2016 06 04 gaukhman

20 травня 2016 року в Києво-Могилянській Академії, завдяки спільним зусиллям Української асоціяції юдаїки та Центру досліджень міжетнічних відносин Східної Европи, сталася непересічна події в академічному житті – публічна дискусія про відносини українського інтеґрального націоналізму та євреїв у 1920–1950-х роках1. Хронологія обговорення охоплювала міжвоєнний час, період Другої світової війни та повоєнні роки, поки діяло українське націоналістичне підпілля на Галичині. Цю дискусію вже оглянув історик Михайло Мартиненко2. В деяких моментах наші міркування збіглися.

    У дискусії взяли участь чотири фахівця з теми: Володимир В’ятрович, Олександр Зайцев, Юрій Радченко й Андрій Усач. І два модератори, які займаються іншими питаннями єврейської історії та українсько-єврейських відносин – Сергій Гірік і Артем Харченко.

    Відзначу, що за місяць до цієї дискусії – 19 квітня – в рамках єврейських студій Українського католицького університету відбувся семінар, присвячений єврейським погромам літа 1941 року на Галичині3. Запрошеним гостем і провідним речником заняття був знаний німецький історик Кай Струве – автор монографії «Німецьке панування, український націоналізм, антиєврейське насильство: літо 1941 року на Західній Україні» (Мюнхен, 2015)4. Один із учасників дискусії, Олександр Зайцев, брав участь у цьому семінарі та наводив підрахунки Струве під час дискусії.

    До цього семінару і тез німецького історика звертатимуся під час свого викладу. Також покликатимуся на нарис канадського історика-україніста Івана-Павла (Джона-Пола) Химки «Львівський погром 1941 року: німці, українські націоналісти та карнавальний натовп» (2011, український переклад – 2012)5 та аналогічні за тематикою статті Венді Лауер і згаданого Кая Струве.

    Для огляду публічної дискусії пропоную виділити ключові питання за її тематикою та простежити, як ці питання були представлені в доповідях і репліках учасників дискусії. Ключовими питаннями, як на мене, є єврейські погроми літа 1941 року та участь (або неучасть) у них українських націоналістів, а також мітологізація й демітологізація цих погромів, і антисемітизм в ідеології українського інтеґрального націоналізму загалом та ОУН зокрема в довоєнні та воєнні часи. Розділю ці два великі на чотири менші.

    1) Єврейські погроми на Галичині влітку 1941 року та українські націоналісти. Наприкінці червня – на початку липня 1941 року в момент німецького захоплення Галичини та встановлення окупаційної влади реґіоном прокотилися єврейські погроми. Найбільший – львівський погром тривав з 30 червня по 2 липня за участю допоміжної української поліції. Після стихійного погрому розпочалися масові антиєврейські акції, здійснені переважно німецькими формуваннями6.

    Підрахунки Кая Струве показують, що в червні – липні 1941 року на Галичині було вбито від 7 до 11 тис. євреїв. Від 4 до 7 тис. вбили есесівці з дивізії «Вікінг», близько 2 тис. – бійці айнзацгрупи С, а 1-1,5 тис. – гестапцівці. На долю української поліції, яку нерідко пов’язують з ОУН, та міського натовпу припало до тисячі життів. Професор Струве на семінарі наводив випадки вбивств єврейських сімей похідними групами ОУН, які рухалися на схід од тимчасового радянсько-німецького кордону. За підрахунками іншого німецького дослідника, Дітера Поля, число жертв погромів перевищило 12 тис. осіб, з яких од 3 до 4 тис. загинуло у Львові наприкінці червня – наприкінці липня 1941 року7.

    Основними учасниками погромів були українські містяни. На семінарі за участю Кая Струве істориком Миколою Балабаном порушувалося питання про залучення польських містян до єврейських погромів, бо поляки переважали українців у містах. Але, за словами професора Струве, в джерелах ідеться саме про українців, а не поляків. До того ж допоміжна поліція формувалася винятково з українців. Як ідеться в одній зі статтей К. Струве, в Польщі не було організацій, які співпрацювали з німецькими окупантами8.

    Наскільки розумію ситуацію, прихід німців був для багатьох українських містян не тільки радісним моментом падіння радянської влади, але й здавався шансом на символічну «українізацію» простору шляхом витіснення «чужинців»9. Питання полягає в тому, чому євреї опинилися абсолютними чужинцями, більш чужими, ніж поляки? Адже під час українсько-польської війни 1918–1919 роках, коли теж не вистачало громадського порядку, українці не чіпали євреїв, а погромниками були поляки.

    Мені здається, що плідним було би розглядати галицькі погроми з аналогічних позицій, що й єврейські погроми в Російській імперії. Ці погроми розпочиналися з чуток і зазвичай тривали три дні. Скажу одразу, що у сучасній історіографії не існує вичерпного пояснення погромів10. Сучасні історики знають чим НЕ були погроми. Погроми не були організованою акцією. Держава була на це неспроможна. Навпаки, пік погромів у 1905 році припав на час після загального Жовтневого страйку та Маніфесту 17 жовтня, коли бюрократичний апарат втрачав контроль над країною та леґітимність в очах російських підданих. Не були погроми й чорносотенними. Бо найбільше праворадикальних організацій постало наприкінці 1905 року – одразу після погромів. Тож роблю висновок: не чорносотенці зробили погроми, а погроми зробили чорносотенців. Погроми показали, що маси можна було мобілізувати під популістськими гаслами монархічного та ксенофобського змісту.

    Нагадаю, що до Першої світової війни найчисленнішими політичними організаціями були чорносотенні. А центрами російського правого радикалізму були українські губернії, особливо, Правобережжя. Як показав Климентій Федевич, «малоросійський монархізм» загалом не був ворожим до української культури11.

    Чи ця картина не подібна до того, що ми бачимо влітку 1941 року? За умов відсутности леґітимної влади маси починають стихійно мобілізуватися для встановлення символічного контролю над простором, який полишила «чужа» влада. Для забезпечення контролю потрібно було позбавити високих позицій «чужинців». А чужинці par excellence – це євреї. Чи не можемо ми, за аналогією, сказати, що не ОУН робила погроми, а погроми сприяли ОУН? Бо ОУН створювала власну мережу осередків і намагалася взяти владу на місцях за умов хаосу червня–липня, поки німецька окупаційна адміністрація не встановила свій «новий порядок».

    Повернемося до єврейських погромів ув імперії Романових. В пошуках відповіді на питання: «Чим були погроми?», історики звертають увагу на феномен натовпу та диференціяцію соціяльного простору міст. Британський дослідник одеських погромів Керолайн Хемфрі наголошує, що погроми були не просто нападами неєвреїв на євреїв, а нападами околиць на Дерибасівську12. Свідчення про погромників з окраїн, які діяли у центрі, можна подибати в описах погромів ув інших містах.

    На карнавальному характері львівського погрому 1941 року наголошує Іван-Павло Химка. Він описав ситуацію, коли українці змушували євреїв мити львівську ,бруківку (навіть зубними щітками) та прибирати сміття на вулицях13. Тож іще вчора деякі львівські українці працювали хатньою прислугою євреїв, а сьогодні вони знущалися зі своїх господарів.

    Варто згадати також, що найжахливіші погроми відбулися після падіння Російської імперії – в революційні 1918–1920 роки. Справжньої влади не було, зате були недисципліновані військові формування. Це теж приклад для аналогії із Західною Україною. Але не з червнем–липнем 1941 року, а з пізнішими часами, коли українські націоналісти подекуди вбивали євреїв, про що йтиметься далі.

    Продовжуючи аналогію з Російською імперією та революційною Росією, наголошу на тому, що метою погромів кінця ХІХ – початку ХХ століття було не вбивство євреїв, а символічне захоплення міського простору. Для здійснення погромів потрібна стихія мобілізованого натовпу, хай і не без можливого впливу провокаторів, а для геноциду – потрібна конвеєрна організація масового винищення. Тож власне погроми червня – липня 1941 року та подальші арешти й убивства євреїв можуть мати цілком різних виконавців, хоч і бути взаємопов’язаними процесами.

    Чи брала участь ОУН в єврейських погромах? Провідники ОУН, як слушно завважив Ярослав Грицак на семінарі за участю Кая Струве, переймалися іншими справами – створенням нової української держави та перехопленням влади на місцях.

    Рядові ОУНівці, за оцінками Івана-Павла Химки, Кая Струве і Венді Лауер, брали участь у погромах. Химка в нарисі про львівський погром пише, що організація взяла участь в антиєврейських діях. Підґрунтям його висновку є те, що ОУН була антисемітською організацією, підтримувала нацистську Німеччину, направляла своїх активістів до лав допоміжної поліції (історик уживає вислів «міліція ОУН») та загалом прагнула співпрацювати з німецькими окупантами14. Струве теж уважає, що рядові ОУНівці, попри намагання провідників ОУН відсторонитися від антиєврейського насильства, взяли участь у погромах15. Лауер певна, що погромники не були простим натовпом через наявність організованої сили – ОУН16. Адже націоналісти проникали в загони допоміжної поліції, подекуди зробивши з неї власну «парамілітарну силу»17.

    Не сперечаючись із фахівцями, поділюся своїми критичними питаннями, які виникли під впливом прочитаних статтей. По-перше, наскільки доречне цілковите або часткове ототожнення ОУН і допоміжної поліції?

    По-друге, чи могла мережа осередків ОУН сформуватися за кілька днів по зміні влади, навіть за відсутности формального членства у цій підпільній партії? Так, учасник згаданого семінару Микола Балабан поставив під сумнів тезу Кая Струве про розгалуженість мережі ОУН на Галичині після попередніх радянських репресій.

    По-третє, чи службовців допоміжної поліції та активістів ОУН могло бути настільки багато, щоби вони були помітні серед багатотисячного натовпу в великих містах і могли керувати масами?

    По-четверте, якби «організовані структури» (допоміжна поліція та ОУН) взяли участь у погромах, то чи не призвело би це до перетворення погромів на сплановані акції? Тоді не знайшлося би місця карнавальним діям, описаним Іваном-Павлом Химкою, а відбувалися би вибіркові вбивства й арешти, пограбування та конфіскація майна впливових містян-євреїв.

    Своїми питаннями натякаю, що – за аналогією з погромами в Російській імперії та їхнім впливом на постання чорносотенного руху – галицькі погроми теж могли передувати різним формам суспільної організації населення. Вірогідно, вичерпних джерельних свідчень про погроми й не може бути, позаяк погром – це хаотична подія. Одне можна стверджувати напевно: ОУН не організовувала погроми у галицьких містах і провідники ОУН не брали в них участь.

    Загалом питання погромів, хоч і є відносно самостійним, так чи інак стосується великої дослідницької проблеми співучасті місцевого населення в злочинах окупаційної влади18. Проблему «власної гри» ОУН, яка намагалася поєднати боротьбу за «українську справу» та співпрацю з німецькими військами та окупаційною адміністрацією, теж неможливо обійти, говорячи про погроми.

    А що ж із публічною дискусією? Власне, питання галицьких погромів опинилося поза центром обговорення, хоча про нього згадували Олександр Зайцев і Андрій Усач. Останній, говорячи про монографію Кая Струве, відзначив, що погроми відбувалися не тільки на Галичині, що описано у цій книжці, а й на Волині та Поділлі. А. Усач навів опис ситуації у селі Смотрич на Західному Поділлі в липні 1941 року, коли ОУНівці запобігли погрому, але пізніше націоналісти-колаборанти здійснювали погроми у цій місцевости. Він відзначив, що на Західній Волині діяли осередки ОУН, але вони не влаштовували погроми, та й був випадок захисту українськими поліціянтами євреїв од погрому. Історик певен, що участь ОУНівців у погромах залежала від особистих поглядів активістів на єврейське питання, але не була загальним правилом.

    2) Мітологізація та демітологізація єврейських погромів літа 1941 року. Як і у випадку з погромами в Російській імперії, галицькі погроми теж зазнали мітологізації. Міт галицьких погромів полягає в тому, що нібито українські націоналісти-поліцаї охоче зробилися знаряддям у німецьким руках, допомагаючи ним у винищенні євреїв, бо прагнули скористатися з німецької політики для очищення простору від євреїв для українців.

    До поширення цього міту доклала руку й КҐБ. Про це йшлось у лекції Володимира В’ятровича «Кухня антисемітизму від КҐБ», прочитаної в рамках маґістерської програми з юдаїки Києво-Могилянської Академії 28 травня 2015 року19. На цю лекцію В. В’ятрович покликався під час дискусії. Однак сам міт він не розглядав. Історичні міти, на відміну від мітів релігійних, мають під собою певну основу – реальне явище, яке було абсолютизоване і спрощене для того, щоби зробитися пояснювальною схемою.

    Наскільки розумію історіографічну ситуацію, міт галицьких погромів походить від некритично сприйнятих усних свідчень галицьких євреїв, які пережили Голокост. До речі, під час дискусії жваво обговорювалося питання достовірности усноісторичних джерел. І слухачка із зали, історик Тетяна Пастушенко, подала вартісну репліку про важливість усної історії та неможливість нехтувати свідченнями очевидців за умови належної критики джерельної інформації.

    Спробую уявити механізм появи свідчень очевидців, які могли стати підставою для подальшої мітологізації подій. У семінарі за участю Кая Струве Ярослав Грицак навів спомини свого батька, який у 1941 році був хлопчиком і бачив, як старші парубки надівали на руки синьо-жовтні пов’язки та збиралися до Стрию нападати на євреїв. А тепер уявімо собі, про що може згадати єврей, який пережив Голокост – і бачив подібних молодиків з українською символікою. Чи він добачатиме різницю між стихійним натовпом із мешканців сусідньої вулиці, службовцями допоміжної української поліції та активістами похідних груп ОУН? Навіть якщо до цих трьох груп належали зовсім різні люди. Як ідеться в нарисі Івана-Павла Химки: «Лусія Горнштейн свідчить: “українці, поліція чи міліція чи ким там вони були”, проводили облаву на євреїв і прийшли також до квартири її сім’ї»20. Всі ці відмінності мають розуміти не сучасники подій, а сучасні історики.

    Розвінчання міту галицьких погромів є нагальною потребою для налагодження українсько-єврейських відносин і створення сприятливого іміджу України в світі. Єдиним можливим шляхом демітологізації є активізація історичних досліджень в Україні та за кордоном.

    Від себе додам, що визнання стихійного характеру галицьких погромів може бути для українського суспільства більш болісною річчю, ніж приписування їхньої організації активістам ОУН. Одна річ перекласти відповідальність за погроми на радикальну організацію, а інша річ – усвідомити їхній простонародний характер. Але це інша тема.

    3) Єврейське питання в дискурсі інтеґрального націоналізму 1930-х років. Тема антисемітизму надзвичайно багата сюжетами. Під «антисемітизмом» розуміють не тільки антиєврейські дії або заклики до них, а й різноманітні неґативні уявлення про євреїв. Діяпазон антиєврейських стереотипів охоплює сюжети від «кривавого наклепу» (звинувачення євреїв у використанні християнської крові або католицьких гостій для здійснення таємних «юдейських ритуалів») до популярної в наші дні «хозарської моделі» підкорення євреями України та Росії, в що вірять послідовники «ґумільовщини» (не хочу образити пам’ять Льва Ґумільова, але є таке явище). Для останніх Сталін був номінальним російським беком, а реальну владу мав єврейський каган з придатним прізвищем Каганович21 (попри те, що в Хозарії реальну владу мав бек-юдей із династії Буланідів, а символічну – каган).

    Для послідовників українського інтеґрального націоналізму велике значення мав дискурс «жидокомуни», або «жидобільшовизму», в якому євреї поставали аґентами комуністичної революції. Антисемітські дискурси мають власну історію та видозмінюються від епохи до епохи та від країни до країни. Так, дискурс «жидокомуни» виглядає наступником дискурсу «єврейської революції», який виник у Західній Европі в середині ХІХ століття і в якому євреї поставали або рушійною силою революційного руху, або його фінансистами.

    У дискусії про використання націоналістами уявлень про «жидокомуну» згадав Володимир В’ятрович. Крім цього, націоналістичні публіцисти сповідували расовий антисемітизм22, який підживлювався расовими поглядами філософа інтеґрального націоналізму – Дмитра Донцова23.

    Серед учасників дискусії дослідженням ідеології інтеґрального націоналізму в міжвоєнний період займається Олександр Зайцев. Він продовжив дискусію В. В’ятровича і Ю. Радченка про «ступінь антисемітизму» ОУН, до якої ще повернуся. Професор Зайцев відзначив зростання антисемітських публікацій у правій пресі Галичини та еміґрантських осередках за міжвоєнного часу, а особливо після 1933 року – приходу нацистів до влади. На семінарі за участю Кая Струве він висловив тезу, що антисемітська атмосфера довоєнної української громадськости сприяла тому, що влітку 1941 року євреї опинилися головними чужинцями в очах галицьких українців, попри прихильне ставлення українців до євреїв у 1918–1919 роках.

    4) Єврейське питання для Організації українських націоналістів часів Другої світової війни. Ця тема привернула найбільше уваги з боку учасників дискусії. Адже три з чотирьох диспутантів досліджують саме цей період.

    Обговорення розпочав Володимир В’ятрович. Він процитував висловлювання про євреїв із програмних документів ОУН воєнних часів. Відзначу, що на вивченні саме програмних документів заснована його книжка «Ставлення ОУН до євреїв» (Львів, 2006)24. Ця книжка зазнала гострої критики з боку рецензентів – Тараса Курила і Джона-Пола Химки – за відкинення «незручних» документів, нерепрезентативну джерельну базу та необізнаність із сучасною історіографією25. Судячи із виступу, історик не врахував переконливі зауваження рецензентів. З-поміж учасників дискусії зосередження В. В’ятровича на офіційних документах ОУН критикував О. Зайцев за обмеженість джерельної інформації.

    Мене ж зацікавило, що Володимир В’ятрович не визначає ОУН антисемітською організацією. Для нього звинувачення ОУН в антисемітизмі є виявом антиукраїнської пропаганди. А сама ОУН, мовляв, не була антисемітською, позаяк не закликала до антиєврейських дій і не схвалювала їх. Звісно, антисемітизми бувають різними. «Словесний» антисемітизм – це теж антисемітизм, навіть якщо антисеміт «на словах» не закликає до антисемітизму «на ділі».

    Мені зрозуміло, звідки може походити подібна позиція. Це непереконлива оборона від антиукраїнських стереотипів. Бо існують уявлення про українців яко «патологічних антисемітів». Власне, це така ж сама ксенофобія, як і присутні в наших краях твердження на кшталт: «євреї з НКВС здійснювали Голодомор українців». Існують іще уявлення про українських інтеґральних націоналістів чи не як демонічних «українських нацистів», які вбивали євреїв за німецькою командою. Але, дорогі читачі, не в такий спосіб, заперечуючи очевидне, розвіюють хибні стереотипи. В такий спосіб, навпаки, можна тільки підіграти цим мітам. І знову прочитати в західного оглядача: в Україні «відбілюють історію».

    Повернемося до дискусії. Юрій Радченко відповів Володимиру В’ятровичу, що публікації в ОУНівському екзильному офіціозі 1930-х років «Розбудова нації», формування ОУНівцями антисемітської Карпатської Січі – війська Карпатської України26, участь націоналістів у допоміжній поліції та вбивства євреїв бійцями «ранньої» УПА 1943 року, набраної з учорашніх поліціянтів, однозначно вказують на антисемітизм ОУН. Після цього між обома доповідачами відбулася полеміка про «ступінь антисемітизму» ОУН.

    Спробую її узагальнити. В. В’ятрович певен у тому, що «єврейська тема» не була основною для ОУН. Та й використання ними запозиченого образу «жидокомуни», як випливає зі слів В’ятровича, вказує на те, що ОУНівці не займалася розробкою «єврейського питання», не створюючи власних стереотипів про євреїв. Також він не погодився з тезою про знищення бійцями УПА євреїв на Волині. Позиція Ю. Радченка, наскільки розуміє, полягає в тому, що тенденція появи дедалі більшої кількости публікацій у правій пресі свідчила про зростання антисемітизму, а джерела про вбивства повстанцями євреїв на Волині існують, і доступні, зокрема, польською мовою.

    Як на мене, критерієм істини у спорі про антисемітизм ОУН є «практика» – зростання антисемітських публікацій, привнесення ОУНівцями антисемітизму в Карпатську Україну та вбивства євреїв партизанськими групами УПА. Звісно, антисемітизм не був стрижнем ОУНівської ідеології, але зробився помітним складником «картини світу» радикальних націоналістів.

    Безпосередньо ОУН не закликала до антиєврейських дій, але їх здійснювали члени організації та бійці УПА. В постановах Другої конференції ОУН (квітень 1942 року), процитованих у дискусії Володимиром В’ятровичем, містився заклик не брати участь в антиєврейських діях німецьких окупантів, попри вороже ставлення до євреїв27. Якщо був такий заклик – значить були випадки участі ОУНівців у вбивствах євреїв, організованих німецькими формуваннями. Андрій Усач процитував важливий текст одного з активістів ОУН (не дочув імені або псевда її автора), написаний улітку 1942 року. Цей активіст скаржився, що деякі націоналісти взяли участь в антиєврейських акціях. Отже, дехто був залучений до арештів і вбивств, напевно, у лавах допоміжної поліції.

    Підбиваючи підсумки публічної дискусії, наголошу, що найбільше уваги на ній було приділено донедавна «незручній» темі – «ОУН і євреї». Окрасою академічної дискусії зробилася трохи емоційна полеміка між Володимиром В’ятровичем та Юрієм Радченком про місце антисемітизму в ідеології ОУН та вбивства євреїв бійцями УПА. Загалом дискусія показала, що націоналістичне середовище у 1930–1940-ті роки було просякнуте антисемітськими настроями. Однак участь ОУНівців, як і УПівців, в антиєврейському насильстві залежала від їхніх особистих переконань і ступеню залучености до структур окупаційної адміністрації. Випадки участі українських націоналістів у переслідуваннях євреїв показують, що за тих умов дистанція «від ідеї до чину» не була значною.

    Насамкінець завважу, що за останні двадцять років публікації українських істориків про ОУН і УПА перестали бути рідкістю, але тематику ОУНівської ксенофобії українські науковці зазвичай обходять. Тож викажу сподівання, що завдяки цій дискусії та іншим публічним заходам дедалі більше істориків буде займатися дослідженням тем, які раніше вважалися за «незручні», аби розробляти наявні дослідницькі проблеми та ставити нові історіографічні питання.

   

       1. Публічна дискусія «Український націоналізм та євреї (1920–1950-ті роки)» (20 травня 2016 року):

https://www.youtube.com/watch?v=qiVLNwDomDk

       2. Мартиненко Михайло. Деякі рефлексії про дискусію «Український націоналізм та євреї (1920–1950-ті роки)» 20 травня 2016 року (1 червня 2016 року):

http://uamoderna.com/blogy/martynenko/diskusiya

       3. Семінар «Єврейських студій» Українського католицького університету за участю Кая Струве (19 квітня 2016 року):

https://www.youtube.com/watch?v=iJ6F1guZfEM

       4. Struve Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine. – München: De Gruyter Oldenbourg, 2015. – 739 s.

       5.Англійський оригінал, див.:

Himka John-Paul. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd // Canadian Slavonic Papers. – 2011. – Vol. 53. – N. 2–4. – P. 209–243.

     Український переклад: Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба (20 грудня 2012 року) / Пер. з англ. О. Шевченко, О. Кучми, М. Курчинського, П. Солодька, З. Поповича // «Українська правда» – «Історична правда»:

http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/

     Український рецензент публікації, Сергій Рябенко, слушно вказав на певну плутанину в авторській реконструкції погрому, недостатню увагу до суперечливого характеру викладу подій у джерелах особового походження та непереконливе ототожнення допоміжної поліції з похідними групами ОУН. Проте прикінцевий висновок Рецензента, що краще би Химка видав збірку спогадів очевидців із власною передмовою, виходить за межі наукового дискурсу, див.: Рябенко Сергій. Слідами «Львівського погрому» Джона-Пола Химки // Український визвольний рух. – Львів, 2013. – Збірник 18. – С. 258–328. Цей текст був републікований на сайті «Історична правда» (на порталі «Українська правда»), як і текст Химки, 20 лютого 2013 року:

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/02/20/112766/

       6. Struve Kai. Tremors in the Shatterzone of Empires: Eastern Galicia in summer 1941 // Shatterzone of empires: coexistence and violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman borderlands / Ed. by O. Bartov and E. Weitz. – Bloomington: Indiana University Press, 2013. – P. 464–467.

       7.Наведено за: Lower Wendy. Pogroms, mob violence and genocide in western Ukraine, summer 1941: varied histories, explanations and comparisons // Journal of Genocide Research. – 2011. – Vol. 13. – Issue 3. – P. 221.

       8. Struve Kai. Rites ofViolence? The Pogroms of Summer 1941 // Polin: Studies in Polish Jewry. – Oxford–Portland, 2012. – Vol. XXIV. Jews and their Neighbours in Eastern Europe since 1750 / Ed. by I. Bartal, A. Polonskya, and S. Ury. – P. 271.

       9.У згаданій вище статті КайСтруве наводить міркування литовського історика Сіґфріда Ґаспарайтіса, що литовці в перші дні німецької окупації сприйняли падіння радянської влади та масове насильство над євреями як «національне відродження»:

Struve Kai. Rites of Violence? The Pogroms of Summer 1941. – P. 269–270.

       10.Миллер Алексей. Империя Романовых и евреи // Его же. Империя Романовых и национализм: эссе по методологии исторического исследования. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – С. 132–134.

       11. Див.: Федевич Климентий. Тарас Шевченко и малорусские монархисты в империи Романовых (13 квітня 2016 року): http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1868-klimentij-fedevich-taras-shevchenko-i-malorusskie-monarkhisty-v-imperii-romanovykh;

Его же. Термин «Украина» и радикальные монархисты Российской империи (10 травня 2016 року):

http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1894-klimentij-fedevich-termin-ukraina-i-radikal-nye-monarkhisty-rossijskoj-imperii

       12.Див.: Humphrey Caroline. Odessa: Pogroms in a Cosmopolitan City // Ab Imperio. – 2010. – № 4. – P. 27–78.

       13. Himka John-Paul. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd. – P. 212.

       14. Ibid. – P. 222–234.

       15. Struve Kai. Tremors in the Shatterzone of Empires: Eastern Galicia in summer 1941. – P. 470.

       16. Lower Wendy. Pogroms, mob violence and genocide in western Ukraine, summer 1941: varied histories, explanations and comparisons. – P. 222.

         17. Ibid. – P. 226.

       18.Постановку проблеми – із виділенням довготривалих (які мали попередню історію) і короткотривалих (які виникли під час німецької окупації) чинників колаборації – див.:

Himka John-Paul. Ukrainian Collaboration in the Extermination of Jews During the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjunctural Factors // The Fate of European Jews, 1939-1945: Continuity or Contingency / Ed. by J. Frankel. – Oxford: Oxford University Press, 1997. – P. 170–189.

       19. В’ятрович Володимир. Лекція «Кухня антисемітизму від КҐБ» (28 травня 2015 року):

https://www.youtube.com/watch?v=pZhj3H10Js8

       20. Himka John-Paul. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd. – P. 230.

       21. Шнирельман Виктор. «Отомстить неразумным хазарам…». Хазарский миф и его создатели // Образ врага / Сост. Л. Гудков; ред. Н. Конрадова. – М.: ОГИ, 2005. – С. 270.

       22. Курило Тарас, Химка Іван-Павло. Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича // Україна модерна. – 2008. – № 13 (2). – С. 257–258.

       23. Зайцев Александр. Доктрина Дмитрия Донцова // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2014. – №2 . – С. 183–186.

       24. В’ятрович Володимир. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. – Л.: Вид-во «Мс», 2006. – 144 с.

       25. Див.: Курило Тарас, Химка Іван-Павло. Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича. – С. 252–265.

       26. Див.: Радченко Юрій. Забуте насилля: Карпатська Січ та євреї (1938–1939) (29 квітня 2016 року):

 http://uamoderna.com/md/radchenko-carpathian-sich

       27. В’ятрович Володимир. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. – С. 70.