На сьогодні маємо справу з відмовою уряду від бодай мінімального фінансування Національної академії наук України, а це загрожує науково-дослідним інститутам скороченням штату наукових співробітників на 30-40%. Науковці говорять поміж собою про можливе зникнення Академії до її сторіччя. Станом на березень, деякі – прикро: не всі! – інститути та західний центр Академії склали відкриті листи до державного керівництва та Президії НАН України з протестом проти урізання фінансування. У наявних листах ідеться про здобутки самих інститутів і міркування про роль науки для українського майбутнього. Справа дійшла й до вуличних протестів львівських та харківських науковців-«академіків» і співробітників Інституту археології.

    Відзначимо лист-звернення загальних зборів Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського, в якому йшлося також про необхідність проведення аудиту діяльности Академії та її реформування. Реформа Академія «внутрішніми» зусиллями самих науковців-«академіків» теж є темою нинішніх дискусій серед науковців. Але проблема реформи Академії потребує окремого розгляду.

    Ситуація з Академією наук потребує посиленої уваги. Сам я дивуюсь із того, що в тих листах, які мав нагоду читати, не йдеться про роль самої Академії, а тільки про науку загалом. Це не зовсім правильно, а головне – надає додаткові арґументи нашим супротивникам з-поміж вельможним урядників і посилює нерозуміння серед посполитих громадян, які хочуть знати, що діється навколо. Урядники, а за ними – посполиті скажуть:

    «Хіба ми проти науки? Ми ж виділяємо кошти університетам! Та й узагалі, за умов европейської інтеґрації, пора переходити до університетської науки та грантової системи фінансування».

    Перший крок може призвести до знищення сформованих колективів і припинення багатьох напрямів досліджень. А другий крок – неможливий через те, що, по-перше, гранти виділяють тільки на окремі короткострокові дослідницькі проєкти, а по-друге – на гранти не виплатиш зарплатню прибиральниці інститутських коридорів і кабінетів, не оплатиш комунальні послуги та не відремонтуєш інститутські приміщення та будівлі. Державні та міжнародні гранти можуть бути додатковим джерелом фінансування, але не замінником б’юджетних коштів.

    Для нас – постійних читальників сайту HISTORINS.IN.UA – ці речі очевидні. Але для влади та загалу – незрозумілі. Певен, що арґументацію «світу науковців» потрібно промовляти вголос, переносячи на папір мовчазні очевидності наукового життя. Спробую підсумувати місце Академії у «світі науковців» з погляду гуманітарія. Для цього звернуся до ширших перспектив життя-буття української гуманітаристики.

    Гуманітарні дослідження та інтелектуальна традиція

    Сучасні справи навколо Академії та стосовно реформаторського курсу Міністерства освіти і науки призводять до активізації загальних дискусій про роль науки та окремих наук. Знову «під роздачу» попадають гуманітарії. Мовляв, де українська гуманітарна наука? І чому сотня гуманітаріїв захищають дисертації з однієї й тої ж самої теми? Ну що ж, письмом ми володіємо і відстояти себе зможемо.

    Гуманітарні студії, щонайменше, в останні двісті років – частина національної інтелектуальної традиції. А це, перепрошую за патос, самосвідомість громадського суспільства. Гуманітарні науки – це на загал «науки про культуру» (точніше – про культури). Навіть якщо ми не маємо справу з національною культурою – наші розвідки мають конкретно-історичний вимір, будучи здійснені в певному суспільстві, а тому гуманітарне знання, певною мірою, завжди є національним і тимчасовим. Поєднуючи це з інтернаціональністю будь-якої науки та довготривалим значенням результатів наукових досліджень. Бо проблематика – переважно національна, а методологія – винятково інтернаціональна.

    З культурно-історичної вкорінености гуманітарних наук випливає, що не тільки «історія переписується», а все гуманітарне знання постійно змінюється з різних позицій. Не тільки історія «своя» – в кожного покоління, а й філософія, і соціологія, і літературознавство. Адже з’являються нові та змінюються старі ідеї, цінності, смаки. Відносини між старим і новим можуть не бути терпимими. Все це варто пояснювати обивателям.

    Для обивателя відмова від таврування та перехід до звеличення, наприклад, Івана Мазепи і Степана Бандери – це і є переписуванням історії. Мовляв, дискредитували себе історики: то кляли їх – то прославляють, зокрема одні й ті ж самі історики. Для істориків минулих поколінь – це теж показник змін історичної культури. Однак для нових поколінь науковців це зовсім не повне та не достатнє переписування: заміна одних героїв іншими – не показник методологічних новацій. Навіть пам’ятники новим героям стилістично подібні до пам’ятників старим пророкам. Улаштовуй хоч «ленінопад» – хоч «бандеростав».

    Будучи складником гуманітарної традиції, кожна наука є безмежною дискусією про теми і методи. Для існування науки та продовження дискусій завжди потрібне середовище науковців, які спеціялізуються на певній проблематиці. Причому ці напрями досліджень мають тривати десятиліттями, навіть поколіннями. Які середовища можуть забезпечити академічну довготривалість?

    Академія й університети

    Наукове життя поєднує діяльність «яскравих особистостей» та інституційних середовищ, які й розбудовують ці «яскраві особистості». Як на мене, підставовою проблемою є тяглість наукових напрямів і шкіл. Наукові генії та організатори науки досягають великих результатів, навіть за несприятливих обставин. Якщо пощастить, вони залишають по собі учнів. Чи зможуть ці учні продовжити справу свого «яскравого» наукового керівника, зробити кар’єру та виростити учнів тих учнів?

    Університетське середовище залишається не дуже сприятливим для наукової діяльности протягом кількох поколінь. Шкода, що не всі факультети і катедри можуть похвалитися довготривалими науковими школами і відомими спеціялізованими центрами. Доволі часто наявні здобутки тримаються за рахунок блискучого інтелекту та невтомної волі «яскравих особистостей». Не тільки наукові теорії, суспільна атмосфера та б’юджетне фінансування стають чинниками наукового поступу, а й скороминущість людського життя. І це вже нічим не виправиш...

    Академічні інститути зі своїми спеціялізованими відділами і центрами надають дослідницьким заняттям бажану тяглість на десятиліття і десятиліття. Деякі з інституцій мають власну історію в кілька поколінь науковців. Вони мають постійне фінансування під розробку певних тем і спадкове чергування «академіків». Навіть за відсутности «яскравих особистостей» академічні колективи продовжують свою наукову справу.

    В академічних інститутах твориться наукове середовище, яке має величезне значення для їхніх колеґ по всій країні. Відділи та центри набирають собі аспірантів, які потім працюють не тільки у цьому інституті, а й в інших закладах. Ці інституції збирають конференції та видають збірники, в яких беруть участь науковці звідусюди. «Академіки» мають задавати планку!

    Саме академічні інститути з їхніми значними колективами та багаторічними напрямами досліджень можуть зробити те, чого не досягнеш індивідуальними та університетськими зусиллями. Інститути випускають багатотомні словники, збірники документів і зібрання творів письменників та науковців минулого. Результати праці укладачів, публікаторів і коментаторів утворюють підвалини гуманітарних досліджень і мають загальнонаціональне значення. Скорочення серед науковців-«академіків» можуть поставить хрест на деяких напрямах роботи.

    Вище казав, що Академія – не тотожна науці. Якими би складними не були справи з університетською наукою. Однак саме Академія виконує центральну роль в українській науці, будучи мережею інституцій, які творять наукове середовище в різних галузях знання, принаймні, гуманітарного. Як на мене, про інституційне значення академічних установ варто говорити у відкритих листах і публічних обговореннях долі науки, не залишаючи очевидне для науковців – мовчазним для обивателів.

    Винятковість україністики

    Чому серед академічних установ домінує україністика? Адже саме в Академії, як ми казали вище, наявні умови для багаторічних плідних досліджень, які дозволяють вийти за межі українських студій. Наразі за рівнем досліджень іноземної проблематики, університети можуть посперечатися з академічними інститутами. Самозрозуміло, що на тематику досліджень впливає і величезна інерція з радянських часів, коли після репресій 1930-х років Україні була приписана роль країни провінційних науковців із провінційною проблематикою. І я би не задався цим дражливим питанням, якби не прочитав у колективних вимогах працівників Інституту української літератури імені Т. Г. Шевченка, розміщених на сайті HISTORINS.IN.UA:

    «...[Ч]ерез скорочення фінансування і так звану “оптимізацію чисельності” академічних установ ми опинилися перед загрозою скорочення на третину кількості співробітників. Як наслідок – згортання нових академічних проектів. Окрім того, ми не маємо змоги підготувати фахівців, які б досліджували літератури Іспанії, Італії, Скандинавії, Прибалтійських країн, Німеччини, США, Канади, країн Сходу».

    У цих колективних вимогах ідеться про те, що скорочення співробітників і коштів створюють жахливі умови, за яких неможливо втримати наявні досягнення, а не те, що вирощувати фахівців з іноземних літератур. До речі, у цьому інституті діють відділи світової літератури та слов’янських літератур. Аналогічна ситуація з іншими соціогуманітарними інститутами, які не є винятково українознавчими, хоча українознавча тематика, вочевидь, переважає у публікаціях «академіків». Винятком із ситуації, зрозуміло, є Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського.

    Чи корисно для української науки переважання україністики? Приклади шевченкознавчих праць Григорія Грабовича та українознавчих студій інших іноземців, – незалежно від того, чи є в них, чи немає українського коріння, – показують, що українознавство продовжує дарувати відкриття від розгадування наукових загадок кожному вдумливому досліднику.Як на мене, домінування україністики саме собою не свідчить про провінційність і «патріотичність» (у поганому розумінні) української гуманітаристики. Це залежить од рівня, а не тематики досліджень. Однак, нема де правди діти, за умови дефіциту фінансування розширення тематики досліджень стає неможливим за нинішніх «худих років».

    «Стратегія культури»: приклад для наслідування

    У моїй попередній колонці йшлося про те, що новітня «Стратегія культури» пропонує переформатувати культурну політику за учасницькою (партисипативною) моделлю. Ця «Стратегія культури» може послужити прикладом для реформування інших суспільних сфер, зокрема, науки.

    Наразі учасницька модель може послужити аналітичною базою для вивчення нинішньої кризової ситуації. Ось бачимо, як наші урядники діють відповідно до адміністративно-командної моделі управління. Вони вирішили зекономити б’юджетні кошти та урізали фінансування Академії. Їм байдуже, що скажуть самі науковці. Ця ситуація розпочалася не сьогодні. Ще прем’єр-міністр Микола Азаров дорікав науковцям, що ті, мовляв, не впроваджують нові технології. Незважаючи на кепський стан української індустрії, якій не дуже потрібні прикладні науки.

    Тоді теза урядників про «безкорисність» фундаментальних досліджень не була заперечена – і навряд чи її відкинуть зараз. Тезу про «неефективність» української фундаментальної науки підхопили й деякі журналісти. Науковці не завжди можуть відповісти: вони не присутні в медійному просторі, за винятком окремих публіцистів.

    Уряду байдуже до недержавних «стейкголдерів» (учасників наукової політики): Президії НАН України, керівників і співробітників академічних інститутів, керівників і співробітників університетів, архівістів і музейників. Усі вони є гравцями на полі науки та головними «споживачами» публікацій «академіків». Серед них найбільше освітян, але ж вони, маючи власні проблеми, навряд чи втрутяться в навколоакадемічні спори. Бодай, услід за Академією, уряд може вдарити оптимізацією саме по університетах.

    Отже, маємо неґативний приклад дії адміністративно-командної системи управління наукою. Боротьба академічних науковців за сучасність Академії та майбутнє науки є учасницькою дією, яка має на меті позбавити державу адміністративної монополії. Бо ця монополія йде на шкоду науці. Якби результатом цих протестів стала би зміна моделі управління та визнання державою інших стейкголдерів – в особі авторитетних діячів «світу науки», то можна була би сказати: «Vivat, Academia!». Але без грошей складно повірити в реформи.

    * * *

    Насамкінець процитую початок статті «Розстріл науки» з газети «День» від філософа і публіциста Сергія Грабовського: «Отже, вбивство науки в Українській державі стало доконаним фактом. І не за правління Януковича–Азарова–Табачника, а за владарювання “європейців” Порошенка–Яценюка–Гройсмана».

    Зрозуміло, що «розстріл науки» та «вбивство науки» – це метафоричні висловлювання, які повинні привернути увагу широкої авдиторії до критичної ситуації з академічною наукою. Однак зверну увагу на іншу метафоричну фігуру – «владарювання “европейців”».

    Задам риторичне питання: «Чи підважує репутацію наших “европейців” і “демократів” нинішня атака на Академію?». Саме тому, що громадськість призначила їх «европейцями» та «демократами», вони мають індульгенцію на все що завгодно. Ось на цій песимістичній ноті ставлю крапку.