Див. частину І >>

Феномен зони “трьох кордонів” на півдні України залишається взагалі недослідженим, хоча його вплив на спосіб життя населення є очевидним та потребує прискіпливого наукового вивчення. Як приклад наслідування можемо згадати про роботу колектива науковців під проводом академіка Д.Роксандича (Хорватія), який займається студіюванням історії “Triplex Confinium” – області на Балканах на межі кордонів Австрійської імперії, Туреччини та Венеціанської республіки²². Типологічні паралелі у даному випадку тим більше зумісні, оскільки окрім зони сходження кордонів трьох держав, має місце накладення їх на зони зіткнення трьох великих субцівілізацій – православної, ісламської та католицької. Як наслідок, згаданий комплекс чинників призводить до перебування населення данних місцевостей у стані перманентної війни одне з одним, чому сприяють й територіально-географічні особливості регіонів, що дають можливість до необмеженого лавирування на їх оперативному просторі. Спробуємо поглянути на діяльність третього з запорозьких осередків за межами Вольностей крізь призму концепції зони трьох кордонів та тогочасних документів.

Саме на територію у пониззі Південного Бугу, як на місце постійного перебування ватаг запорозьких здобичників, звертали увагу та вказували сучасники ще на початку XVIII ст., як за часів Старої Січі, так і після переходу запорожців під кримську протекцію. Зокрема, у червні 1705 р. російський уповноважений при розмежуванні земель між Очаковим та Січчю О.Украінцев у своїх донесеннях з р.Грузької зазначав, що по ріках Південному Бугу та Інгулу мешкає велика кількість “запорожцов и иных гулящих людей”, які займалися, головним чином, відгоном худоби та пограбуванням майна у очаківських турок та місцевих ногайців²³. Спосіб життя цих здобичницьких ватаг мало змінився й за олешківського періоду запорозької історії. Так, 3 серпня 1714 р. у листі до очаківського Абди-паші польський гетьман Сенявський скаржився на “swawolne kupy kozactwa z niemalu szkodu wypadaiuce” з території Очаківського степу (Едисану) у Польську Україну²⁴. Вірогідно, подібною ж була ситуація і у другій половині XVII ст.: численний козакуючий елемент у пошуках “хліба козацького” оперував у “трикордонній” зоні, вдало використовуючи її геоландшафтні особливості та специфіку міжнародного статусу.

Після повернення у 1734 р. переважної більшості запорожців під російську протекцію здобичницька, або, за термінологією тогочасної документації, гайдамацька активність дещо уповільнилася. Російсько-турецька війна 1735–1739 рр. також сприяла цьому, оскільки давала можливість “виявити себе” широким масам січової сіроми. Після її завершення та набуття чинності умов Бєлградського мирного договору, здобичницький елемент на Запорожжі було поставлено у незвичні для нього та досить жорсткі умови. Демаркація державних кордонів між Російською та Турецькою імперіями, впровадження паспортної системи та мережі форпостів, карантинів та митниць практично унеможливили заняття традиційним здобичництвом у такий же спосіб, як і у попередні часи. Ззовні непримирена позиція січової адміністрації по відношенню до гайдамак, яку Кіш мав зайняти під тиском російського уряду, змушувала сіромаху-здобичника шукати нових теренів для стаціонарного перебування. Ними стали слабко заселені та практично неконтрольовані кримською владою північно-східні землі Очаківського степу (Едисану).

Особливо масовий доплин гайдамакуючого елементу на ці території починається на початку 1750-х рр. Причому йде він не тільки з Запорожжя, а й з Задніпрських місць. Цьому сприяли складні соціальні колізії, що мали місце під час та після виселення українського населення з земель, відведених російським урядом під Нову Сербію. Виселення це набуло рис справжньої депортації та призвело до втрати широкими верствами козацтва та посполитих матеріального добробуту, озлоблення їх проти російської влади та нових поселенців. Традиційно високий, у Задніпрських місцях, відсоток люмпенізованого чоловічого населення, відірваного від свого соціального середовища також сприяв поповненню здобичницьких ватаг²⁵.

Впродовж 1753–1755 рр. спостерігається тенденція до заснування тимчасових та стаціонарних поселень по турецький бік кордону. Так, 12 липня 1755 р. командир Новосербського корпусу генерал-майор І.Глєбов рапортував до Сенату про отримання ним листів від очаківського паші та буджацького сераскір-султана, які скаржилися на свавілля запорожців-гайдамаків, що стоять таборами на турецькому боці кордону та здійснюють набіги на татарські улуси та околиці Очакова. Тут же давалася локалізація цих таборів – у місцевості Агирмекали (ймовірно йдеться про гирло р.Громоклії) та у гирлі р.Південного Бугу²⁶. Той факт, що гайдамацькі курені формально знаходилися на турецькому боці кордону, унеможливлював переслідування їх російськими та польськими військовими командами. А очаківські турки та едисанські та джамбуйлуцькі ногайці були не в змозі самостійно запобігти гайдамацьким рейдам вглиб їх території²⁷. Представники російського військового командування також не схильні були брати на себе тягар відповідальності за дії здобичників: 30 липня 1755 р. у своїй відповіді очаківському паші, І.Глєбов погоджувався, що це дійсно можуть бути колишні російські підданці, відомі під назвою аргатів та ренджиперів, що уподобали собі тамтешні пусті місця для мешкання²⁸. Тобто, він не відкидав можливості того, що гайдамакуючий елемент походив з числа кримських запорожців.

Однак, попри подібну словесну еквілібристику представники місцевої російської влади почали вживати й реальних заходів до вгамування гайдамацької активності по обидва боки кордону. Перш за все було зроблено спробу позбавити громоклійських гайдамаків підтримки з боку запорозького зимівника. Нестача харчів, а часто навіть елементарно пристойних умов проживання гнала їх взимку на обжиті землі Вольностей. Так, 24 грудня 1755 р. генерал-майор Глєбов звітував перед Сенатом відносно заходів, здійснених з метою викорінення гайдамацтва серед запорозького населення. У звіті ним вказувалося, що головними посібниками гайдамаків, у зимовий час, звісно ж є більшість володарів зимівників. Якби вони співпрацювали з офіційною владою – гайдамацтво у швидкий час було б викорінено. Але тенденції до співпраці не спостерігається, і навряд чи коли буде. З огляду на це він наказав кошовому, аби військові команди на чолі із “статечними” старшинами обстежили всі зимівники у прикордонних з Туреччиною та Польщею місцевостях з метою виявлення усілякого “непевного” елементу²⁹.

Подібні заходи мали сенс, оскільки на території Бугогардівської паланки гайдамаки з турецького боку кордону користувалися підтримкою місцевої старшини та володарів зимівників, яка часто-густо сама ж і ініціювала вилазки за “козацьким хлібом”. Серед таких особливо слід назвати гардівського полковника Тарана. Через звинувачення у отримані частини здобичі від гайдамацької ватаги, що повернулася з Нової Сербії, його на початку 1756 р. було притянуто до судового слідства³⁰.

З огляду на напруженість у відносинах із сусідами, додаткових заходів для вгамування гайдамацтва було вжито не тільки представниками російського командування, а й вищою місцевою владою на Україні. Вони, знову ж так, стосувалися зимівників. Зокрема, лютим 1756 р. датовано план, складений гетьманом Розумовським та представлений на розгляд Сенату. Згідно нього навесні 1756 р. мав бути проведений загальний перепис зимівників на території Запорозьких Вольностей. Хазяї зимівників мали отримати білети на кожного з мешканців. У разі потреби відїхати з зимівника кожен мав мати його при собі. Також передбачалася заборона на прийом до зимівників усілякого роду волоцюг: їх треба було під конвоєм етапувати до Січі та далі до попередніх місць мешкання³¹.

Взагалі ж то, вже до середини 1750-х запорожці-здобичники настільки твердо опановують малозаселенні місцевості нижньої течії Південного Бугу, що відбувається певна трансформація уявлень про межі турецького кордону у свідомості ногайців. Вельми цікавими з огляду на це є свідчення ротного квартермістра Молдавського гусарського полку Гросула, якого вілтку 1755 р. було посилано від генерал-майора Глєбова із листами до буджацького сераскіра. На зворотньому шляху йому у супровід було виділено 2 ногайці, які при урочищі Чечаклії, недоїхавши 90 кілометрів до офіційного російсько-турецького кордону, покинули Гросула та повернулися додому. Відмову супроводжувати його далі вони аргументували тим, що їх можуть порубати запорожці-гайдамаки, які замешкують у цих місцях³².

Як видно з подальшого перебігу подій, серед “громоклійців” у цей період були відсутні чітка програма подальших дій та консолідуюча сила у особі вольового лідера, який би міг укріпити та організаційно оформити цю своєрідну “анти-Січ”. Вже на початку лютого 1756 р. у Січі з’явилося 50 перебіжчиків, які покаялися у своїх провинах. Січова старшина схильно поставилася до такого вияву покори: всіх гайдамаків було пробачено та приведено до повторної присяги під час літургії, що відбулася у січовій Покровській церкві 16 лютого. Після цього їх було відправлено на Громоклію для проголошення амністії від Коша всім тамтешнім козакам³³.

Подібне, ліберальне ставлення Коша до гайдамаків має пояснення. Невдоволення січової сіроми примиренською політикою адміністрації Кошу, зокрема, переслідуванням гайдамаків на вимогу російського уряду, загрожувало вилитися у серйозні заворушення, що й сталося у червні 1756 р. Очевидно, певна напруженість відчувалася вже у лютому, а тому старшина вирішила не доводити сірому до кипіння прийняттям жорстких заходів проти гайдамаків. Тим більше, що пошуками “козацького хліба” займалися широкі верстви січовиків. Про розмах гайдамацтва-здобичництва у середовищі січових запорожців може свідчити “Реестр” складений військовим судом польської Української партії у таборі під м.Роскопицями у вересні 1757 р. та надісланий до російського Сенату. На 7 аркушах цього документу подано прізвища та імена 474 запорожців, з конкретною вказівкою на приналежність до того чи іншого куреня. Відомості, що склали основу цього реєстру було отримано від захоплених на території Річчі Посполитої гайдамаків, під час проведення слідства. У середньому кількість звинувачених у гайдамацтві коливається у межах 10-12 козаків у кожному курені, що складає приблизно 3-6% від загальної кількості членів. В той же час помітна і певна нерівномірність поширення цього соціального явища по куренях: від 1-2 (Уманський та Шкуринський курінь) до 29-33 козаків (Васюринський та Кисляківський)³⁴.

Справедливості заради слід відзначити, що досить часто гайдамацькі напади на польську територію було ініспіровано прикордоними російськими командирами та січовими старшинами, які самі ж і боролися з гайдамаками. Так, навесні 1758 р. сотник Новослобідського козацького полку Табанець, який діяв згідно вказівок командира Новосербського корпусу генерал-майора Хорвата, навербував 80 запорожців-гультяїв, які мали напасти на польські містечка Крути та Паліїве Озеро. Спонукальним мотивом нападу було бажання останнього помститися тамтешнім командирам за перешкоди у просуванні кільком сотням волохів, що воліли оселитися у Новій Сербії³⁵. Присутнім було й, так би мовити, гайдамакування “на замовлення”. Тобто, деякі з січової старшини самі ставали негласними поводирами гайдамацьких партій, забезпечували їх кіньми та грошима, маючи за це відповідну частку у здобичі³⁶.

Впродовж 1757–1759 рр. громоклійсько-мигійська вольниця значно зросла у кількості, окріпла організаційно та матеріально. Всього ж станом на літо 1759 р. загальна кількість гайдамаків на островах південніше Гарду-на-Бузі, на кримській території, оцінювалася у 300 козаків (доїзд сотника слободи Аджамки Новослобідського полку Носа). Згідно тих же свідчень, гайдамакам усіляко потурала старшина Бугоградівської паланки³⁷.

За таких умов, запорозькі здобичники перетворюються на впливову силу у “трикордонні”. Вони почуваються настільки впевнено, що вже не бояться прикордонної російської та польської варти, влаштовуючи з ними справжні баталії. Так, 13 березня 1760 р. російський розїзд виявив у слободі Орлі на гайдамацьку партію з 16 чоловік, яка щойно повернулася з Польщі. Гайдамаки бенкетували у одному з будинків. На пропозицію здатися вони відповіли стріляниною. У результаті перестрілки 2 гайдамаків було вбито, 2 взято у полон, а решта спромоглася прорватися за кордон. 19 березня гайдамаки у кількості 20 чоловік взяли своєрідний реванш – напали на російську команду з 7 драгун та козаків, що патрулювали броди на р.Синюсі. При цьому було вбито 3 та поранено 1 з патрульних. Загинув командир патрулю поручик фон Бой. Подальше розслідування виявило, що у обох випадках сутички російським патрулям протистояли гайдамаки, які у кількості 150 осіб мешкали на Громоклії, з турецького боку кордону. Крім того до 200 гайдамак перебувало на російській території, у верхівях Мігійського Ташлику³⁸. Впродовж 1760 р. гайдамацькими загонами з числа запорозької голоти було здійснено спробу закріпитися набагато північніше від стратегічного трикутника “Росія – Польща – Туреччина”. Зокрема, ще навесні цього року 200 козаків збудували на території лісу Чути дві засіки та жили там все літо, здійснюючи звідти вилазки у Польщу та навколишні новосербські шанці³⁹.

На вимогу російського військового командування та гетьмана Разумовського Кіш був змушений наприкінці серпня 1760 р. організувати справжню військову експедицію проти гайдамаків, які перебували на території Бугогардівської паланки. Кошовий отаман Іван Білицький власною персоною прибув до Гарду-на-Бузі з чималим почтом, до якого входила переважна більшість курінних атаманів. Протягом тижня проводилися облави, внаслідок яких було схоплено близько 40 гайдамаків з числа січової сіроми. За наказом кошового їх пов’язали як ясир і хотіли передати на розправу гетьманському полковнику Часнику, який прибув до Гарду у якості вповноваженого від Розумовського, але цьому спротивилися курінні отамани. Вони порозбирали козаків своїх куренів та відконвоювали до Січі, де після процедури каяття та присяги їх було відпущено.

Подібна ліберальна поведінка січової старшини не залишилася непоміченою представниками російського командування на Півдні. Зокрема, комендант фортеці Св.Єлисавети Толстой впродовж вересня відправив до Сенату та Військової колегії низку донесень, в яких повідомляв про неможливість боротьби з гайдамацтвом силами Коша, оскільки частина старшини схильно ставиться до здобичницької діяльності своїх підлеглих, а керівництво Бугогардівської паланки саме ініціює гайдамацькі вилазки. Як приклад ним було приведено той факт, що у той самий час, коли експедиціонери ганяли гайдамаків у околицях Гарду, з Мігії безперешкодно вийшла ватага чисельністю у 160 козаків, яка попрямувала на промисел до Польщі⁴⁰.

З метою запобігти подальшому зростанню чисельності гайдамаків уряд був змушений збільшувати кількість залог на прикордонних форпостах. Станом на серпень 1760 р. у регіоні постійно перебувало дві команди козаків з Гетьманщини, які спеціально займалися боротьбою з гайдамаками – полкового хорунжого Киселя (937 козаків) та полковника Часника (859 козаків), які патрулювали російсько-турецький та російсько-польський кордон, броди по річках та ліси Чорний та Чуту⁴¹. Але ж і вони були не в змозі викоренити гайдамацькі ватаги, оскільки ті у разі небезпеки переходили за кордон, а урядові загони не наважувалися їх переслідувати, аби не наражатися на дипломатичні конфлікти.

Таким чином, станом на 1760 р. розрізнені гайдамацькі загони, незважаючи на свою невелику чисельність (загалом не більше 500 осіб), спромоглися опанувати широкі простори нижньої течії Південного Бугу та його притоків, як з російського, так і з турецького боку кордону, та, фактично, перетворилися на “третю силу”, яка вдало протистояла спробам офіційних влад держав “трикутника” взяти ситуацію під контроль. Як і кожного року, настання зимового сезону уповільнило активність гайдамаків у регіоні, але ж весна 1761 р., за всіма оцінками, мала, враховуючи тенденцію попередніх років, піднести цей рух на небувалу височінь. Крім того, можливим було обєднання розрізнених гайдамацьких куренів та утворення на малоконтрольованих турецькою та кримською сторонами територіях північно-східного Едисану своерідної “анти-Січі”, як центру різноманітних груп запорозької опозиції.

Занепокоєні розмахом та силою цього угрупування російські, турецькі та польські прикордонні командири, за самої активної участі дипломатичних та військових відомств своїх країн, спланували та здійснили, впродовж літнього сезону 1761 р. серію спільних експедицій, спрямованих проти мігійсько-громоклійських гайдамаків⁴². Подібні цілеспрямовані військові акції досягли своєї мети – гайдамацькі гнізда на території Едисану було викоренено. Повернення, того ж року, у свої домівки експедиційних загонів з числа військовослужбовців Новосербського корпусу (Новослобідського козацького, Хорватового гусарського та Пандурського полків), які брали участь у Семилітній війні, збільшило кількість сил, задіяних у боротьбі з гайдамаками. З 1761 р. спостерігається вщухання активності гайдамацьких ватаг на “трикордонні”. Її прояви 1768 р. якісно різняться від попереднього періоду й зоною діяльності, й її характером.

Таким чином, впродовж 1740–1760-х рр. за межами Запорозьких Вольностей діяло три центри запорозької еміграції.

Перший з них – кримський, був залишком гетьмансько-запорозької еміграції 1709 р. Після повернення більшості запорожців під російську протекцію він не спромігся значно зрости кількісно та організаційно оформитися у якості антитези Запорозькій Січі. Приєднання до нього, впродовж 1740–1750-х рр. незначної кількості перебіжчиків не вирішило проблеми. У військово-політичній системі Кримського ханства він також не відіграв помітної ролі.

Другий – у околицях Кам’янного Затону та на Прогноях, утворився внаслідок економічної еміграції запорожців, яких привабили на ці території природні багатства та переваги ведення торгового промислу. Попри своє місцезнаходження на кримському степу, ці запорозькі колонії не підлягали урядові ханства. Маючи достатній військовий потенціал, вони забезпечили себе від спроб татар та турок перевсти їх під свою протекцію, або ж зігнати з опанованої території. Політичної та військової конфронтації їх населення з адміністрацією Січі та російською владою не було. У завершальний період існування Січі ці осередки запорозької еміграції було інкорпоровано до територіальної системи Вольностей.

Третій з центрів – на території північно-східного Едисану, виник внаслідок “викиду” з Запорожжя представників традиційної, здобичницької течії козацтва – гайдамаків. Спроби російського уряду уніфікувати всі боки життя та діяльності Запорозького Війська, подібно до інших козацьких військ імперії, призводили до невдоволення січової сіроми. У пошуках території, практично не контрольованої урядами Росії, Туреччини та Польщі, вона у 1750-х рр. опановує нижню течію Південного Бугу, перетворивши її на постійне місце своєї дислокації. Станом на початок 1760-х рр. мігійсько-громоклійська група запорожців практично наблизилася до створення своєрідної “анти-Січі” – центра опозиційно налаштованих, по відношенню до російської влади та січової адміністрації, груп козацтва. Однак, незначна кількість козаків, відсутність чіткої програми дій та вольового лідера, який би спромігся з’єднати навколо себе всі гайдамацькі ватаги не дали їм змоги ефективно протидіяти спільним російсько-польсько-турецьким каральним експедиціям 1761 р.

Таким чином, з трьох центрів запорозької еміграції за межами Вольностей, лише останній – гайдамацькі курені на Мігії та Громоклії можна розглядати у якості своєрідної “анти-Січі”. Наявність тенденції до заснування запорозькою опозицією самостійних від Коша анклавів, у часи Нової Січі, підтверджується біполяризацією запорозького козацтва після 1775 р., яка призвела до утворення двох головних спадкоємців історичного Запорожжя – Чорноморського Війська та Задунайської Січі, з відповідним домінуванням у них службово-землеробської та уходницько-здобичницької традиції.

Володимир Мільчев – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Запорізького національного університету.

Стаття була опублікована у виданні: Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – Т. 10. – К., 2005. – С. 231–250.