2016 05 25 bondarenko1

«Як тільки ми намагаємось мислити, ми знаходимо, що все вже по-мислив хтось до нас, ми просто рухаємось по витоптаній вже іншим колії, навіть тоді, коли ми «думаємо самі», ми просто робимо висновки з основ, покладених не нами, по правилам висновку, встановленого не нами. Ми не можемо мислити … хоча і називаємось мислячими істотами»1.
Мартін Гайдеггер

Порядок дискурсу

«Не мислення», яке показує у своєму лекційному курсі Мартін Гайдеггер, Мішель Фуко конкретизує в інавгураційній лекції до Коллежу де Франс 2 грудня 1970 році і знаній у науковому світі як «Порядок дискурсу». Не мислення проявляється не у відсутності рефлексії, а у скороченні відстані між подією і коментарем про неї. Це скорочення відбувається через вже помислені відповіді або мережеві зв’язки, які надають можливість знайти місце або зайняти позицію. Ролан Барт оголошує нашому часові, що «автор помер», це робить (!) Ролан Барт. Питання дискурсу не є завданням деконструкції. Дискурс можливо повторити, а не знищити. Кожна умовна заміна дискурсу, є вже наново запланованою ним заміною. Барт у «Від твору до тексту» пише про це:

«водночас його прочитання всуціль зіткане з цитат, посилань, відгомону усе це – засоби висловлювання культури (а яка мова не є такою? – Пр. автора), застарілі і нові мови проходять крізь текст, створюючи могутню стереофонію»2.

Запрограмованість дискурсу встановлена не лише другою половиною ХХ століття, такі  ж тенденції ми спостерігаємо у Святому Письмі, де Бог (Яхве) творить через Слово, яке спочатку є і через яке все може Бути3. Ось це скорочення відстані від події до коментаря Фуко коментує, як

«запобігання випадковості дискурсу тим, що приймає її (випадковість) у розрахунок: він (дискурс) дозволяє висловити дещо інше, ніж текст, який підлягає коментуванню. Однак, це можливе лише за умови, що будеартикульовано і деяким чином сконструйовано сам текст. Відкрита множинність, непередбачена випадковістю, виявляється завдяки принципу коментаря перенесеному з того, хто з ризиком для себе може бути сказаним, - на число, форму, вид та обставини повторення. Нове не в тому, що сказано, а у події його повторення»4.

Освіта (тут краще вживати категорію «знання») є однією з основних складових панування контемпорального дискурсу. Влада користується табу, знанням, дисципліною, кордоном, законом. Вона створює і контролює не просто «нинішній» дискурс, але й усі можливі майбутні. Вражає індивідуальність (або підготовленість місця для кожного) такого контролю. Дискурс (слідкуючи за «здійсненням тексту») надає місце для кожного: умовного противника, прихильника та байдужого.

Дослідження понять не має бути акцентоване на створенні веберівських ідеальних типів, адже кожна епоха (і територія) мислить історичні поняття і події у свій власний шлях. Таким чином, історик має акцентувати свою увагу на знаходженні основних ключових точок осмислення поняття у досліджуваної групи людей у конкретний, досліджуваний ним час. «Революція – це і є історія»5  не втомлюється  повторювати Джеймс Фарр. Таким чином, досліджуючи поняття революції, варто зосередитись на історії, а не на створенні ідеальних структур і знаходженні того «як було насправді». Простіше кажучи, робота історика лежить у площині розуміння, чому дві кардинально різні події у Франції 1789-го року й Ірані 1979-го називаються революціями.


Поняття революції та український контекст

Рефлексія (не лише історика) стосовно історичного явища заміщується теоретичною моделлю, яку через набутий «інший досвід» приносить у локальний дискурс поняття.

Деконструкція поняття революції не можлива без деконструкції трактувань революції. Хронологічний підхід показує, що кожна епоха, залежно від  поставлених перед нею завдань, поміщала у семантичний кордон поняття своє власне значення. Коперник називає революцією рух небесних світил, Карл Маркс – етап, який обов’язково варто пройти на шляху до побудови комунізму, Джек Голдстоун пише про революцію, як боротьбу за встановлення справедливості. Формування історичних понять, особливо таких, як революція, це великий процес вбирання теорії, практики та ідеології. У дослідженні не може панувати єдиний метод або підхід. Час поєднується з ідеологією, які в свою чергу взаємодіють з Університетом. Разом це продукує теоретичні рамки революції.

Ідеологічне трактування має чи не найбільший вплив на формування самого поняття. Ліва вбачає у революції однозначно позитивний характер, натомість права вважає, що це руйнація основ традиції. Правий дискурс до сих пір повертається до Французької Революції як до акту десакралізації та знищення підвалин існування суспільства. Натомість ліберальна течія сприймає події 1789-го року як утвердження універсальних прав та свобод особистості. Ця різноманітність вже закладена, безпосередньо, у поняття революції. Семантичне значення революції має пряму залежність від епохи та позиції того, хто її означує.

Відкидання темпоральності поняття революції набуло найбільшого розквіту у роботах Питирима Сорокіна та КрейнаБрітона. Революція зазнала узагальнення через виділення етапів: насильницьке повстання, захоплення влади, контрреволюція, повалення контрреволюційного правління і встановлення нового політичного режиму. Така систематизація історичного процесу стала причиною переосмислення гуманітарного знання і, як наслідок, бажання наблизити гуманітарне знання до технічного. Сам процес класифікації революції або її виписування через призму досвіду Росії, Франції чи Китаю позбавляє конкретну подію її унікальності. Простіше кажучи, революція є унікальним історичним процесом, який належить конкретному часові на конкретній території. Намагання зобразити революцію у формі атома, який матиме однакове трактування, як у Парижі 1789-го так і в Петрограді 1917-го, і є тією найбільшою помилкою, до якої вдаються дослідники.

Дискусія, яка розгорнулась у середині ХХ століття, між структурним та історичним підходом, розставила акценти у понятті «революції» аж до нашого часу. Ця суперечка є не просто про поняття «революції», а переходить на більш широкий рівень, впираючись у розуміння історії. Структура – є не просто моделлю, а згідно з Ентоні Гіденсом, це постійна реінтерпретація традиції. Таким чином, структура створює специфічний вид кордону, умовністю виходу з якого стає постійне її продовження. У цьому контексті саме історичне поняття, незважаючи на зміну семантичного значення, створює можливість для  продовження існування структури.

2016 05 25 bondarenko2

Натомість з пануванням структури втрачається унікальність кожного моменту. Франсуа Фюре у «Осягненні французької революції» відстоює право на домінування історичності, яка себе забезпечує через політичне, революції. Революція не містить у собі історію, вона і є історія. Суверен, який поборює нав’язану понятійну тотальність, виражену у конституціях, деклараціях, міжнародних актах, є не просто суб’єктом, а місцем, яке дарує можливість зазіхати на власність кожного історичного моменту. Конкретно тут йдеться не про різні підходи до розуміння поняття «революції», а різну інтерпретацію історії та часу. З однією сторони час, який піддається систематизації і створює уявлення про можливість його контролю, через табу, поняття, закон, мораль. З іншої сторони, час, як вираження теперішності, як те, що не підвладне класифікації, але лише дане нам, як можливість вхоплення.

Приватизація революційного дискурсу владою поставила контроль останньої не просто за інтерпретацією семантичного значення революції, але і за визначенням самої історичної події як революції. Можливість дискусії була втрачена наприкінці ХХ та на початку ХХІ століття з встановленням домінування структуралістського та компаративного методу у дослідженні революції. Джек Голдстоун, як найбільш впливовий сучасний дослідник, означує революцію, як боротьбу народу за встановлення справедливості. Поняття «справедливості» та «народу» настільки широке, що визначення революції напряму стає справою винятково контексту і його залежності від політичних уподобань суб’єкта-означуваного. Ідеологізація самого поняття, як позитивного, створило передумови до формування вдалих чи невдалих революцій. Варто поглянути на приклад Єгипту де у 2011-му році відбулись події, що були одразу ж названі революцією. Натомість, коли до влади прийшли Брати Мусульмани, Захід6 сприйняв це як невдалу революцію, хоча режим диктатора Хосні Мубарака був скинутий.

Першого грудня 2013 року мітингувальники захопили будинок київської міської державної адміністрації (КМДА) та будинок Профспілок на Майдані Незалежності. Вже 2-го грудня був укладений договір на оренду приміщень будинку профспілок Євромайданом. Українська революція почалась.

2016 05 25 bondarenko3

Іронія в тому, що в цьому абзаці немає іронії. Події в Україні з листопада 2013 до кінця лютого 2014-го року з перших же днів почали сприйматись як революційні. Побудова семантичного значення поняття «революції» відбулось не під час і не після самих подій, а саме перед. Революційні події в Україні вписують у так званий новий тип революцій – «кольорові». До них можна зарахувати події у Грузії, Вірменії, Киргизстані  чи в арабському світі («арабська весна»). Історичні випадки, які, на перший погляд, мають схожий характер та спільну ціль, яку спрощено, можна означити як створення держави за західною моделлю. Поняття «революції», таким чином, сприймається у новому вимірі, який не несе за собою історичного навантаження часів Великих Революцій (Франція, Росія, Китай). Революція – перетворюється на політичний проект, який мав би привести до фінішу демократичного транзиту та забезпечити зміну еліт у такому масштабі, щоб була можливість провести економічні, соціальні, політичні реформи західного зразка. Успішна економічна та політична модель західної держави стає фіналом революції, поняття якої,  в свою чергу, набуло виключно позитивних окрас.

Успішність чи неуспішність революції в України залежить від реформ. Цю позицію поділяє абсолютна більшість публічних інтелектуалів, журналістів та політиків. Понятійне обрамлення подій як революційних у 2013-2014-му в легкий спосіб пояснює, що відбувається на Майдані Незалежності, як для внутрішнього, так і для зовнішнього глядача. Умовно, революційний дискурс подарував дихотомію: народ проти тирана. Поняття ніколи не буває чистим, воно завжди несе за собою пояснювальний багаж. Таким чином, зручність називання подій в Україні революцією, вирішувало дві задачі: ширшу мобілізацію власного населення та залучення підтримки західних держав. Ярослав Грицак, вже постфактум, стверджує, що українська революція носить ціннісний характер. Натомість у своєму есе, опублікованому в «Українській Газеті»,  наприкінці 2013-го року пан Грицак наголошує на фундаментальній різниці цінностей між західними та східними українцями. Зміна парадигми і вписання українських подій у формат, так званих, «кольорових революцій» стало бажанням залучення якомога більшої підтримки зі сторони західних держав.

2016 05 25 bondarenko4

Вилучення з загального дискурсу праворадикальних рухів, антимайдану, антиросійської налаштованості, є наслідком саме превалювання концепту цінностей над ідентичністю. У цю парадигму складно вписується об’єднання громадян різних політичних поглядів (від лівих до правих), віросповідання, віку та географічного розташування. Це все можливе саме у базисі об’єднання навколо української ідентичності у процесі розуміння якої не варто вбачати вузьконаціональні рамки.  Антимайдан  повстав не як антиціннісний протест, а саме як антиукраїнський проект, що згодом показали події на Сході України. Одночасно голосування у Верховній Раді стосовно прав сексменшин, яке досить довгий час було провальним, чітко засвідчує відсутність консенсусу навколо «європейських» цінностей навіть в середині сьогоднішньої влади. Вилучення великого пласту інформації стало  наслідком структурного уявлення про самі українські події, які намагаються вписати у ширший контекст («Захопи Волл-стріт», Майдан Тахрір і т. д.).

Натомість інформаційне поле, на чолі з публічними інтелектуалами, молодими політиками, журналістами достатньо жваво нав’язують ціннісний характер подій 2013-2014-го року в Україні, який відповідає уявленням про ширший контекст.

Панування дискурсу обумовлене двома важливими категоріями: табу та влада. Дискурс повністю контролюється владою через систему табу. Таким табу в подіях 2013-2014-го року стала участь правих та антимайдану (який збирав аналогічні мітинги у більшості населених пунктах держави). Порушення цілісності аналізу стало можливим через принесене поза контекстом поняття. Так, до осмислення подій 2013-2014-го року не були включені ні подій Української Революції 1917-1921, ні події Жовтневої Революції 1917-го року. Локальний дискурс відкинутий по ряду причин через освітню політику держави і через небажання інтелектуалів приймати пережитий минулий досвід як-свій-власний. Знову ж таки, відбувається табуювання того, що відбулось у Радянському Союзі чи, що спричинилось до створення цього Союзу. Втрата своєї історичності і є тією відсутністю мислення, про яку так часто говорив Мартін Гайдеггер. Сучасний український інтелектуал свідомо чи не свідомо говорить з Заходом мовою Заходу. Це спілкування неможливе в ангажованості в правому сегменті української політики, табуювання правої і вихід на ціннісний (читай «демократичний») рівень аналізу подій в Україні став єдино можливим шляхом, який створює перспективу бути почутим на Заході.

2016 05 25 bondarenko5

Схема, за якою інтерпретуються українські події 2013-2014-го року, притягує за собою велику пояснювальну систему. Вона імплементована у демократичний транзит та, так званий, «кінець історії». Глобалізація знання і включення до цього знання українського простору висунуло на перший план домінування Влади, яка ширша за національні кордони.

«Структури не виходять на вулиці!» – лозунг студентів у Парижі в 1968-му році. Замість структур на вулиці виходять індивіди. І кожна така вулиця стає унікальним явищем, яке не можливо мислити в контексті вже промислених понять. Використання універсальних понять є прямою загрозою для історії, як це показано на прикладі подій в Україні 2013-2014-го року. Коли цілі пласти, що спричинились до масового протесту, у кінцевому етапі залишились поза аналізом не лише журналістів чи політиків, але і самих істориків.

Поняття «революції» стало заручником великих теоретичних структур (антиколоніалізм, модернізація, демократизація, вестернізація), які  виключають революцію у Західному світі, адже мають відношення лише до «незахідного» простору. Такий орієнталізм можливий лише через власну імплементацію себе у глобальну систему, цією імплементацією і займаються українські інтелектуальні еліти, находячи подіям 2013–2014-го року пояснення, які спродуковані вже існуючими теоретичними схемами.


Андрій Бондаренко, магістр історії, Український Католицький Університет, переможець XVI конкурсу студентських наукових робіт на здобуття премії Ковальських.

 


  1. Хайдеггер М. Чтозовется мышлением? / пер. с немец. В. Бибихин – Санкт-Петербург: Издательство СПбУ, 1995 – С. 22
  2. Барт Р. Від твору до тексту / пер. з фр. Ю. Гудзя - Електронний ресурс: http://ygoodz.blogspot.com/2012/11/blog-post.html
  3. Біблія, книги святого писання Старого та Нового Заповіту  - Київ: Українське Біблійне Товариство, 1991. – С. 126
  4. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности / пер. П. Хома - Киев: Основи, 1996 – С. 62.
  5. Farr J. HistoricalConceptsinPoliticalScience: TheCaseof "Revolution" - AmericanJournalofPoliticalScience – 1982 – p. 679
  6. Тут і далі Захід варто сприймати лише, як умовне означення Західної Європи та США. Варто зазначити, що дослідження не несе в собі антизахідний характер, а розглядає лише феномен контролю знання. Робота не має на меті винести оціночні судження стосовно того, чи добрий це чи поганий контроль. Питання лише у виявленні і показі практик, за допомогою яких, формується дискурс.