2016 05 24 bulannyj

Що було одного разу – існує завжди.
Саллюстій Містик

Зазвичай поведінка людини пояснюється полем взаємозалежних факторів, своєрідним «соціальним простором» із динамічними властивостями. На XVI ст. таким можливим способом контакту між світськими та церковними елітами був патронат. Внаслідок частої патронатної взаємодії переймались риси тої чи іншої групи, встановлювались чи втрачались тривалі зв’язки між представниками різних станів та прошарків суспільства. Отже, визначення специфіки використання патронату на українських теренах дозволяє не просто дослідити історію політичних та адміністративних еліт регіону, які ним володіли, але й за допомогою методів компаративістики окреслити особливості положення та мотивацію рішень цих еліт в суперечливих умовах прикордоння.

Щодо складу цієї світської структури патронів, то найбільш чітко її визначено М. Грушевським1. Проте аналізуючи джерела ранньомодерної доби, можна виявити дві паралельно діючі й взаємодоповнюючі системи – соціальну стратифікацію шляхти2 та королівську адміністративну ієрархію3. Для кращої наочності слід виокремити такі підгрупи патронів:

Король польський і великий князь литовський
(верховний світський патрон)

Князі (вищі спадкові місцеві патрони)

Воєводи та намісники-державці
(вищі представники королівського патронату в краї)

Пани

Каштеляни, маршалки

Зем’яни-шляхта

Повітові службовці (старости, державці та їх підлеглі, що виконували здебільшого «ув’язання» за особами патронатних прав)

Джерельна база роботи складається з писемних документальних джерел первинного походження, які були видані в збірках другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Сборник материалов для исторической топографии Киева», «Archiwum xx. Sanguszkow w Sławucie». Серед опублікованих джерел окремо можна виділити збірки грамот, виданих В. Антоновичем з К. Козловським та С. Голубєвим. Великий масив матеріалів містять збірки, які були видані вже за доби незалежності України: археографічні видання книг записів Литовської метрики, тематичні збірки документів історії («Описи Острожчини», «Документальна спадщина Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»). Проте робота не була б повною, якби не було залучено канони помісних та вселенських соборів. Загалом ці матеріали розглядались в семантичному та історико-прикладному аспекті й за внутрішньою формою, структурою та способами зв’язку елементів змісту джерела. Отже їх можна класифікувати як актові матеріали4 (за типолого-видовою класифікацією сюди належать такі види джерел як законодавчі акти, діловодна документація, приватні акти). Різновидами цих джерел є: привілеї, виписи привілеїв, підтвердження, пожалування посад та маєтностей, люстрації замків, листи5.

У сучасній науковій літературі, яка хоч якось згадує православний патронат на теренах держави Ягеллонів, відношення до нього лишається суто негативним. Тоді як описи католицького патронату, навпаки, зображуються у кращому світлі6. Що ж до православного патронату, то передусім, згадують про численні зловживання. Таке твердження починає домінувати вже з другої половини ХІХ ст. (праці митрополита Макарія Булгакова, С. Голубєва). В подальшому негативні конотації пізнього патронату перейшли на описи цього явища в цілому, про що свідчать роботи як загальноісторичного (М. Грушевський, П. Клепатський), церковно-історичного (О. Левицький, В. Біднов), історико-правничого (М. Владимирський-Буданов) напрямків. За радянської доби патронат (на його щастя, або ні), не засуджувався, оскільки взагалі не згадувався у наукових роботах.

За доби незалежності інтерес до патронату дещо пожвавився – його частіше почали згадувати у своїх узагальнюючих працях з історії Церкви як клірики – архієпископ І. Ісіченко, так і світські вчені – В. Ульяновський, А. Колодний, П. Яроцький. Вони не стільки здійснювали спроби окреслити термінологію цього явища, скільки ілюстрували його випадками зловживання. Побіжно в рамках магістральних тем досліджень поодинокі випадки зловживання патронатом описані в працях Н. Білоус, М. Довбищенко, О. Русиної або ж А. Блануци. Окрему групу робіт складають дослідження, що присвячені шляхті загалом або певним князівським родам, – Н. Яковенко, Н. Старченко, В. Поліщук та І. Мицько – які дозволяють простежити еволюцію цього права в окремих родах, що в свою чергу є вагомою базою для створення просопографічного портрету вищих світських патронів ХVI ст. Проте найбільш повно випадки використання патронату було описано у творах С. Горіна. Почастішали згадки про особливості патронату з боку Церкви в працях російських дослідників церковного права як о. В. Ципін, та істориків – Г. Левицький, М. Дмитрієв. Попри таку доволі широку історіографічну базу, все одно як суспільне явище патронат не має ані певної усталеної термінології, ані окремих досліджень з проблематики патронатних відносин світських та духовних еліт українських земель держави Ягеллонів.

Безумовно королівська адміністрація за статусом мала б бути нижче шляхетських патронів, що мали право від народження, проте безпосередня підпорядкованість головному джерелу права, яким виступав король польський та великий князь литовський, зумовлювало рівне правове становище тимчасових патронів з адміністрації та спадкової шляхетської верстви. Тим паче, що воєводські та намісницькі посади здебільшого отримували княжата головні, більшість з яких користувалось додатковими патронатними правами як єдинокровні родичі короля. Поєднуючи в собі спадкові права з набутими, такі особи вважались «провинциальными правителями»7, що інколи переважали над шляхтичами, хоч і були лише представниками інтересів короля. З дозволу господаря вони жалували церковні землі, статті прибутків, оберігали від утисків, впливали на данників щодо сплати податків. Намісники могли впливати й на суто церковні справи: суд над священиками, давати устави монастирів8, призначати на церковні посади та управляти «врядом и скарбом церковным»9. Спроби уникнення можливих зловживань були закріплені привілеєм 1522 р.10 Проте подібна уніфікація патронату стала основою для розроблення нових засобів порушення, бо втручання вищого світського патрона на прикордонних теренах держави було необхідним, особливо коли рішення короля та його представників суперечили одне одному11.

Цікавими були впливи королівських представників на розвиток патронатних відносин місцевих еліт, що згідно «обычая захованого» могли здійснювати передачу патронатних прав лише за підтвердження застосування права від представників верховних подавців та при наявності «жадання» поручителів, якими нерідко виступали самі намісники. При відсутності «жадання» патрон сам повинен був сповіщати  королівських представників про свої дії12.

Іноді духовенство просило намісників надати певні королівські землі13. Мотивацією таких пожалувань було «держати и вживати, водле стародавного обычаю»14. Проте крім «звичаю» переслідувались й економічні та іміджеві вигоди для самого патрона (передача аби монахи «за здоровье господарское Пана Бога просити будутъ повинни»15). Верховний світський патрон міг і відбирати маєтності у своїх урядовців через суперечливість подавань, про що свідчить випадок з Чеконським монастирем: оскільки виявилось, що монастир є власністю князя В. Крокотки16.

Особливо проблемними ставали для адміністративних еліт судові процеси, що стосуються маєтностей, які не віддавались по смерті ктиторів. Такі справи часто вирішувались представниками патрона17, шляхом перепродажу цих маєтностей18. Надалі ситуація погіршувалась й майно по смерті єпископів чи ктиторів, королівські сановники відверто грабували, знищуючи жалувані грамоти чи привілеї19.

Проте індивідуальні розходження соціальних груп та подібні часті контакти між патронами згідно теоріі диференційованих зв’язків Е. Сатерленда, цілком могли сприяти поширенню зловживань правом патронату на середину століття вже й кліриками. Це й не дивно, оскільки вищі церковні посади належали нащадкам шляхетських родів, які в тій чи іншій мірі мали посади в королівській адміністрації20. Виростаючи у середовищі шляхти, вони набували та зберігали усталені форми поведінки, притаманні саме шляхетській верстві. Саме через такий конфлікт ціннісних орієнтирів почала поглиблюватись соціальна дезорганізація. Особливо пришвидшило цей процес порушення церковних правил21.

Своєрідно право патронату прослідковується серед князівської верстви. Адже дослідження цих прошарків дозволяє встановити процедури та причини подань іншого виду вищих світських патронів, які мали права від народження. Номінально князі вважались вищими після короля патронами. Особливо виразно це ілюструють самовільно привласнені княгинею О. Слуцькою права суду над священиками, можливість розлучати подружжя та надавати церковні пожалування22.

Князі так само як і намісники могли підпорядковуватись рішенням верховних патронів, що були джерелами патронату23. Король міг їм жалувати нові права або ж надавати в патронат маєтки, або ж підтверджувати їх дії24. Цікаво, що причини отримання князями таких прав здебільшого окреслювались релігійним поривом князів, що бажали отримати нагороду за службу чи прийняття чернецтва25. Особливе значення мають численні записи князів на помин душі, що могли здійснюватись для певної особи аби бути вписаним у «сенаникъ»26, або ж із побіжною претензією на родовий патронат27.

Патрони-князі, які продовжували традиції своїх предків, що колись були правителями окремих держав, зосереджувались здебільшого на грошових пожалуваннях28. Про еволюцію таких пожертв може свідчити підтвердження князю Р. Сангушкові, що його дід надав медові пожертви Печерському монастирю, батько перемінив їх на грошові, а сам князь взагалі перестав їх платити29. Навіть земельні відписи ще несли в собі ту архаїчну форму надання продуктів на храм30. Згодом такі надання трансформувались у формули «со всимъ, што съ нею къ Халепью слушало»31, «со всими тими угодьями»32.

Винятковим правом князів була можливість підтверджувати надані їх предками права та маєтності33. Проте підтверджувались надання не тільки певним церковним інституціям, але й приватним світським та церковним особам34. При цьому інколи відбувалось закріплення нових патронатних прав самого подавця, хоча подібні переходи важко фіксуються вже у XVI ст. Про це свідчить еволюція пожалування князя Ф. Сангушка Мелецькому монастирю у 1542 р.35, завдяки якому його діти, підтверджуючи фундуш, змогли отримали крім старих патронатних прав ще й право обирати архімандрита36.

Ще однією прерогативою князівського патронату була можливість опікати по кілька церковних об’єктів одразу. Лише в Луцько-Острозькій єпархії князі Острозькі володіли шістьома, Чорторийські – п’ятьма, Сангушки – трьома монастирями37. Піклувались князі й про взаємини церковних установ із королівською владою38. Так, у 1522 р. з ініціативи К. Острозького король зменшив вдвічі річний податок монастиря св. Онуфрія у Львові, а ще через два роки взагалі звільнив монастир від сплати39.

З середини XVI ст. для князів все важливішим стає розбудова власних парафій, особливо як вагомий засіб впливу в умовах колонізації малозаселених земель. Причому фундація в нових селах звичайно була ділом властителя. Мотиви були прості: моральні, фінансові (притягнення нових осадників, придбання доходів від священика), поліційні. Там, де властитель занедбував парафію, справу переймала громада аби собі отримати статус ктитора чи, навіть, патрона. Чи не найбільшими фундаторами ставали князівські роди, передусім тут слід згадати діяльність князів Вишневецьких на Лівобережжі.

Щодо земельних пожертв діяла форма подачі землі «до живота» з певними патронатними правами40. Якщо ж маєтність переходила до церкви у вічне володіння, визначалась остаточна втрата права опіки князями над нею (за що отримували подавці згадки в пом’яниках). Найбільш суперечливими ставали відписи отчизних маєтностей й найбільше це стосується вдів41, бо такі відписи стали проблемною й вже 1554 р. на сеймі намагались прийняти заборону вдовам віддавати майно в монастирі. Адже за артикулами Литовського статуту діти небіжчиків «не могут быть лишены наследственных владений»42. Проте король зазначив, що не може обмежувати права його попередників свобод розпоряджатись майном, хоч і нехай подавці діятимуть за статутом43.

Інколи князі вдавались до обміну маєтками з духовенством44, між князями-патронами45. Поступово обміни чи дарування стали набувати більш меркантильні форми. Про таку еволюцію свідчить приклад Перемильської землі, половина якої спочатку була безоплатно віддана кн. І. Вишневецьким кн. О. Сангушку Кошерському46, тоді як його нащадки стали здавати ці землі або в оренду/посесію не християнам47, або продавати як звичайні угіддя48. Подальший перехід до світських форм обігу церковними маєтками відбувався через заставляння світськими особами церковного майна49 як своєрідний аналог вакуфу, що потрапив на східноєвропейські терени через еластичний кордон із мусульманським світом.

Можливо саме ця трансформація права патронату у свідомості його тримачів від ідеї місійності до розпорядження церковним майном як акту простого землеволодіння було поштовхом до переходу патронату у неконтрольовану стадію. Здебільшого проблеми з патронатом почали виникати у випадках смерті самих князів-патронів50 чи усього роду загалом, коли церковні установи або зникали як діюча інституція51, або ж ставали усипальницями своїм патронам52. Церковні маєтності на середину століття перетворюються на плацдарми відцентрових сил, що надавало можливості князям підключатись до наїздів на «духовні хліби»53, вивільняючи насилля, знижуючи соціальну єдність, яку давав патронат, та порушуючи створену спільними діями Держави та Церкви зони комфорту. Цікаву думку з приводу причин занепаду патронату зауважив М. Дмитрієв, що вбачав у цьому прояв утвердження станової монархії з перерозподілом влади між великим князем та шляхтою, яке унеможливило організацію ефективного управління Церквою (суперечило державній «рації стану»)54. Кризу «права патронату» поглиблювало прагнення встановити контроль різними суспільними групами над окремими церковними інституціями, жага до наживи, що проявлялась або ж до матеріального збагачення, або ж у підтримці та збільшенні свого впливу в краї55. Водночас з порушеннями прав світськими особами починається повернення раніше розданих маєтностей причому самим патронатним духовенством, яке націлено було на розбудову власного господарства56.

Підсумовуючи розкриття права патронату на прикладі вищих світських прошарків суспільства на місцевому рівні цілком доречно розкрити явище патронату за допомогою термінології І. Канта як класичну ding an sich57. Визначивши патронат з такої специфічної точки зору, цілком зрозумілим стало, якими були посередники між королем та нижчими суб’єктами патронату. Серед князівських еліт патронат тлумачився не фантастичною надбудовою, оскільки за це право еліти вдавались до наїздів, ґвалтів, палацових інтриг. Знаючи чим є патронат у найбільш широкому тлумаченні вдалось виявити особливості його існування у різних сферах життєдіяльності вищих політичних та адміністративних еліт в умовах прикордоння.

Звичайно патронат не був ідеальним явищем, оскільки за своїм змістом його кінцева мета була доволі далекосяжною. Проте він мав певне афективне начало в своїй суті, що дозволяло втілити деякі життєві нагальні потреби суспільства. Тобто патронат був самим життям, особливо для суб’єктів патронату, своєрідною ідеально-вирахуваною закономірністю. Це проявилось вже на середину XVI ст.,  під час освоєння українських земель, коли патронат відігравав тут чи не найосновнішу ідеологічну платформу.

Криза права патронату серед вищих місцевих еліт краю пов’язана передусім із підміною середньовічного примату трансцендентних реальностей на примат реальності в суб’єктивних ідеях ранньомодерної доби, коли на маргінесах держави Ягеллонів традиційна соціальна структура входила у певний конфлікт з державною ієрархією через поєднання кількох образів патронів. У свою чергу такий перебіг подій забирав від патронів ідею осмисленості, особистісності життя, перетворюючи світ на механізм, а Бога на абстрактне поняття58. Цим зумовлюється поступове заплутування традицій патронату спадкового та набутого. Неабияку роль в цьому зіграла колонізація неосвоєних теренів, що на певний час загальмувала наростання кризових явищ патронату. Тому крім порівнянь реально-речового образу патронату з його першообразом (християнською парадигмою) цікавим для дослідження постало питання зародження конфлікту двох політичних тіл патронів, які поєднували методи реалізації патронату князівського з намісницьким, який деколи привласнював королівські права не лише як представники короля, але й як нащадки Гедиміновичів. У таких вчинках розглядається доля самого буття патронату як явища, гра ступенів реальності самого права у вчинках можновладних володарів такого права, що дозволяє внести корективи у загальноприйнятий образ історії взаємин Держави та Церкви в умовах прикордоння та щодо однобокості у висвітленні історії православної церкви у часи протистояння з католицькою.

Микола Буланий, студент IV курсу історичного факультету Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, переможець XVI конкурсу студентських наукових робіт на здобуття премії Ковальських.


 

  1. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. [Текст] / М. Грушевський. – Т. 5. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 483; Ісіченко І. Історія Христової Церкви в Україні [Текст] / І. Ісіченко. – К.: Акта, 2014. – С. 169.
  2. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна [Текст] / Н. Яковенко. – К.: Критика, 2008. –  С. 5-6.
  3. Ковкель И., Ярмусик Э. История Беларуси с древнейших времен до нашего времени [Текст] / И. Ковкель, Э. Ярмусик.. – Мн.: «Аверсэв», 1998. – С. 29.
  4. Воронов В. Джерелознавство історії України [Текст] / В. Воронов. – Д.: Вид-во Дніпропетровського університету, 2003. – С. 9.
  5. Ковальский Н. Источники по истории Украины ХVІ - первой половины ХVІІ в. в Литовской метрике и фондах приказов ЦГАДА [Текст] / Н. Ковальский. – Д.: Вид-во ДГУ, 1979. – С. 14-33.
  6. Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XІV – 70-х роках ХVІ ст. [Текст] / В. Михайловський. – К.: Темпора, 2012. – С. 125.
  7. Владимирский-Буданов М. Церковные имущества в Юго-Западной России [Текст] / М. Владимирский-Буданов / АЮЗР. – Ч.8.– Т. ІV. – К.: Тип. С. Кульженко, 1907. – С. 21.
  8. Акты, относящиеся к истории Западной России (Далее – АЗР) [Текст]. – Т.3. 1544-1587 гг. – СПб: Тип. Э. Праца, 1848. – С. 23.
  9. Голубев С. Материалы для истории Западно-Русской Церкви. Приложение к І-му тому «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» [Текст] / С. Голубев. – К.: Тип. Г. Корчак-Новицкого, 1883. – С. 2.
  10. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования [Текст] / С. Голубев. – Т. 1. – К.: Тип. Г. Корчак-Новицкого, 1883. – С. 246.
  11. Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей [Текст]. – К.: Тип. Е. Федорова, 1874. – Отд. 3. – С. 24; Акты, относяшиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией [Текст]. – Т. 1. 1361-1598. – СПб: Изд-во Э. Праца, 1863. – № 98; Білоус Н. Київ наприкінці ХV – у першій половині ХVІІ ст. Міська влада і самоврядування [Текст] / Н. Білоус. – К.: Києво-Могилянська академія, 2008. – С. 232.
  12. Документальна спадщина Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві ХVІ–ХVІІІ ст. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Зб. док. [Текст] / Автори-укладачі: Ю. Мицик, С. Сохань та ін. – К.: Друкарня Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадськго., 2011. – С. 406; Макарий Булгаков. История Русской Церкви [Электронный ресурс] / Макарий Булгаков. – Книга 5. Период разделения Русской Церкви на две митрополии. – Том 8. История западнорусской, или Литовской, митрополии (1458—1596). Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/8
  13. Сборник материалов… – Отд.3. – С. 11; АЗР. – Т.2. 1506-1544 гг. – С. 45; Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця XV – середини ХVІІ ст.: функціонування і місце у волинському соціумі [Текст] / С. Горін. – К.: Києво-Могилянська академія, 2012. – С. 356-358; АЗР. – Т.2. 1506-1544 гг. – СПб: Тип. Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1848. – С. 403.
  14. Сборник материалов… – Отд.3. – С. 33; Акты, относяшиеся к истории Южной и Западной России – Т.1. –№ 139; Макарий Булгаков. История Русской Церкви. – Книга 5. – Том 8. Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/8; Документальна спадщина… – С. 40-41.
  15. Акты, относяшиеся к истории Южной и Западной России. – Т.1. – № 145; Макарий Булгаков. История Русской Церкви. – Книга 5. – Том 8. Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/8
  16. АЮЗР [Текст]. – Ч.8.– Т. ІV. Акты о землевладении в Юго-Западной России ХV-ХVІІІ вв. – К.: Тип. С. Кульженко, 1907. – С. 108; Горін С. Невідомі волинські монастирі XVI – першої половини XVII сторіччя [Текст] / С. Горін // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. – Вип. VIIІ. – 2004. – С. 170.
  17. АЮЗР. – Ч.8.– Т. ІV. – С. 167.
  18. Макарий Булгаков. История Русской Церкви. – Книга 5. – Том 8. Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/8
  19. АЮЗР [Текст]. – Ч.1. Акты относящиеся к истории православной церкви в Юго-Западной России. – Т.I. – К.: Университетская типография, 1859. – С. ХVІІ.
  20. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії… – С. 120.
  21. Никодим Милаш. Правила Поместных Соборов с толкованиями [Электронный ресурс] / Никодим Милаш. Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Nikodim_Milash/pravila-pomestnyh-soborov-s-tolkovanijami
  22. Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки: Навч. посібник: у 3-х кн. [Текст] / В. Ульяновський. – Кн. 1. Середина ХV – кінець XVІ століття. – К.: Либідь, 1994. – С. 67.
  23. Левицкий Г. Великое княжество Литовское [Текст] / Г. Левицкий. – М.: Ломоносов, 2014. – С. 72. Режим доступа: http://samlib.ru/l/lewickij_g_m/awklhtm.shtml; АЗР. – Т.2. 1506-1544 гг. – С. 397.
  24. Литовская метрика = Lietuvos metrica [Текст] / Parengė A. Dubonis и др. – 22 Книга записей (1547). – Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 2010. – С. 100; Литовская метрика. – 22 Книга записей (1547). – С. 16.
  25. Литовська метрика [Текст] / Підг. В. Кравченко. – Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року. – К.: Простір М, 2005. – С. 187; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 486.
  26. Акты, относяшиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 1. 1361-1598. – № 136.
  27. Яковенко Н. Українська шляхта... – К.: Критика, 2008. – С. 111.
  28. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії... – С. 77; Голубев С. Материалы для истории Западно-Русской Церкви. – К.: Тип. Г. Корчак-Новицкого, 1883. – С. 6; Акты, относяшиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 1. 1361-1598. – № 91.
  29. Archiwum xx. Sanguszkow w Sławucie. – T. VII. 1554-1572 (Dyplomataryusz Gałęzi Niesucho-jezskiej T. II.). – Lwow: Druk. Instytutu Stauropigijskiego, 1910. – S. 8.
  30. Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського [Текст] / О. Русина. – К.: Д-ця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1998. – С. 155; Макарий Булгаков. История Русской Церкви. - Книга 5. – Том 8. Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/8
  31. АЮЗР [Текст]. – Ч.8.– Т. VІ. Акты о землевладении в Юго-Западной России ХV-ХVІІІ вв. – К.: Тип. С. Кульженко, 1911. – № 26. – док. 2; Акты, относяшиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 1. 1361-1598. – № 48.
  32. Клепатский П. Очерки по истории земли Киевской: Литовский период [Текст] / П. Клепатский. – Біла Церква: Вид-ць О. Пшонківський, 2007. – С. 295.
  33. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії... – С. 77, 131.
  34. Горін С. Дубенські Вознесенський, Спасо-Преображенський і Хрестовоздвиженський монастирі (до середини XVII ст.) [Текст] / С. Горін // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 14-15. – 2011. – С. 135.
  35. АЮЗР [Текст]. – Ч.1. – Т.I. – С. 6.
  36. АЮЗР [Текст]. – Ч.1. – Т.I. – С. ХІХ.
  37. Горін С. Волинські монастирі під патронатом князів Корецьких (до середини XVII ст.) [Текст] / С. Горін // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Історичні науки. – Т.104. – К., 2010. – С. 9.
  38. Беднов В. Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum) [Текст] / В. Беднов. – Мн.: Лучи Софии, 2002. – С. 71; Поліщук В. Урядницький клан луцького старости князя Богуша  Корецького (На прикладі Луцького замкового уряду, 1561-1567 роки) [Текст] / В. Поліщук // Український археографічний щорічник. – Вип. 8/9. – Київ; Нью-Йорк: Вид-во М. Коць, 2004. – С. 284.
  39. Мицько І. Костянтин Іванович Острозький та церква Галичини [Текст] / І. Мицько // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Вип. 18. – Острог, 2011. – С. 65.
  40. Литовская метрика = Lietuvos metrica [Текст]. – 32 Книга записей (1548-1549). – Vilnius: Mokslo ir enciklopediju leidykla, 2012. – С. 54; Блануца А. Документи з історії церкви та церковного землеволодіння в 32 книзі записів Литовської метрики [Електронний ресурс] / А. Блануца // Церква-наука-суспільство: питання взаємодії. Матеріали Десятої Міжнародної наукової конференції (30 травня – 1 червня 2012 р.). – К., 2012. Режим доступу: http://ukrainalithuanica.blogspot.com/2012/06/32.html
  41. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії... – С. 114, С. 171.
  42. Статут Великого княжества Литовского 1529 года [Электронный ресурс]. – Мн.: АН БССР, 1960. – Раздел 1. – Ст. 9. Режим доступа: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Litva/XVI/1520-1540/Statut1529/pred.phtml?id=2269
  43. Владимирский-Буданов М. Церковные имущества... – С. 24
  44. АЮЗР. – Ч.8.– Т. ІV. – С. 356.
  45. Литовская метрика. – 22 Книга записей (1547). – С. 74.
  46. Горін С. Невідомі волинські монастирі XVI – першої половини XVII сторіччя. – С. 169.
  47. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії... – С. 299.
  48. Литовська метрика. – Книга 561. – С. 183.
  49. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 486.
  50. Довбищенко М. Рукописна «Хроніка Дерманського монастиря (1511-1673 рр.)» [Текст] / М. Довбищенко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. – Вип. XI-XII. – 2008. – С. 440.
  51. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії... – С. 162.
  52. Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії... – С. 383.
  53. Литовська метрика. – Книга 561. – С. 206; Макарий Булгаков. История Русской Церкви. - Книга 5. – Том 8. Режим доступа: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/8
  54. Дмитриев М. Между Римом и Царьградом: генезис Брестской церковной унии 1595 - 1596 гг. [Текст] / М. Дмитриев.  –  М.: Изд-во Московского университета, 2003. – С. 39.
  55. АЗР. – Т.3. 1544-1587 гг. – С.  96; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 473.
  56. АЮЗР. – Ч.8.– Т. VІ. – С. 248.
  57. Нім. «річ сама по собі», «річ в собі».
  58. Лосев А. Диалектика мифа [Текст] / А. Лосев. – СПб: Азбука, 2014. – С. 168.