» викривлене уявлення про Монте-Карло.

 2016 08 15 zub2

   Важко повірити, що в цьому будинку колись перебував концтабір

  З наказу №86 від 22 серпня 1920 року: «Двір і приміщення табору недостатньо і неакуратно прибираються… Вбиральні табору перебувають у бридкому, брудному стані… Арештовані розпалюють у дворі вогнища і варять їжу…» [7].

  29 жовтня: «Як у камерах табору, так і в караульних приміщеннях – бруд і купи сміття. Здається, не підмітається і не миється…» [8].

  18 листопада: «Мені повідомили, що в жіночій камері користуються для природних потреб у нічний час відрами – можливо, навіть чистими. При повторенні цього факту накладу найсуворіше стягнення на чергову наглядачку» [9].

  Який «курорт» – таке і вбрання у «відпочивальників». 18 вересня 1920 року завідуючий підвідділом примусових робіт товариш Циганенко повідомляв губвиконком: «Значна частина арештованих босі, роздягнені, і посилати їх на роботу… немає можливості. Прошу вашого сприяння… до одночасного отримання обмундирування для караулу і співробітників, а також лаптів для арештованих» [10].

  Вбогими були не тільки одяг і взуття, а й харчування. Добове меню в’язня,  в перекладі на сучасні міри ваги, складалося з 400 гр. хліба, 127 гр. крупи, 35 гр. олії, 17 гр. сушеного супу, 15 гр. цукру, 12 гр. солі і 1 гр. чаю [11]. Коли складалося, а коли й ні: 26 жовтня, наприклад, в таборі взагалі не було продуктів [12].

  Отже, якщо й нагадував він курорт, то дуже вже віддалено. І тільки тим, про що газети не писали – вільними звичаями. Трохи дивними, як для місця позбавлення волі. Неодноразово згадується у наказах «безцільне ходіння арештованих по табору» [13]. Те ж саме стосується і перебування сторонніх на території закладу. Одну таку особу комендант застукав якось у «святая святих» – табірній коморі, де зберігалися харчі [14].

  Керівництво закладу намагалося приборкати безлад. Догани наглядачам за «нехлюйство… і недбале ставлення до своїх обов’язків» лилися рясним дощем [15]. А 2 вересня 1920 року комендант навіть вдався до погрози: «Коли побачу, що у дворі розгулюють в’язні, винні в невиконанні моїх наказів будуть звільнені зі служби і відіслані до повітового воєнкому для відправки їх на фронт» [16].

  Одначе, ніяких слідів виконання цієї обіцянки в документах не видно. Натомість маємо інше – авторитетне свідчення про невмирущість табірного хаосу.

  31 травня вже наступного, 1921 року, начальник підвідділу примусових робіт губвиконкому Гребенюк доповідав: «Близько першої години ночі я прибув до приміщення концтабору… Незважаючи на такий пізній час, ув’язнені, замість того, щоб знаходитися на місцях, по своїх камерах, вешталися по табору групами, парочками, юрмилися біля вхідних воріт. А на вимогу чергового… розійтися по своїх камерах не тільки не звертали жодної уваги, а ще й намагалися йому суперечити, доводячи, що в камерах дуже душно, а тут прохолодно» [17]. З побаченого керівний товариш зробив логічний висновок: «Такі сімейні стосунки між адміністрацією концтабору і ув’язненими є абсолютно неприпустимими. То ж не дивно, що з концтабору здійснюються втечі…» [18].

  Тікали часто. До прикладу, під час переїзду табору на нове місце не дорахувалися трьох в’язнів [19]. А в наказі від 6 жовтня 1920 року перераховано прізвища аж чотирнадцяти втікачів [20]! Попри те, що керівництво вимагало від вартових стріляти «при щонайменшій спробі до втечі арештованого» [21], жодних слідів такої стрілянини в табірній документації не помітно. На відміну від каторжної тюрми (БУПР №1), де подібні випадки іноді траплялися [22]. Різниця полягала в тому, що тюрму охороняли військові, а табір – міліціонери. Така собі збірна команда, нашвидкуруч сформована з представників різних районів не тільки Харківської міської, а й повітової міліції. Чисельність її наприкінці літа довели до п’ятдесяти чоловік, та надійності від цього не додалося.

  В наказі коменданта №88 від 24 серпня 1920 року говориться: «Мною помічено, що відряджені для несення караульної служби в таборі міліціонери більш, ніж недбало ставляться до своїх обов’язків і самовільно залишають табір» [23]. Наказ №97, датований 2 вересня, містить і зовсім вже фантастичну інформацію: втекло17…  охоронців. Прізвища міліціонерів, яких від вказаного дня належало «полагать в бегах», сумлінно перераховані [24].

  З огляду на таке, попередню, чекістську караульну команду, котра охороняла табір, коли ще він перебував в Олексіївському училищі, відпустили не відразу. Перші міліціонери прибули 21 серпня [25], а бійців 221-го батальйону ВОХР відрядили до губчека тільки 6 вересня [26]. А за місяць потому, 8 жовтня, зникли невідомо куди ще два міліціонери [27]. Цікаво, що в документах знайшовся і протилежний приклад. 28 жовтня 1920 року, за наказом коменданта Дубинського, з концтабору примусово виселяли тих, хто вже відбув термін ув’язнення, одначе, продовжував жити за колючим дротом [28].

  Ситуація видається парадоксальною. Коли не враховувати, що громадянська війна позбавила домівок багатьох людей, а омріяна воля в 1920-му виглядала не надто привабливо. В документі, датованому 22 грудня 1920 року говориться: «Помічено, що в’язні, відряджені під конвоєм на роботи поза межами табору, розбрідаються по бруківці і по тротуарах, і супроводжуючі часто не можуть відрізнити їх від приватної публіки»[29]. Тут не захочеш, а згадаєш назву популярної колись української пісні: «І чого тікати?».

 2016 08 15 zub3

   Кутовий штамп концтабору

  Натомість, у концтаборі з осені 1920-го намітилися зміни на краще. В наказі №101 від 6 вересня бачимо згадку про призначення завідуючою бібліотекою товаришки Іванової[30]. Наказом № 129  від 4 жовтня помічнику коменданта Марголіну ставилося в обов’язок «підняти на належну висоту школу грамоти Концтабору» [31]. З цього ж документу дізнаємося, що заклад отримав ще й власну лікарню – 33-ю Радянську («Совбольница»).

  В Олексіївському училищі, де на шістсот «нормативних» місць припадало до двох тисяч в’язнів, про школу та бібліотеку не можна було навіть мріяти. Не кажучи вже про клуб та студію, згадані в наказі №176 від 20 листопада [32].

  До впорядкування табірного життя спричинилося Головне управління громадсько-примусових робіт та повинностей НКВС УСРР, створене на початку вересня 1920 року.

  З будинку по вулиці Чернишевській, 66 у Харкові цей орган здійснював централізоване керівництво підвідділами примусових робіт усіх губвиконкомів республіки [33]. До щонайближчого підвідомчого закладу – колишнього особняка Юзефовича, можна було дійти пішки за лічені хвилини. То ж не дивно, що харківський концтабір мав стати не тільки «центральним табором України» [34] а й зразком для інших місць позбавлення волі.

  Здається, він таким і став. Коли покладатися на офіційну доповідь губернської комісії з розвантаження місць позбавлення волі, датовану 8-м березня 1921 року.

  Пропонуємо розлогу цитату: «Комендантом зроблено все можливе як для покращення умов життя в’язнів , так і для раціонального використання їх праці… В’язні живуть у великих і чистих камерах, добре опалюваних… Санітарно-гігієнічна частина поставлена настільки добре, наскільки це дозволяють зовнішні умови… Тут є бібліотека-читальня числом більш, ніж 5 000 назв, організовано школу для не- і малописьменних… Читаються часто лекції з політичних та культурних питань. При бібліотеці є клуб, де щотижня влаштовуються концерти-мітинги… Стосунки між адміністрацію і в’язнями цілком правильні…» [35].

  Звинуватити комісію у необ’єктивності неможливо. Бо в цій же доповіді – аналіз стану БУПРу №1 (Холодногірської каторжної тюрми): Дантове пекло відпочиває [36]!

  Та цікаво, що ні в ранніх, ні в більш пізніх документах такого захоплення табірним життям чомусь не видно. Хоча перегляд наказів у хронологічному порядку дозволяє припустити, що у концтабору могла бути своя «золота доба».

  Після листопадової амністії, приуроченої до третіх роковин «Великого Жовтня» [37], чисельність в’язнів стала зменшуватися, а табірного персоналу – рости. Станом на 20 грудня 1920 року на 219 ув’язнених припадало 108 чоловік адміністрації [38]. Дійсно, з такими силами неважко «раціонально використовувати» чужу працю.

  Попит на підневільних робітників був колосальним, а сфера їх використання – надзвичайно широкою. Перелік підприємств та установ, де працювали в’язні концтабору, міститься у наказі №172 від 16 листопада 1920 року. Геть не повний, він, все ж таки, вражає своїм різноманіттям: депо Південної залізниці, друкарня «Наша мысль», окружний інженерний склад, Фізико-математичний інститут, Рада Народного Господарства, губвиконком, лікарня при БУПРі №1, Центральне Управління Надзвичайних Комісій[39].

  Відомий випадок, коли в’язня концтабору залучили до дуже відповідальної роботи. Колишній сотник січових стрільців Юліан Чайківський, за протекцією Василя Еллана-Блакитного, 22 жовтня 1920 року став заступником завідуючого агітаційного підвідділу «Всевидаву» [40]. Попри те, що проти цього призначення рішуче виступав Пєтінський райком партії міста Харкова [41]. Одначе, потреба у фахових журналістах виявилася сильнішою, ніж турбота про ідеологічну цноту солідної радянської установи.

 2016 08 15 zub4

   Арештантська картка Юліана Чайківського

  Та геть не всім в’язням щастило з працевлаштуванням. З наказу від 28 жовтня 1920 року дізнаємося, що важка робота на міській скотобійні передчасно звела у могилу Кричевського Елє-Менделя Лейбовича [42]. Хоча повної інформації про смертність серед в’язнів відшукати не вдалося, можемо стверджувати, що подібні випадки були непоодинокими.

  18 березня 1921 року громадянка Водяницька просила коменданта повернути їй обручку батька, який помер у концтаборі [43]. Від 31 березня маємо звістку про смерть в’язня Бордуна Івана Олексійовича [44]. 29-м серпня 1921 року датовано найцікавіший з подібного роду документів – протокол засідання комісії з розподілу речей, що належали нещасним, які померли у табірній лікарні [45]. Власне, вже сам факт існування органу, котрий п’ятьма(!) підписами визначав долю знятих з покійників кальсонів, виглядає вельми промовистим. Що ж до оцінки кількості померлих, можна сміливо орієнтуватися на… штани: більше одних в’язень точно не мав. А штанів, згідно з протоколом, комісія спалила аж 8. Тому що вони «несли на собі вкрай небезпечну заразу з очевидними паразитами»[46].

  Здається, був і дев’ятий покійник, якийсь Гриценко. Єдиний, хто примудрився померти не від тифу. Бо його спадок – піджак, сорочку, зимові панчохи, чоботи і шаровари, «висока комісія» вирішила вберегти від вогню.

  То ж коли й існувала «золота доба» в історії харківського концтабору, то тягнулася вона недовго. І поклали їй край навіть не етапи, що почали прибувати з Криму, а… зміна відомчої приналежності вкупі з наступним пониженням статусу закладу.

  23 квітня 1921 року було оголошено про ліквідацію Головного управління громадських робіт та повинностей НКВС. Всі концтабори республіки передали так званому «ЦИТО» (Центральный исправительно-трудовой отдел) наркомату юстиції [47]. А вже 14 червня наказом наркома юстиції Харківський концтабір підпорядкували «Губкароту» (Губернский карательный отдел) [48].

  Власне, «Губкарот» був навіть не відділом – підвідділом відділу юстиції губвиконкому. Тобто, менше ніж за рік, помінявши неодноразово господарів, побувавши головним табором республіки, колишній особняк Юзефовича знову повернувся у підпорядкування місцевої влади. Тільки до іншого відділу.

  Повернулися і старі проблеми. 10 серпня 1921 року комендант Багров доповідав: «Для співробітників і в’язнів продуктів немає. Люди уже дві доби сидять голодними. Прошу вжити заходів»[49].

  Заходів було вжито: кинули, мов собакам, два пуди червивих оселедців. Одначе табірний лікар їсти цю отруту категорично заборонив: рибу довелося знищити [50].

  Не кращим було і матеріальне забезпечення закладу, про що свідчить листування коменданта з «Губкаротом» з приводу отримання електричних ламп. Просив 55 – дали 5. І тих цілий місяць чекати довелося! Та разом із замовленням товариш Багров отримав задачу, котру не розв’язав би жоден математик: як розподілити 5 ламп на 30 приміщень, налагодивши при цьому ще й зовнішнє освітлення [51]?

  Від 2 вересня 1921 року, дякуючи робітничо-селянській інспекції, маємо докладний, аж на дві сторінки,  звіт про санітарно-гігієнічний стан табору [52]. Хоча вкласти його можна було б і в три слова – близький до катастрофічного.

  Інспектор Колосар ретельно оглянув і Сумську, 61 і Сумську, 63. І всюди, за винятком жіночої камери, знайшов бруд та купи сміття. Страшнішим за сам табір була його комендатура:  «В сараях будинку № 63 дуже брудно, два сараї і обидва переповнені гноєм, та комендант Багров каже, що сміття залишила 33-тя Радянська лікарня. За його словами, сміття вже вивезли близько 150 (! – Авт.) возів, тепер же транспорту немає, то сміття й не вивозиться»[53].

  Не вивозилося, вибачте, й лайно з переповненої вбиральні. Бо губернський відділ комунального господарства відмовлявся робити це в кредит. А заплатити йому було нічим.

  Наступник Багрова, який носив «символічне» прізвище Ульянов, спробував вирішити питання «силами табору». У дворі майбутнього «Палацу Одруження» в’язні вирили величезну яму і почали перетягувати до неї з клозету згадану вище речовину. Зрозуміло, відрами.Згідно з рапортом коменданта, встигли перенести близько третини. Поки контролер з Санкомісії губвиконкому не припинив цю процедуру [54].

  Сидячи по вуха в лайні, в’язні примудрялися ще… співати й танцювати. Чи, щонайменше, дивитися, як це роблять інші. Бо розпорядженням коменданта табору від 24 листопада 1921 року заборонялося надавати відпустки тим, хто уникав «культурно-просвітницької роботи» [55].

2016 08 15 zub5 

  Кутовий штамп табірного коменданта

  В тому, що така робота велася, немає жодних сумнів: документального спадку, залишеного «культпросвіткомісією»,  вистачило б на спеціальне дослідження. Знаємо прізвища підневільних акторів і назви спектаклів, в яких вони грали. Збереглися дані про кількість учнів у школі для неписьменних та повний список видань, що мала табірна бібліотека. Знайшлася навіть програма концерту, влаштованого 15 листопада 1921 року: декламація, балет, танці, українські пісні, романси. І все це з музичним супроводом – рояль та віолончель [56].

  Заслуговує на увагу своєрідний рейтинг читацьких уподобань, складений секретарем «культпросвіту» товаришкою Буровою. Найбільшою популярністю користувалися твори Чехова та Майн Ріда. Існував також величезний попит на українську літературу, якої катастрофічно не вистачало. Прохання забезпечити бібліотеку українськими книжками в документах «культпросвіткомісії» зустрічається двічі [57].

  Там взагалі багато «архіцікавих» подробиць. Та щоб не потонути в них, вважаємо за доцільне окреслити лише загальні риси культурницької роботи за колючим дротом.

  Найприкметніша – її примусовий характер. Як учні, так і вчителі заганялися до табірної школи «з-під палки». І стосувалося це не тільки в’язнів, а й малописьменних наглядачів.

  Винятком можна вважати хіба що виконавців «з волі». Наприкінці 1921-го творча інтелігенція так зголодніла, що ладна була співати й танцювати за вбогий пайок. Збереглися прохання акторки Кареніної та балерини Риктаріон про зарахування їх до штату співробітників концтабору [58].

  Впадає у вічі «хвилеподібність» табірного просвітництва: воно то розгорялося з неймовірною інтенсивністю, то майже вщухало. У листопаді 1921-го вчителька Вербицька вела «до світу знань» 11 чоловік неписьменних. Ще 25 в’язнів навчалося у професора Старченка [59]. Хоча у липні того ж року у школі було тільки троє учнів. Але і їм вбивали у голови «грамоту, 4 дії арифметики, а  також елементарні відомості з природознавства» [60].

  Такі ж «гойдалки» спостерігалися і з видовищами. За липень місяць організували три концерти і поставили чотири спектаклі. А на початку серпня Губнаросвіта з невідомих причин заборонила подібні заходи [61]. У вересні обійшлися одним концертом. У жовтні не було жодного. І тільки в листопаді (бо ж роковини «Жовтня»!) мистецтво розквітло знову: 2 спектаклі і 5 концертів [62].

  Ще одна яскрава риса культурно-просвітницької роботи – надмірна ідеологічна насиченість. Про це говорять теми лекцій, прочитаних в’язням та розподіл книжок за тематикою у табірній бібліотеці: політичні – 60%, белетристика – 30%, наукові праці – 10% [63]. Проте життя все одно брало своє: Ленін, Зинов’єв та Бухарін, навіть разом узяті, не могли скласти конкуренції Чехову. А середня відвідуваність вистав – 100 чоловік, обганяла середню відвідуваність лекцій – 85 чоловік [64]. Розрив, можливо, був би й більшим, коли б серед лекцій періодично не траплялися й «вічно актуальні», на кшталт «Сифіліс та його наслідки», прочитаної жінкою-лікарем 14 листопада 1921 року [65].

  Та одними лише культурними заходами життя концтабору не обмежувалося. Там ще й власну промисловість намагалися створити. Влітку 1921-го товариш комендант поставив цим спробам вельми невтішний діагноз: «Всі майстерні табору, з огляду на їх примітивне (кустарне) обладнання, не можуть претендувати ні зараз, та, навіть, і в недалекому майбутньому, на широкий розвиток виробництва предметів масового вжитку для задоволення загальнодержавних потреб» [66].

  Які там «загальнодержавні»?! В найбільшій – шевській майстерні, станом на 10 липня 1921 року працювало всього 14 чоловік. В найменшій, електротехнічній – два чоловіка. Існували також кравецька, столярна та слюсарна майстерні[67].

  Маємо цікаву згадку про організацію у вересні 1920-го ще й креслярської майстерні. Вдатися до такого кроку змусило замовлення на висилку відповідних фахівців, отримане від наркомату охорони здоров’я. Вкупі з неможливістю виконати його у межах інструкцій НКВС. Всі наявні креслярі, мов на гріх, мали великі терміни ув’язнення, і випускати їх на роботи за межі табору категорично заборонялося. Тому їм створили умови для праці з іншого боку колючого дроту [68].

  Стосовно термінів, до речі, спостерігалося виняткове різноманіття: в колишньому будинку Юзефовича засуджені на 15 років утримувалися разом з тими, хто мав відсидіти лише тиждень [69].

  З умовами праці – навпаки: у всіх були однаково погані. Головною причиною нездатності майстерень нормально працювати комендант вважав постійне «висмикування» кваліфікованих робітників «вищими інстанціями». Відмовити ВУЦИКу чи, скажімо, губчека у наданні необхідних їм спеціалістів адміністрація табору просто не могла. Показово, що лише «другорядними причинами» вбогого стану табірного виробництва називалися «відсутність у робітників одягу, взуття, білизни та слабка працездатність їх на ґрунті недоїдання» [70].

  Таке ставлення до елементарних людських потреб було, швидше, правилом, ніж винятком. Подібну градацію причин зустрічаємо у звіті голови «культпросвіткомісії», коли він пояснював низьку відвідуваність табірної школи. Теж вельми промовисто: «Причиною неявки слугувала, головним чином, та обставина, що в’язні недостатньо просякнуті усвідомленням необхідності ліквідувати неписьменність. Друга причина – цілковита відсутність взуття та одягу»[71].

  Та поки було тепло, ця поважна обставина анітрохи не заважала в’язням тікати. За липень 1921-го зафіксовано 9 втеч, за серпень – 14, за вересень – 18 [72]. Цифри серйозні, враховуючи, наприклад, що станом на 1 вересня у таборі «вважалися наявними» 159 в’язнів [73]. Більше 10 % накивало п’ятами!

  Варто зазначати, що між поняттями «наявні» і «кількість за списком» існувала суттєва різниця. «За списком» в’язнів завжди було приблизно вдвічі більше. Десь половина тих, хто, теоретично, сидів, перебувала у «постійних відрядженнях». В табір ці люди приходили лише для того, щоб поставити відмітку. Хто щовечора, а хто і раз на тиждень. Станом на 1 серпня 1921 року «за списком» був 351 в’язень, а фактично – 163. Та обслуговували і охороняли їх аж 104 співробітника [74]. Що це, як не «витратна економіка»?

  У жовтні «Губкарот» різко скоротив штати. Станом на 1 листопада співвідношення було вже принципово іншим: 243 «наявних» в’язня – 42 співробітника [75]. А там і амністія нагодилася – до 4-ої річниці Жовтневої революції. Власне, вона була не першою в 1921 році. Населення харківського табору помітно зменшилося ще на початку літа, після травневої амністії Кримського ревкому. Листопадова ж взагалі поставила руба питання про доцільність існування закладу. 30 січня 1922 року Раднарком УСРР вирішив концтабір ліквідувати.

 2015 08 15 zub6

   Колишній міліціонер Іван Толпиго – один з тих дванадцяти в’язнів, яких відправили досиджувати свої терміни до БУПРу №1

  На жаль, поки що не вдалося знайти повного тексту цієї постанови, але посилання на неї в документах «Губкароту» (він же – «Губито» – Губернский исправительно-трудовой отдел) зустрічаються неодноразово [76].

  Зате знаємо напевне, що наказом від 21 лютого 1922 року з табору до холодногірської тюрми перевели «для подальшого відбування покарання» 12 чоловік з числа тих, хто мав солідні терміни. А наступного дня звільнили з під варти останніх 59 в’язнів[77]. Колишній особняк Юзефовича позбувся, врешті-решт, невластивих архітектурному шедевру функцій.

  …До перетворення будинку на «Палац Одруження» мало пройти більше сорока років.

 

  Едуард Зуб, історик, краєзнавець. Автор книги  «Харьковская ЧеКа. Прощание с мифами»( Харків,2012). Коло наукових інтересів, діяльність радянського репресивного апарату на Харківщині в 1917-1922 роках.

 

 

  1. Гаращенко І. С. Матеріали до історії Української Церкви. – Чикаго, 1975. – С. 15.

  2. Коммунист. – 1920. – 4 декабря.

  3. ДАХО. – Ф.Р 190. – Оп. 1. – Спр. 180. – Арк. 57-64 зв.

  4. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 16.

  5. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 68 зв.

  6. Там само. – Арк. 68.

  7. Там само. – Арк. 79.

  8. Там само. – Арк. 136.

  9. Там само. – Арк. 144.

  10. ДАХО. – Ф.Р 203. – Оп. 1. – Спр.54. – Арк. 176.

  11. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп.1. – Спр. 6. – Арк. 11.

  12. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 131.

  13. Там само. – Арк. 68, 79.

  14. Там само. – Арк. 109.

  15. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 11.

  16. Там само.

  17. Там само. – Арк. 131.

  18. Там само.

  19. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр.5. – Арк. 69.

  20. Там само. – Арк. 107.

  21. Там само. – Арк. 68 зв.

  22. ДАХО. – Ф.Р 190. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 20.

  23. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 82.

  24. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 11.

  25. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 77, 77 зв.

  26. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 16.

  27. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 109.

  28. Там само. – Арк. 135.

  29. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 83.

  30. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 16.

  31. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 103.

  32. Там само. – Арк. 147.

  33. Советская Украина. – 1920. – №2-3. – С. 24, 25.

  34. ДАХО. – Ф. Р 203. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 176 зв.

  35. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр.124. – Арк. 12.

  36. Там само. – Арк. 12 зв.

  37. Пролетарий. – 1920. – 7 ноября.

  38. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 158.

  39. Там само. – Арк. 141.

  40. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 3. – Спр. 3410. – Арк. 2 зв.

  41. ДАХО. – Ф. П 15. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 52.

  42. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 135.

  43. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 214.

  44. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп.4. – Спр. 18. – Арк. 5.

  45. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 130. – Арк. 159.

  46. Там само.

  47. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр.124. – Арк. 7.

  48. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 180.

  49. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 130. – Арк. 100.

  50. Там само. – Арк. 96, 97.

  51. Там само. – Арк. 110.

  52. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 15, 15 зв.

  53. Там само. – Арк. 15.

  54. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 130. – Арк. 166.

  55. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 13 зв.

  56. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 15, 15 зв.

  57. Там само. – Арк. 1, 6 зв.

  58. Там само. – Арк. 4, 16.

  59. Там само. – Арк. 1.

  60. Там само. – Арк. 22.

  61. Там само. – Арк. 24, 24 зв.

  62. Там само. – Арк. 1.

  63. Там само. – Арк. 20.

  64. Там само. – Арк. 24.

  65. Там само. – Арк. 6.

  66. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 3.

  67. Там само. – Арк. 1 зв.

  68. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 124. – Арк. 2.

  69. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 69, 158.

  70. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 3.

  71. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 9, 9 зв.

  72. ДАХО. – Ф. Р 190. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 4, 7, 11.

  73. Там само. – Арк. 7.

  74. Там само. – Арк. 4.

  75. Там само. – Арк. 11.

  76. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 3. – Арк. 56 зв., 57, 57 зв., 59 зв.

  77. Там само. – Арк. 56 зв., 57.