Самозванство в Україні XVII-XVIII ст.¹

Лжедмитрій. Мініатюра XVII ст.  Символічне зображення царя-антихриста

Існують дані про вражаючу, втім не остаточну цифру – 147 самозванців, які діяли з більшим чи меншим успіхом на теренах Московського царства і Російської імперії упродовж XVII-XVIII cт.² Свого часу історик Васілій Ключєвскій назвав самозванство “хронічною хворобою держави” й зазначав, що хоча воно не є суто російським явищем, проте в жодній іншій країні воно не було таким частим і не відігравало такої значної ролі як в Росії³.

Присвоєння правлячого титулу чи імені відомі ще з античних часів, а також у ранньомодерній Европі. Самозванні царі з’являлися в Перському царстві Ахеменідів. В стародавньому Римі відома постать самозванця Лже-Нерона. Загибель у бою португальського короля Себастьяна І (1568-1578), тіло якого не знайшли, спричинило не лише хвилю чуток але й самозванство під його іменем, що дістало в історіографії назву “себастьянізм”. Аналогічні сюжети можна знайти в норвезькій, англійській історіях⁴.

Природа монархічного самозванства, особливо на теренах Московського царства і Російської імперії, полягала в особливостях сприйняття царської влади, її сакралізації.⁵ Самозванства не існувало й не могло існувати в княжий період, воно виникає лише із запровадженням царського титулу. Вінчання на царство й миропомазання ставило царя у виняткове становище порівняно з підданими, сприяло утвердженню в масовій свідомості його божественної сутності. В Московській державі “цар” протиставлявся іншим монаршим титулам – “король”, “кесарь”, “господар”, бо, як вважали  тогочасні ідеологи, цей титул зустрічається в Святому Письмі. Відтак цар уподібнювався вітхозавітним володарям, а через акт миропомазання прирівнювався майже до Христа.  Тож особа, яка перебирала на себе царський титул в законний чи незаконний спосіб, ставала святою в очах суспільства чи певної його частини⁶.

Якщо сакралізація влади була глибинною сутністю самозванства, то його причини охоплювали кілька аспектів, кожен з яких у візії різних істориків є визначальними для виникнення й побутування цього явища. Йдеться про політичний аспект – боротьба за владу⁷, соціально-ідеологічний – популярний монархізм – віра в “царя-збавителя”, “доброго царя”⁸.

Чи могло на українських теренах виникнути власне самозванство? Очевидно, спираючись на вищенаведені критерії, відповідь буде негативною⁹. Українська державна система не знала традиції сакралізації влади. Хоч влада гетьмана й була дарована “милістю Божою”¹⁰,  втім його особа не обожнювалася. В такому ж контексті сприймалися й великі князі литовські й польські королі, що вважалися лише вищими серед рівних. Гетьманський титул й булава були жадані для багатьох й боротьба за них спричиняла міжусобиці в державі. В історіографії часто можемо натрапити на визначення “гетьман-самозванець” для позначення певного фігуранта цієї боротьби. Втім подібне визначення немає нічого спільного зі своєю суттю. Адже самозванство передбачає відмову індивіда від власної ідентичності й присвоєння чужого імені і титулу.

Лжедмітрій I (Грігорій Отрєпьєв)

Втім, це не означає, що проблеми самозванства, які сколихнули Московське царство і Російську імперію в XVII-XVIII ст., обійшли Україну. Наприкінці XVI-XVII ст. українські терени стають ареною подій, пов’язаних якраз із самозванством, які значною мірою вплинули на долю сусідніх країн. Перший реальний самозванець – Лжедмитрій І, якому навіть вдалося майже на рік посісти престол московських царів, як “монарх” формувався в маєтку Адама Вишневецького після того, як кілька місяців провів у запорозьких козаків. Вони були на той час добре обізнані з теорією і практикою самозванства¹¹.

Іван Підкова

Йдеться про молдавські події кінця XVI ст. й участь запорожців у змаганнях за молдавський престол. В історіографії зусилля останніх означені як “походи претендентів”¹². Започаткував їх запорозький козак Іван Підкова, якому вдалося стати молдавським господарем, видаючи себе за рідного брата популярного в народі господаря Івоні Лютого (1572-1574). Згодом діяльність Підкови продовжили його послідовники – також запорожці –  “претенденти” на трон в Яссах, що діяли під іменами “братів”, “племінників” Івоні та Підкови. Зв’язки Лжедмітрія І й інших Лжедмітрієв, а також молдавські події дають навіть підстави припускати, що самозванство в Східній Європі не лише підтримувалося козаками (запорозькими й донськими), а й значній мірі було їх винаходом¹³. Подальші події української історії XVII ст. підтверджують це припущення.  Хоч згодом низовики відігравали дедалі меншу роль в побутуванні самозванства, цей стереотип активно підтримувався поляками аби привнести політичну нестабільність в царство.¹⁴ Польським урядом підтримувалися чутки, що новий самозванець – “лже-син” “Лжедмітрія” – царевич Іван Дмітрієвіч перебуває на Запоріжжі і збирає там військо для походу на Москву і відвоювання батьківського престолу¹⁵. Під час псковського повстання 1650 р. також поширювалися чутки, що у Варшаві є справжній цар, якого підтримують запорожці й донські козаки.¹⁶

В Речі Посполитій Обох Народів, наприклад, Лжедмітрія І порівнювали із вищезгаданими Лже-Себастьяном – королем португальським, а також із Іваном Підковою – господарем молдавським¹⁷. Як стверджує Морін Перрі, сценарій конструювання образу першого самозванця – Лжедмітрія, в основі якої лежала мілітарна підтримка козацтвом, зокрема запорозьким, а також протекція іноземними правителями, часто використовувалася і іншими самозванцями XVII ст.¹⁸. Самозванство стало фактором політичного життя України, який вносив корективи в плани й поведінку фігурантів тогочасного політичного процесу й використовувався ними у відповідності до власних інтересів.

Дуже показовою в такому контексті є постать Анкудінова – одного із самозваних претендентів на московський престол. Тімофєй Анкудінов був  московським піддячим. В 1643 р. втік до Речі Посполитої, звідти перебрався до Константинополя, де називався царевичем Іваном Шуйським, сином царя Василя Шуйського. З Туреччини потрапив до Європи, звідки в 1650 р. приїхав в Україну, де мав намір зібрати військо із запорозьких козаків, аби виступити проти держави Романових. Не отримавши підтримки на Січі, він їде до Богдана Хмельницького і, перебуваючи під його протекцією, мешкає в Мгарському монастирі біля Лубен¹⁹.

Московський уряд домагався в поляків видачі самозванця. Після численних нот, Ян II Казимір відправив в Україну посланців з вимогою видати самозванця. Б.Хмельницький відмовив їм, посилаючись на козацькі традиції, згідно з якими він не в праві видавати втікачів. Аналогічними аргументами гетьман заперечував видачу Анкудінова й царському посланцю Григорію Унковському, вказуючи також на те, що подібний акт міг би сколихнути козаків і тому потрібно це робити зі згоди війська й старшини, а сам він так чинити не вповноважений.²⁰ Спроби схилити Б.Хмельницького до видачі самозванця робилися й пізніше, втім гетьман заперечував статус Анкудінова як самозванця, а зазначав що той називає себе лише князем Шуйськім, відтак немає причини його переслідувати. Врешті, Анкудінов був висланий з України. Спочатку перебував у Трансільванії, згодом в Швеції й Голштинії, де і був схоплений і переданий в руки царським емісарам. Самозванця стратили у Москві в 1653 р.²¹

Якщо поява і діяльність Анкудінова викликала помітний резонанс в політиці Гетьманщини, Московії та відносин між ними, то постать ще одного самозванця, що з’явився в Україні  кількома десятиліттями раніше, цікава передусім своєю екзотичністю, а також можливістю її уведенням в контекст козацького фактора самозванства як явища. Мова йде про Яхію – одного з авантюристів, які бродили  Європою в XVI ст., котрий проголосив себе сином османського султана Мехмета ІІІ й шукав покровительства європейських володарів. В 1624 р. доля занесла його в Україну, до Київа, де він зустрівся з митрополитом Йовом Борецьким. Митрополит відправив його на Запорозьку Січ, де він змалював запорожцям картину спільного з ними походу на Константинополь для повернення батьківського престолу. Причому він пообіцяв усім його учасникам щедру винагороду. Яхія, напевно щоб завоювати більшу довіру у козаків, зробив собі навіть зачіску за їх звичаєм (“учинил себе хохол”). Самозванцю вдалося зібрати тисячний загін козаків, готових виступити в похід. Був відправлений лист до московського царя з проханням сприяти походу на турків, однак відповіді не було отримано, за виключенням царських подарунків на 1000 рублів²². Втім під час підготовки цього походу стало відомо, що проти самих козаків виступив польний гетьман Станіслав Конєцпольський з військом, тому братчики виступили із Січі, готуючись дати відсіч полякам. Яхія подався до Москви, де після тривалого перебування, змушений був виїхати в Архангельськ аби відплисти до Європи. В 1637 р. він знову з’являється в Україні. Ця поява, напевно була невипадковою і пов’язана з відомим “Азовським сидінням” 1637 р., коли зусиллями запорозьких і донських козаків була захоплена й утримувалася турецька фортеця Азов. Цього разу він видавав себе за Олександра – сина “греческого царя”. Закликав козаків приходити до нього на “сход в Чернигов”.  Лист самозванця зачитали козакам, утім жаданої ним підтримки й визнання він не отримав²³.

В 70-х рр. XVII ст. в Гетьманщині стало відомо про нового самозванця, який, як і його попередники, шукали підтримки й легітимації в козацькому середовищі. Як стало відомо із матеріалів слідства про самозванця, що провадилося після його викриття й арешту, ним виявився Іван Воробей, що народився в 1652 р. в м. Лохвиця. Був у підданстві  князів Вишневецьких, жив у Варшаві, потім у Глухові і різних містах Слобожанщини. В 1660-х рр. перебрався на територію Московського царства, звідти на Дон. В 1673 р. з’явився на Січі в образі царевича Сімєона – сина царя Алєксєя Міхайловіча. Згідно з автобіографічною легендою, викладеною кошовому Івану Сірку й січовому товариству, він потрапив у немилість своєї рідної матері Маріі Ільіной Мілославськой. Під час царської аудієнції з боярами сказав батьку: “Если он [Симеон] сел бы на престол на три дня, знал бы кому голову сечь”²⁴. Коли ж мати його запитала, кого б він стратив би спочатку,  відповів, що свого рідного діда Іллю Милославського. Через це мати хотіла його отруїти, але йому вдалося врятуватися й втекти. Кошовий Сірко впродовж року тримав самозванця на Січі, відмовляючи в його видачі як посланцям гетьмана Самойловича так і царським посланцям. Козаки схильні були вірити самозванцю. Серед факторів, які сприяли цьому була обіцянка лжецаревича випросити у свого батька більших милостей для січовиків, а також церковна сповідь Лжесімєона, в якій той підтвердив своє царське походження і царські знаки на його тілі²⁵. Важко сказати, чи мав І.Сірко амбітні плани використати самозванця для своїх політичних цілей. Утім, неприязнь І.Сірка до новообраного гетьмана Івана Самойловича, на владному місці якого він бачив себе, а також до московської політики, скеровувала до дій, що суперечили інтересам гетьмана й царя. Врешті-решт після ультиматумів із Москви, а також від гетьмана щодо можливості заборони торгових зносин із Запоріжжям, репресій проти родичів Сірка та його посланців, які фактично були заручниками в Самойловича й царського уряду, кошовий погодився видати “царевича”. Останнього чекала доля більшості самозванців – публічна страта після слідства, допитів і тортур.

Лжесимеон був останнім з “українських”/“козацьких” самозванців XVII ст., які спробували ідентифікувати себе представниками монаршої родини, позбавленими престолу через різні причини. Причому, слідуючи усталеним традиціям та певним стереотипам, вони намагалися залучити на свій бік представників козацького стану, уміло граючи на їхніх амбіціях та інтересах.

У XVIII ст. явище самозванства зазнало певних змін. Адже значною мірою лжемонархи попереднього століття були породжені Смутою та інерцією смутних часів, що знаходили вияв ще тривалий час. Така форма побутування самозванства в Україні себе вичерпала. Запорозьке козацтво через посилення гетьманської влади та більш потужної централізаторської політики Москви, не могло відігравати помітну роль в подібних процесах. Зміни стаються й в персоніфікації самозванців. Тепер на історичну арену виходять численні “царевичі Алєксєі”.

Царевич Алєксєй Пєтровіч Романов (1690-1718)

Їх появу спровокувала смерть спадкоємця царського престолу, сина Пєтра І, що загинув від тортур під час слідства в справі про спробу усунення свого батька від престолу²⁶. Небачена досі публічність цього процесу, сприяла значному поширенню інформації про нього й хвилю співчуття в суспільстві до царевича, який сприймався як “цар-збавитель”, “правдивий цар” на противагу складним реаліям пєтровского правління. Один із “Алєксєєв” з’явився і в Гетьманщині. Ним був Алєксандр Сєміков – солдат гренадерського полку, який під час перебування в містечку П’яний Ріг, поблизу м. Почеп оголосив себе царевичем Алексєієм Пєтровічєм, котрий не загинув а увесь цей час переховувався, боячись переслідувань від князя Алєксандра Даніловіча Мєншикова, якого вважав за особистого ворога. “Царевич Алєксєй” здобув собі прихильників із числа товаришів по службі й місцевих жителів, для яких новий “цар” не шкодував обіцянок, в тому числі й позбавити їх влади свого ворога – князя Мєншикова²⁷. Обіцянки самозванця впали на плідний ґрунт і невдовзі багато місцевих жителів і мешканців Почепа воліли бачити свого рятівника. Справа в тому, що після 1709 р. Почепська волость стала належати Меншикову, який закріпостив місцеве населення. Після тривалого конфлікту із гетьманом Іваном Скоропадським, князь під тиском змушений був уступити більшу частину своїх володінь під гетьманський реґімент, втім Почеп і округа так і лишилася його власністю.²⁸ Сєміков вступив в конфлікт із розквартированими в Почепі російськими військами, справа дійшла навіть до збройних сутичок. Однак, невдовзі самозванець був схоплений і після слідства страчений в Санкт-Петербурзі. Його ж голову, очевидно за розпорядженням князя Мєншикова, привезли в Почеп і встановили на кам’яному стовпі поблизу Преображенської церкви на острах місцевим жителям та ворогам князя²⁹.

Втім, найвідомішим й самим резонансним випадком самозванства в Гетьманщині була справа Івана Миницького, який також проголосив себе царевичем Алєксєєм. Іван Миницький народився на Волині, у 1718 р. переїхав на територію Гетьманщини в Ніжинський полк, де в Максаківському монастирі був управителем монастирських маєтностей. В 1732 р. Миницький поїхав до Києво-Печерського монастиря, де й став монахом. В 1736 йому уві сні явився Христос, який повідав: “Поди де и явись мирови и объяви о себе, что ты большой человек и будешь правителем великороссийским”³⁰. Ченці монастиря стверджували, що Миницький “повредился умом” і не хоче працювати, посилаючись на те, що він “человек непростой”. Свій донос монахи підтвердити не могли і після слідства були звинуваченні у наклепі й неправдивому доносі, розстрижені, биті кнутом та відправлені на заслання в Сибір³¹. Втім, згодом в 1738 р. Миницький з’явився в селі Ярославець Бобровицької сотні Київського полку, де оголосив себе царевичем. Самозванцю невдовзі вдалося зібрати понад півсотні прихильників із числа мешканців сотні, котрим він пообіцяв, що осипле їх милостями й припинить війну з турками. В церкві села Ярославець 12 лютого 1738 р. відбулося навіть щось подібне до духовної легітимації нового “царя”, організованої місцевим священиком Гаврилом Малигою, на якій уже було близько тисячі людей, готових скласти присягу новому царю. Втім, цей акт став апогеєм успішної діяльності Миницького. Наступного ж дня, його, закованого в кандали, відправили до Переяславської сотенної канцелярії, звідки після первинного слідства під потужною вартою відвезли до Таємної канцелярії в Санкт-Петербург. Після кількох місяців слідства найближчих прихильників Миницького і його самого привселюдно стратили через колесування на площі в селі Ярославець. Жорстокість страти і її публічний характер був зумисне використаний урядом, аби упередити подібні випадки. Адже ситуація в Гетьманщині на той час була доволі складною через російсько-турецьку війну, що тривала, а також через безгетьманство, що настало після смерті у 1734 р. Данила Апостола. Всі ці чинники, на думку російських урядовців, у поєднанні із фактом самозванства могли стати каталізатором значних потрясінь. Політичний резонанс від вчинку Миницького був доволі значний. Після його страти уряд Анни Іоанівни видав маніфест, в якому влада попереджала своїх підданих “чтобы они твердо и непоколебимо стояли в верности к Ее Императорскому Величеству, а обману отнюдь не верили под страхом лишения живота своего”³². Інформація про самозванця Миницького також потрапила до однієї з історичних хронік, які укладалися на теренах Лівобережної України у XVIII. Йдеться про редакцію “Короткого опису Малоросії”, написану у 30-50-х рр. цього століття Григорієм Покасом³³, який у 1738 р. перебував на уряді полкового писаря Київського полку.

В 1739 р., за рік після страти Миницького в Гетьманщині розпочалося слідство над новим самозванцем. Ним знову ж таки виявився монах Києво-Печерської лаври, уродженець міста Золочів на Львівщині, Ієракс. За “умопомешательство” й до “исправления ума” монастирське керівництво наказало тримати його в печерах. Згодом Ієраксу вдалося втекти з монастиря, а коли його повернули силоміць, вирішив оголосити про свої претензії на російський престол. Для цього він склав листа цесарівні Єлизаветі Петрівні. В тому йшлося про те, що він після смерті Анни Іоанівни готовий стати чоловіком цесарівни й разом правити. Цього листа він мав намір передати через московських богомольців. Однак замість Єлизавети лист потрапив до архімандрита, який, аби не давати поголосу цій справі, що могла б значно зашкодити репутації монастиря, вирішив відправити монаха у один із монастирів на Чернігівщині, де його мали тримати скутим до кінця днів. Втім, Ієраксу вдалося втекти звідти на батьківщину – в Золочів, після чого його доля не відома. Про його ж самозванство світській владі – київському губернатору, поінформовано доносом монаха, який сидів у в’язниці разом з Ієраксом, на монастирське керівництво, яке приховало факт самозванства³⁴.  

В цілому ж самозванство в Україні XVIII ст. переважно деперсоніфіковане. Його можна ще означити як статусно-побутове, на противагу реальному й іменному самозванству. Останнє передбачало присвоєння індивідом імені монаршої особи. Статусне самозванство означало несанкціоновані офіційною владою претензії індивіда на нову соціальну позицію, яка, однак, не супроводжувалася його відмовою від своєї істинної біографії³⁵. В більшості справ, де фігурантами були українці, фіксуються прояви своєрідного побутового самозванства, коли люди висловлювали сентенції на кшталт “если б я был государем”, “я для вас царь” під час сварок чи приватних бесід, іноді не уявляючи про можливі наслідки подібних слів. Такі правопорушення, хоча і не завжди прийнято визнавати за самозванство³⁶, можна ставити в один ряд з карнавальною традицією гулянь на Масляну, коли відбувалося перевтілення їх учасників в царів включно із засвоєнням відповідної поведінки, регалій тощо³⁷. “Гра в царя” й прояви побутового самозванства трактувалися як тяжкі політичні злочини і не відрізнялися від реального самозванства, яке несло загрозу правлячій династії. Ще в “Соборному уложенні” Алєксєя Міхайловіча була прописана відповідна норма про тих  хто “хочет Московским государством завладеть и государем быть”, за це, як правило, карали смертю³⁸.    

Випадки побутового чи необережного самозванства доволі чисельні. Однак їх фігуранти, в даному разі доносителі, чітко розуміли специфіку висловленного,  що ставило їх у виключне положення порівняно з іншими злочинами про “непристойні слова”³⁹. Свідченням цого може бути трактування й розуміння терміну “самозванець”, лише саме вживання якого могло стати підставою для доносу. Так, побутова суперечка між козаками Воронежської сотні Микити Родіонова й Григорія Онисимова стала предметом прискіпливої уваги тодішніх “спецслужб”, через те що, в їхній розмові фігурувало звинувачення у самозванстві. Як виявилося, за результатами слідства й очних ставок у Малоросійській колегії, козак Григорій так обізвав свого візаві  через те, що він: «Оставя свое настоящее название Бондаренко, стал називаться Родионовим». Насправді Григорій Онисимов просто змінив прізвище свого батька, який у свій час покинув свою родину, на прізвище вітчима, який його виростив й виховав⁴⁰.   Курйозність означеного сюжету є наслідком реального самозванства й свідченням страху влади перед будь-якими його проявами. Означення “самозванець” так само як і “изменник” були впродовж XVIII ст., своєрідними маркерами тяжких державних злочинів без огляду на контекст, в якому вони були висловлені, бо в минулому вони асоціювалися із справжніми загрозами правлячій династії Романових. Цим пояснюються дії влади яка ініціювала подібні слідства й вчинки рядових обивателів, які доносили. Так, житель села Фаєвичі Шептаківської сотні Василь Криженко доніс на свого односельця Михайла Мещанинця, який приховав слова свого знайомого Олексія Школика, який стверджував свою рівність із імператором. Міщанинець вчинив, на думку Василя Криженка, протиправно, приховавши факт самозванства, й радив Школику мовчати, бо якщо хтось про це дізнається то його повісять⁴¹.

На козака Городницької сотні Мирона Кузьменка доніс чернігівський житель, який його бив, говорячи при цьому: “Я над тобою и Бог и царь”.⁴² Прояв самозванства, окрім образи честі імператриці, було помічене службовцями Таємної канцелярії у словах висловлених бунчуковим товаришем Степаном Миклашевським, адресованих козаку Лахневичу. Київський сотник Мандрика в церкві напав на козака Лахневича, той сховався за образами й призвав в захист ім’я імператриці (Єлізавєти Пєтровни). На що Мандрика відповів: «Тут імператриця тобі не допоможе». Лахневич пожалівся на сотника бунчуковому товаришу С.Миклашевському, але той наказав його побити а відповідь на аргумент козака, що він служить під присягою Її Величності, відповів: «Тоей присяге черту служить, служите мне в подданстве!»⁴³ Українець Михайло Орлов у 1768 р., відаючи, напевно про своїх знаменитих однофамільців, братів Орлових, які були фаворитами імператриці, під час п’яної бійки кричав, що він государ і про нього відомо по усій імперії. Зважаючи на ліберальні часи та “безудержное пьянство” обвинувачений уник суворого покарання, однак його тримали під вартою “до указу”⁴⁴.

Часто, люди, що несвідомо присвоювали собі монарший титул, не розуміли значення висловленого. В 1745 р. козак Василь Башмак Лубенського полку містечка Жовнин прийшов у школу, де навчався його малолітній син і сварився там із служителем Єфимом Даниловичем за те, що той бив і лаяв його сина. Данилович заперечував свою вину і натомість радив козаку звернутися до суду. «Зачем мне суд я и сам монарх”, – відповів Башмак. Коли ж, за доносом священика, його заарештували, на своє виправдання він оповів, що сказав то все, будучи п’яним, а «что то за речь «монарх», того не ведает».⁴⁵. Подібним же чином було потрактовано зміст листа козака Андрія Гудовича, написаним на його прохання священиком Каменецьким, до князя А. Мєньшикова. В ньому містилося прохання протекції своєму зятеві і звернення до князя – “второго монархи”. Несуттєвий на перший погляд епізод потягнув тривале слідство із залученням автора й ініціатора листа а також самого князя. Врешті священик Каменецький у відповідь на допиті чи знає він, що такий титул може належати лише імператору, зізнався, що написав так, бо «не знаю существенно российского языка, ибо есмь природный поляк»⁴⁶.

Поряд з випадками необережних, випадкових висловлювань чи по причині необізнаності, можна привести кілька сюжетів, в яких проявляється статусне самозванство. Люди свідомо ідентифікували себе монархом, бажаючи підняти своє положення над іншими. Однак, при цьому така ідентифікація не була тривалою й не претендувала на реальне визнання нового статусу з боку оточуючих. В такому контексті варто привести справу 1751 р, що розпочалася з доносу роменського священика Євстафія Стефановича на дружину бунчукового товариша Марка Марковича⁴⁷ Марію Семенівну Маркович (Березовську). Священик всіляко оскаржував права Марковичів і зокрема на її земельні володіння в селі Засуллі. Під час проповіді налаштовував селян проти їх господарки. Марія Маркович погрожувала засульським жителям похваляючись бити їх до смерті. Коли ж Стефанович погрожував звернутися до гетьмана а то й до імператриця через її свавілля, вона відповіла: «Я сама государиня и гетман. Моя воля над  вами подданими что хоч чинити. Я над вами имею волю. Я над вами сама Государиня!» Місцеві жителі також свідчили, що Марковичиха часто полюбляла сидіти на своєму хуторі в розкішному наметі на імпровізованому троні “в одежды богатые вбраная”, говорячи при цьому  «Нащо мне государиня я и сама государиня!» Вчинок дружини Марка Марковича мав би для неї дуже серйозні наслідки в разі доведення доносу. Однак, Стефановичу так і не вдалося цього зробити, відтак покарали не її а доносителя⁴⁸.

Подібним же чином прагнув підняти свій статус князь Алєксєй Шаховскій, який прибув з Москви в Гетьманщину для прийняття управління. Своїм попутникам він говорив: «…у нас императрица женский пол… он едет в черкасские города, где сам будет владеть самодержцем»⁴⁹. Його слова можна з певним застереженням трактувати як прояв самозванства. Разом з тим вони відображають сприйняття Гетьманщини в середовищі еліти імперії як окрему територію із власним високим статусом.

В 1730 р. козак Почіпської сотні Данило Отрощенко доніс, що архімандрит Сисипатр Корнович називав себе монархом. Означений архімандрит погрожував відібрати в нього землі. Коли ж козак зауважив що той не має на те влади, розлючений архімандрит заявив: “Ти ведеш, что я монарх!” На що Отрощенко відповів, посилаючись на печальний досвід відомої особи:  «Князь Меншиков получте тебя бил да и того черт взял и тебе тое ж будет».⁵⁰

Доля іншого “самозванця” – жителя Гадяцького полку Івана Фоменко, який у 1770 р назвав себе государем, була трагічною. Контроль над розслідуванням цієї справи особисто провадив Грігорій Потьомкін, оскільки інцидент стався в Азові, де Фоменко перебував на військовій службі. На допиті він зізнався, що государем його називали близькі та друзі за його сміливість і відвагу. Однак, ті не підтвердили слів Фоменка. В результаті, фінал справи мав трагічні наслідки для його основного фігуранта. Під час розслідування були задіяні усі відомі на той час правові акти про самозванство: “Соборне уложення” 1649 р., “Військовий артикул” й “Морський устав” Петра І, в яких одноголосно стверджувалося про смертну кару за такий вид правопорушення. Однак цей вирок не можливо було здійснити аби не зашкодити іміджу “просвещенного правления” Єкатєріни ІІ. Під час допитів і тортур Фоменко втратив розум тож його наказано було тримати у в’язниці “пока ум его не придет в прежнее совершенство”. Цього так і не сталося, підсудний помер, провівши 23 роки у в’язниці⁵¹.  

З правлінням Єкатєріни ІІ пов’язаний новий спалах самозванства в Російській імперії, спричинений обставинами смерті Пєтра ІІІ і сумнівними правами на престол нової імператриці. На період 1762-1800 рр. припадає понад 40 самозванців, більша частина з яких пов’язували себе з покійним імператором Пєтром Фєдоровичєм, окремі – з його сином і спадкоємцем Павлом Пєтровичєм.⁵².

В 1781 р. в Умані біглий солдат Никифоров називав назвав себе Пєтром Фєдоровичєм. Двоє місцевих жителів – Іван Хлівний та Максим Мирошнин, яким він відрекомендувався, не лише не донесли на нього, а й виказували йому всіляке пошанування⁵³. Роком пізніше також солдат Ніколай Шляпніков вирішив вчинити втечу з війська й підговорив для цього Ірину Трохімову – “солдатскую женку”, “с коей имел незаконное соитие”. Оскільки вона не погоджувалася втікати разом з Шляпниковим, той, аби підкріпити свої наміри, та підняти авторитет в очах коханки, проголосив себе земним богом царевичем Павлом Петровичем⁵⁴. Ще один самозванець – Дмитрій Попович в 1776 р. не лише назвав себе Петром ІІІ, а й знайшов вірників – 10 чоловік, які визнали його монархом, присягли й цілували хрест⁵⁵. В 1792 р. в Катеринославському намісництві об’явився ще один “Пєтр ІІІ”, про якого поширював чутки місцевий мешканець Махнюков. Під час допиту останній зізнався що царем себе оголосив його приятель Петро Таран ще чотири роки тому. При цьому він зазначав, що оголосв про себе і про зібране на його підтримку військо усім, кому належить “не опасаясь ничего”⁵⁶. Всі ці чотири випадки самозванства сталися на Півдні України у володіннях князя Грігорія Потьомкіна, де йому належала вся повнота влади. Тому й специфіка слідства різнилася від схеми політичного судочинства. Розслідування тривало на місці й міра покарань була доволі жорстокою, включно з побиттям кнутами та засиланням на довічну каторгу, що не було характерним для в цілому лояльного ставлення до політичних правопорушень в єкатєрінінську епоху. Можливо це пов’язане з особливою пересторогою влади до проявів самозванства, хоч і не суттєвих, особливо після катаклізму спричиненого в імперії найвідомішим самозванцем XVIII ст. – Ємєльяном Пугачовим.

Самозванство не відігравало помітного впливу на соціально-політичне життя Гетьманщини впродовж всього періоду її існування. Не існувало тут і власного монархічного самозванства в силу особливостей політичної структури Гетьманщини. Втім, перебування в спільному політичному просторі з Московським царством та Російською імперією, де це явище набуло характеру “хронічної хвороби”, монархічне самозванство проявлялося й на українських теренах. Чи було воно особливим порівняно з російським? Так, але лише за кількістю проявів. Порівняно незначна кількість самозванців в Україні може пояснюватися не лише не співмірністю території й населення порівняно з російськими теренами, але й особливостями сприйняття влади українським суспільством й існуванням своєрідної дихотомії: «ваша» і «наша» влада, «наш гетьман» – «ваш імператор». Відтак, верховна, імперська влада втрачала частину свого авторитету на користь гетьманської, що суттєво применшувало й роль самозванства. Помітних “національних” рис в програмах самозванців віднайти не вдалося. Очевидно їх і не могло бути, зважаючи на те, що сакралізація монарха в російській традиції виключала будь-які національні чи регіональні прояви, набуваючи імперського характеру. Самозванці, перебираючи на себе відповідні титул і ім’я, засвоювали і цю його рису. Певним виключенням можуть бути самозванці XVII ст., які шукали підтримки в козацтва і в своїх “програмах” наділяли козацтву провідну роль. Очевидно, зважаючи на це, навіть незначні прояви самозванства у наступному столітті, висловлені з необережності чи через незнання слова, змушували владу жорстко на них реагувати.

Андрій Бовгиря,  кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,  Інститут історії України НАН України. Автор монографії «Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст.» (Київ, 2010). Коло наукових зацікавлень козацьке літописання, історіографія і соціальна історія Гетьманщини.

1. Презентована до уваги читачів порталу historians.in.ua є дещо зміненим варіантом публікації що має бути опублікована  на сторінках  Українського історичного журналу (№6, 2015)
2. Усенко О. Монархическое самозванчество XVII–XVIII веков  в России как социокультурное явление // Уваровские чтения – VI. Граница и пограничье в истории и культуре. Мат-лы науч. конф., Муром, 16–18 мая 2005 г. – Муром, 2006. – С. 59.
3. Ключевский В. Сочинения в девяти томах. – Т.ІІІ. – М., 1988. – С. 26.
4. Pierre M. Pretenders and Popular Monarchism in Early-Modern Russia. – Cambridge, 1995. – P. 1-2; Кирсанова Н. Португальский бунт. Себастьянизм  // Вокруг света. –  2010. – № 9. – С. 123–126.
5. Успенский Б., Живов В. Царь и Бог. Семиотические аспекты сакрализации монарха в Росии // Успенский Б. Избранные труды. – Т.І. Семиотика истории. Семиотика культуры. – М., 1996. – С. 206-209.
6. Успенский Б. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен // Успенский Б. Избранные труды. – Т.І. Семиотика истории. Семиотика культуры. – М., 1996. – С. 144.
7. Свак Д. Несколько методологических и историографических замечаний о самозванчестве // Самозванцы и самозванчество в Московки.  Материалы международного научного семинара (25 мая 2009 г, Будапешт) . – Будапешт, 2010. – С. 46.
8. Pierre M. Pretenders and Popular Monarchism in Early-Modern Russia. – P. 24; Лукин П. Народные представления о государственной власти в России XVII века. – М., 2000. – С. 103–169; Чистов К. Русская народная утопия. – Санкт-Петербург, 2003. – С. 24-33.
9. Наразі відомий один факт самозванства, пов’язаний із гетьманським іменем й титулом. Йдеться про предводителя Кричевського повстання (1740-1744) в Білорусі у Кричевському старостві, що належало до володінь Радзивилів, Василя (Васька) Ващилу, який оголосив себе “великим гетьманом” – онуком Богдана Хмельницького. Повстання невдовзі потерпіло поразку, Ващила втік в Гетьманщину, але невдовзі загинув там при невідомих обставинах (Українське козацтво і Велике князівство Литовське. – К., 2015. – С.93; Гильдебрандт П. Васько Ващило – внук Богдана Хмельницкого // Русская старина. – 1870. – Т.2. – С. 522-523).
10. Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. – Т. ІІІ. – К., 1995. – С. 86-110; Затилюк Я. “Спадкоємці”, “власники”, та “охоронці” києво-руської спадщини в уявленнях мешканців Гетьманщини другої половини XVII ст. // Український історичний журнал. – 2011. – № 5. – С.31.
11. Свак Д. Несколько методологических и историографических замечаний о самозванчестве. – С. 33.
12. Мохов Н. Очерки истории молдавско-русских связей с древнейших времен до начала ХІХ века. – Кишинев, 1961. – С.54.
13. Свак Д. Несколько методологических и историографических замечаний о самозванчестве. – С. 49; Perrie M. Fugutive Tsars and Zaporozhian Cossacks. The Development a Seventeenth-Century Stereotype // Harvard Ukrainian Studies. – 2006. – № 1-4 (28). – P.581-590; Perrie M. Pretenders in the Name of the Tsar: Cossack “Tsareviches” in Seventeenth-Century Russia // Forschungen zur osteuropäischen Geschichte. – Band 56. – 2000. – P. 252–253.
14. Perrie M. Fugutive Tsars and Zaporozhian Cossacks. P.– 587.
15. Ibid. – P. 586.
16. Perrie M. Fugutive Tsars and Zaporozhian Cossacks. – P.581.
17. Ibid. – P. 582.
18. Ibid. – P.584.
19. Перри М. Богдан Хмельницкий и вопрос о выдаче московскому правительству самозванца Тимофея Анкудинова // Ukraina Lithuanica. – К., 2009. – Т.1. – С. 97-98.
20. Там само. – С. 100-101.
21. Там само. – С. 102-103.
22. Російський державний архів давніх актів (Далі – РДАДА). – Ф. 124. – Оп. 1. 1625 р. – Спр. 2. Детальніше про суть цієї справи див.: Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. – М., 1877. –  Т. 1. –  С. 148–153 Усенко О. Оттоманус или сын турецкого султана. Галлерея лжемонархов от Смуты до Павла І // Родина. Российский исторический журнал. – 2006. –  № 6. – С. 55-57; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т.2. – С.159.
23. Усенко О. Оттоманус или сын турецкого султана. Галлерея лжемонархов от Смуты до Павла І. – С. 50.
24. РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. 1673 р. – Спр. 11. – Арк. 1-6. Справа опублікована: Акты исторические, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – СПб., 1842. – Т. 4. – С. 528–531. Детальніше про самозванця Лжесимеона див.: Усенко О. Царевич Симеон из Запорожья. Галлерея лжемонархов от Смуты до Павла І // Родина. Российский исторический журнал. – 2006. –  № 9. – С. 31-38; Костомаров Н. И. Самозванцы и пророки: Исторические монографии и исследования. – М., 1997. – С. 172–199.
25. “Царські знаки” на тілі були одним із атрибутів самозванства, які слугували незаперечним доказом відповідного статусу їхнього носія. Такими знаками могли бути звичайні шрами, родинні плями, пігментація шкіри, які, однак, трактувалися на користь обранності. Відповідні знаки були, наприклад в Пугачова. Навіть в проявах побутового самозванства в Гетьманщині XVIII ст. (про що мова піде нижче) фігурують царські знаки. Так, обиватель Прилуцького полку Андрій Брусиловець в 1747 р., оголосив що він “Государев человек и на нем есть печать государева”. Всі інші донесли на нього як на самозванця в Канцелярію Міністерського правління.  “Знаком” виявився звичайний мозоль, який один монах потрактував йому як монарший символ. “Монарху”  призначили покарання побиттям киями, а монаха оголосили розшук по усім полкам. (РДАДА. – Ф.248. – Оп.5. – Кн.323. – Спр.19).
26. В 1734 в Гетьманщині також ходили чутки про появу там “царевича” Петра Петровича – сина Петра І й молодшого брата страченого Олексія. Російський драгун Федір Халдєєв говорив: «Есть в черкасских городах пустинник, называет себя царевичем Петром Петровичем. Императрице Анне не надлежит быть на царстве, понеже ей царства не содержать. А быть оному пустиннику, ежели он явится Ибо ныне война в Польще, а она государством править того не может». (РДАДА. – Ф.349. Оп.1. – Спр. 461. – Арк.3.)
27. Лашкевич С. Историческое замечание о смертной казни самозванца Александра Семикова, выдававшего себя за царевича Алексея Петровича // ЧОИДР. 1860. Кн. 1. Отд. 1. С. 141–146.
28. Лазаревский А. Описание Старой Малоросии. – К., 1888. – Т.1. Полк Стародубовский. – С. 275-293.
29. Лашкевич С. Историческое замечание о смертной казни самозванца Александра Семикова, выдававшего себя за царевича Алексея Петровича. – С.145.
30. РДАДА. – Ф. 6. – Оп. 1. Спр. 192. – Ч. 1. – Арк. 16. Докладний опис обставин, пов’язаних із самозванством Івана Миницького див.: Усенко О. Иван, испугавший Анну. Галерея лжемонархов от Смуты до Павла І // Родина. Российский исторический журнал. – 2008. –  № 11. – С. 55-57; Разорёнова (Козлова) Н. Из истории самозванства в России 30-х годов XVIII века // Вестник Московского ун-та: Серия «История». – 1974. – № 6. – С. 63–64; Горбань М. Слово і діло государеве. – К., 1993. – С.106-118.
31. РДАДА. – Ф.349. – Оп.1. – Спр. 770. – Арк. 2-3.
32. Полное собрание законов Российской империи. – Спб., 1830. – Т.10. – № 7653.
33. Короткий опис Малоросії / упоряд. А.Бовгиря. – К., 2012. – С. 121.
34. РДАДА. – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 272. Докладніше див.: Усенко О. Из Киева с любовью. Галерея лжемонархов от Смуты до Павла І // Родина. Российский исторический журнал. – 2009. –  № 1. – С. 38-39.
35. Усенко О. Изучение российского монархического самозванства: ловушки, перспективы, проблемы // Самозванцы и самозванчество в Московии.  Материалы международного научного семинара (25 мая 2009 г, Будапешт) . – Будапешт, 2010. – С. 21-22.
36. Там само. – С. 17.
37. Успенский Б. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен. – С. 160-161.
38. Уложение Царя и Великого князя Алексея Михайловича. – Спб., 1913. – С.19-21.
39. Див. детальніше про систему доносів, та політичне судочинство у XVIII ст.:  Бовгиря А Доноси в суспільно-політичному житті Гетьманщини XVII-XVIII ст. // Український історичний журнал. – 2013 - № 1. – С.; Його ж. “Я вашего царя не знаю...”: українці як фігуранти злочинів про образу честі монарха // Український історичний журнал. - №5. – 2008. – С.87-100.
40. РДАДА. – Ф.248. – Оп.41. – Кн.3531. – Арк. 42-49.
41. РДАДА. – Ф.248. – Оп.39. – Кн.2597. – Арк. 319-326.
42. РДАДА. – Ф.248. – Оп.5. – Кн.323. – Спр.42.
43. РДАДА.-  Ф. 7. – Оп.1.  –  Спр. № 1098. – Арк. 19-28.
44. РДАДА. – Ф.7. – Оп.2. – Спр.2170. – Арк.1-6.
45. РДАДА. – Ф.248. –  Оп.29. – Кн.1865. - Арк. 712-713.
46. РДАДА – Ф. 248. – Оп..29.  – Кн. 1734. – Арк. 949-1029.
47. Сам Марко Маркович – брат генерального підскарбія Якова Марковича й автора відомого “Діаріуша”, у цей час перебував під слідством у справі про образу честі родини Розумовських. Див.: РДАДА. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.1203. – Арк. 7-7зв.; Маркевич А. Дела о Маркевичах в Тайной канцелярии // Киевская старина 1891. – №5. – С.298-302. Бовгиря А. “Я вашего царя не знаю...”: українці як фігуранти злочинів про образу честі монарха. – С. 96.
48. РДАДА. – Ф.349. - Оп.2. – Спр. 4390. – Арк. 16-25.
49. РДАДА. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.309. – Арк.42.
50. РДАДА. – Ф.248. – Оп.39. – Спр.3529. – Арк.193-235.
51. РДАДА. – Ф.7. – Оп.2. – Спр.2453. – Арк.7 зв.–19.
52. Усенко О. Монархическое самозванчество в России 1762-1800. Опыт системно-статистического анализа //  Россия в XVIII столетии. М., 2004. –  Вып. 2. – С. 295.
53. Інститут рукопису національної бібліотеки України (далі – ІР НБУ) – Ф. 5. – Спр. 808. – Арк. 5-6.
54. ІР НБУ. – Ф. 5. – Спр. 808. – Арк. 15.
55. ІР НБУ. – Ф. 5. – Спр. 808. – Арк. 66 зв.-67.
56. РДАДА. – Ф.6. – Оп.1. – Спр. 544а. – Арк.. 2-5.