2016 08 29 gaukhman

Історичні дискусії останніх кількох років змушують задаватися довічним питанням про сенс історії. Як історична наука допоможе нам, жителям 2016 року, зрозуміти світ і перекинути мости між минулим і сьогоденням?

    Скептик заперечить мені: в непримиренних дискусіях більше йдеться про пам’ять, ніж про історію. Але ж історична пам’ять теж належить до історичного знання, і в наш час не має стихійного характеру, а свідомо твориться.

    Історична наука, будучи наукою гуманітарною, спрямована на розуміння минулого людства. Зважаючи на нескінченність минулого, на сьогоднішнє тривання наслідків учорашніх подій, історіографія завжди дотична й до сучасности. Для сучасників історія дозволяє відповісти на відомі питання: звідки ми вийшли та куди йдемо?

    Додам власне питання: що означає бути таким, як усі, і бути самим собою? Ці питання постають перед кожною молодою людиною, щойно вона відчуває суспільне розмаїття та власну відповідальність за своє місце у суспільстві. Масовість історичного знання та ускладненість сучасного світу переводять ці питання в загальну площину. Й ось окремі покоління, і суцільні країни задається питанням про власну відповідність сьогоденню і власну унікальну тожсамість.

    Мені прикро, що великі відповіді на великі питання історики віддали літераторам і публіцистам, філософам і соціологам. Кому, як не нам – історикам, розуміти складність людських доль і суспільних діб? Кому, як не нам – знавцям несподіваного минулого – осмислювати його присутність у сучасности?

    Пропоную читачам чотири історичні сюжети, в яких описані ситуації, коли суспільні групи самі себе поставили питання: як бути подібними до всіх і як бути самими собою? Три з них напряму стосуються української історії, бо ці питання є надзвичайно актуальними для нашого покоління, для української нації, яка зараз вступає у час свого акме.  

    Сюжет 1:

    сіоністський рух, Держава Ізраїль, випадок Шломо Занда   

    Сьогодні модно порівнювати Україну з Ізраїлем через ці важкі виклики, на які відповідає держава на Землі обітованій і на які доводиться відповідати й мешканцям Землі віднайденої.

    Сіонізм можна назвати рухом за те, щоб євреї були, як усі. Модерність застала євреїв винятком з усіх правил. Релігія втрачала значення, а тому євреї перестали бути «церквою», але не зробилися нацією. Унікальне становище євреїв і в традиційному, і в сучасному світі здавалося сіоністам історичною помилкою, яку потрібно було виправити. Сіоністи змогли створити Державу Ізраїль. Після виняткового Голокосту.

    Самозрозуміло, Держава Ізраїль не зробила євреїв такими, як усі. Навіть ізраїльтяни не такі, як усі. Власне, «ізраїльтянами» називають себе громадяни, які не можуть іменувати себе «євреями» через етнічно мішане або неєврейське походження. А головне – Держава Ізраїль зовсім не звичайна держава через своє постійне загрожене становище.

    Намагання бути таким, як усі, може виникнути хіба в того, хто відчуває свою винятковість. Звісно, «норму» визначає не реальне становище справ, а панівні громадські переконання. Не дійсне, а бажане – набуває значення в наших очах і надає право на існування.

    Саме тому той, хто хоче бути таким, як усі, насправді, не скасовує свою винятковість, а лише примножує її. Так, виняткові євреї, які прагнули відповідати сучасним нормам, створили виняткову Державу Ізраїль, яка не може бути такою, як усі. Та й саме ізраїльське суспільство надзвичайно строкате. Навіть якщо винести за дужки її арабську складову. Звісно, єврейська винятковість не зникла із сучасного світу.

    Насамкінець звернуся до постаті шанованого мною ізраїльського інтелектуала-провокатора, історика Шломо Занда. У своїй книжці «Як я припинив бути євреєм» і публічних виступах він розкритикував ідею єврейської нації. Бути євреєм без сповідування юдаїзму та проживання в зниклих містечках Східної Европи перетворюється на абсурд.

    За словами Занда, сучасні євреї – це великий «ексклюзивний клуб» (як каже історик) дітей та онуків єврейок. Адже походження за материнською лінією, відповідно до норми талмудичного права, є перепусткою до ексклюзивного клубу. Ані віросповідання, ані громадянство не мають значення для перебування в клубі євреїв. А Держава Ізраїль виступає на світовій арені не від імені своїх громадян, а від імені представників цього клубу. Натомість Занд надає перевагу належности до ізраїльської нації. Бо сучасна ізраїльська культура є рідною та зрозумілою для нього, як і для його сучасників.

    Не знаю, чи це свідомий вибір історика, чи нова інтелектуальна провокація від цього майстра задавати питання, чи перше та друге одночасно. Що маємо в підсумку? Серед виняткових євреїв і у винятковій Державі Ізраїль отримуємо виняток у вигляді Шломо Занда. Намагаючись бути таким, як усі на цій планеті, він зробився винятком з усіх винятків.

    Чому неможливо вийти із замкненого кола винятковости? Бо історія не відпускає. Саме вона щедро роздаровує і розкидає наліпки, звинувачення та вихваляння, від яких просто не відхрестишся. Ніхто не має права сказати: «То я раніше був таким. А тепер я інший». Не смішіть мою Кліо!   

    Сюжет 2:

    периферійність і соборність, Наддніпрянщина й Галичина   

    Іноді для того, щоби бути самим собою, треба докладати чималі зусилля. А іноді не треба робити нічого надмірного: просто бути самим собою. Звідси й кажуть розумні люди, що побажання «будь самим собою» не є добрим, позаяк позбавляє людину перспектив розвитку. Але звернуся до української історії.

    Роман Шпорлюк у відомому есеї «Україна: від імперської окраїни до незалежної держави» висловив ідею, що окремішність та соборність України є наслідками її периферійного становища в двох імперіях під час «Довгого XIX століття». Додам, не дуже модерних імперій. «Російський» і «польський» національні проєкти, за Шпорлюком, не змогли перетравити українців по обидва береги Дніпра або Збруча. Відтак українцям нічого не залишалося робити, як бути єдиною окремою нацією.

    Студентом, будучи зачарований читанням Шпорлюка, задався питаннями: чому ж тоді постала одна українська нація від Сяну до Дону? Чому Галичина не подарувала окрему русинську націю? що могло поєднати наддніпрянців і наддністрянців, якщо між ними стільки відмінностей?

    Відповісти на це питання зміг тільки зараз. Для відповіді пропоную подумки перенестись у 1847 рік – у час Товариства святих Кирила і Методія. Адже воно започаткували українське народництво. А один із «братчиків», Пантелеймон Куліш, згодом зробився одним із «відкривачів» Галичини.

    Для Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка, виходячи із книжки Сергія Біленького «Романтичний націоналізм у Східній Европі» («Romantic Nationalism in Eastern Europe: Russian, Polish, and Ukrainian Political Imagination», Stanford, 2012), актуальна Україна включала козацькі землі: Правобережжя, Лівобережжя та Слобожанщину. «Братчики» поки не цікавилися галицькими справами. Вони займалися «привласненням» Правобережжя, на яке претендували поляки. Однак незнайома Галичина й не була відмінною. Від уваги «братчиків» її віддаляв хіба що державний кордон.

    Бо ж чому Галичина мала бути відмінною станом на 1847 рік? Після першого поділу Польщі, який розділив Правобережжя з Галичиною, минуло лише 75 років. Що мало змінитись у житті селян за два покоління? Жодної навали загарбників, які могли би змінити духовну культуру та етнічний склад населення, не відбулося.

    Мене навела на цю думку нова книжка Йоханана Петровського-Штерна про Правобережну Україну першої половини ХІХ століття – «Золотий вік Штетла» («The Golden Age Shtetl: A New History of Jewish Life in East Europe», Princeton, 2014). Одна з глав присвячена єврейським контрабандистам. Звідки вони взялися? Просто через поділи Польщі звичайні маршрути купців перетнули нові державні кордони. Якщо мало що змінилось у «внутрішньому» житті мобільних єврейських купців, то що казати про українських селян, ба навіть не тільки селян?

    Релігійні відмінності між Наддніпрянщиною та Галичиною, які зазвичай перенаголошують, теж не могли бути вирішальними для створення дистанції між двома реґіонами. Адже Берестейську церковну унію в західних губерніях Російської імперії скасували тільки 1839 року. Тож Правобережжя і Галичина не мали конфесійних відмінностей майже до середини ХІХ століття.

    Якщо Правобережжя було «привласнено» як українська земля між двома польськими повстаннями 1830–1831 і 1863–1864 років, то не дивно, що наступною символічно українізованою територією зробилася Галичина. А слідом за нею, за ініціятиви Михайла Драгоманова, було «привласнено» віддалене Закарпаття.

    Отже, основні відмінності між Великою Україною та Галичиною виникли вже після того, як українофіли зробили свій вибір. Адже розвинуте міське та громадське життя, яким Галичина може похвалитися й на сьогодні, є здобутками другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття.

    Периферійність українських земель, говорячи старою мовою – «відсталість», призвела до запізнення та первинної повільности модернізаційних процесів. Наслідком периферійности стало те, що відмінності між різними частинами України – можливо, не тільки між розглянутими двома – сформувалися після того, як була осмислена українська соборність. Периферійність зберегла спільність українських земель, допомігши українцям залишитися «самими собою», хоча для інтелектуальної леґітимації української соборности довелося докласти чимало зусиль.   

    Сюжет 3:

    дві епохи та два питання інтеґрального націоналізму   

    Яке місце визначити інтеґральному націоналізму в українській історії? Зрозуміло, що глорифікацію, як і демонізацію, відкину без жодних пояснень. Шукачам героїв я не помічник. Бо той, хто грається з вогнем, коли-небудь викличе пожежу.

    Історія ОУН і УПА звертає на себе нашу увагу та не полишає нашу свідомість. Бо ми розуміємо їх важливе значення для української історії. Але ж знаємо, що їхній вплив на події воєнних років, на жаль чи щастя, не був визначальним. Ми стикаємося з необхідністю поєднати в нашому баченні звитяги та злочини радикальних націоналістів. А як це зробити?

    Для мене український інтеґральний націоналізм був намаганням «бути такими, як усі». Одна із заповідей українського націоналіста – «Здобудеш свою державу або загинеш у боротьбі за неї» – виходить з розуміння того, що бездержавні нації опинилися напризволяще історії. «Бути такими, як усі» означало для них мати державу.

    Як не провести паралель із сіонізмом? Про всяк випадок, нагадую, що ані сіонізм, ані інтеґральний націоналізм не були єдиними ідейними течіями серед євреїв та українців. Тим паче, більшість українців та євреїв того часу була далекою від ідеологічних дискусій.

    Що означало «бути такими, як усі» у 1930–1940-і роки? «Норму», як ішлося вище, визначало не навколишня дійсність, а популярні теорії. Модно було відкидати переконання «батьків», які у 1917–1920-х роках настільки намагалися «бути собою» – революційними соціялістами, що не змогли зробитися «такими, як усі» – войовничими державниками. За володарем думок покоління – Дмитром Донцовим, проблема попереднього покоління була не в ідеалах, а в нестачі волі до їхнього втілення. Звісно, так покоління «дітей» зверхньо дивилося на покоління «батьків».

    Звідси «бути такими, як усі» для радикальних націоналістів означало безкомпромісно боротися з визначеними ворогами. Правило «ворог мого ворога – мій друг» штовхало їх до співпраці з Німеччиною. Це означало й готовність служити в допоміжній поліції, яка брала участь у злочинах окупантів, зокрема, у Голокості. Натомість німецькі можновладці не визнавали за українськими націоналістами права «бути такими, як усі» та зірвали спробу творення Української держави у 1941 року.

    Наступні поразки Німеччини вимагали пошуку нових шляхів і самостійної боротьби з ворогами. Поява УПА була відповіддю на потребу вирішити власну долю. Цей момент варто назвати другою епохою в історії інтеґрального націоналізму.

    Перші наслідки самостійного діяння були жахливі. Це була Волинська різанина. Бо привід відновленої Польщі, яка теж мала власних місцевих захисників, не давав спокою. Проте справа України та Польщі не вирішувалася на місцевому рівні.

    Пізніше українським націоналістам довелося відмовитися від прагнення «бути такими, як усі», а намагатися «бути самими собою» в нерівному протиборстві з радянським режимом. А нову ситуацію з новим питанням сімдесят років тому описав самовидець – молодий поет Давід Самойлов у вірші «Бандитка» (вересень 1944–1946):

Я вёл расстреливать бандитку.

Она пощады не просила.

Смотрела гордо и сердито.

Платок от боли закусила.

Потом сказала: «Слушай, хлопец,

Я всё равно от пули сгину.

Дай перед тем, как будешь хлопать,

Дай поглядеть на Украину.

На Украине кони скачут

Под стягом с именем Бандеры.

На Украине ружья прячут,

На Украине ищут веры.

Кипит зелёная горилка

В белёных хатах под Березно,

И пьяным москалям с ухмылкой

В затылки тычутся обрезы.

Пора пограбить печенегам!

Пора поплакать русским бабам!

Довольно украинским хлебом

Кормиться москалям и швабам!

Им не жиреть на нашем сале

И нашей водкой не обпиться!

Ещё не начисто вписали

Хохлов в Россию летописцы!

Пускай уздечкой, как монистом,

Позвякает бульбаш по полю!

Нехай як хочут коммунисты

В своей Руси будуют волю...

Придуманы колхозы ими

Для ротозея и растяпы.

Нам всё равно на Украине,

НКВД или гестапо».

И я сказал: «Пошли, гадюка,

Получишь то, что заслужила.

Не ты ль вчера ножом без звука

Дружка навеки уложила.

Таких, как ты, полно по свету,

Таких, как он, на свете мало.

Так помирать тебе в кювете,

Не ожидая трибунала».

Мы шли. А поле было дико.

В дубраве птица голосила.

Я вёл расстреливать бандитку.

Она пощады не просила.

    Напевно, українським націоналістам вдалося не тільки звитяжно стинатися на смерть. Бо за повоєнних часів серед населення Львова переважали приїжджі: росіяни та «східняки». Чому ж тоді Львів не русифікувався, як міста Великої України? Припускаю, що боротьба з УПА була одним із чинників, який примушував радянську владу до українізації вдруге здобутої Галичини, аби показати, що Країна Рад – не окупант.

    Виклики навколишнього світу вимагали від українців, точніше – молоді Західної України та европейської еміґрації, відповідати на питання: «як бути такими, як усі», коли в них був вибір. Пізніше радикальним націоналістам довелося відповідати на питання «як бути самими собою», коли вибору вже не було.

   

    Сюжет 4:

    радянська спадщина

   

    Ось що не дає нам спокійно жити! І змушує змінювати віхи та вивіски. На сьогодні, як і на вчора, здається, що «радянське» заважає нам «бути самим собою». Однак допомагає нам «бути, як усі» в повсякденному житті українського суспільства.

    Радянська спадщина доводить нас до роздвоєння особистості. Бо в голові паморочиться від поєднання вбивчого та життєвого. Як поєднати тоталітарні порядки із пізньорадянською повсякденністю? Як поєднати масові репресії та повсюдну русифікацію з проведеними українізації та досягненням соборности? Як поєднати Голод-геноцид із відсутністю дистанції між катами та жертвами? Як поєднати перемогу над нацизмом зі співучастю Радянського Союзу в розпаленні Другої світової війни?

    Відповіді на історичні питання потрібно давати. Інакше дійдемо до глорифікації (що поширена в Росії) або демонізації (що може загрожувати Україні) радянського минулого. На перший погляд: минуле – минуло, що з нього взяти? Але ж на сьогодні ліберали та консерватори, ліві й праві популісти відрізняються між собою не стільки баченням майбутнього, скільки трактуваннями минулого. Відтак сумнівні історичні уявлення можуть бути використані авторитарними силами для мобілізації виборців під антидемократичними гаслами. Не варто заспокоюватися тим, що демократичний вибір, мовляв, остаточно зроблено. Україна ще потребує купи роботи!

    Ми розуміємо, що людське життя вище понад усе, а радянський режим відкидав цінність життя та людську гідність. Але наше життя, наші суспільні структури, наші громадські порядки так чи інак визначені радянським ладом. Наразі мовчу про наявність кількох відмінних діб за тривалої радянської епохи. Бодай про це воліють забувати, хоча абсурдно прирівнювати Брежнева до Сталіна.

    Хай там як, здається, що саме минуле не дає нам сьогодні змоги «бути самими собою». Існують два шляхи до самого себе. Перший шлях – викреслити небажане. На перший погляд, логічно та елементарно. Та ще й швидко! Однак згадуєш казку про перетворення воїна на переможеного ним дракона. Насправді, це зміни без змін.

    Другий шлях – творити нове. Це складно і суперечливо. Вибір другого шляху, насправді, являє собою вибір без вибору. Бо, однаково, українське суспільство – рано чи пізно – колись до нього дійде. Питання тільки в тому, коли нарешті та після скількох ударів граблями?

    Проте другий шлях, на відміну від першого, не обіцяє убезпечення від помилок. Процес творення нового не оминає помилкових рішень, а радше навпаки – наближає їх, щоби потім заперечити і виправити ці помилки під час вибору нових і нових кроків.   

    * * *   

Українська сучасність наповнена викликами без відповідей. Мені здається, що Україні судилося розбиратися з такою купою проблем, яка мало кому діставалося. Історична наука може вказати на необхідність відповіді на питання – як бути подібними до всіх і як бути самими собою? – у переломну добу. Однак кожної епохи відповіді доведеться щоразу формулювати заново і самостійно, намагаючись одночасними «бути самим собою» і «бути такими, як усі», водночас, не втрачаючи обличчя та не примножуючи відмінностей. Аби згодом нащадки написали про нас несуперечливу історію.