2016 01 06 masliychuk

У мене завжди було  Різдво. Я геть не усвідомлював, що це таке. Але ці подарунки: обов’язковий марципановий вершник, вечері від хрещених, рідні, сусідів. Дім з ялинкою  (завжди з сосною) з надлишком прикрас…невід’ємні апельсини і мандарини, теж з надлишком. Канікули, коли став школярем, але у батьків майже завжди робочий день.  Так само важко не пам’ятати Великдень, до того зняті з горища "ринки" (так говорять не лише в Галиччині), заміс тіста в чистий четвер, коли я став доросліше, а мама слабкішою, я вимішував тісто аби всипаний ізюм (а не «родзинки», як говорять в Галиччині) вилітав ягодами назовні і тісто («кісто» як вчувається у мові вільшанського мешканця як шедевр тієї вимови прекрасне словосполучення: «здіси мнясо») відлипало від моїх кулаків.  Моя мама була віруючою, хоча і рядовою комуністкою, до церкви не ходила і що вона молиться я дізнався у свідомому віці. Вільшанська Миколаївська церква, наразі мабуть остання пам’ятка дерев’яного бароко на Харківщині, збудована 1753 р. і освячена святим Йоасафом (Горленком) геть мене не приваблювала до підліткового віку; тільки тоді я став ходити на всеношні у воскресенську ніч з друзями, застав ще чергових вчителів, що мали наглядати за недопуск учнів до «облудливого»  релігійного дійства (звичайно намарне), але мені цікавіше було подивитися на «відьом», за переказом після прочитаного батюшкою «Христос воскрес!», відьма мала схопитися за церковний замок, випередивши конкуренток, аби вести перед у своїх справах. Так і не спостеріг того бісівського вчинку. Суцільний Сейлем.

 Жити в країні атеїзму  і в підлітковому віці передплачувати часопис «Людина і світ» (дуже пізнавальний, між іншим). Ходити до церкви («Так часто, і що не прийду, то співають: «Христос воскрес!», як жартувала моя прабаба), бути охрещеним і знати основні церковні свята – це наслідок неймовірних суперечностей  мого дитинства.

Так само, я геть не знав до певного віку, що в Харкові в основному говорять інакшою мовою аніж у Вільшані, моя харківська рідня тітка з дядьком удома та із сусідами вперто вживали суржика, але варто було їм підти до сусіднього гастроному, як вони переходили в розмові з продавчинею на погану російську…власне, як і я у свідомому віці. Свою національну свідомість я виявив доволі рано, часопис «Піонерія», що дбайливо передплачувала моя матуся, став надходити російською мовою (твори Нестайка російською я читати геть не міг), що мене дуже обурило і я мамин улюбленець щиро їй на те пожалівся і моя матуся про те зазначила поштарці і та так мило відповіла: «Чудний якийсь, усі діти хочуть "по-руському"». Я ходив до українськомовного дитсадка і українськомовної школи моя ідентичність була визначеною заздалегідь, «обраний не може обирати». Одним із найбільших розчарувань було те, що вступивши до університету, я чітко зрозумів, що з таким релігійним та мовним багажем – ти залишаєшся у абсолютній меншості і Тебе виправдовує лише західноукраїнське прізвище за татом, хоча на Волині я був лише раз кілька днів, щиро вважаючи околиці Шепетівки, звідки походив тато, «Поділлям».

Дитинство в пізньому Радянському союзі було гарним. І усе гаразд, доки Ти не досягаєш віку, коли за столом чи поза ним не починають говорити про минуле, про рідню, голод, війну. Я не знав, на відміну від майже усіх моїх ровесників ані дідуся, ані бабусі. Моя волинська баба померла, коли мені був один рік, волинський дід загинув у 1944 р. у червоній армії, не так далеко від свого села, радянська влада мобілізувала багатодітного селянина одразу по поверненні і, як багатьох інших, ненавченого одразу кинула в бій. Моя вільшанська бабуся померла в 1943 р.,  а мій дід після трудових таборів (бо був у німецькому полоні, звідки утік до «своїх», тікав через Вільшану) покинув дітей і виїхав до міста. То окремі історії. Моя мама з братом та сестрою мали виховуватися батьками мого нерадивого дідуся. Однак мій прадід Дмитро помер під час голоду 1947 р. (я геть не знаю місця, де його закопано у братській могилі, мені було показане ту могилу раз і я геть забув уже ту пляму у хитросплетенні Покровського цвинтаря). Певний час мама і мій дядько виховувалися в інтернаті, доки не повернулися до баби. Заковика родоводу і втрата найстаршої гілки не шкодить дитинству. Радянська система виховання пропонувала дитсадок, починаючи з яслів, а далі школу…потужна система соціалізації.

Ще я тривалий час геть не знав, хто така Роза Люксембург. Прізвище її геть було важко вимовити дитиною та потім геть звичаєш. Маленький провулок з п’яти хат поблизу ярка (Ярок за переказами було надано моєму пращурові Михайлові Калашнику, що відслужив у царській армії двадцять п’ять год і замість відрізу землі попрохав ярок у найстарішій частині Вільшани) назвався іменем німецької комуністки і це сприймалося як необхідна данність.  Жодного негативу і жодних докорів, частка німецького соціалістичного руху в східноукраїнському селищі міського типу. Інакший провулок на Гончарівці і теж біля ярка називався і називається Карла Лібкнехта. І там , і там  по провулкам я з’їжав узимку на санчатах, і з’їхати по Карла Лібкнехта було через стрімкість – геройством. Зараз, виходячи на поріг і поглядаючи на вільшанський ярок в засніжену пору, я зітхаю: де діти на санчатах і лижах…усі за планшетами і телевізором і, де Роза Люксембург?

Ім’я комуністки, закатованої противниками, потрапило у список перейменувань,  визначених центральним виконавчим органом Інститутом національної пам’яті. Місцева ветеранська організація запропонувала назвати назвати провулок – провулком Дружби і певно, якби не мій диплом історика і прагнення місцевої влади до консультацій у швидкому виконанні Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», який був прийнятий Верховною Радою України 9 квітня 2015 року, то справа була б вирішеною. Прекрасна світла назва Дружби…, і я взявся відшукувати замінник прийнятний для місцевих органів влади та нечисленних мешканців. Моя постмодерна молодість, переважно проведена поза провулком Рози Люксембург, брала гору і я, згідно з методичними розробками Інституту національної пам’яті, вирішував як краще назвати рідний провулок: «Святої Божої Матері» чи імені героя «українських національних казок» Івасика Телесика. Після консультацій з лівими друзями мене вабило перейменувати провулок Рози Люксембург в провулок українського письменника, чекіста і палія церковних книжок Миколи Хвильового, останніми словами, якого у посмертній записці були: «Хай живе комунізм!»….Урешті, я зупинився на шкільній і нейтральній Лесі Українці, поза методичками, але з літературних канонів. Фемінітив слід міняти на фемінітив, і загалом додати жінку в історію та топоніміку!

Прощатися із дитинством, коли вже немає батьків, найбільших свідків твоїх поразок і перемог слід, хоч це і важко. Бути вершителем долі у пропозиції нових назв, на мою думку, не робота історика, якщо він поважає свій фах. Безвихідь назв провулку, де знаходиться батьківська хата – хороший привід для риторики. Гра, фарс, лицемірство – це швидше покликання вправних політиків. Збагнути те минуле у своїй суперечливості значно важче аніж запам’ятати відсутню у шкільних підручниках Розу Люксембург чи завжди присутню Лесю Українку.

А ще на початку городу стояла розщеплена снарядом від часу війни груша (її спиляв тато в середині вісьмидесятих). Но товстій гілці мій старший приятель зробив гойдалку, на якій я гойдався спекотними літніми днями…тоді, коли все так безтурботно добре. Гойдалка - лише метафора, якою завершують твори.