Автори нових досліджень, що вийшли друком упродовж останніх п’ятнадцяти років, почали переоцінювати ідеологію радянської доби: вони значно серйозніше, ніж у часи «холодної війни», поставились до того, якою мірою режим дотримувався вірності ідеям марксизму-ленінізму (принаймні напоказ). Було перечитано засадничі тексти, переписано біографії, переоцінено історичний досвід, переглянуто художні та кінотексти, і все це змусило деяких інтерпретаторів проголосили «повернення ідеології»¹. У низці праць було заново досліджено ідеологічно найсуперечливіші аспекти сталінських 1930-х років – перетворення пролетарського інтернаціоналізму в патріотичний етатизм; відновлення диференціації заробітних плат і соціальних, професійних, військових та освітніх ієрархій; посилення поділу праці в родині та за ґендерним принципом; реабілітацію історії російської держави, Російської Православної Церкви і, зрештою, самого російського народу. Всі ці дослідження пропонують нові погляди на те, що роками вважали – і ліві, і праві – відступом від принципів, якщо не тотальною зрадою, революції².

Відновлення інтересу до ідеології постало значною мірою завдяки «Магнітці» Стівена Коткіна з його ідеєю, що сталінська «цивілізація» – це радше некапіталістична форма європейської модерності, аніж деспотична кліка, що правила в підневільному суспільстві³. Цю інтерпретацію поширив і розвинув Девід Гофман, котрий стверджує, що ідеологічні перетворення сталінського періоду були глибоко суголосні з відданістю, яку проголосила партія щодо ідеї будівництва соціалізму в СРСР⁴. Згідно з цими аргументами, навіть найсуперечливіші політичні хитання – як-то реабілітація російських національних символів та іконографії – треба розглядати як такі, що вписувалися в партійну лінію. Як стверджує Коткін, популяризування російської історії та історичних персонажів мало мобілізувати людей, це було частиною «стратегічного переходу від завдання побудувати соціалізм до завдання його захистити»⁵.

Ерик ван Рі доходить такого самого висновку щодо послідовності ідеології сталінізму, стверджуючи, що філософські засади офіційної лінії ніколи не виходили за рамки марксизму-ленінізму. За ван Рі, марксистська думка у першій половині ХХ століття була достатньо гетерогенною, щоб умістити в собі й «національний більшовизм» Й. Сталіна, й інтернаціональні течії. Наприклад, Сталіновий наголос на етатизмі цілком узгоджувався з позицією, яку займав Ґеорґ Фольмар і Карл Каутський, та й зрештою сам В. Лєнін. Етноцентричність же офіційної лінії примушує згадати і Карла Маркса, і Фридриха Енґельса, й австромарксистів, зокрема Ото Бауера і Карла Ренера. Навіть заклики до патріотизму можна вивести від Маркса й Енґельса. І незалежно від того, чи Сталін залучив ці концепції, просто не згадуючи їх авторів, чи розробив власні варіанти, – ван Рі стверджує, що вони цілком співвідносилися з тогочасною марксистською думкою і були не єретичнішими, ніж спроби інших мислителів пристосувати ідеологію до змінюваної міжнародної обстановки⁶.

Тері Мартин і Метью Леної погоджуються, що трансформації 1930-х років відбувалися у марксистсько-ленінському контексті, але в той же час твердять, що їх самобутність указує радше на неотрадиціоналізм, аніж на пан’європейські моделі модернізації чи на ідеологічну ортодоксію. Для Мартина і Леної виникнення «домодерних» політичних і соціальних практик – ієрархії, соціальних груп із приписаними (аскриптивними) статусами, неформальних і персоналістичних стосунків, примордіалістського розуміння національності, схильності до популізму тощо – означає особливий шлях розвитку. Не ставлячи під сумнів ідеологічну мету соціалістичного будівництва, автори припускають, що радянський «експеримент» перебував під більшим впливом власної унікальності та внутрішньої складності, ніж загальніших філософських чи міжнародних процесів⁷. Девід Пристленд у політичних перетвореннях 1930-х років бачить ознаки іншого роду неотрадиціоналізму. На його думку, більшовизм можна найкраще зрозуміти, якщо уявити його як коливання поміж двома головними течіями: ревівалізмом (свого роду романтизмом, який за пріоритет ставив політичну віру, ідеологічну дисципліну та культурну індоктринацію) й техніцизмом (раціоналістським рухом, що на перше місце ставив економічний емпіризм, технократичну дисципліну і політику невтручання в галузі культури). Своєю чергою ці дві течії виражалися в різних елітарних, популістських, градуалістських та неотрадиціоналістських формах. І тут варто згадати Принслендове твердження про те, що поблажливе ставлення Сталіна до професійних і ґендерних ієрархій, шкалювання заробітної плати, русоцентризму, державного терору в середині та наприкінці 1930-х років – все це було відображенням його неотрадиціоналістського та популістського ревівалізму в ці роки − ідеологічної позиції, що кардинально відрізнялася від його технократичних схильностей на початку десятиліття⁸.

Я ж, як і деякі інші дослідники, вважаю, що у часи Сталіна зберігалася вірність ідеям марксизму-ленінізму, пояснюючи різкі зміни 1930-х років як історичну випадковість і популістський прагматизм, а не як неотрадиціоналізм чи ревівалізм. Якщо конкретніше, я доводжу, що успішна кампанія радянської пропаганди середини 1930-х років, що оберталася навколо героїв революції та захисників СРСР, послабшала між 1936−1938 роками після того, як у часи терору було знищено старих більшовиків і верхівку Червоної армії. Не бажаючи відмовлятися від нової мобілізаційної етики, Сталін і його оточення запропонували нову героїчну лінію, віднайшовши надихаючі імена та славетних людей у російському національному минулому. Це суто прагматичне рішення – русоцентричне обличчя «ужиткового минулого» (usable past) – було інструментальним додатком до офіційної радянської ідеології, і його не треба вважати переходом до справжнього, щирого націоналізму або фундаментальним відступом від вірності режиму ідеям марксизму-ленінізму⁹.

Загалом, різні спроби проаналізувати партійну ідеологію сходяться в одному: Сталін та його найближче оточення були справді щиро віруючими і переймалися тим, що вважали боротьбою за соціалізм. Така інтерпретація узгоджується з розсекреченими документами з колишніх радянських архівів. Здавалось би, цього нового консенсусу досягнуто, щоб завдати вже останнього, вбивчого «удару милості» двом найстійкішим критикам сталінізму – Л. Троцькому з його «Зрадженою революцією» і Ніколаю Тімашеву з його «Великим відступом», – які традиційно піддавали сумніву ідеологічну ортодоксальність більшовицьких лідерів. Але якщо Сталін та його оточення таки були відданими революціонерами, варто все ж запитати, чи громадяни СРСР, які не входили до числа партійної верхівки, розділяли їхнє переконання в тому, що тогочасні трансформації цілком узгоджувались із революційними соціалістичними принципами? Ставлячи часто нехтуване питання про рецепцію ідей, у цій статті я намагаюся дослідити дискусії у середовищі творчої інтелігенції, що відбулися між 1936 і 1939 роками на тлі Великого терору. У дослідженні показано, що багато хто з того середовища був глибоко стурбований напрямом, яким повернула партійна лінія. Ба більше, вони вбачали у зміні політики того періоду очевидне ідеологічне віровідступництво, а не ширші рухи європейської політики, соціалістичної думки чи російської історії. Зрештою, ці проблиски міжвоєнної громадської думки з середовища творчої інтелігенції спонукають задуматися про необхідність ґрунтовніше і ретельніше вивчати ідеологію в контексті історичного досвіду міжвоєнного радянського суспільства.

«Ужиткове минуле» як мобілізаційна пропаганда

Про сумніви, висловлювані в еміграційній літературі щодо того, наскільки всеохопно в СРСР у 1930–1940-х роках освоювали соціалістичні норми і практики, було давно відомо. Натомість про невдоволення щодо цього всередині самого СРСР науковці почали писати лише в 1990-х, коли відкрили матеріали партійних, державних, армійських, секретних міліційних зведень («сводки»), у яких було зафіксовано такі настрої у масових масштабах¹⁰. Проте одразу ж постало питання, наскільки репрезентативними насправді були такі дисидентські голоси, оскільки їх найчастіше цитували у зведеннях фрагментарно і поза контекстом¹¹. Десятки дослідників узялися за цю справу, уміщуючи зведення в контекст інших джерельних матеріалів, щоб ретельніше удокументувати свої часто сенсаційні твердження. Їхні відкриття не залишають сумнівів у тому, що в СРСР таки були свої «афінські ґедзі», здатні критикувати політику партії¹².

Однак, у новій літературі про ідеологію вищезгадані праці загалом було проігноровано, частково тому, що через фрагментарність джерел, починаючи з 1930-х років, уже важко було відшукати й реконструювати хоч якось чіткіше формульовані та триваліші дискусії про засадничі принципи радянського соціалізму¹³. І справді, довші суперечки траплялися зрідка, але це не означає, що вони минали непоміченими – особливо на культурному фронті, де непослідовні, непевні кроки ідеологічних змін почали несподівано гучно відлунювати конфліктом у середовищі творчої інтелігенції. Традиційно початок змін у політиці партійної верхівки в цій царині датують 1932 роком, коли під час реорганізації гуманітарної сфери відбулася реабілітація реалізму ХІХ століття та інших літературних прийомів. Саме в ці роки було започатковано соціалістичний реалізм – новий мобілізаційний напрям літератури, і в ці ж роки було зроблено спроби підсилити авторитет і привабливість цієї літератури, виводячи її генеалогію від творів таких письменників, як Л. Н. Толстой, Н. Г. Чернишевський, І. С. Тургенєв, А. С. Пушкін. Як частина відступу від експерименталізму 1920-х років і виробничих романів першої п’ятирічки, це «повернення до класики» знайшло досить помітний відгук серед радянських читачів¹⁴.

Інструментальне залучення класиків набрало обертів 1936 року, коли розгорнулася нова пропагандистська кампанія, у межах якої реабілітували цілу когорту саме російських письменників, критиків, художників, композиторів та науковців із дореволюційного періоду, від В. Г. Бєлінського й Н. А. Нєкрасова до І. Ю. Рєпіна, М. І. Глінки і М. В. Ломоносова¹⁵. Спочатку схожий радше на компенсаторний засіб – таке собі доповнення до попередньої тривалої тенденції з боку радянського офіціозу підтримувати неросійських культурних діячів, процес повернення до класики було полегшено та стимульовано розгромом матеріалістичної «покровської школи» марксистської історіографії, через яку партії довго не вдавалося запустити прийнятнішу популістську пропаганду, орієнтовану на епічних героїв і події¹⁶. 1936 року ще замасковані гучними і яскравими святкуваннями «дружби народів», справжні масштаби повороту до дореволюційної російської класики вповні виявили себе під час масового відзначення сотих роковин смерті Пушкіна в лютому 1937 року¹⁷.

Процес широкого уславлення дореволюційного російського творчого генія було продовжено восени 1937 року із залученням суто російського пантеону дореволюційних політичних і військових героїв: Алєксандра Нєвського, Дмітрія Донського, Пєтра Великого, А. В. Суворова і М. І. Кутузова – частково зумовленого тим, що під час Великого терору було знищено загальновизнаних радянських героїв¹⁸. Уславлення героїв у пресі швидко підхопила і масова культура – як, наприклад, літературне уславлення Пєтра Великого від А. Н. Толстого, роман С. Н. Сєргєєва-Ценського «Севастопольська страда» про Кримську війну, епічна праця про середньовіччя П. А. Павлєнка і С. М. Ейзенштейна «Алєксандр Нєвський», праця О. М. Купєрмана про Суворова (опублікована під псевдонімом К. Осіпов) і багато інших¹⁹. Цю еклектичну когорту славетних персонажів старого режиму А. В. Шестаков пізніше змішав із залишками радянських героїв ув один синтетичний історичний наратив – «Короткий курс історії СРСР», підручник, завдяки якому залучення дореволюційного російського минулого стало офіційно визнаним²⁰. Схвалений у пресі як «найочікуваніший подарунок до 20-ї річниці революції»²¹, Шестаковів підручник містив такі докладні відомості про царський період, що багато хто висновував, що російська історія та культура мають віднині відігравати провідну роль у радянській ідеології²².

Контроверсії навколо нового «ужиткового минулого»

Незважаючи на той факт, що русоцентризм було «спущено згори» інструментально для мобілізаційних цілей, дехто «внизу» подумав, що режим проміняв свою колишню вірність пролетарському інтернаціоналізмові на нову любов до російського націоналізму. Часто народна реакція на цей поворот офіційної лінії була доволі позитивною, так само як і реакція інтелектуальної еліти²³. В. І. Вернадський, наприклад, у щоденнику влітку 1937 року писав, що «серед інтелігенції поширене переконання, що лінія Сталіна-Молотова – російська, і що це необхідно для країни». Толстой, Сєргєєв-Ценський, Купєрман, як і багато хто інший з ентузіазмом вітали новий русоцентризм. Інші, як Вернадський, вважали його цілком прийнятним. Втім, Вернадський таки висловлював занепокоєння, як цей ідеологічний поворот сприймуть ті, хто й досі сповідує винятково інтернаціоналістичні переконання. Такі люди, вважав він, так далеко відбилися від офіційної лінії, що ризикують бути визнаними не просто «ворогами партії», а «ворогами російського народу». Вернадський натякає, що з’явився новий «лакмусовий папірець» для визначення лояльності до сталінської системи²⁴.

Більша частина цих ідей незгоди, що про них згадує Вернадський у своєму щоденнику, виникала в колах лівого крила творчої інтелігенції, представники якої вважали, що нова лінія Сталіна-Молотова – це бентежливий відступ від ідеалізму Жовтневої революції 1917 року²⁵. Особливої уваги заслуговує реакція цих кіл на розширення русоцентричної образності у 1936−1937 роках, коли партійна лінія ще тільки формувалася. Наприклад, 1936 року працівники Ленінградської кіностудії з усіх сил упиралися, коли отримали завдання екранізувати «Пєтра Першого» А. Толстого. Стурбовані тим, що російського царя було зображено як тріумфатора, вони відмовлялися затверджувати сценарій, у якому Пєтра було б зображено інакше, ніж як «верткого» тирана. Тільки після того, як Толстой прямо звернувся до Сталіна, ситуацію вдалося вивести з глухого кута²⁶. Незадовго по тому редакційна рада журналу «Октябрь» виявила схоже неприйняття твору Сєргєєва-Ценського «Севастопольська страда», коли той подав його до друку частинами у журналі. За одним із свідчень, члени ради заперечували проти «ура-патріотизму» («квасного патріотизму») у романі, позитивного зображення в ньому дореволюційного офіцерського класу та браку уваги до становища простого солдата. І знадобився наказ із самого ЦК ВКП(б) на адресу головного редактора Ф. І. Панфьорова, щоб подолати цей опір²⁷. Нападок від журналістів і критиків зазнала також попередня версія кіносценарію «Алєксандра Нєвського» Ейзенштейна й Павлєнка, після того, як її було опубліковано наприкінці 1937 року: звучали звинувачення в перекручуванні історії та «сусальному патріотизмі». Такі в’їдливі закиди свідчать, що нападники на Ейзенштейна і Павлєнка не тільки критикували окремі аспекти сценарію, а й загалом сумнівалися в доцільності звертатися до середньовічного епосу замість звеличувати автентично «радянські» приклади героїзму та відваги²⁸.

Кілька представників «старої гвардії» партії – Н. К. Крупська, Є. Ярославський, В. П. Затонський та інші – висловлювали стурбованість розвитком цього нового русоцентризму, виступаючи і в пресі, і «за кулісами». Втім, більшість обвинувачів зосереджувалися на конкретних «перегинах», а не на загальній тенденції²⁹. Ліві з середовища творчої інтелігенції відкритіше висловлювали власні погляди, критикуючи нову лінію в несподівано категоричних термінах. Наприклад, К. І. Малахов навесні 1938 року опублікував у «Літературному критику» велику статтю, у якій гостро розкритикував відомого педагога А. С. Макаренка за оповідання, надруковане в «Октябрє», де було зображено ветерана революції 1905 року, який проявив патріотизм, пославши свого сина на війну 1914 року. Такий поворот подій, твердив Малахов, не тільки відхилявся від партійної лінії щодо підтримки робітничим класом Першої світової війни, а й суперечив відомій Леніновій позиції, що ніщо не може виправдати участь Росії в цьому імперіалістичному конфлікті. Цим принципам необхідно приділяти більше уваги, щоб відрізнити справжній радянський патріотизм від гидкого шовінізму царської доби:

пролетарський інтернаціоналізм пов’язаний із нашою батьківщиною глибокими коренями. Але наша любов до вітчизни і відчуття національної гордості викликають ненависть до гніту, а тому не мають нічого спільного з ура-патріотизмом, через який деякі чваняться усім, що коли-небудь сталося в нашій національній історії. Ми − патріотичний народ, але це не означає, що ми мусимо виправдовувати кожну війну, в якій Росія коли-небудь брала участь, або доводити, що в кожній війні... народ завжди підтримував свою владу³⁰.

Малахов удруге напав на Макаренка через місяць на сторінках «Правди», звинувативши також кількох інших провідних авторів за їхню надмірну довіру до авторитетів царської доби та використання спрощених слоганів у стилі «кузьма-крючковщини»³¹. У цій статті Малахов хвалився, що підловив В. Б. Шкловського на плагіаті з праць істориків-монархістів Д. І. Іловайського та М. І. Костомарова – у його патріотичному опусі про часи Смути (1598−1613). Також Купєрман, вочевидь, намагався видати за свою працю Н. А. Орлова, написану у ХІХ ст., про італійську кампанію Суворова 1799 року, покладаючись на поверхові пояснення тріумфів Суворова, замість цитувати праці Енґельса, що стосуються цієї теми. Згідно з Малаховим, це вказувало на те, що радянські редактори й видавці втратили пильність у пошуку «ужиткового минулого»: «Дивно, що редакційні ради журналів, що опублікували ці праці, не проявили ані найменшої турботи про своїх читачів та елементарного розуміння марксизму. Як, наприклад, можна пояснити [Макаренкову] гучну відрижку кадетським патріотичним квасом на сторінках “Октября”?». Заявляючи, що «нікому не може бути дозволено переймати буржуазні настанови до нашого минулого», Малахов вимагав від своїх колег припинити годувати читачів псевдопатріотичними «сурогатами». Натомість вони мають зосередитися на «справді мистецьких і правдивих» радянських темах і матеріалі, які були б настільки ідеологічними, наскільки й надихаючими³².

Малахові заперечення щодо цієї нової тенденції захоплюватися царським минулим незабаром підхопив К. Н. Міронов, іще один критик. Головною його мішенню став роман «Севастопольська страда» Сєргєєва-Ценського, епічна оповідь про Кримську війну, через яку минулого року здійнялася така буча в «Октябрі». Зараз, коли твір уже підготували до окремого видання, Міронов стверджував, що хоча в романі Сєргєєва-Ценського було чудово змальовано образ П. С. Нахімова й інших відомих військових командирів, та через те, що головну увагу було зосереджено на оточенні царя і генералах, зображення війни вийшло викривленим. Порівнюючи «Севастопольську страду» з улюбленими «Севастопольськими оповідями» Толстого, Міронов твердив, що у «Страді» дуже слабко було розкрито досвід звичайних солдатів: «це роман про генералів, а не про тих, хто мусив нести тягар цієї несправедливої боротьби». Через цей дисбаланс твір програвав і в естетичному, і в пояснювальному сенсі. Зрештою, якщо Сєргєєв-Ценський був схильний звинувачувати в поразці Росії двір і генералів, то авторитети, як наприклад Енґельс, пояснювали цей крах ендемічними проблемами цілої країни: кріпацтвом і слабким економічним розвитком. У висновку Міронов відкинув роман як «псевдоісторичний» і заявив, що це великий крок назад для радянської літератури³³.

Статті Малахова і Міронова підігрівали атмосферу літа 1938 року, коли навіть неоднозначні праці про дореволюційний період втягували в безкінечні суперечки. Яскравим прикладом цього може бути «Лицар Іоан» І. Л. Сельвінського – історична трагедія у віршах, що була написана для сцени. У драмі досліджено людські поразки на тлі Смути ХVІІ століття: повстанця Івана Болотнікова зображено як нездалого лідера провального повстання, а не як доблесне уособлення селянської люті та незгоди. Заклятого ворога Болотнікова, узурпатора Васілія Шуйського, змальовано як слабкого й нерішучого тирана, більше дурного, аніж злого. Критики різних політичних поглядів таврували Сельвінського за неконвенційне зображення знаменитих історичних персонажів і за брак однозначного ідеологічного потрактування. Не бажаючи визнати, що твори цього жанру мають бути неоднозначними і складними, вони давали зрозуміти, що трагедія не вписалася у рамки соцреалізму з його прозорою дидактичністю³⁴. Сельвінський виправдовувався, намагаючись довести, що його твір був чимось більшим, ніж просто пустим вправлянням у буржуазній естетиці³⁵. Тоді у «Правді» було жорстко покладено край цій дискусії: на її сторінках автора засудили за неспроможність зрозуміти історичні питання, які були під силу «навіть третьокласникам і четверокласникам»³⁶.

Дебати щодо прославляння віддаленого минулого в масовій культурі ще більше поляризувалися тієї осені через дві важливі події: вихід Сталінового «Короткого курсу історії ВКП(б)» і кампанії навколо фільму Ейзенштейна «Алєксандр Нєвський». «Короткий курс» мусив би підбадьорити всіх, хто був розчарований новою партійною лінією в питанні історії, тому що у праці стару Росію було затавровано як «відсталу», а крім того акцент було зміщено на історію партії (особливо в контексті подій після 1917 року). У постанові ЦК щодо цієї книжки було проголошено, що ця перспектива – об’єктивна історична правда, і засуджено всі інші точки зору – від окремих підручників до цілої школи Покровського – за їхню «фальсифікацію історії»³⁷. У пресі з’явилися вимоги до літературних, театральних і кінематографічних установ втілювати ці пріоритети³⁸. Та всі ці інструкції були підважувані цілою хвилею тогочасних публікацій про фільм «Алєксандр Нєвський»³⁹. Прикметно, що ці статті, на відміну від тих, що вийшли трохи раніше весною, були всі суцільно позитивні і, схоже, задумані спеціально, щоб підготувати громадськість до сприйняття майбутньої прем’єри.

Через ідейну плутанину в мистецьких та літературних колах почалося справжнє сум’яття. Дехто виступав за нові тенденції у сприйнятті історії і закликав розширювати їх репертуар⁴⁰. Інші знову засудили такий підхід, як видно з фейлетону, що його сатирики А. Б. Раскін і М. Р. Слободськой опублікували в «Октябрі»: у тексті висміяно недавні спроби зобразити середньовічні порядки «демократичними», а царів – прогресивними⁴¹. Через таку ж позицію на опір у Малому театрі в Москві нахопився восени того ж року О. Корнійчук, коли готував постановку про Богдана Хмельницького й інкорпорацію України до складу Московського царства 1654 року⁴². У розпалі цієї бучі навіть посередні праці, як, наприклад, п’єсу Г. В. Діеза (псевдонім Добржинського) про Івана Болотнікова, критики таврували як «псевдоісторичні»⁴³.

В. І. Блюм як муза історії. Замість традиційного сувою Кліо, Блюм тримає свої сумнозвісні тези. Карикатура К. Єлісєєва (Советское искусство, 1939, 28 января, с. 6).

Це неймовірне взаємне побиття, яке тривало в часи завершення Великого терору, перетворилася на справжню відкриту війну наприкінці 1938 року, коли у бій вступив ветеран літературної критики В. І. Блюм. Ще з 1917 року бувши членом партії, Блюм був комуністом-ідеалістом і мав репутацію безкомпромісного радикала. У 1920-х роках він серйозно взявся за журналістику та мистецтво й використав свою посаду театрального критика та члена Головного комітету щодо контролю за видовищами та репертуаром Наркомпроса РРФСР, щоб перекрити потік драматичних творів, таких як «Дні Турбіних» М. Булгакова, що їх він вважав недостатньо революційними⁴⁴. Через кілька років Блюм підтвердив свою недобру славу, коли закликав заборонити сатиру як жанр (зважаючи на загрозу, що її вона явно представляла державній безпеці), а також коли запропонував відправити у плавильню знаменитий пам’ятник 1818 року І. П. Мартоса на Червоній площі Кузьмі Мініну та Дмітрію Пожарському, оскільки останні були експлуататорами селян⁴⁵.

Хоча Блюм втратив значну частину свого впливу під час зміни мистецького істеблішменту між 1932 і 1934 роками, він усе-таки увійшов до складу президії секції драматургів у Спілці радянських письменників, а також до групи комуністів-драматургів. І в середині – наприкінці 1930-х років його все більше почало непокоїти те, що радянську масову культуру заполонила, за його словами, старорежимна ностальгія і «великодержавний» шовінізм. Урешті-решт саме «Богдан Хмельницький» Корнійчука став для критика приводом висловити свою позицію публічно на засіданні президії секції драматургів у середині жовтня 1938 року⁴⁶. Президія розділила його тривогу, і весь наступний місяць він провів, оформлюючи свої думки у формальну доповідь, розширивши матеріал із залученням творів К. Я. Фінна і М. С. Гуса «Ключі Берліна», Г. В. Діеза «Іван Болотніков», І. Л. Сельвінського «Лицар Іоан»⁴⁷.

«Богдана Хмельницького» Блюм звинувачував у різних недоліках. По-перше, у п’єсі було схвально сприйнято міф із царської доби про приєднання України, а не більш «радянський» погляд на цю подію. Історія про добровільне возз’єднання цілої української нації з московськими побратимами – вона нагадала Блюмові лінію, що її дотримувався Іловайський – не враховувала класового конфлікту, що розділяв українське селянство та українських і польських землевласників. По-друге, через тріумфальний тон п’єси затушовувався той факт, що Хмельницький був проблемним героєм для радянської сцени. Мало того, що він був жорстоким землевласником, антисемітом і деякий час – польським прихильником, ще і його «прогресивне» звернення до московитів попахувало відвертою спробою вициганити для свого класу «монополію на визискування українських селянських мас»⁴⁸. По-третє, тематика п’єси була недосконалою. Погоджуючись, що завдяки мистецькій вольності Корнійчук міг трохи сміливіше поводитись із історичними свідченнями, Блюм усе ж наполягав, що навіть будучи дуже поблажливим, не можна допускати цю реакційну казку на радянську сцену. «Ми не можемо вважати, що будь-яка захисна боротьба проти агресії – прогресивна, – дорікав Блюм. – У Севастополі Ніколай І теж захищав російський народ від франко-англо-італійського вторгнення, але чи можете ви уявити, щоб хтось перетворив Ніколая “Палкіна” на популярного героя, який загинув (а він і справді помер під час кампанії!), захищаючи свою батьківщину від іноземної агресії?»⁴⁹  «Це не патріотична радянська п’єса, – висновував критик. – Це тільки сурогат, який лише спантеличить радянських читачів і глядачів»⁵⁰.

Блюмові звинувачення прозвучали дуже грубо, але навіть якби він писав м’якше, все одно критикував би п’єсу за буржуазну «фальсифікацію історії». У всіх історичних драмах, пояснював Блюм, досить вільно відбувалася інтерпретація фактичного матеріалу, навіть у творах таких майстрів, як В. Шекспір або М. Салтиков-Щєдрін. Ця суб’єктивність виростала з вимог сюжету, але все решта – з прагнення автора використати свій твір для алегоричного висвітлення того, що хвилює сучасників. Блюм погоджувався використовувати таку практику на радянській сцені, апелюючи до знаменитої максими Покровського, що «історія – це політика, повернута у минуле». Іншими словами, Блюм доводив, що політизація минулого була часто хорошою річчю, оскільки завдяки цьому радянські драматурги використовували історичну драму як засіб для ідеологічного виховання. Проте в невмілих руках історія могла потрапити на сцену в такому вигляді, що загрожувала підірвати сам радянський експеримент. І Корнійчукова п’єса, як і решта нового репертуару, становила саме таку загрозу, оскільки в ній було без розбору реабілітовано героїв царської доби, а через брак класової свідомості вона загрожувала збити глядачів із правильного шляху. Натомість запотребуваними були більш експліцитно «радянські» теми, наполягав критик, із значущістю для сучасності⁵¹.

Блюмові тези, гіперболізовані та грубо висловлені, втім з ентузіазмом сприйняли члени президії секції драматургів, коли критик на початку грудня 1938 року презентував їх цій групі⁵². І. І. Чічеров, голова президії, схвалив Блюмів аналіз і засудив більше десятка представників творчої інтелігенції, зокрема Корнійчука, Толстого, Сельвінського, Фінна і Гуса за їхню «втечу в історію» і відмову серйозно братися за ідеологічні виклики сучасного радянського життя. Заперечуючи деякі другорядні аспекти Блюмових тез, Чічеров заявив, що критик попри все був правий, вимагаючи від радянських драматургів і режисерів «не тільки як митців, а і як марксистів» ретельніше добирати теми⁵³. Обговорення Блюмових тез продовжилося на наступному засіданні за тиждень, коли А. М. Ґольденберґ повторив занепокоєння критика новим репертуаром, додавши, що п’єси, винесені на обговорення, нагадали йому дореволюційні підручники історії. Скоро, саркастично зауважив він, «вони переіловайщать самого Іловайського». В. З. Швейцер погодився, скаржачись на «натовпи бояр і князів..., які пролізли на радянську сцену, витіснивши сучасних радянських стахановців». Драма і кіно так далеко відбилися від радянської тематики, продовжив Швейцер, що якби Іловайський був живий, то мав би право вимагати авторські гонорари чи не з кожного театру в Москві! Після цього Г. Д. Мдівані підвів обговорення до завершення, запропонувавши, щоб президія опублікувала свої думки в «Літературній газеті» – офіційному органі Спілки радянських письменників – і звернулася або до адміністрації Спілки, або до ЦК ВКП(б) для проведення формального розслідування. М. Ю. Лєвідов погодився, зазначивши, що він уже почав схиляти О. С. Войтінську, тогочасну головну редакторку «Літературної газети», прийняти Блюмові тези до публікації⁵⁴.

Проте поки президія обмірковувала наступні кроки, її раптово оглушив цілий шерег жорстких публікацій про діяльність її самої. По-перше, «Вечірня Москва» помістила репортаж про те, як обговорення нового історичного репертуару на засіданні «потонуло в помпезних балачках і необґрунтованому критицизмі»⁵⁵. За кілька днів В. Н. Голубєва – вочевидь, за наказом самої Войтінської – опублікувала в «Літературній газеті» некатегоричний, але принизливий підсумок роботи президії, де поза контекстом процитувала Блюмові коментарі про мистецькі вольність і суб’єктивізм, щоб звинуватити його в заклику фальсифікувати історичні свідчення. Голубєва закидала колегам Блюма, що ті не змогли обурливо заглушити його висловлювань, і нагадала їм, що в «Короткому курсі» було зайнято конкретну позицію щодо фальсифікаторів загалом і Покровського зокрема. Справжні марксисти, докоряла вона, мають розрізняти правду і вигадку⁵⁶.

Карикатура К. Єлісєєва «Бил двенадцатый час…» (Литературная газета, 1938, 31 декабря, с. 6). У верхньому лівому куті президія секції драматургів зображена як грецький хор − група, що заявляє про свою моральну зверхність над театральним світом (Блюм − крайній справа). Справа звеселена трупа підносить тости за минуле замість майбутнього. Зліва направо − Павлєнко (стоїть на стільці й виголошує тост), Толстой (сидить одягнутий як Пєтр Великий), Ейзенштейн (сидить, стиснувши списа), Сєльвінський (біля Ейзенштейна, в окулярах, шоломі та панцирі), С. М. Городєцький (стоїть за Сєльвінським, з лірою), Шкловський (сидить на чолі столу, у плащі з високим коміром).

Ці спроби тримати в узді секцію драматургів вельми прикметні, оскільки дають змогу припустити, що редактори «Вечірньої Москви» і «Літературної газети» з усіх сил намагалися стримати скандал, перш ніж він спровокував би загальну культурну війну. Члени президії секції драматургів розуміли, звичайно, що в мистецтві почала вимальовуватися нова лінія. Вони також правильно помітили, що вона втілюється без формального оголошення в якійсь партійній постанові, промові чи зверненні, як це бувало зазвичай з ідеологічними хитаннями. А проте редактори газет усвідомлювали, що цей брак офіційних санкцій був радше недоглядом, аніж запрошенням до відкритих дискусій – занадто вже багато ресурсів і занадто послідовно, від 1936 року починаючи, було інвестовано в нові історичні теми, щоб вважати це ідеологічною випадковістю. Крім того, Войтінська працювала в «Октябрі» під керівництвом Панфьорова і знала, що партійні боси підтримали Сєргєєва-Ценського, коли той зазнав критики. Тому вона та її колеги намагалися поставити на місце свавільних членів президії, не надаючи справі достатнього розголосу та не вдаючись у деталі, аби не спровокувати ширшого зацікавлення і дискусії.

На жаль, як часто трапляється з такими тонкими натяками, члени президії сприйняли критику як занадто зверхню, не вгледівши за нею сигналу пригальмувати. Ще активніше лобіюючи ідею про формальне оприлюднення своїх тривог щодо нового репертуару, вони також відправили до «Літературної газети» обвинувального листа протесту проти викривлення у статті Голубєвої суті їхніх обговорень⁵⁷. Із доступних нині джерел можна припустити, що Войтінська і її редактори засумнівалися, що робити далі. Удруге намагаючись зам’яти справу, вони присвятили значну частину новорічного фейлетону в «Літературній газеті» – тексту на цілу останню сторінку передноворічного випуску часопису – суперечкам про репертуар серед творчої інтелігенції. Та цього разу вони краще витримали баланс, висміявши Толстого, Ейзенштейна, Сельвінського та інших за їхню пристрасть до російського національного минулого, у той же час піднявши на глум президію секції драматургів за її нечуйну зарозумілість⁵⁸.

Фейлетон став свідченням, що дебати таки просочилися на публіку, та в той же час він не зміг змусити замовкнути членів президії та спонукати їх забрати свій лист із «Літературної газети». Тому керівники видання вдалися до рішучіших дій. Опублікувавши лист протесту 5 січня 1939 року, прямо під ним у газеті помістили спростування від редакції (мабуть, його написала сама Войтінська), де було знову повторено – і навіть різкішим тоном – звинувачення на адресу групи, знову без залучення ширшого контексту⁵⁹. Ображена, та не залякана, президія негайно зібралася знову, щоб підтвердити свою позицію щодо цього питання і щоб знову вимагати надрукувати Блюмові тези, цього разу від імені всієї секції драматургів⁶⁰. Своєю чергою «Літературна газета» знову відмовилася друкувати їх, натомість у випуску від 10 січня помістила редакторську колонку, де ще раз різко і неправдиво представила дебати як суперечку про історичну правду і фальсифікацію. Цю статтю доповнила інша в тому самому виданні – про значення «Короткого курсу» для радянської літератури. І контрольний постріл зробив Шестаков, який опублікував статтю, де засуджував Блюма за те, що той звертався до Покровського та його вже дискредитованої формули⁶¹.

Та Блюм не втратив запалу і кинувся в бійку, що підживлювалася не тільки з вуст президії секції драматургів, а й інших діячів, які критикували новий історичний репертуар ще від 1936 року. Утретє переписавши власні тези, Блюм прояснив свою позицію щодо Покровського, але в іншому майже не відступивши від колишніх тверджень⁶². Потім впродовж наступного тижня Блюм зірвав зустрічі секції критиків і театрознавців Всесоюзного театрального товариства, а також загальних зборів московських драматургів, на яких повторив свої звинувачення. Наприклад, на засіданні секції критиків і театрознавців Всесоюзного театрального товариства Блюм встав і засудив «Алєксандра Нєвського» Ейзенштейна, «Богдана Хмельницького» Корнійчука та «Ключі Берліна» Фінна і Гуса, стверджуючи, що ці твори були ідеологічною ганьбою. Стенограми засідання не збереглося, тому судити про масштаби Блюмових випадів можна лише за різким відгуком про зустріч у «Літературній газеті»:

[Блюм] не посоромився сказати, що п’єса О. Корнійчука «Богдан Хмельницький» дістала б радісне схвалення від Шварца, найреакційнішого міністра освіти за Ніколая ІІ. Він не посоромився насмішкувато згадувати про Ейзенштейна, ба навіть заявляти, що Пурішкевич, Гучков і Мілюков підлизувалися б до авторів п’єси «Ключі Берліна»⁶³.

Автори публікації натякали, що Блюм не тільки звинувачував передових представників творчої інтелігенції у відступі, а й паплюжив саму офіційну лінію.

Хоча в репортажах про такі зустрічі на шпальтах «Літературної газети», «Вечірньої Москви», «Радянського мистецтва» Блюма було представлено як єдиного, хто має претензії до театрального й кінематографічного матеріалу, архівні джерела свідчать, що він був зовсім не самотнім у своєму неприйнятті. К. А. Тренєв, А. Г. Глєбов, Ф. М. Лєвін та інші письменники й критики відкрито висловлювали власне незадоволення новим репертуаром і намаганням преси не дати ходу дискусії⁶⁴. Чічеров також ганив «Літературну газету» за заанґажованість, повертаючись до своїх думок про «втечу у минуле» радянських авторів. Заявляючи, що це критично важливе питання, він пообіцяв, що президія секції драматургів скоро ініціює власне обговорення, на яке запросить Блюма і Шестакова, щоб ті «довели спір до кінця»⁶⁵.

Про те, який резонанс серед творчої інтелігенції викликали ці суперечки, свідчить факт, що лише кілька людей на зібраннях, які завжди були багатолюдними, намагалися стати на захист нового репертуару⁶⁶. Насправді тільки після того, як Войтінська експромтом виголосила промову – мабуть, доведена до краю постійними нападками на свою газету, – невдоволені по-справжньому потрапили в халепу. Злісно розкритикувавши на публіці Блюма та президію за їхнє буцімто схвалення Покровського й фальсифікацію історії, Войтінська звинуватила їх у «політичних помилках», близьких до троцькізму. Також вона постійно апелювала до авторитету Центрального Комітету, захищаючи Корнійчука і новий репертуар, і говорила з такою підкресленою впевненістю, що можна було подумати, що вона діє за інструкціями «згори»⁶⁷. Ця одна-єдина сильна і їдка промова поклала край усім суперечкам. Навіть Чічеров, який і після пишномовного виступу Войтінської продовжував критикувати «Літературну газету» за її позицію у цій справі, старанно підбирав слова для висловлення незгоди президії з офіційною лінією і дистанціювався від Блюма⁶⁸. Чічеров і президія також облишили ідею провести публічне обговорення історичного репертуару. Перемога Войтінської над незгодними ще більше утвердилася, коли у пресі з’явилося кілька критичних статтей, а потім – наприкінці січня – ця тема зникла з передовиць⁶⁹. Зрештою, той факт, що аж три провідні видання висвітлювали «єретичні» погляди Блюма та його колег, перш ніж остаточно засудити їх, свідчить, що лівих сприймали як реальну загрозу для радянської масової культури.

У той самий час, коли Блюма зганьбили на публіці, його змусили стерпіти ще кілька дошкульних принижень на закритих заходах: спершу йому винесли догану від президії секції драматургів, а потім і зовсім виключили з її складу⁷⁰. Розчарований, Блюм спершу спробував обійти своїх опонентів, звернувшись зі своєю справою до Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) і виступивши на одному з підсумкових публічних засідань⁷¹. Та йому скрізь давали відсіч, і Блюм зрештою вирішив звернутися до Сталіна. У листі до генсека він детально виклав свої заперечення щодо нової популістської русоцентричної лінії й долучив копії своїх рецензій на «Богдана Хмельницького» та «Ключі Берліна», що їх він іще на початку місяця читав на публіці. Гордий і непримиренний, Блюм розкритикував новий історичний репертуар за його зацикленість на минулому і відмову від комуністичного ідеалізму та пролетарського інтернаціоналізму⁷². Як уже було зазначено, ця критика стосувалася і використання у нових п’єсах дореволюційної образності, й їхнього тону, що його критик порівняв із набридливим націоналізмом царського режиму в часи Першої світової війни:

Характер радянського патріотизму зазнав ... викривлень, і зараз часом можна помітити в ньому всі характеристики расистського націоналізму. Мені здається, що ситуація навіть серйозніша, оскільки представники нових поколінь – ті, хто виріс у радянській культурі і не бачив на власні очі буржуазного [дореволюційного] патріотизму гучкових, столипіних і мілюкових – просто не можуть розрізнити ці два види патріотизму. Це все почалося (я маю на увазі в мистецтві, а особливо в драматургії) з пошуку «наших» героїв у колишніх часах, квапливого, сліпого пошуку історичних «аналогій». [У наші дні] видавництва і Всесоюзний комітет у справах мистецтва зацікавлені в усякого роду «антипольському» й «антинімецькому» матеріалі, а автори кидаються виконувати це «соціальне замовлення»⁷³.

Блюм завершив благанням до Сталіна засудити митців, таких як Ейзенштейн і Корнійчук, за оперування «спрощеним, псевдосоціалістичним расизмом» – критик ужив цей вибухонебезпечний термін, відсилаючи до російського націоналізму і шовіністичної антипольської й антинімецької лінії часів Першої світової війни. Із жалем говорячи про справжній (на його думку) відступ від радянських цінностей, Блюм закликав розвивати істинний революційний етос: «Вони не розуміють, що ми повинні поборювати фашистського ворога не його ж зброєю (расизмом), а набагато сильнішою – інтернаціональним соціалізмом»⁷⁴. Зухвалість цієї незгоди можна порівняти хіба з Блюмовою пізнішою відмовою відступити від своїх слів, коли його викликали в Агітпроп на серйозну розмову «на килимі»⁷⁵.

Після бурі, що її спричинило Блюмове падіння в неласку до влади, наприкінці січня 1939 року невдоволені голоси замовкли. Але вже у квітні того ж року цю тему знову – ненавмисно – було відновлено. У кількох промовах секретар Спілки радянських письменників А. А. Фадєєв закликав до активнішої критики в радянському мистецтві⁷⁶. Цей не зовсім однозначний коментар навів на роздуми деяких представників творчої інтелігенції, і вони почали вважати, що влада нарешті готова до відкритої дискусії про правильний напрям радянської масової культури. Войтінська, яку Фадєєв критикував за її не товаришеву поведінку після січневого скандалу, тепер остерігалася протистояти⁷⁷. Серед перших, хто відгукнувся на «заклик» Фадєєва, були Д. І. Заславський та І. І. Бачеліс, які 11 квітня опублікували критичні рецензії на «Богдана Хмельницького». Услід за Блюмовими тезами вони заявили, що автор п’єси так сильно сконцентрувався на своїй dramatis personae, що йому не вдалося віддати належне історичній ролі українського та російського народів у подіях 1654 року⁷⁸. За тиждень у «Правді» С. М. Журакович погодився з цим твердженням, нагадавши читачам як самоочевидний факт, що будь-яка «прогресивна» оцінка Хмельницького має враховувати, що він був «представником феодальної ієрархії». Так само Журакович критикував «Пєтра Першого», стверджуючи, що фільм відгонить «небезпечною легендою, що колись циркулювала в середовищі селян – про те, що цар насправді був добрим, але його оточували лихі радники»⁷⁹. Цієї теми також торкнувся С. В. Діковський, запитуючи на Всемосковських зборах письменників, чому впродовж попереднього року про «Пєтра Першого» й «Алєксандра Нєвського» писали так некритично. На думку Діковського, через однобоке висвітлення характеру протагоністів фільмам бракувало глибини і нюансів⁸⁰. Такий монолітний підхід суперечив принципам соціалістичного реалізму, який – принаймні теоретично – мав вимогу створювати складні характери в оповідях типу Bildungsroman’а⁸¹. Репліки Діковського, дослівно передані в числі «Літературної газети» за 20 квітня, були також перефразовані в чільній передовиці, що натякало на їх рішуче офіційне схвалення⁸².

Більше критики на адресу офіційної лінії прозвучало вже за тиждень під час засідання президії Спілки радянських письменників. Після того, як Фадєєв відкрив чотириденне зібрання ще одним закликом суворіше критикувати, М. М. Розенталь доволі довго говорив про пріоритети в радянській літературі. Приписуючи багатьом письменникам авторство натхненних праць, він додав:

та є багато авторів, які проміняли своє почуття патріотизму на махровий націоналізм. Це дуже нездорове явище, і його треба обговорювати. Є багато прикладів цього у кінематографі, театрі й літературі. Ця заміна радянського патріотизму на шовінізм очевидна навіть у кількох найвидатніших авторів. Я міг би згадати [В. В.] Вишневського як того, хто зробив це у своєму творі «Ми, російський народ»⁸³.

Крім Вишневського, в такому політичному гріху були також безсумнівно винні і Макаренко, і А. С. Новіков-Прібой⁸⁴. Лєвін після заклику Фадєєва доскіпливіше критикувати теж висловив застереження щодо напряму радянської пропаганди і підтримав «тих читачів, які надсилають до “Правди” критичні коментарі щодо “Пєтра Першого” та “Алєксандра Нєвського”»⁸⁵. На цьому ж питанні детально зупинився А. С. Гурвіч, з осудом назвавши псевдоромантичний і епічний стиль Ейзенштейна порушенням головних принципів соціалістичного реалізму. У «Літературній газеті» цитували Гурвіча, який звинувачував фільм у вульгарному, нереалістичному зображенні подій, «кузьма-крючковщині» та штампах − терміни, які наштовхували на думку, що «Алєксандр Нєвський» мав більше спільного з царською пропагандою, аніж із по-справжньому «соціалістичними» методами висловлювань⁸⁶. Глєбов погодився з цим, зауваживши, що на пресі також лежить відповідальність за цей «пурішкевічевський» русоцентризм⁸⁷. Ці думки поділяв Малахов, який згадав недавні твори Шкловського, Вишневського та Купєрмана, аналізуючи, як радянський патріотизм почав набувати рис старорежимного шовінізму. Найбільше уваги він приділив обговоренню своєї теорії про «опортунізм» Шкловського, але також поскаржився, що написав у «Правду» критичну рецензію про «Ми, російський народ», але газета відмовилася друкувати її⁸⁸.

У ретроспективі виглядає дивним, чому всі ці звинувачення у відступі не спростували значно агресивніше, аніж це насправді було зроблено впродовж наступних кількох місяців⁸⁹. У той час керівництво Спілки письменників переймалося норовливим лівацтвом із «Літературного критика» і могло припустити, що критика на адресу офіційної лінії могла бути симптомом більшої інституційної дисфункції⁹⁰. Можливо також, що партійне керівництво звернуло увагу на це питання тільки пізніше, влітку⁹¹. У будь-якому випадку лише в середині серпня влада раз і назавжди вирішила справу, випустивши неопубліковану постанову ЦК, після якої в центральній пресі посипалися безжалісні статті⁹². Найсуворішою була «Літературна газета», яка намагалася компенсувати свою колишню непослідовність у трактуванні питання, нещадно накинувшись на лівих, що нездатні були відрізнити уґрунтований на історії радянський патріотизм від «ура-патріотизму» царської доби. Передовиця у випуску від 26 серпня починалася зі спростування твердження, що вшанування Алєксандра Нєвського, Пєтра Першого, а також інших історичних епопей і фольклору можна прирівняти до ідеологічного відступу. Побудова соціалізму рухається швидкими темпами, і «всі народи Радянського Союзу, а найбільше – великий російський народ, авангард соціалістичної революції, – мають право пишатися своєю справді героїчною історією». Будь-хто незгодний із цим фактом мав замовкнути, хай навіть заклик Фадєєва обговорювати ці засадничі питання прозвучав лише кілька місяців тому. «Літературна газета» звинуватила в усіх сумнівах щодо цього питання «“Іванів”, які забули свою спадщину» і «лакеїв буржуазії в одязі ліваків», а також закликала вжити конкретних заходів: «Що ще, крім активної відсічі, може викликати в нас термін “кузьма-крючковщина”, коли його вживають щодо творів, де описано героїчне минуле нашого народу, який побудував соціалістичне суспільство і який продемонстрував природні риси героїзму, захищаючи соціалістичну батьківщину і на ниві праці, і на полі бою?» Як і передбачав Вернадський, стаття закінчувалася тим, що таких незгодних назвали «ворогами народу» за їхнє прагнення «дискредитувати талановиті твори про героїчну історію нашого народу в розпачливій спробі підірвати радянський патріотизм»⁹³. Не дивно, що після такого ярого виступу на підтримку використання російської національної історії для мобілізаційних цілей – а також через шок від щойно оголошеного пакту Ріббентропа-Молотова – суперечки з цього питання в лівих колах ущухли до самого кінця міжвоєнного періоду⁹⁴.

Висновок

Те, що в середині та наприкінці 1930-х років робітники в Радянському Союзі скаржилися на відновлення шкали заробітних плат і «драконівську» трудову дисципліну, а жінки протестували проти нових обмежень на розлучення і планування сім’ї, відомо вже досить давно. Солдати Червоної армії теж проявляли невдоволення через поновлення рангів та ієрархії, а студенти ремствували на скасування преференційних квот і безкоштовної вищої освіти. І якщо більшість цих невдоволених розмов практично не відрізнялися від щоденних озлобленості та нарікань у міжвоєнний період, деякі з них мають риси виразно артикульованих страхів щодо ідеологічного відступу і зради. У цій статті додано матеріалів про цю занепокоєність завдяки свідченням про ідеологічну незгоду, поширену в лівих колах творчої інтелігенції між 1936 і 1939 роками, – незгоду, яка спонукала критиків, таких як Блюм, публічно висловити думки, що їх багато хто, вочевидь, болісно обмірковував приватно.

Цей сплеск обурення і сам собою був драматичним, але через те, що він виник на тлі Великого терору, виходу «Короткого курсу» та кількох років розтягнутих у часі публічних дискусій, його можна вважати по-справжньому визначним явищем. Після того, як в офіційній лінії виникла суперечність, дебати набули доволі значних масштабів, а партійна верхівка не змогла швидко розв’язати це питання. Як було показано, Блюм і його «бойові товариші» були впевнені, що саме вони захищають революцію і радянський соціалізм від короткозорих бюрократів і опортуністів, тож уживали вони для протестів строго більшовицьких термінів. Те саме можна сказати і про їхніх опонентів, які також заявляли, що захищають партійну ідеологію.

Кінець кінцем, хоча завдяки злободенності та побудові дискусії Блюм та його однодумці, схоже, завоювали швидкоплинну симпатію серед інтелігентських кіл, слід визнати, що тривалішу підтримку вони мали тільки серед невеличкої й розрізненої меншості⁹⁵. Насправді є багато матеріалів, які свідчать, що загалом нова «національно-більшовицька» лінія, проти якої вони протестували, була доволі популярною в середині – наприкінці 1930-х років. Мабуть, навіть достатньо популярною, щоб функціонувати як modus vivendi між владою і суспільством, принаймні російськомовним⁹⁶. Однак, схвалювали радянські громадяни цю нову лінію чи ні, багато-хто, здається, переоцінив, до якої міри інструментальне використання російських символів та іконографії насправді викривало глибинні зміни державної та партійної ідеології. Іншими словами, і прихильники, і критики сприйняли нову лінію як цілковиту зміну сучасного на минуле, пролетарського інтернаціоналізму на російський націоналізм.

Гофман і Коткін, втім, мають рацію, коли кажуть, що такої зміни ніколи не відбувалося: СРСР був модернізаційною державою і вважав історію тільки за джерело влади, легітимності й народної мобілізації. Ба більше, партійна ідеологія ішла в ногу з іншими тогочасними марксистськими рухами по всьому світі в середині століття, які впроваджували неотрадиціоналізм і популізм тільки заради соціальної мобілізації⁹⁷. Іншими словами, не було ніякої зради революції, ані відступу від головних ідеологічних принципів радянського соціалізму. Насправді, як було продемонстровано в цій статті, наприкінці 1930-х років партійна верхівка яро захищала свої ідеологічні позиції як ортодоксальні, палко заперечуючи будь-які звинувачення у ревізіонізмі.

Але факт залишається фактом: деякі радянські громадяни – у цьому випадку представники творчої інтелігенції – вважали, що офіційна ідеологічна лінія таки пішла шляхом зради соціалістичних цінностей. Теоретично виникнення такого глибокого непорозуміння не виглядає аж надто дивним, оскільки публіка зрідка здатна сприйняти ідеологічно забарвлену риторику і уникнути при цьому вибірковості, плутанини, непорозумінь, особливо якщо ця риторика доволі двозначна. Втім, дискусія в середовищі творчої інтелігенції у 1936−1939 роках мала таку природу й масштаб, що доводиться поставити під питання панівні уявлення про радянську ідеологію або як внутрішньо несуперечливу, або як суголосну з ширшими національними чи транснаціональними тенденціями. Зрештою, в тому, як Блюм та його «бойові товариші» зреагували на ідеологічні перетворення 1930-х років, вони показали, що не знали ні про поступ пан’європейської модерності, ні про гетерогенність марксистської думки, ні про змінюваність більшовицької традиції. Натомість вони описували те, що бачили, осмислюючи це у категоріях розриву, іконоборства та єресі – звинувачення, що нагадують опубліковані за кордоном закиди від Троцького і Тімашева⁹⁸. І хоча ця схожість не виправдовує повернення до нині цілковито застарілих поглядів останніх, усе ж виникає думка, що загальні висновки емігрантів адекватніше репрезентували суспільні настрої всередині СРСР, ніж було заведено вважати. А тому їхні оцінки сталінізму як скомпрометованого відступом і зрадою треба розглядати як такі, що містять значну евристичну цінність для тих, хто вивчає, як радянське суспільство реагувало на ідеологічні трансформації міжвоєнного періоду.

Девід Бранденберґер − професор історії історичного факультету Ричмондського університету. Автор книжок: «National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931−1956» (Harvard University Press, 2002) та «Propaganda State in Crisis: Soviet Ideology, Indoctrination and Terror under Stalin, 1928−1941» (Yale University Press, 2011); співредактор книжки «Epic Revisionism: Russian History and Literature as Stalinist Propaganda» (University of Wisconsin Press, 2006).

Переклала з англійської Антоніна Ящук
Наукове редагування Наталі Лаас

Вперше опубліковано: Brandenberger, David. “Simplistic, Preudosocialist Racism”: Debates over the Direction of Soviet Ideology within Stalin’s Creative Intelligentsia, 1936−39 // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. − 2012. − Vol. 13, no. 2. − p. 365−393.

Дякуємо часопису «Kritika» та його редакторові Стівенові Ловелу за дозвіл перекласти та опублікувати статтю. Перепублікація без дозволу автора, часопису «Kritika» та редакторів www.historians.in.ua заборонена.

На нашому сайті також опубліковано рецензію Владіміра Блюма на п"єсу "Богдан Хмельницький" >>

1. Автор висловлює вдячність Сергію Єкельчику, Девіду Гофману, Пітеру Блітстейну, Кевіну М. Ф. Плату, Карен Петроні, Каті Діаніній, редактор(к)ам та анонімним рецензент(к)ам часопису «Kritika», а також низці інших осіб, котрі впродовж останніх десяти років сприяли написанню цієї праці.
   Smith, Steve. Two Cheers for the «Return of Ideology» // Revolutionary Russia. − 2004. − Vol. 17, no. 2. − p. 119–135.
2. Див. регулярні емігрантські меншовицькі дописи в «Социалистическом вестнике» у 1930-х роках; Trotsky, Leon. The Revolution Betrayed: What Is the Soviet Union and Where Is It Headed? − London: Faber and Faber, 1937; Berdyaev, Nicolas. The Origin of Russian Communism. − London: Centenary Press, 1937; Timasheff, Nicholas. The Great Retreat: The Growth and Decline of Communism in Russia. − New York: E. P. Dutton, 1946.
3. Kotkin, Stephen. Magnetic Mountain: Stalinism as a Civilization. − Berkeley: University of California Press, 1995; Kotkin, Stephen. Modern Times: The Soviet Union and the Interwar Conjuncture // Kritika. − 2001. − Vol. 2, no. 1. − p. 111–164.
   Про пан’європейські практики див.: Hoffmann, David. European Modernity and Soviet Socialism // Russian Modernity: Politics, Knowledge, Practices / Eds. by David Hoffmann and Yanni Kotsonis. − New York: St. Martin’s, 2000. − p. 221–242.
4.   Hoffmann, David. Stalinist Values: The Cultural Norms of Soviet Modernity, 1917–1941. − Ithaca, NY: Cornell University Press, 2003.
5.   Kotkin, Magnetic Mountain. − p. 357. Модерні держави постійно залучають і використовують історичні образи й іконографію з метою легітимізації і мобілізації населення. Про це див.: Винайдення традиції / За ред. Е. Гобсбаума, Т. Рейнджера; пер. з англ. М. Климчука. – 2-ге вид., випр. – К.: Ніка-Центр, 2010. Більше про це див.: Clark, Katerina. Moscow, the Fourth Rome: Stalinism, Cosmopolitanism, and the Evolution of Soviet Culture, 1931–1941. − Cambridge, MA: Harvard University Press, 2011. − chaps. 8–9.
6.   van Ree, Erik. The Political Thought of Joseph Stalin: A Study in Twentieth-Century Revolutionary Patriotism. − London: RoutledgeCurzon, 2002; van Ree, Erik. Stalin as Marxist: The Western Roots of Stalin’s Russification of Marxism // Stalin: A New History / Eds. by Sarah Davies and James Harris. − Cambridge: Cambridge University Press, 2005. − p. 159–180.
7.   Martin, Terry. Modernization or Neo-Traditionalism? Ascribed Nationality and Soviet Primordialism // Russian Modernity. − p. 161–182; Lenoe, Matthew. Closer to the Masses: Stalinist Culture, Social Revolution, and Soviet Newspapers. − Cambridge, MA: Harvard University Press, 2004. − p. 4–7, 249–254; Lenoe, Matthew. In Defense of Timasheff’s Great Retreat // Kritika. − 2004. − Vol. 5, no. 4. − p. 721–730.
8.   Priestland, David. Stalinism and the Politics of Mobilization: Ideas, Power, and Terror in Inter-War Russia. − Oxford: Oxford University Press, 2006.
9.   Brandenberger, David. National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931–1956. − Cambridge, MA: Harvard University Press, 2002. − chaps. 2–3; Brandenberger, David. Propaganda State in Crisis: Soviet Ideology, Indoctrination, and Terror under Stalin, 1928–1941. − New Haven: Yale University Press, 2011. Див. також: Commager, Henry Steele. The Search for a Usable Past, and Other Essays in Historiography. − New York: Knopf, 1967. − p. 3–27.
10.   Опубліковані «сводки» див.: Трагедия советской деревни: Документы и материалы, 1927–1939 / Под ред. В. П. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы: В 5 тт. – М.: РОССПЭН, 1999–2006; Данилов В., Берелович A. Советская деревня глазами ВЧК, ОГПУ, НКВД, 1918–1939: В 5 тт. – M.: РОССПЭН, 2000–2007; Совершенно секретно: Лубянка Сталину о положении в стране, 1922–1934: В 10 тт. – M.: Институт российской истории РАН, 2002.
11.   Див.: Rimmel, Lesley. Svodki and Popular Opinion in Stalinist Leningrad // Cahiers du monde russe. − 1999. − An. 40, no. 1/2. − s. 217–234; Fitzpatrick, Sheila. Popular Opinion in Russia under Prewar Stalinism // Popular Opinion in Totalitarian Regimes: Fascism, Nazism, Communism / Ed. by Paul Corner. − Oxford: Oxford University Press, 2009. − p. 17–32; Plamper, Jan. Beyond Binaries: Popular Opinion in Stalinism // Ibid. − p. 64–80.
12.   Загальні праці: Viola, Lynne. Peasant Rebels under Stalin: Collectivization and the Culture of Peasant Resistance. − Oxford: Oxford University Press, 1996; Fitzpatrick, Sheila. Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times. Soviet Russia in the 1930s. − Oxford: Oxford University Press, 1999.
    Спеціалізовані дослідження: Шинкарчук С. Общественное мнение в Советской России в 30-е годы (по материалам Северо-Запада). – СПб: Издательство Санкт-Петербургского университета экономки и финансов, 1995; Ломагин Н. Настроения защитников и населения Ленинграда в период обороны города, 1941–1942 гг. // Ленинградская эпопея. – СПб: КН, 1995. − с. 200–259; Rimmel, Lesley. The Kirov Murder and Soviet Society: Propaganda and Popular Opinion in Leningrad, 1934–1935: Ph.D. Diss., University of Pennsylvania, 1995; Penner, D’Ann. Pride, Power and Pitchforks: Farmer–Party Interaction on the Don, 1920–1928: Ph.D. diss., University of California at Berkeley, 1995; Davies, Sarah. Popular Opinion in Stalin’s Russia: Terror, Propaganda, and Dissent, 1934–1941. − Cambridge: Cambridge University Press, 1997; Velikanova, Olga. The Function of Lenin’s Image in the Soviet Mass Consciousness // Soviet Civilization between Past and Present / Eds. by Mette Bryld and Erik Kulavig. − Odense: Odense University Press, 1998. − p. 13–38; Bidlack, Richard. The Popular Mood in Leningrad during the First Year of the Soviet–German War // Russian Review. − 2000. − Vol. 59, no. 1. − p. 96–113; Кондрашин В., Пеннер Д. Голод: 1932–1933 годы в советской деревне (на материале Поволжья, Дона и Кубани). – Самара: б.и., 2002; Rossman, Jeffrey. Worker Resistance under Stalin: Class and Revolution on the Shop Floor. − Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005; Jones, Jeffrey. Everyday Life and the “Reconstruction” of Soviet Russia during and after the Great Patriotic War, 1943–1948. − Bloomington, IN: Slavica Publishers, 2008; McDonald, Tracy. Face to the Village: The Riazan Countryside under Soviet Rule, 1921–1930. − Toronto: Toronto University Press, 2010.
13.   Щодо фрагментарних проявів інакомислення серед широких мас є лише одна серйозна дискусія, див.: Davies, Popular Opinion in Stalin’s Russia. − p. 6–7; Kotkin, Stephen. Popular Opinion in Stalin’s Russia [review] // Europe–Asia Studies. − 1998. − Vol. 50, no. 4. − p. 739–742; Hellbeck, Jochen. Speaking Out: Languages of Affirmation and Dissent in Stalinist Russia // Kritika. − 2000. − Vol. 1, no. 1. − p. 71–96; Rossman, Worker Resistance under Stalin. − p. 12–15.
    Історіографію щодо цього питання див.: Contending with Stalinism: Soviet Power and Popular Resistance in the 1930s / Ed. by Lynne Viola. − Ithaca, NY: Cornell University Press, 2002.
14.   Біженці з Радянського Союзу, яких інтерв’ювали в 1950−1951 роках у межах Гарвардського проекту з дослідження радянської системи (Harvard Project on the Soviet Social System, HPSSS), охоче говорили про класику, активно розрізняючи реалізм XIX століття від радянської літератури загалом і соціалістичного реалізму зокрема. Див., наприклад, HPSSS, no. 1035, schedule A, vol. 31, 30; no. 1354, schedule A, vol. 33, 57; no. 1578, schedule A, vol. 36, 21–22; no. 1684, schedule A, vol. 36, 23; no. 1728, schedule A, vol. 37, 48.
15.   У 1920-х роках Сталін у приватних розмовах говорив про провідну роль росіян у радянському суспільстві, втім, у пресі про це не згадували, оскільки це суперечило офіційній політиці осуду колоніального «великодержавного шовінізму». Заборону було відкинуто наприкінці 1935 року, коли Сталін оголосив, що будь-яка недовіра до російськості вичерпала себе після 18 років соціалізму і «дружби народів». Див.: Речь тов. Сталина на совещании передовых колхозников и колхозниц Таджикистана и Туркменистана // Правда. − 1935. − 5 декабря. − с. 3. Невдовзі у «Правді» почалося обережне відновлення дореволюційних російських культурних символів.
16.   М. Н. Покровський, перший очільник радянської марксистської історіографії, був переконаним матеріалістом, відомим тим, що відмовлявся реабілітувати патріотизм, історичних персоналій і національно спрямований історичний наратив.
17.   Див., наприклад: Национальная гордость Пушкина // Правда. − 1937. − 7 февраля. – с. 4; Слава русского народа // Правда. − 1937. − 12 февраля. – с. 1.
18.   Brandenberger, Propaganda State in Crisis.
19.   РСФСР // Правда. − 1936. − 1 февраля. – с. 1; Волин Б. Великий русский народ // Большевик. − 1938. − № 9. – с. 36; Толстой А. Н. Петр Первый. – М.: Советский писатель, 1934; «Петр Первый», реж. В. М. Петров (Ленфильм, 1937); Сергеев-Ценский С. Севастопольская страда // Октябрь. − 1937. − №№ 7−9;  1938. − №№ 1−3; Павленко П., Эйзенштейн С. М. Русь: Литературный сценарий // Знамя. − 1937. − № 12. – с. 102−136; Осипов К. [Куперман О. М.] Суворов в Европе // Знамя. − 1938. − № 4. – с. 3−55.
20.   Краткий курс истории СССР / Под ред. А. В. Шестакова. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство, 1937.
21.   Лосев В. Краткий курс истории СССР // Исторический журнал. − 1937. − № 9. – с. 98; А. К. Краткий курс истории СССР // Большевик. − 1937. − № 17. – с. 84−86.
22.   HPSSS, no. 420/1451, schedule A, vol. 34, 22; no. 1578, schedule A, vol. 36, 3a; Архив Российской академии наук, ф. 638 (фонд А. В. Шестакова), oп. 3, д. 330, л. 35 (анонімна записка Шестакову, приблизно 1937–1938 рр.); д. 333, лл. 21, 126 (анонімні записки Шестакову, приблизно 1937–1938 рр.); [Anonymous]. Lenin Schools for Training of Political Officers in the Soviet Army. − New York: n.p., 1952. − Research Program on the USSR Mimeograph Series, no. 12. − р. 9.
23.   Щодо громадської думки на рівні мас див.: Brandenberger, National Bolshevism. − chap. 6. Сталінський русоцентризм був радше інструментальним, ніж націоналістичним, оскільки в його рамках не просувалася ідея російської етнічної автономії чи самоуправління.
24.   Запис у щоденнику від 19 липня 1937 року, опубліковано в: Из дневника В. И. Вернадского // Исторический архив. − 2002. − №5. – с. 63.
25.   Ліва інтелігенція – це широко означувана група комуністів-ідеалістів, які особливий наголос робили на класовому аналізі та інтернаціоналізмові. Вона довго домінувала, аж поки її позиція не похитнулася після закриття РАППу 1932 року і кампанії проти «вульгарної соціології» в радянському мистецтві й літературі після 1936 року.
26.   «Петр І» и кино // Литературная газета. − 1937. − 30 марта. – с. 6; Данат А. У Алексея Толстого // Скороходовский рабочий. − 1937. − 15 сентября. – с. 2−3; Брызгалова В. Беседа с режиссером фильма «Петр І», заслуженным артистом республики В. М. Петровым // Там же.
27.   «ЦК» тут, вочевидь, – евфемізм для Сталіна, див.: Сурганов В. Слово о Федоре Парфенове: К 90-летию со дня рождения // Москва. − 1986. − №10. – с. 194.
    У травні 1936 року своє невдоволення новими темами висловлював А. М. Гольденберг, скаржачись на повернення «традиційних цінностей, таких як “батьківщина”, “патріотизм” і “народ”», що їх було «зметено із землі 15 років тому» (Российский государственный архив литературы и искусства [далі − РГАЛИ], ф. 631 [Союз письменників СРСР], оп. 2, д. 177, л. 37 [стенограма наради групи естрадних драматургів]).
28.   Ахутин А. За художественную правду // Литературная газета. − 1938. − 30 мая. – с. 3. Див. також: Евстафьев П. О сценарии «Русь»: Ближе к исторической правде // Литературная газета. − 1938 − 26 апреля. – с. 6; Малахов К. По проторенной дороге Иловайских // Правда. − 1938. − 7 июня. – с. 4. Ширше в: РГАЛИ, ф. 1923 (фонд С. М. Ейзенштейна), оп. 1, д. 2289, л. 24−86 (листи до С. М. Ейзенштейна, 1936−1939 рр.).
29.   Крупська − Сталіну, 7 березня 1938 р., опубліковано в: К 120-летию со дня рождения Н. К. Крупской // Известия ЦК КПСС. − 1989. − № 3. – с. 179; Ярославский Э. Невыполнение задачи исторического фронта // Исторический журнал. − 1939. − № 4. – с. 4−5; Российский государственный архив социально-политической истории (далі − РГАСПИ), ф. 77 (фонд А. А. Жданова), оп. 1, д. 847, л. 3−4 (відзив Затонського про чорновий варіант посібника Шестакова, 2 липня 1937 р.).
30.   Малахов К. Война и революция в кривом зеркале // Литературный критик. − 1938. − № 5. – с. 151−166, тут с. 166. Див. також: Макаренко А. Честь // Октябрь. − 1937. − № 11. – с. 32−69. Аналіз Малахова було повторено в: Левин Ф. Четвертая повесть А. Макаренко // Литературный критик. − 1938. − № 12. – с. 138−154.
31.   «Кузьма Крючковщина» – складова пропаганди часів Першої світової війни, яка міфологізувала подвиги козака Кузьми Фірсовича Крючкова.
32.   Малахов. По проторенной дороге Иловайских. Див. також: Шкловский В. Русские в начале XVII века // Знамя. − 1938. − № 1. – с. 45−149, Осипов. Суворов в Европе.
    Малахов розгорнув свою кампанію проти Шкловського за те, що той, як вважав критик, дотримувався опортуністських поглядів стосовно участі Росії у Першій світовій війні, див.: Письма в редакцию // Литературная газета. − 1938. − 30 марта. – с. 6; Отклик на открик // Литературная газета. − 1938. − 5 июля. – с. 3.
33.   Миронов К. Об исторических и псевдоисторических романах // Литературная газета. − 1938. − 26 июля. – с. 3.
    Один із редакторів, Є. П. Пєтров, невдовзі опублікував замітку, у якій дистанціював «Літературну газету» від Міронових звинувачень у псевдоісторизмі. Назвавши немарксистські пояснення війни у творі Сєргєєва-Ценського «наївними», він визнав, що загалом роман надто добре написаний, щоб його відкинути, послуговуючись недовершеним соціологічним аналізом. Пізніше Пєтрова висміяли за цю позицію редактори «Літературного критика». Див.: Петров Е. П. Реплика писателя // Литературная газета. − 1938. − 10 августа. – с. 3; Критика на правах художества // Литературный критик. − 1938. − № 9−10. − с. 241−248.
34.    Див.: Сельвинский И. Л. Рыцарь Иоанн: Трагедия // Октябрь. − 1938. − № 5. − с. 10−78; Евгеньев А. Рыцарь Иоанн // Литературная газета. − 1938. − 5 июня. – с. 2; Симонов К. Рыцарь Иоанн Сельвинского // Литературный критик. − 1938. − № 6. − с. 148−168.
35.   Сельвинский И. Л. Образ Василия Шуйского // Литературная газета. − 1938. − 15 октября. – с. 3.
36.   Це алюзія на «правильну» характеристику цих персонажів у підручнику з історії Шестакова. Див.: Легкомысленное обращение с историческими фактами // Правда. − 1938. − 16 октября. – с. 4.
    Сельвінський був настільки розгублений через таку критику, що написав листа Сталіну з проханням поради. Жданов, коли його попросили врегулювати справу, солідаризувався з «Правдою». Див.: Сельвинський − Сталіну (16 жовтня 1938 р.), РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д. 354, л. 26−28; Кузнецов А. − Жданову (7 лютого 1939 р.), л. 24.
37.   История Всесоюзной Коммунистической Партии (Большевиков): Краткий курс. − М.: Государственное издательство политической литературы, 1938. − с. 7; Постановление ЦК ВКП(б) «О постановке партийной пропаганды в связи с выпуском “Краткого курса истории ВКП(б)”» от 14 ноября 1938 г. // Правда. − 1938. − 15 ноября. − с. 1−2.
38.   Про вплив «Краткого курса ...» на усталення актуальної програми дій див.: Великие идеи большевизма // Литературный критик. − 1938. − № 9−10. − с. 3−9; Вооружить большевизмом художественную интеллигенцию // Театр. − 1938. − № 12. − с. 5−12.
39.   Див., наприклад: Александр Невский и разгром немцев // Известия. − 1938. − 12 июня. – с. 3.
40.   Антоновская А. Заметки об историческом романе // Литературная газета. − 1938. − 26 ноября. – с. 3.
41.   Раскин А., Слободской М. Созвучный феодал: Опыт исторического сценария // Октябрь. − 1928. − № 6. − с. 238−239. Перевидана у березні 1939 року: Раскин, Слободской. Пародии и фельетоны. − М.: Правда, 1939. − с. 48−51.
42.   Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. − К.: Критика, 2008. − с. 47−48; Горбунова Е. Драматургия А. Корнейчука. − М.: Искусство, 1952. − с. 137−138; Кобилецький Ю. Крила кречета: Життя і творчість Олександра Корнійчука. − К.: Дніпро, 1975. − с. 133−134; Токарев В. Возвращение на пьедестал: Исторические комментарии к фильму «Богдан Хмельницкий» // Історіографічні дослідження в Україні. − Вип. 18. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – с. 431−434.
43.   Емильянов В. «Иван Болотников» в Театре революции // Литературная газета. – 1938. − 10 декабря. – с. 5.
44.   Блюм таврував п’єсу Булгакова за те, що це «явна апологія Білої Гвардії». Див.: Выписка из протокола совещания Главного репертуарного комитета с представителями МХАТа 1-го от 25 июня 1926 года // Неизданный Булгаков: Тексты и материалы / Под ред. Еллендеа Проффер. − Анн Арбор: Ардис , 1977. − с. 82.
45.   Блюм В. Возродится ли сатира? // Литературная газета – 1929. − 27 мая. – с. 2; Блюм В. Пора убрать исторический мусор с площадей // Вечерняя Москва – 1930. − 27 августа. – с. 3. Ширше про це див.: Russell, Robert. Satire and Socialism: The Russian Debates // Forum for Modern Language Studies. − 1994. − Vol. 30, no. 4. −p. 341–352.
46.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 294, л. 8 об, 9 об (стенограма засідання президії секції драматургів, 14 жовтня 1938 р.).
47.   Блюмові тези див: РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 298, л. 38−58. Його рецензії на «Богдана Хмельницького», «Ключі Берліна», «Івана Болотнікова» та «Лицаря Іоана» див. РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 299, л. 89−93; РГАСПИ, ф 17, оп. 120, д. 348, л. 68−71 об.; РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 298, л. 20−25; д. 414, л. 72−76; д. 298, л. 26−28; д. 410, л. 40−47.
    Див. також публікацію Блюмової рецензії на п"єсу "Богдан Хмельницький" на нашому сайті.
    К. Я. Фінн – це літературний псевдонім К. Я. Хальфіна.
48.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 299, л. 89−90. Незважаючи на єврейське походження, Блюм критикував Хмельницького, скрупульозно вживаючи винятково ідеологічну термінологію. Після дуже ретельного пошуку архівних свідчень очевидно, що його колеги-євреї вчиняли так само, навіть на зустрічах без сторонніх і в приватній кореспонденції. Ця рішуча відмова ідентифікуватися зі своїм корінням – щось на зразок того, що Юрій Сльозкін називає «єврейським наверненням до неєврейськості» (Slezkine, Yuri. The Jewish Century. − Princeton, NJ: Princeton University Press, 2004. − p. 244).
49.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 299, л. 90−91.
    «Ніколай Палкін» – епітет, популярний серед революціонерів.
50.   Там же, л. 89−92 об.
51.   Там же, д. 298, л. 38−58.
52.   Там же, д. 297, л. 19−29 (стенограма засідання президії секції драматургів, 7 грудня 1938 р.).
53.   Там же, л. 29−33.
54.   Там же, д. 298, л. 7−7 об, 15 об, 21 об, 23 об (стенограма засідання президії секції драматургів, 14 грудня 1938 г.).
    Войтінська була справжньою фанаткою у справах, де йшлося про політичну пильність і вірність офіційній лінії, хоча загалом визначала сама себе як помірковану через свою працю в НКВС як інформаторка. Див.: Войтінська − Сталину (до 30 січня 1939 р.), РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д. 354, л. 17−23; Войтінська − Жданову (до 15 березня 1939 р.), там же, д. 304, л. 146−150.
55.   Шин А. Совещание в драмсекции – оптом о двадцати пьесах // Вечерняя Москва. − 1938. − 15 декабря. – с. 3.
56.   Голубева В. Неудавшийся разговор: В секции драматургии // Литературная газета. – 1938. − 20 декабря. – с. 5. Голубєва очолювала театральний відділ газети.
57.   Бруштейн А., Клейнер И., Глебов А., Вакс Б., Левидов М., Вишневский Вс., Блюм В., Арго (Гольденберг А. М.), Паустовский К., Чекин И., Шереневич В., Пельше Р. О «Неудавшемся разговоре» // Литературная газета – 1938. − 31 декабря. – с. 5.
58.   Оливер Свист. Бил двенадцатый час... // Литературная газета. – 1939. − 5 января. – с. 6.
59.   От редакции // Литературная газета. – 1939. − 5 января. – с. 5.
60.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 349, л. 4 об. (стенограма засідання президії секції драматургів, 5 січня 1939 р.).
    А. Глєбову, Ф. М. Лєвіну та А. С. Гурвічу було доручено допомогти Блюмові підготувати його тези до друку.
61.   Художественная и историческая правда // Литературная газета. – 1939. − 10 января. – с. 1; Бялик В. «Краткий курс истории ВКП(б)» и задачи литературы // Там же. − с. 4; Шестаков А. Пропаганда вредного тезиса // Там же. − с. 5.
62.   РГАЛИ, ф. 614, оп. 1, д. 49, л. 3−32. Цю версію Блюмових тез було розіслано до газети і кількох журналів. Розгромну внутрішню рецензію «Літературного критика» див. на л. 1−2.
63.   Снова Блюм... // Литературная газета. – 1939. − 26 января. – с. 5.
    А. Н. .Шварц (1848−1915) – міністр народної просвіти у 1908−1910 роках. В. М. Пурішкевич (1870−1920) – правий монархіст, пов’язаний із «Союзом російського народу». А. І. Гучков (1862−1936) – очільник монархістської Октябристської партії. П. Н. Мілюков (1859−1943) – провідний член партії конституційних демократів (кадетів).
64.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 352, л. 6, 27, 32 (стенограма загальних зборів московських драматургів, 19 січня 1939 р.).
65.   Там же, л. 25−25 об.; д. 353, л. 46.
66.   Див. згадки про виступи В. М. Гусева, І. Л. Альтмана і О. В. Леонідова: Я. Ш. К дискуссии в секции критиков ВТО // Советское искусство. – 1939. − 28 января. – с. 6; Шин А. На собрании драматургов // Вечерняя Москва. − 1939. − 21 января. – с. 3; РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 353, л. 59 об, 32 (стенограма загальних зборів московських драматургів, 20 січня 1939 р.).
67.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 353, л. 72−76.
    Насправді, не схоже, щоб Войтінська мала завдання виголосити ці докори від Сталіна чи його найближчого оточення, див.: РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д. 354, л. 17−23.
68.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 353, л. 85 об.–86; оп. 15, д. 349, л. 2.
69.   Шин А. На собрании драматургов // Вечерняя Москва. – 1939. − 21 января. – с. 3; Кут А. На собрании московских драматургов // Советское искусство. – 1939. − 25 января. – с. 6; Я. Ш. К дискуссии в секции ВТО // Советское искусство. – 1939. − 28 января. – с. 6; Снова Блюм... // Литературная газета. – 1939. − 26 января. – с. 5.
70.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 2, д. 349, л. 9; д. 353, л. 87 (результати виборів до президії секції драматургів, кінець січня 1939 р.).
71.   Останню спробу висловити на публіці свої погляди Блюм здійснив на зборах секції критиків і театрознавців 26 січня, див.: Я. Ш. К дискуссии в секции критиков ВТО.
72.   Див. Блюм − Сталіну (31 січня 1939 р.), РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д. 348, л. 63−67; також л. 68−71 об, 72−75 об.
    Здається, Сталін навіть не бачив цього листа, його натомість направили в Агітпроп для розслідування. Блюмів лист опубліковано: «Все черты расового национализма…»: Интернационалист жалуется Сталину (январь 1939 г.) // Вопросы истории. − 2000. − № 1. – с. 128−133; An Internationalist’s Complaint to Stalin and the Ensuing Scandal // Epic Revisionism: Russian History and Literature as Stalinist Propaganda / Eds. by Kevin M. F. Platt and David Brandenberger. − Madison: University of Wisconsin Press, 2006. − p. 315–324.
73.   РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д. 348, л. 63−64.
    «Антипольський та антинімецький матеріал» – мається на увазі «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука, «Алєксандр Нєвський» С. Ейзенштейна та «Іван Сусанін» С. Городецького (адаптація «Життя за царя» Глінки). П. А. Столипін був головою Ради міністрів у 1906−1911 рр.
74.   Там же, л. 65. Про шовіністичні виміри царської пропаганди під час Першої світової війни див.: Jahn, Hubertus. Patriotic Culture in Russia during World War I. − Ithaca, NY: Cornell University Press, 1995.
75.   Див.: В. Степанов − Жданову (19 лютого 1939 р.), РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д. 348, л. 76−77.
76.   «Воплотить в живых образах великую правду коммунизма»: доклад тов. А. А. Фадеева на партийном собрании в Союзе советских писателей // Литературная газета. – 1939. − 10 апреля. – с. 2.; На собрании писателей // Правда. – 1939. − 17 апреля. – с. 2; Фадеев А. Коммунистическое воспитание трудящихся и советское искусство // Правда. – 1939. − 18 апреля. – с. 5; Доклад тов. А. А. Фадеева об итогах XVIII съезда ВКП(б) // Литературная газета. – 1939. − 20 апреля. – с. 4.
77.   Щодо докорів Фадєєва Войтінській див.: РГАСПИ, ф. 17, оп. 120, д 354, л. 17−23. Її єдиний виступ у дискусії весною 1939 року був на захист Корнійчука, див.: Войтинская. Богдан Хмельницкий // Литературная газета. – 1939. − 15 апреля. – с. 4.
78.   Заславский Д. «Богдан Хмельницкий» в Малом театре» // Правда. – 1939. − 11 апреля. – с. 6; Бачелис И. Богдан Хмельницкий // Известия. – 1939. − 11 апреля. – с. 4.
79.   Журакович С. Критика с оглядкой – железный враг искусства // Правда. – 1939. − 19 апреля. – с. 4.
80.   Речь тов. С. Диковского // Литературная газета. – 1939. − 20 апреля. − с. 4. Повна стенограма цієї промови зберігається у РГАЛИ, ф. 1628, оп. 1, д. 778, л. 10−19 (стенограма Всемосковських зборів письменників, 16 квітня 1939 р.).
81.   Bildungsroman − «роман виховання» (прим. ред.).
82.   Патриотическая тема в искусстве // Литературная газета. – 1939. − 20 апреля. – с. 1. Цей заклик до критики одразу було підхоплено, див.: Ласкин Б. Реплика вслух // Кино. – 1939. − 23 апреля. – с. 4.
83.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 334, л. 40 (стенограма засідання президії Спілки радянських письменників, 20 квітня 1939 р.). У кіносценарії Вишневського знайшов відбиток захват автора від відродження російськості, що його він висловлював у своєму щоденнику. Пор.: Вишневский В. Мы, русский народ: Роман, фильм. – М.: Художественная литература, 1938. А також РГАЛИ, ф. 1038 (фонд В. Вишневського), оп. 1, д. 2071−2076 (щоденник).
84.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 334, л. 41−42.
    Вочевидь, Новіков-Прібой безуспішно намагався відбити звинувачення в патріотизмі, що лунали в пресі на адресу видання 1937 року його роману «Цусіма». Гіперболізоване зображення махрового патріотизму в Розенталя взято з витягів із його промови, що її було опубліковано в пресі, див.: Из доклада т. Розенталя // Литературная газета. – 1939. − 26 апреля. – с. 2.
85.   Из речи тов. Ф. Левина // Литературная газета. – 1939. − 26 апреля. – с. 2.
    Архівний примірник стенограми цієї та інших промов, що прозвучали другого дня, вочевидь, було втрачено (мав би бути як «д. 335» у РГАЛИ, ф. 631, оп. 15).
86.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 336, л. 62−63, 69−71 (стенограма засідання президії Спілки радянських письменників, 22 квітня 1939 р.); Из речи тов. Гурвича // Литературная газета. – 1939. − 26 апреля. – с. 3.
    В. Шкловський і Л. З. Трауберг погодилися з Гурвічем, що фільм був недостатньо реалістичним, див.: Шкловский В. «Щорс» А. Довженко // Кино. – 1939. − 5 мая. – с. 3; Трауберг Л. Печать и кино // Известия. – 1939. − 5 мая. – с. 3.
87.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 336, л. 21−23.
    Глєбова критикував Шін: Шин А. Дискуссия о критике – совещание в Союзе писателей закончилось // Вечерняя Москва. – 1939. − 26 апреля. – с. 3.
88.   РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 336, л. 87−93.
    Цю промову суттєво поредагували, перш ніж вона з’явилася у пресі, див.: Из речи т. Малахова // Литературная газета. – 1939. − 26 апреля. – с. 3.
89.   Шин А. Дискуссия о критике – совещание в Союзе писателей закончилось; В. М. Владимир Блюм и Илья Муромец, Борис Вакс и Михаил Лермонтов // Театр. − 1939. − № 4. – с. 143; Фонштейн А. О чувстве меры // Вечерняя Москва. – 1939. − 8 мая. – с. 3.
90.   Хоча «Літературний критик» не закривали до кінця 1940 року, його редакцію й автуру вважали за вельми контроверсійних впродовж 1938 і 1939 років, і це за умови, що тільки кілька критиків офіційної лінії – Розенталь, Малахов, Лєвін і Гурвіч – були пов’язані з цим виданням.
91.   Відомо, що Сталін зосереджував увагу на літературній та культурній політиці під час літньої відпустки.
92.   Див. статті, що доповнили неопубліковану партійну постанову: История и литература // Литературная газета. – 1939. − 26 августа. – с. 1; О литературно-художественных журналах // Литературная газета. – 1939. − 30 августа. – с. 2; О некоторых литературно-художественных журналах // Большевик. − 1939. − № 17. – с. 51−57.
    Тільки в додаткових до постанови матеріалах прямо згадано про суперечку: РГАСПИ, ф. 17, оп. 116, д. 9, л. 2−3; оп. 117, д. 19, л. 54−58. Вочевидь, саме Жданов заперечував проти безладного вживання термінів на зразок «кузьма-крючковщина» на засіданні Оргбюро напередодні випуску постанови, див.: РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 346, л. 43−45 (стенограма засідання президії Спілки радянських письменників, 8 вересня 1939 р.).
93.   История и литература. − с. 1.
    Незважаючи на різкість висловлювань та клімат, у якому виник цей скандал, нікого з його принципових заводіїв не було засуджено, хіба змушено подати у відставку. Єдиний учасник, якого арештували, був Малахов, і це сталося влітку 1939 року з причин, здається, не пов’язаних із цією справою.
94.   Після виходу передовиці Фадєєв виступив із гнівною промовою на зборах президії Спілки радянських письменників, у якій він захищав твори на зразок «Алєксандра Нєвського», лаяв Гурвіча і звинуватив Малахова як особу, котра «відома тим, що спеціалізується на статтях проти всіх патріотичних творів», див.: РГАЛИ, ф. 631, оп. 15, д. 346, л. 43−46.
95.   Існують лише фрагментарні свідчення про незгоду з офіційною лінією після вересня 1939 року, див. слова Б. Л. Пастернака (1941 рік): Борисов В. М., Пастернак Е. Б. Материалы к творческой истории романа Б. Пастернака «Доктор Живаго» // Новый мир. − 1988. − № 6. – с. 218.
96.   Brandenberger, National Bolshevism. − chap. 6.
    У цій статті зосереджено увагу на російськомовних групах і не заторкнуто навіть найелементарніших питань про сприйняття офіційної лінії серед неросіян у СРСР.
97.   Порівняльну оцінку цих шкіл можна знайти в: David-Fox, Michael. Multiple Modernities vs. Neo-Traditionalism: On Recent Debates in Russian and Soviet History // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. − 2006. − Bd. 55, H. 4. − s. 535–555.
98.   Звичайно, саме масштаб різнить погляди Тімашева і Троцького від тих, що циркулювали в СРСР. Якщо еміграційні критики добачали ідеологічну єресь у всьому радянському суспільстві, то їхні колеги по інший бік кордону досвідчували все у вужчий, фрагментарніший спосіб. Блюм, наприклад, не виявляв жодного інтересу до змін поза радянською масовою культурою, робітники також здебільшого зосереджувалися на рівні виробництва, студенти – освітньої галузі тощо.