Дзвінок невідомого чоловіка мені на мобільний влітку 2009 примусив мене хвилин 40 слухати зворушливу історію його багаторічних пошуків місця загибелі батька. 15 вересня 1943 року солдат вермахту Гайнріх Кеттелєр у віці 30 років загинув на Східному фронті. Де? Роками син шукав місце його поховання. Багато слідів вели в нікуди. Однак син не опускав рук і зн аходив все нову і нову інформацію, з якої нарешті зміг реконструювати минулі події. Пошуки привели в село Хоминці Роменського району на Сумщині. Гайнц вперше приїхав в Україну. Сам. Своїм мікроавтобусом. Без знання мови і країни. Почалось обережне знайомство з хоминчанами. Своєю щирістю 70-річний Гайнц по-людськи викликав симпатії простих людей. Разом з головою сільради ходив від хати до хати, розмовляв, розпитував. Трапився і один дід, який був в німецькому полоні і з тих пір, певно, що й не сподівався живого німця побачити, а тут – до нього в хату… Хто ти? Чому ти тут? – не міг заспокоїтись дідо.
Сільські жителі згадали дещо з розповідей старших односельчан, показали йому місце «під шовкунами», де за розповідями відразу після збройної сутички під час визволення Хоминців було нашвидкуруч поховано двох німців та одного солдата Червоної Армії. Служба догляду за німецькими воєнними похованнями, викликана згодом з Харкова, не змогла знайти останків чи жетонів німецьких солдат. Були там і зсуви ґрунту за післявоєнний час, а може, і локалізація не зовсім точна…
Однак Гайнц був переконаний, що знайшов могилу свого батька. На пагорбі з чудовим краєвидом. А головне – знайшов село, яке йому стало таким рідним, що він взявся вчити українську мову і повторювати «Хоминці – моє село. Я люблю Хоминці».
Що далі? Гайнц твердо вирішив кожного року приїздити у Хоминці. Пакував авто різною допомогою для нужденних, фельдшерського пункту, іграшками. Попросив мене придбати для школи сучасну літературу для вивчення німецької мови (даремно викинуті гроші – вчителька не подолала цю висоту). Посеред цих коробок розкладав матрац, на якому у довгій дорозі ставав перепочити. Банки з консервованим грейпфрутом для підкріплення сил у дорозі. Підібравши мене на Троєщині (мужня людина! розібратись з нашими дорожніми знаками!), з Києва вже їхали далі разом.
Крутилось запитання: чи можна було б якось поставити якийсь знак на тім місці? Хрест? Пам’ятник? Кому – ворогу? При відступі з села ці двоє мінували дорогу. Радянський солдат, що наздогнав їх на виході з села, отримав кулю. А тепер будемо увічнювати пам'ять?
Та покалічена доля двох дітей, що залишились у Німеччині без батька, а згодом через деспотичного вітчима втратили й матір, але – головне, жаль і біль в очах Гайнца, його непідробна щирість і любов до простих людей, іншої культури, непафосне бажання дружби заставляли думати, як залагодити цій справі. Придумали.
Лавочка – для наших стареньких це не просто два кілки з перекинутою дошкою, а особливий спосіб спілкування та спостереження за світом, такий собі метод позбавлення соціальної ізоляції. Лавочку обрали й ми – нейтрально, не зачіпає болісних почуттів. Зручно і приємно - обдивляєшся все навколо, мальовничу долину Хоминців. Пам’ятно – тут лежать троє молодих хлопців.
Ідею було схвалено! І після деяких утрясань, з якого ж матеріалу має бути лавка (ідея сільського голови – бетон, щоб не вкрали, а Гайнц хотів ковану, щоб красиво) – зійшлися на дереві. Травень 2011 року – ми знову їдемо у Хоминці, на цей раз вже веземо лавку, ще й стола, тротуарну плитку, щоб викласти основу, квіти, табличку з пам’ятним написом, свічки. Кілька днів підготовки: обійти село – роздати гостинці стареньким, знайти тверезих майстрів, розчистити посадку, намертво вбетонувати лавку та стіл у плитку, посадити квіти – і ось настає ранок 9 травня. Спускаюсь на сніданок у готелі – бачу Гайнца за ноутбуком, явно після безсонної ночі, безмежно схвильований, він дописує промову.
Свято Перемоги в Хоминцях. Люди сходяться на площу до «пам’ятника». Пече сонце, школярі пріють в урочистому вбранні. Вусатий баяніст перебирає клавіші. Жіночки в хусточках відірвались від буденних справ. Сільський голова, як заведено, проголошує урочисті слова, діти поіменно згадують загиблих земляків, список довжелезний. І як обухом лунають слова голови: «У нас в гостях сьогодні син німецького солдата. Слово йому». Народ в очікуванні. У цей момент у Гайнца вилетіла з голови вся підготовлена промова, але він зміг. Знайшов слова із серця, щоб не настроїти проти себе ошелешених присутніх, а навпаки – здобути розуміння і співчуття. У такий святий день. Він, народжений через два тижні після початку війни з Радянським Союзом, просив пробачення за ті злочини, які скоїли його предки, бажав усім знайти могили їхніх рідних – так, як пощастило йому, і просив дозволу залишити лежати прах його батька у цьому прекрасному селі і освятити та тому місці лавочку. Поклав квіти до пам’ятника загиблим. З полегшенням видихнув голова…
Ми запросили усіх на той пагорб, де вже стояла наша лавиця. Вагаючись, старші жіночки погодились під’їхати з нами, бо не годні вилізти нагору. Непевність читалась на обличчях багатьох.
Хтось допомагав мені швиденько накривати стіл (добре, що й стола поставили!), Гайнц запалював 3 свічки – у пам'ять про трьох загиблих, ставив вінок з написом на стрічці «Краще розмовляти один з одним та дружити, ніж стріляти». Сторожко дивились на все це старші люди, діти з жвавою цікавістю спостерігали, як звучить німецька мова і як німець підбирає папірець, що впав на землю... Гайнц трохи розгублено розповів про свою долю… Припросили до перших поминальних 50 грамів.
І залунала пісня. Люди раптом почали співати журливу «Журавку», баяніст награвав, текли сльози, і я зрозуміла – село прийняло його. Щасливий, як ніколи за все життя, Гайнц сидів на новій лавці і обіймався з нашими бабусями. Пронизливий момент істинного щастя…
Ні село, ні я за всю практику роботи, ще ніколи не мали такого 9 Травня. Настільки глибокого, балансуючого на лезі ненависті і прощення. Істинного примирення між людьми.
Любов Сочка – протягом 2001-2008 років вела гуманітарні програми на користь жертв нацизму в Україні під час роботи в Українському національному фонді "Взаєморозуміння і примирення", у співпраці з німецькими організаціями займалась пошуком додаткової фінансової допомоги для колишніх примусових робітників, організацією їх поїздок на колишні місця підневільної праці, супроводила понад 40 груп. Зараз займається проектами з німецько-українського молодіжного обміну з тематики Другої світової війни, дослідницькою та перекладацькою діяльністю.