Про Польщу в Україні знають не так багато, тому поява статей про тамтешні реалії бажана і необхідна для кращого розуміння українцями процесів, які відбуваються у нашого західного сусіди. На початку червня на historians.in.ua з’явилась колонка Олени Бабакової «Дві Польщі». Стаття викликала у багатьох читачів зацікавлення. Дуже добре, що авторка представила своє бачення польської реальності та торкнулася непростих процесів, які відбуваються зараз у Польщі. Однак, після прочитаного тексту, в мене з’явились зауваження й коментарі до окремих його тез. Чи коректно безапеляційно говорити про «дві Польщі», накладаючи таку дихотомію на результати трансформації? Сміливий погляд Олени Бабакової на польську дійсність викликав у мене певні застереження, які спробую аргументовано викласти.

Минув вже рік, як Польща обрала нового президента та більше півроку відтоді, як вона має новий парламент і уряд. Президентом країни в травні 2015 року було обрано представника партії “Право і Справедливість” (Prawo i Sprawiedliwość) Анджея Дуду. Починаючи з 1989 року, вперше за всю історію демократичної Польщі парламентська більшість належить одній партії – консервативній ПіС. Часто під час голосувань до ПіС приєднується Кукіз15 – політичний рух популістичного та правого спрямування. Прийняття перших законів парламентською більшістю, що їх політична опозиція одразу назвала антидемократичними і такими, що порушують законодавство [1], вплинуло на появу активного антиурядового громадянського руху. За таких умов було створено Комітет захисту демократії (Komitet Obrony Demokracji), який одразу заходився організовувати антиурядові мітинги. Часто до акцій КЗДу приєднуються також і опозиційні до уряду партії Громадянська Платформа (Platforma Obywatelska), Сучасна (Nowoczesna), Польська селянська партія (Polskie Stronnictwo Ludowe), ліві партії. Дослухаючися до дискусій, що точаться у Польщі, на перший погляд справді легко оперувати тезою про поділ на «своїх» і «чужих»: тих, хто підтримує правлячу партію та тих, хто є на боці антиурядової опозиції. У своєму протистоянні дві найбільші політичні партії в риториці часто самі стверджують те, що польське суспільство поділене на дві частини. Медіа, які б радше мали з’ясувати, наскільки ця політична риторика відбиває реальність, а наскільки – цю ж таки нову реальність конструює, доволі часто просто пристають на той чи інший бік політичної барикади. Простий і зрозумілий поділ на «своїх» і «чужих» не змушує глибо замислюватись. Але він напрочуд небезпечний для самого суспільства. На мою думку, спроба тільки під такою призмою розуміти поділи у польському суспільстві викликає чимало запитань.

Хоч Польща моноетнічна та моноконфесійна нація, але це жодним чином не перешкоджало польським громадянам під час виборів підтримувати абсолютно різні за своєю ідеологією партії. Якщо схематизувати та не вдаватись у глибший аналіз, то можна сказати, що часто західна частина Польщі голосувала за посткомуністичні, а потім ліберальні партії, натомість східна – проти посткомуністів та за консервативні партії. Зокрема, поділ на схід і захід проглядається на карті голосування на президентських виборах 2005, 2010, 2015 років та парламентських виборах 1997, 2007 та 2011 років. Дещо іншою є карта парламентских виборів 2015 році, щоправда й вона не є унікальною, якщо згадати перемогу в 2001 році Союзу демократичних лівих сил (Sojuszu Lewicy Demokratycznej) у переважній частині виборчих округів у Польщі. Протистояння ж між ГП та ПіС бере свій початок з 2005 року, хоч ці дві партії брали участь і в попередніх виборах, але саме в 2005 році стали лідерами виборчих перегонів, і на першому місці тоді опинилась ПіС. Тож, про протистояння між цими двома політичними партіями, а відтак спроби поділу польського суспільства, можемо говорити, починаючи з 2005 року. 2010 рік дійсно став знаковим у цьому протистоянні, бо Смоленська катастрофа, яка на нетривалий час об’єднала поляків, згодом стала основною темою поділів та політичних спекуляцій. Однак, як саме суспільство реагувало на дискусію і чи дійсно воно безапеляційно приставало на ту чи іншу версію політиків щодо катастрофи під Смоленськом – спробуємо розібратись, використовуючи при цьому дослідження суспільної думки.

Опитування, які проводить CBOS Fundacja Centrum Badania Opinii Społecznej, подають цікаві дані щодо погляду поляків на Смоленську катастрофу та її причини. Отже, в останньому опитуванні з 2016 року, тільки 29% опитаних вважає, що причини катастрофи президентського літака в квітні 2010 року під Смоленськом були з’ясовані повністю, 30% – що треба провести ще додаткове розслідування, а 30% – взагалі переконані, що нічого так і не було з’ясовано. 65% опитаних вважає, що попередня влада занехаяла розслідування із з’ясування причин катастрофи. Такі опитування проводяться починаючи з 2011 року і, як показують дані, думки не сильно змінювались. Стабільно високим залишався відсоток тих, хто звинувачує попередню урядову коаліцію ГП та ПСП в занедбаннях у розслідуванні. Політична риторика, щоправда, стає дедалі гострішою, але чи можна в такому випадку стверджувати, що «суспільство дедалі більше поділялося на тих, хто воліє не ворушити минуле (зокрема, обставини загибелі Лєха Качинського), і тих, хто вважає суд над минулим (насамперед – з’ясування обставин катастрофи президентського Ту-154М) неодмінною передумовою подальшого розвитку»? Дані з опитувань CBOS радше вказують на те, що переважна частина польського суспільства надалі вбачає у дискусії про причини катастрофи радше політичний чинник, аніж намагання власне з’ясувати, що сталося. 71% опитаних відповіли, що вони не вірять у те, що нова комісія для з’ясування причин катастрофи (створена міністром оборони Антонієм Мацєревічем у лютому поточного року) щось вияснить, оскільки «завжди хтось буде підважувати її рішення». Ці дані можуть слугувати підставою до припущення, що переважна частина поляків вважає розслідування причин Смоленської катастрофи надзвичайно політизованим. Однак, чи означає це автоматично й те, що суспільство хоче, щоби питання причин катастрофи залишилось у минулому чи було конче з’ясоване, бо це є «неодмінною передумовою подальшого розвитку»? Мені так і не вдалось знайти даних, які б змогли аргументувати відповіді на поставлене питання, або ж саме в такий спосіб так чітко ділили польське суспільство.

Дозволю припустити собі, що внутрішньополітичні дискусії, а часто маніпулювання політиками різними темами, вплинули на кінцевий вибір поляків у 2015 році. Та чи можна це приписувати до «успіхів» чи «невдач» трансформації й суспільного ставлення до неї? Щоб спробувати підтвердити чи заперечити таку сміливу тезу, варто уважно подивитись на електоральні й соціологічні дані. Якщо поглянути детально на дані з голосування, то твердження «набагато більшим відрив ПіС та Кукіза був не на селі, а в маленьких містах, котрі, за оцінками економістів, найменше виграли внаслідок реформ 90-х» є абсолютно хибним, оскільки ПіС та партія Кукіз15 найбільше голосів набрали саме на селі. Разом ПіС та Кукіз15 на селі здобули 56,2% голосів проти ГП 17,3%, а в містах до 50 тис. мешканців відповідно - 47% проти 25,3%. Ба більше, варто пам’ятати, що трансформація – це, перш за все, зміна політичного режиму, яка вела за собою реформування економіки. І тут теж тепер варто сягнути по дослідження, яке проводить CBOS. Останні дані такого дослідження з 2014 року показують цікавий результат, бо 59% опитуваних вважають, що трансформація принесла більше користі, ніж втрат – і це переважно прихильники правих партій. Тобто саме ці дані дають підстави підважити твердження, що «Перемога ПіС на останніх виборах, високий результат антиістеблішментової політичної сили рок-музиканта Павела Кукіза, зростання активності ультраправих, акцептація значною частиною населення засади “інтерес народу є вищим за право” свідчать про важливу річ — не всі поляки позитивно оцінюють наслідки суспільно-політичної та економічної трансформації, започаткованої наприкінці 1980-х років». Оцінювання трансформації також відображає і рівень освіти: переважна більшість осіб з вищою освітою оцінюють результати трансформації радше позитивно (67%), натомість 37% осіб з початковою освітою вважають, що трансформація принесла Польщі більше користі, ніж втрат. Результати ж голосування на виборах 2015 року подають трохи іншу картину – праві партії в переважній більшості були підтримані особами з початковою освітою, натомість ГП мала найбільше голосів серед людей з вищою освітою. Якщо ПіС разом з Кукіз15 однозначно здобули більшість голосів серед наймолодших, то в опитуванні CBOS молодша та наймолодша група радше позитивно оцінили результати трансформації. Отож, ці дані не дають нам підстав твердити, що саме трансформація чи радше ставлення до неї має чіткий вплив на поділ політичних преференцій в польському суспільстві. Натомість, як показують дослідження, ставлення до трансформації справді вельми суб’єктивне, але цього недостатньо, щоби стверджувати, що «попередній уряд став для поляків символом усіх здобутків та невдач трансформації» чи вважати, що «предмет суперечок — не останні пара років, а вся історія країни, починаючи з 1989-го. І тут поляки чітко поділилися на дві групи». Дослідження показують, що поділ радше відбувається на три групи: тих, хто незадоволений наслідками трансформації; тих, хто радше задоволений; і тих, хто бачить у процесах трансформації як позитиви, так і негативи. У цьому всьому, як видно з досліджень, важливим елементом поділу виступає суб’єктивний чинник, в якому не останню роль відіграє вік та освіта. Отже, дослідження суспільної думки ставлять під серйозний сумнів спрощену тезу Олени Бабакової: «У той час, як Захід наводив польські демократичні перетворення як приклад іншим країнам регіону, чимало поляків розглядали зміни упродовж останніх 27 років як #зрада, а не #перемога».

Результати виборів показали, що ПіС менше розгубив свій електорат, ніж ГП. Навіть більше, 13,3% тих, хто на останніх парламентських виборах голосував за ГП, на виборах в 2015 віддали свої голоси ПіС, натомість тільки 1,2% колишніх виборців ПіС на останніх виборах віддали свої голоси за ГП. Тож, що переконало колишнього виборця ГП змінити свої політичні погляди? Очевидно, що тут може бути кілька чинників. Невдала виборча кампанія, зовнішньополітична ситуація – міграційна криза (53% в 2015 році висловилась за тим, що Польща не повинна чи радше не повинна приймати біженців з Близького Сходу та Африки на цьому наполягала теж ПіС), окупація Криму Росією та військові дії Росії проти України на частині Луганської та Донецької областей, загальноєвропейська тенденція до зростання впливу правих сил та ряд інших. Теми смоленської катастрофи та «країна в руїні», які активно в медіах розкручувало ПіС, теж дало свої наслідки. Як вважає дослідник польських виборів соціолог та політолог Радослав Марковські: «повторювання певних речей дає свій ефект», однак на результати виборів, а відтак і на поділи в суспільстві треба дивитись глибше. Виглядає на те, що журналісти самі стали учасниками політичної риторики двох найбільших політичних сил у Польщі – ПіС та ГП. Стаючи на ту чи іншу сторону, вони посприяли цим, часто штучним, поділам польського суспільства на дві частини. Спроба аналізувати поділи не через фактичні дані досліджень над суспільством, а через підхоплення тез, які нав’язують політики, приводить до хибних висновків. Поширюючи такі пояснення суспільних процесів журналісти часто самі стають учасниками політичного протистояння, замість того, щоби наближати суспільство до виходу з політичної дихотомії та антагонізму. Важко знайти обґрунтовані аргументи на користь тези про те, що наслідування польської трансформації Україною несе ризики для останньої й може сприяти розколові суспільства. Загрози поділів у суспільстві й тиражування дихотомії «свій – чужий» несе політичний популізм та політична заанґажованість журналістів. Свідомо чи несвідомо стаючи на той чи інший бік політичних барикад, журналісти часто-густо спрощують зміст і мету не лише самого протистояння, а й риторики, яка його супроводжує.

[1] Сейм анулював вибори п’яти суддів Конституційного Суду, які були обрані попереднім скиканням парламенту: троє було обрано, оскільки їхня каденція закінчувалась у листопаді, натомість двох було обрано з випередженням. КС визнав вибори трьох суддів такими, які не порушують Конституції, натомість двох – такими, що відбулися з порушенням. Нова парламентська більшість, не дочекавшися рішення у цій справі КС, наново вибрала всіх п’ять суддів, а президент практично одразу в чотирьох з них прийняв присягу. І саме такі дії новообраної влади спричини початок гострої суперечку навколо КС та перші антиурядові протести у Польщі.