(з приводу рецензії К. Климової¹ на книжку І. Матяш²)

Підготовка кваліфікованих фахівців за спеціальністю «архівознавство», як і кожної галузі знань і практичної діяльності потребує відповідного, в тому числі й методичного забезпечення. Поява на межі ХХ – ХХІ ст. серії архівознавчих видань для вищої школи (підручник, хрестоматія та нариси з історії архівної справи) знаменувала створення дидактичного каркасу підготовки вітчизняних архівістів. Не вдаючись до детального огляду достоїнств та прорахунків проекту, зазначу, що вони на українському освітньому просторі зробили доступними для широкого зацікавленого загалу рідкісні і малотиражні тексти, узагальнили і представили рівень уявлень вітчизняних фахівців щодо предмету, завдань, структури, теорії та історії архівної науки, організації системи архівів і технологій архівної праці. Проте, серед невирішених завдань репрезентації архівознавства залишилися проблеми теорії та методології наукової дисципліни, історії архівної думки та осягнення міжнародного архівознавчого контексту. Саме на їх висвітлення і націлена книжка І.Б. Матяш, яку 2012 р. випустив Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». Видання було прихильно зустрінуто архівною громадськістю і, починаючи з презентації 17 травня 2012 р., відправилося у самостійне, незалежне від авторської волі життя, очікуючи зустрічей з читачами, їх уявленнями, професійними запитами, морально-етичними настановами, художніми смаками.

Але, ще не встигли викладачі і студенти з початком навчального року взяти до рук нову книжку, як вже у вересневому числі «Архівів України» з’явилася надто специфічна рецензія колишньої колеги і підлеглої І. Матяш по УНДІАСД К. Климової, до речі, одного з учасників (разом з І. Матяш) проекту створення згаданої серії підручників.

Ознайомлення з текстом К. Климової здатне заінтригувати, бо рецензент з перших же рядків демонструє безкомпромісність своїх підходів, націленість на прискіпливу і непримиренну критику, повне несприйняття авторських позицій, змістовного наповнення, способів і стилю викладу. Все це не може не привернути увагу тим більше, що з рецензійним жанром на українських гуманітарних просторах далеко не все гаразд через його майже повну неспроможність виконувати експертні та прогностичні завдання, через острах фахівців порушувати власний і чужий спокій і комфорт, потрапити в конфліктну ситуацію, небажання висловлювати і відстоювати власну позицію. Але зовсім не завжди жорсткість у підходах до рецензованого тексту тотожна принциповості, самовпевненість сміливості, а суперкритичність науковості.

Сказати, що рецензія К. Климової жорстка – нічого не сказати, бо справа не в жорсткості. Рецензія вбивча (й не лише для книжки І. Матяш, але й для самого рецензента) через прокурорський тон, безапеляційні судження, неадекватну впевненість і віру у володіння сакральним знанням, яке недоступне іншим, через численні пересмикування і підміни понять, логіки викладу автора, приписування йому того, що хоче почути рецензент. Нарешті через ту вихідну позицію, яка декларується з першої ж сторінки: «Зазвичай кожна рецензія на наукову працю розпочинається з характеристики позитивних аспектів, окреслення особистого внеску [тут і далі всі підкреслення і курсиви, окрім оговорених спеціально, належать К. Климовій] Автора у дослідження теми. Ми свідомо залишаємо за рамками нашої рецензії ґлорифікаційні моменти і віддаємо їх на відкуп вправним рецензентам, які нерідко пишуть на замовлення лише схвальні відгуки».

Як правило, добросовісний рецензент намагається як у критичній, так і у «фанфарній» частині виходити із розуміння задуму автора. Для К. Климової ж, як бачимо, це завдання знято, причому знято і декларативно, і свідомо. Це маніфест: «Авторський задум нас не цікавить!» В такому випадку, як же бути з дослідницькою програмою, яку рецензент нав’язує автору навчального по-сібника, вимагаючи від нього представлення «власної системи поглядів, новаторських методологічних підходів до висвітлення теоретичних засад архівістики» (с.197)?

Що ж до замовлення, то замовними можуть бути не лише схвальні писання. Різниця лише в тому, що в першому випадку їх автор нагадує придворного підлабузника, а в іншому – кіллера. Яку роль добровільно взяла на себе К. Климова здогадатися не важко. Важко лише буде переконати читача у тому, що рецензована рецензія має якесь відношення до академічної дискусії, навіть не зважаючи на слушні зауваження, вірно підмічені помилки, змістовні спостереження.

Але спочатку придивимося до «зброї», з якою відважний рецензент нещадно нищить свого навіть не опонента, а, здається, особистого ворога.

Протягом всієї більш ніж двадцятисторінкової рецензії з наполегливою послідовністю відмовляючи авторові в найменшій самостійності аж до радісних відкриттів його плагіаторських схильностей, рецензент раптом приписує І.Матяш оригінальні відкриття з історії архівної думки Франції і Росії одночасно. З урахуванням того, що автор послідовно вказує на джерела своєї поінформованості, ми спостерігаємо унікальний феномен, коли у процесі пристрасного конструювання рецензованого тексту, К. Климова опинилася в ролі (гадаю, несвідомої і неочікуваної для неї самої) плагіатора текстів відомих архівознавців на користь обвинувачуваної І. Матяш, за що остання, навряд чи повинна бути їй вдячною.

Природа цього феномену проникливо сформульована самим рецензентом у вигляді назви одного з сюжетів свого тексту: «Передбачувані очікування». Той, хто знайомий з механізмами сприйняття мандрівниками інших країн, культур, народів, розуміє, що оптика спостереження нового нерідко фокусується на знаходженні знайомого, підтвердженні освоєного, впізнаванні вже прочитаного, очікуванні очікуваного. Одначе, в такому разі виникає цілком природне запитання: «Наскільки такі спостереження адекватні, та чи можна їм безумовно довіряти?».

Порівняймо:

Справді, можливо І. Матяш, варто було б чіткіше побудувати складне речення, особливо передбачаючи такого «доброзичливого» рецензента, певним чином налаштована оптика якого не змогла чи не захотіла зрозуміти авторського змісту, де імена корифеїв пов’язуються з діяльністю «щодо збирання, упорядкування і публікації  архівних документів», властивою й губернським ученим архівним комісіям. Рецензент же вирішив, що текст краще переказати по-своєму, змінивши зміст і акценти так, щоб він працював на «генеральну лінію».

Рецензенту здається, що він переконливо доводить суперечливість позицій автора щодо пріоритетів у визначенні поняття «архів» (С. 201). І. Матяш в цьому питанні підтримала думку Т. Хорхордіної, що перша наукова дефініція належить В. Татіщеву (1740-х рр.), але, дещо пізніше, в розділі про розвиток архівної науки у Франції зазначила, що Б. Боніфацій століттям раніше дав дуже схоже визначення. Якось незручно нагадувати, що мова йшла про різні країни з різними темпами розвитку архівної думки, а тому пріоритети можуть мати не лише глобальний, але й національний та регіональний вимір, що цілком зрозуміло з контексту, з якого рецензент старанно вилучає фрагменти авторського тексту.

Одним з, треба погодитися, ефектних і ефективних прийомів критики, стало нав’язування книжці невластивих їй видових особливостей. Точніше, небажання рецензента зрозуміти специфіку видання, яке автор виконала у вигляді навчального посібника для студентів вузів (що й зазначено на титульному аркуші поряд із грифом МОН молодь спорту), але поряд з тим поставила перед своєю працею низку цілком дослідницьких завдань, притаманних монографічному твору. Саме тому книжка не вписується в прокрустове ложе стереотипних уявлень про те як треба писати (виходить щось трохи більше ніж посібник, але дещо недомонографія), не відповідає, як на тому наполягає рецензент, і «канонічним вимогам до такого специфічного виду видань як навчальні посібники» (С. 198).

Я, щиро заздрю К. Климовій, яка не має сумніву, бо оволоділа, опанувала, засвоїла і, треба думати, невдовзі реалізує це сакральне знання в чомусь, що, безумовно, перевершить всі зусилля І. Матяш. У впевнених людей немає сумніву з приводу своєї поведінки і способу життя, у впевнених науковців – в правильності мислення й писання. Заздрю щиро і по-білому, але наслідувати не прагну і нікому не раджу… Проте, наважуся нагадати, що ми живемо у часи дисциплінарної кризи образів традиційних, що оформилися наприкінці XIX – на початку ХХ ст., галузей знання, що між-, інтер-, трансдисциплінарність стають нормою і наукового мислення, і стилю писання. А тому, вимога до автора притримуватися «канонів» і не виходити за їх межі звучить, щонайменше як суворий оклик ігумені, схвильованої життєвими проявами серед своїх підлеглих. До речі, про які «канони» може йтися, коли український освітній простір намагається орієнтуватися на світові освітні стандарти, на стандарти Болонського процесу, де серед пріоритетів – авторський, творчий підручник, в якому дослідницька компонента повинна займати помітне місце?

Порушення канонів, «усталених традицій» (с. 210), «некодифікованих пра-вил» (с. 209), які інкримінуються тексту І. Матяш, спираються ще на одну підміну, яка проводиться через усю рецензію. На самому початку К. Климова (С. 197), зазначила суперечливість видової визначеності книжки. З цим, певною мірою, можна було б і погодитися, але не лише як з інвективами на адресу автора, який, обираючи стратегію, виконав текст на межі видової належності, що, зрозуміло, й визначило не лише розширення можливостей, але й певні обмеження й ризики.

А тому до розгляду книжки рецензенту варто було б обирати оптику, прилаштовану для аналізу видань як дослідницького, так і дидактичного характеру, не говорячи вже про складність розбору тексту, де видова приналежність синтетична.

К. Климова ж послідовно, протягом всієї рецензії вибудовує шерег вимог, претензій до рецензованої книжки, виходячи виключно з її монографічної, академічної природи. Саме тому, вона, як переконує нас рецензент, повинна вирішувати суто дослідницькі завдання. Це дуже яскраво простежується у видовому номінуванні посібника-монографії. К. Климова в своєму тексті немовби гіпнотизує читача, 16 разів називаючи текст «монографією» (с. 197, 198 (3), 201, 204 (2), 205 (2), 206, 208, 209 (2), 210, 211, 217), тричі – «академічним виданням» (с. 203 (2), 206), двічі – «дослідницьким текстом» (с. 209). Лише двічі, на першій і останній сторінках рецензії книжка названа так, як її замислив сам автор – посібник, розрахований насамперед для студентів вузів. Мета такої, якщо не підміни, то штучно вибудуваної оптики рецензента очевидна.

Підсумовуючи сказане, рецензент робить не висновок, а виносить вирок, який сам і виконує. Апеляції не приймаються. Задля впевненості звучить контрольний постріл: «дане видання є «найнепотрібніший» посібник для студентів вищих навчальних закладів» (с. 219).

Категорично не погоджуюся з рецензентом, насамперед тому, що українсь-ке архівознавство, стаючи на ноги і потроху набираючи сили, не може собі дозволити громадянської війни, яку розпочала редколегія «Архівів України». Крупних, серйозних, оригінальних праць, орієнтованих на продукування теоретико-методологічного архівного знання – обмаль. Однією з причин цього є герметичність вітчизняної архівної думки, а одним з виходів – засвоєння світового досвіду, вивчення історії, в тому числі теорії і методології архівознавства, нарощування теоретичних м’язів кадрового потенціалу. Продуктивним і перспективним для вирішення цих завдань представляється історіографічний підхід, який став основним інструментом для написання книжки І. Матяш, коли формування архівної думки і становлення архі-вознавства як галузі знань, в таких значних масштабах ефективно можна було представити тільки через архівістичну історіографію другого рівня. Більше того, вважаю такий підхід не лише ефективним дослідницьким, але й дидактичним прийомом, коли студенти не стільки одержують готові для ви-користання положення, принципи, методи та прийоми архівознавства, скільки набувають можливість спостерігати архівну думку у динаміці, занурюватися в процес її вироблення, включатися у наукові суперечки щодо неї. Мабуть в цій площині й знаходиться відповідь і на питання щодо виду видання: воно на перехресті дидактичного та монографічного характеру. Про це автору варто було б заявити відверто і голосно. Така книжка передбачає наявність достатньо підготовленої аудиторії, яка, щонайменше розуміє завдання історіографії архівознавства не лише як складання переліків відповідних праць, не лише як аналіз творів, присвячених вивченню архівознавства, але й як важливий інструмент репрезентації та вивчення самої дисципліни.

Такий історіографічний підхід, який, до речі, чітко задекларований автором (С. 13), викликав у рецензента зливу звинувачень у монтуванні книжки із різних текстів, у плагіаті, у компілятивності, у відсутності власної думки. Безумовно, не викликає сумніву, що «усталеною традицією, якою дотримуються дослідники, є подача в тексті і примітках лише тих праць, які особисто опрацьовані автором» (с. 210). Але, розширю професійні горизонти рецензента, історіографічний метод дозволяє вирішувати завдання не лише у звичний спосіб.

Особливо продуктивними і перспективними історіографічні підходи можуть бути в дидактичних працях та великих дослідницьких проектах, де осягнути проблематику вдається лише історіографічним методом. На мій погляд, книжка І. Матяш значно виграє у порівнянні із підручником з архівознавства 2002 р., (одним з його авторів була й К. Климова), де знання надавалися студентам у готовому вигляді, без історіографічної проробки. Тут же бачимо намагання автора представити процес у динаміці пошуку вирішення нагальних проблем, становлення і розвитку архівної думки, наукових дискусі-ях.

Історіографія другого рівня, генерує таку пізнавальну ситуацію, коли розгляд, представлення, дослідження об’єкта відбуваються під кутом зору історії його вивчення, що, з одного боку, створює можливість відсутності безпосереднього вивчення об’єкта, а з іншого, дозволяє уявити як, в нашому випадку, історію архівної думки, так і історію її вивчення. Таке складне завдання, не обтяжені історіографічною культурою письменники, нерідко сприймають за компілятивністю, підтримуючи таким чином стереотипи щодо дивної простоти проблемної історіографії. До речі, ці уявлення знаходять свою реалізацію у бурхливому зростанні дисертацій з проблемної історіографії, яка багатьом здається комфортним порятунком від копіткої архівної роботи та від прискіпливих, які вимагають високої професійної підготовки, студій з історії, теорії, методології галузей наукового знання.  

Значно простіше все це оголосити компіляцією, не замилюючись над призначенням такого підходу. Причому, намагаючись бути максимально жорсткою у формулюваннях, К. Климова втрачає елементарне відчуття, не такту навіть (про це й не йдеться), а простої міри адекватності власних оцінок. Підсумовуючи розгляд другого розділу книжки, присвяченого зародженню європейської архівної думки та її розвитку в п’яти обраних автором національних архівознавчих регіонах, рецензент зазначає: «Історико-компаративний підхід у вивченні зарубіжного та вітчизняного архівознавства підмінений коротким реферуванням праць архівістів та висвітленням подій архівного життя… окремо взятої країни (сс. 189 – 384)» (С. 199). Придивіться уважніше до вказаних сторінок. Навіть якщо це й реферування, то назвати його «коротким», коли розмова про 200 сторінок тексту, можна тільки при наявності дуже великої фантазії.

Емоційний вплив на читача (цікаво для якої цільової аудиторії створювався текст рецензії), який шукає підтверджень численних обіцянок викривання плагіату, повинні відігравати парні таблички, в яких зазвичай наводяться випадки повної тотожності текстів різних авторів (С. 212 –217). Але, елементарна перевірка змісту цих табличок засвідчує, що ситуація плагіату створюється рецензентом цілком штучно. По-перше, І. Матяш посилається на використані праці, але рецензент приховує цей факт, створюючи враження суцільної глухоти запозичень. По-друге, у випадку використання робіт О. Кальсіної, для представлення розвитку французького архівознавства зауважу, що автор заздалегідь, іще у передмові говорила про це (с.8 – 9). По-третє, навряд чи можна вважати плагіатом використання нами кириличних літер, або банальної, засвоєної інформації, яка втрачає авторство у перенасиченому науковому інформаційному просторі. Тому не можна без іронії сприймати звинувачення в плагіаті на тій підставі, що фраза: «Коронну метрику було вивезено до Росії, у ХХ ст. повернуто до Польщі» майже повністю співпадає з відповідним фрагментом з «Української архівної енциклопедії» (С. 217). Таку відповідь К. Климова могла б почути навіть від своїх студентів-заочників, які складають іспит з історії архівної справи.

Поява книжки І. Матяш, безумовно, вже стала подією в науковому житті. Подією не безспірною, дискусійною, сміливою, трохи поспішно зробленою, бо з низкою зауважень рецензента важко не погодитись, але першою крупною вітчизняною роботою такого масштабу на такому незасвоєному просторі.

Книжка І. Матяш розпочала жити і як підручник, вводячи в світ архівної науки студентів, розширюючи ерудицію та уявлення викладачів. Звичайно, такій книзі потрібен свій рецензент, але зацікавлений не в знищенні опонента, а у зміцненні і розвитку вітчизняного архівознавства.

За наявністю представленого і систематизованого матеріалу з проблем теорії і методології архівознавства, розвитку світової архівної думки та висвітленні ролі міжнародних архівних установ у розвитку цієї сфери життя і наукової галузі ця праця не має рівних на архівознавчих полях України. Книжка дуже корисна за своїм інформаційним бібліографічним потенціалом, бо переважна більшість профільної літератури малотиражна і стає бібліографічної рідкістю майже відразу по виході. Нема чого говорити й про те, що ознайомлення з іншомовною літературою буде корисним і з дидактичних, і з науково-еврістичних міркувань.

Саме тому, що книжка І. Матяш має претензію стати і стає важливим архівознавчим та історіографічним фактом, вона привертає до себе особливу увагу і, звичайно, потребує і глибокої концептуальної дискусії, і суворої критики, і альтернативних наукових пропозицій, і уважного редакторського ока.  

Але, на жаль, рецензія К. Климової з її критичним запалом, порушуючи важливі питань (від коректності інтерпретацій текстів до проблем українського перекладу архівознавчих праць зарубіжних фахівців), на мій погляд, знаходиться поза межами академічного дискурсу, насамперед, через неготовність її автора (професійну чи особистісну) враховувати морально-етичну складову професійної діяльності, в тому числі, а можливо й особливо, експертно-рецензійної.

25.11.2012

Журба Олег Іванович - доктор історичних наук, проф., завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара.

1. Климова К.І. Архівна наука в Україні: «період випробувань» // Архіви України. – 2012. – № 5. – С. 197 – 221. (http://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_5_2012/20.pdf)
2. Матяш І.Б. Архівознавство: методологічні засади та історія розвитку. – К.: Видав. Дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 515 с.