FacebookMySpaceTwitterDiggDeliciousGoogle BookmarksTechnoratiLinkedin

Ева Доманська. Якої методології потребує сучасна гуманітаристика?

2012-03-01-domanska-eva-istoriya-ta-suchasna-gumanitarystykaУ сучасному світі технологічний прогрес випереджає науковий, а практика – теорію, і сучасна гуманітаристика є добрим прикладом цього. Викликом для гуманітаристики є також швидкі зміни, що відбуваються в культурі, про які я вже згадувала у попередніх розділах. З’являються нові явища (наприклад, біометрична ідентифікація), а старі опиняються в новому контексті (наприклад, особи без громадянства (bezpanstwowcy), транснаціоналізм), що провокує ставлення нових дослідницьких питань та пошук нових дослідницьких підходів. Тому, дослідницькі зусилля спрямовуються у напрямку компліментарності розумінь та взаємного доповнення досліджень.1 Тому також, можливо, сьогодні замість підходів між-, інтер- чи мультидисциплінарних варто було б звернутися насамперед до компліментарних підходів. Можна сказати, що дослідницькі теми/проблеми є компліментарними, якщо їхня постановка одними дисциплінами (гуманітарними) спричиняє також потребу їхнього дослідження іншими (природничими). Порівняльні дослідження над станом різних сфер гуманітаристики дозволяють зробити висновок, що згадані вище проблеми, довкола яких точаться сучасні гуманітарні дискусії, демонструють високий ступінь компліментарності щодо проблем, що досліджуються в точних науках. Тому, якщо ми погодимося, що саме проблеми, а не методології, об’єднують сьогодні дисципліни, то відносини між гуманітарними і точними науками постануть перед нами у новому світлі.

Теорії сучасної гуманітаристики стикаються також з проблемою неспіввимірності із дійсністю, що змінюється, а також неспіввимірності результатів досліджень із суспільними очікуваннями.2 У даному разі йдеться про те, що дослідники стежать за змінами, описують їх, творять нові сфери досліджень, але не мають відповідних знарядь для їхньої концептуалізації. Це є істотною проблемою сучасної гуманітаристики. Ці два поняття: компліментарності досліджень (взаємного доповнення гуманітарних та природничих студій), а також неспіввимірності теорії та практики (відсутності відповідних дослідницьких знарядь, підходів і теорій, які б у спосіб, відповідний очікуванням, змогли б описати та проінтерпретувати явища та зміни, що відбуваються у сучасному світі) є ключовими для окреслення стану сучасної гуманітаристики. Причому, можна сказати, що чим більший відсоток компліментарності, тим менший відсоток неспіввимірності, з чого слідує, що неспіввимірність є наслідком браку компліментарності у дослідженнях певної проблеми.

Слабкою ланкою гуманітарних досліджень я вважаю теорію, яка часто є не лише відірваною від дійсності, що змінюється, та дискусій, що точаться в гуманітаристиці, але також і від дослідницької практики представників різних гуманітарних дисциплін. Пробуючи провадити емпіричні історичні дослідження, я зрозуміла очевидну, але, як видається, важливу річ, що на заняттях з методології історії та вступу до методології гуманітаристики я вивчала проблеми пов’язані з історичним пізнанням, дослідницьким інструментарієм історика, історичним наративом, істиною, об’єктивізмом і суб’єктивізмом, а також з різними дослідницькими підходами й історичними школами, але ніхто не вчив нас, студентів історії, як будувати теорії! Тому, я переконалася, що сьогодні нам потрібна методологія, яку я назвала би практичною, тобто такою, що постає на основі аналізу даних, і для цього твориться.3 Отже, йдеться про прескриптивну, а не нормативну, методологію, спрямовану в іншому напрямку, ніж методологія, що абстрагується від історичних досліджень та зосереджується на аналізі результатів праці історика і супутніх їм пізнавальним діям.

Коли нові дослідницькі проблеми (або вже відомі проблеми, що підлягають процесам реконтекстуалізації) включаються до обов’язкових пізнавальних теорій, підходів та категорій, то висновки, що будуть результатом такого дослідження, є легко передбачуваними та підтверджують лише те, що ми вже знаємо (це, втім, не означає, що вони не збагачують знання та не показують явища у новому світлі). Так є тому, що ці теорії та категорії вказують, що й як бачити при дослідженні певного явища. Тому, на поставлене у назві цього розділу питання: «Якої методології потребує сучасна гуманітаристика?» – я відповім так: зараз нам не потрібна теорія, що розуміється, як готова до використання «скринька зі знаряддями»; сучасна гуманітаристика, натомість, потребує методології теорії; потребує методології, яка покаже, навчить, як будувати теорію знизу; потребує методології, що походить з глибокого аналізу дослідницького матеріалу, методології, що її я вище попередньо окреслила, як практичну методологію. Методологію тут я буду розуміти у спрощений спосіб, як набір дослідницьких практик, тобто процедур та стратегій, що вказують, як будувати теорію. Отже, я використовую тут поняття теорії у широкому сенсі, і розумію її як набір пояснювальних понять та конструкцій, які уможливлюють концептуалізацію та інтерпретацію досліджуваних явищ.

Очевидно, я усвідомлюю, що багато дисциплін (соціологія, антропологія, історія мистецтва, літературознавство) під час застосування дослідження випадку та порівняльних досліджень практикують саме цей підхід «знизу», а антропологи та соціологи уґрунтовану теорію вважають класикою, однак, з постструктуралістським моментом в історії гуманітаристики пов’язано одне явище, характерне насамперед для периферійних країн, а саме – інструментальне використання теорії. Вже згаданий Жиль Дельоз казав, що «теорія є ніби скринькою із знаряддями… має бути корисною. Має функціонувати».4 Як же часто ми вбачали в теорії саме готові для використання інтерпретаційні та аналітичні інструменти, які, застосовані до дослідницького матеріалу, підтверджували корисність теорії. Отже, ще раз повторю, що коли нові проблеми включаються в рамки обов’язкових дослідницьких теорій, підходів і категорій, висновки таких досліджень є передбачуваними та підтверджують лише те, що ми вже знаємо. Тому, сьогодні є важливим вказати на методологію, що вчить, як створювати поняття та теорії, виходячи від даних.

Я прибічниця відходу від трактування теорії, як готової до використання «скриньки зі знаряддями», призначеної для аналізу дослідницького матеріалу. Проектування теорії на матеріал має своїм наслідком тестування теорії та інструментальне трактування матеріалу. Марцин Куля колись образно окреслив такі дії, як «ставлення возу перед конем», яке призводить до вмонтування аналізованого матеріалу до наперед визнаних придатними понять і теорій, що в результаті лише підтверджує їхню корисність. Очевидно, я в жодному разі не стверджую, що дослідницький матеріал є своєрідним «суровим фундаментом», оскільки вже приступаючи до досліджень наші дії визначають різні припущення, а теорії, які ми приймаємо свідомо чи несвідомо, творять рамки, що впливають на характер наших дослідницьких питань. Тому, ще раз підкреслю: немає можливості підходу до досліджуваного матеріалу без попередніх припущень (теоретичних); також немає досвіду без попереднього знання. Попри це, мені йдеться про відхід від пасивного застосування теорій та інструментального використання досліджуваного матеріалу.

Зрозуміло, я не стверджую, що застосування теорій, що походять з різних дисциплін не є потрібним; я також не виступаю проти великих системних теорій (наприклад, марксизм чи світ-системна теорія Валерстайна), я вважаю лише, що зараз – у період уісторичнення та контекстуалізації постструктуралістських підходів, існує попит на нові теорії, які перед лицем нових культурних явищ мають випливати з аналізу цих явищ (наприклад, постконвенційні ідентичності, такі як особи без громадянства (bezpanstwowcy), гібридні ідентичності, зв’язки між тим, що людське і не-людське). У цьому контексті, наявні теорії пропонують вступні інтерпретаційні рамки, слугують для формулювання початкових засновків та дослідницьких питань, і на цьому я б тут, власне, й обмежилась (зазвичай підручники говорять про наступний етап дослідницької праці, на якому має відбутися тестування теорії за допомогою дослідницького матеріалу, що має вести до її конкретизації, верифікації та розширення).

На мою думку, ми маємо стати більш емпіричними, більше шанувати дослідницький матеріал та пробувати будувати теорії «знизу». Такий підхід «знизу» був нещодавно названий Патриком Джойсом «конкретною теорією» (concrete theory). Цитуючи слова Мартина Голбраада, британський соціальний історик зазначає, що тут ідеться не «про розширення теорії за допомогою аналізу даних, але про потенційність даних у розширенні нашої теоретичної уяви».5 Підхід Джойса добре відповідає вищенаведеним розважанням, у контексті яких я пропоную пристосувати для досліджень так звану уґрунтовану теорію6 (grounded theory), сформульовану двома соціологами: Барні Ґлейзером та Ансельмом Страуссом у книжці «Відкриття уґрунтованої теорії: стратегії для якісного дослідження» (1967), а потім модифіковану, зокрема, з конструктивістської перспективи (Кеті Чармаз).7

Під пристосуванням я розумію адаптацію вибраних порад, що походять з цієї теорії, щодо методів будування теорії. Зокрема, представники уґрунтованої теорії радять дослідникам намагатися нейтралізувати переконання, що випереджають дослідження (preconceptions), і дозволяти аналітичним категоріям народитися з даних. Очевидно, як я вже зазначала, розпочинаючи дослідження ми не здатні звільнитися від наявного багажу знань, зокрема, теоретичних; «постання теорії – як підкреслюють у своїх пізніших працях автори – з необхідністю завжди спрямовується іншою теорією», втім, підставовий принцип уґрунтованої теорії звучить так: «не накидай на дані наперед прийнятих категорій, але дозволь категоріям народитися з даних».8

В основі пропонованої тут методології лежить дослідження випадку.9 Сучасна польська гуманітаристика, яка хотіла би зробити внесок у розвиток світової гуманітаристики, не може обійтися без вивчення конкретного дослідницького матеріалу (назвімо ці дії дослідницькими операціями, щоб підкреслити їхню хірургічну глибину). Їхньою невід’ємною частиною є дослідження (re-search), які є вищим рівнем дослідницьких дій, ніж опис (який, очевидно, є необхідним). Вони пов’язані з процесом, який Кеті Чармаз називає розвитком теоретичної чутливості через теоретизування, яке полягає на тому, що дослідник затримується над певною проблемою, розмірковує над нею знову і знову, задаючи різні дослідницькі питання, аналізує проблему, фрагментує її і досліджує частини. Глибинні, «нищівні» та розкладаючі дослідницький матеріал на чинники, перші спроби аналізу, оберігають від проектування теорії на матеріал. Цей «аналітичний розмах» є характерною рисою пропонованого підходу. В ході аналізу генеруються інтерпретаційні поняття, які мають бути насичені емпірією. Через будування типологій чи порівняння понять знаходяться подібності аналізованих явищ чи об’єктів. Потім з порівнянь виводяться висновки, які переносять розважання на більш абстрактний рівень, генеруються гіпотези і твориться теорія (малого обсягу).10

Щоб уникнути редукціонізму, за який часто критикуються дослідження випадків, слід використовувати порівняльну перспективу. У цій перспективі мене цікавить як її інтервенційний характер та критичне вістря, так і її інтегративний потенціал. Коли, порівнюючи явища, ми зосереджуємося на пошукові подібностей, ми можемо відкрити універсальні аспекти цього явища і, таким чином, вийти поза пропаговане постмодернізмом фрагментарне знання. Порівняльна перспектива через свій програмовий космополітизм та універсалізм дозволяє спрямувати дослідження на згадані вище «світоісторичні (swiatodziejowych) питання» і побудову цілісних візій досліджуваного явища.

Гуманітаристика потребує зараз нової метамови, яка не може бути створеною без реабілітації наявних у традиції понять, а також вміння генерування нових понять. Також тому, я вважаю, що творення на підставі досліджень випадків нових понять є особливо важливою метою дослідження минулого. Пригадаймо, зокрема, банальну по суті думку, що нові теорії та поняття є потрібними, коли досвід (явища, що виступають в навколишній дійсності), виходить поза можливості існуючих понять і теорій. Отже, на мою думку, в сучасній ситуації саме порівняльна перспектива, з одного боку, і творення нових понять – з другого, можуть вивести теорію гуманітаристики з застою, в якому вона перебуває (чи радше з «парадигматичної прогалини», що утворилася після «класицизації» домінувавших у 80–90-ті роки підходів, пов’язаних з деконструкцією, постструктуралізмом та деякими конструктивістськими напрямками).

У пропагуванні такого підходу йдеться про нове поєднання теорії (історії) та дослідницької практики. Такий підхід пропонує спосіб дослідницьких дій, що його можна окреслити, як вертикально-горизонтальний, тобто такий, що поєднує енциклопедичне, широке знання, яке потрібне для проведення порівнянь (горизонтальність), з глибиною досліджень випадків (вертикальність). Завдяки порівняльній перспективі цей підхід є убезпеченим від звинувачень у редукціонізмі, своєю чергою, глибокий аналіз case studies, оберігає порівняльну перспективу від звинувачень у безпідставних узагальненнях і поверховості.

Варто подумати над думкою істориків мистецтва Яна Скуратовіча і Тадеуша Жуховського, які пишуть: «монографію не вдасться написати на підставі сучасних теорій, але лише спираючись на проникливі підставові дослідження. Теорії можуть дозволити окреслювати та інтерпретувати явища, але матерія має бути досліджена цеглинка за цеглинкою».11 Нові тенденції сучасної гуманітаристики (постколоніалізм, дослідження над меншинами, середовищем, містами, тваринами, речами тощо) можуть, отже, стати інтерпретаційною рамкою, що генерує початкові дослідницькі питання, але лише ретельний аналіз дослідницького матеріалу може підказати цікаві аналітичні категорії, а далі привести до формулювання власних теорій.

Варто також пам’ятати, що теорії та методи не даються раз і назавжди; що вони постають, функціонують та зникають у конкретних історичних контекстах, і що важливий аспект дослідницької праці полягає у творенні власного дослідницького інструментарію, власної теорії та методології. Розпочинаючи рефлексію над вказаними вище проблемами варто до того ж звернутися до трьох питань, від яких, як вчать підручники, має розпочинатися дослідження: Що? Як? Чому? Оскільки від самого дослідника залежить, яке з них він визнає за найважливіше, й яке з них буде визначати пошук відповідей на інші.

Публікується за виданням: Ева Доманська. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле / Переклав Володимир Склокін; редактори Володимир Склокін і Сергій Троян. Київ: Ніка-Центр, 2012.

Видання цієї книжки було уможливлене фінансовою підтримкою Польського інституту в Києві.

 

 


 

 

    1. Edward O. Wilson, Konsiliencja: jednosc wiedzy, przel. Jaroslaw Mikos. Poznan: Zysk i S-ka, 2002 (Розділ 9. «Соціальні науки»).
    2. Окреслення «неспіввимірність» я вживаю тут у спрощеному розумінні, не запозичуючи значення цього поняття з концепцій Флека, Куна чи Фейєрабенда. Див.: Adam Chmielewski, Niewspolmiernosc, nieprzekladalnosc, konflikt. Relatywizm we wspolczesnej filozofii analitycznej. Wroclaw: UWr, 1997 (Розділ 1. «Релятивізм і неспіввимірність»; Kazimierz Jodkowski, Metodologiczne aspekty kontrowersji ewolucjonizm-kreacjonizm. Realizm. Racjonalnosc. Relatywizm, t. 35. Lublin: UMCS, 1998 (Розділ 4: «Неспіввимірність. Дослідження випадку: еволюціонізм-креаціонізм»).
    3. Проект «практичної методології» вимагає глибших досліджень та рефлексії, які будуть представлені у новій книжці, яку я зараз готую. Тут я хотіла би накреслити лише її загальні контури.
    4. „Intelektualisci a wladza” (rozmowa miedzy Michelem Foucault a Gilles Deleuze’em), przel. Slawomir Magala. Miesiecznik Literacki, nr 10-11, 1985, s. 175. Фуко казав, що він пише не для читачів, а для користувачів, і що «хотів би, щоб мої книжки були чимось на кшталт скриньки із знаряддями, які інші можуть використати у своїх сферах як забажають»: Michel Foucault, „Prisons et asiles dans le mecanisme du pouvoir”, він же, Dits et ecrits, vol. 2. Paris: Gallimard, 1994, р. 521-525.
    5. Patrick Joyce, „What іs the Social іn Social History?” Past and Present, vol. 206, nо 1, February 2010, р. 216.
    6. В українській та російській соціологічних традиціях «grounded theory» зазвичай перекладається як  «обґрунтована теорія», втім, ми зупинилися на варіанті «уґрунтована теорія», який, на нашу думку, краще передає основну ідею цієї теорії, що полягає у побудові теорії «знизу» (тобто від «ґрунту»), від джерел. – Прим. Ред.
    7. Barney G. Glaser and Anselm L. Strauss, The Discovery of Grounded Theory. Strategies for Qualitative Research. New York: Aldine de Gruyter, 1967. Див. також: Kathy Charmaz, Constructing Grounded Theory. A Practical Guide Through Qualitative Analysis. Thousand Oaks, CA: Sage, 2006. Уґрунтовану теорію використовує Марта Курковська-Будзан у такій книжці: Marta Kurkowska-Budzan, Antykoministyczne podziemie zbrojne na Bialostocczyznie. Analiza wspolczesnej symbolizacji przeszlosci. Krakow: UJ, 2009.
    8. На цьому принципі наголошує Удо Кєллє: Udo Kelle, “Different Approaches in Grounded Theory”, in: The Sage Handbook of Grounded Theory, ed. by Antony Bryant and Kathy Charmaz. Los Angeles (etc.): Sage, 2007, p. 197. Зрозуміло, що вміння будувати теорії не є легким і, як підкреслюють прибічники уґрунтованої теорії, вимагає досконалих дослідницьких навичок (зокрема, компетентності та аналітичного темпераменту), теоретичної чутливості та ерудиції.
    9. Очевидно, що це не є ані єдиний, ані найкращий метод. Спираючись на дослідження випадків, наприклад, не можна збудувати велику теорію, але лише теорію невеликого обсягу, втім, враховуючи сучасний стан теоретичної/методологічної рефлексії в Польщі, це є добрий вихідний пункт для того, щоб вчити студентів, як створювати теорії.
    10. Щодо дослідження випадку див.: Robert E. Stake, „Qualitative Case Studies”, in: The Sage Handbook of Qualitative Research; David Silverman, Doing Qualitative Research: A Practical Handbook. London: Sage Publications, 2nd edition, 2005 (Розділ. 9: «Обираючи випадок»).
    11. Jan Skuratowicz, Tadeusz J. Zuchowski, „Rozwazania wokol pierwszego przykazania”. Artium Questiones, nr XX, 2009, s. 229.

Additional information