Larry Wolff, The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Stanford University Press 2010

Ларі Вулф написав книжку інтелектуальної історії про те, як відбувалася еволюція концепту «Галичина» (латиною Galicia, німецькою Galizien, польською Galicja, на ідиш Galitsye) — від часу створення цього королівства, що відбулося під час першого поділу Речі Посполитої 1772 року, до моменту розпаду Габсбурзької імперії 1918 року. Автор показав, наскільки випадковою та штучною була назва цієї частини імперії та її кордони. Назву — Королівство Галичини та Лодомерії — Габсбурги взяли від їхніх попередників, угорських королів, котрі претендували на середньовічні руські (українські) Галицьке та Волинське князівства (на Волині було місто Володимир, звідси Лодомерія), — таким чином Габсбурги намагалися легалізувати своє правління. Втім, Волинь Габсбургам ніколи не належала, натомість їм належали всі Малопольські землі, зокрема після 1846 року місто Краків. Аж до 1849 року до краю належала також Буковина, яка колись була частиною Молдавського князівства і ніколи не входила до складу Польського королівства.

Вулф веде свою оповідь про те, як австрійські бюрократи, польські політики, єврейські інтелектуали, українські національні діячі та багато інших людей наповнювали життям це штучне творення. Історію зосереджено навколо двох міст: столиці королівства − Лемберґа (Львова, Львува, Леополіса), міста левів, що довго було головним у колишньому руському воєводстві й носило ім'я середньовічного руського князя Лева, та Кракова, старовинної польської столиці, міста найстарішого університету в Польщі та Вавеля, некрополя польських королів і національних героїв. Хоча Вулф не обходить увагою й інші міста Галичини, зокрема Перемишль, де на початку дев'ятнадцятого століття відбулося українсько-руське культурне відродження, або Броди, центр єврейського руху Гаскала, оповідь про два великих міста формує основу його історії. Це мимоволі обмежує автора, змушуючи менше уваги приділяти сільським теренам Галичини з її хасидськими штетлами, греко-католицькими руськими плебаніями та маєтками польської знаті. Сільська Галичина постає у книжці в образі доволі загрозливому й незрозумілому, що спирається на згадки про селянські жорстокі напади на польські маєтки 1846 року — ці історії впливають на всі дискусії навколо життя в Галичині другої половини ХІХ століття.

Вулф веде оповідь за хронологічним принципом, починаючи з міркувань нових володарів краю, Габсбургів та їхніх бюрократів, продовжуючи історією про краківську газету «Czas» — сприйняття видання, лояльного до влади краю, в консервативних польських колах, і закінчує розповідь описом мішанини з людей різних національностей та соціальних прошарків, сповнених мрій про власнi інтереси в імперії, що доживала свого віку, і готових боротися з іншими за місце під сонцем.

Перед нами книжка, в якій автор продемонстрував такий новаторський підхід, таке широке залучення джерел, такий талант у вивченні культури та духу часу більш ніж півторасотлітньої історії ідеї Галичини та її життя, що ми можемо тільки захоплюватися й отримувати інтелектуальну насолоду. Спеціалістам з історії ідей та соціальної історії, а також тим, хто вивчає національні рухи, буде корисно ознайомитися зі свіжою інтерпретацією ідентичності Леопольда фон Захер Мазоха як відбитку галицьких особливостей життя, зокрема автор вивчав його руську ідентичність, всотану з молоком годувальниці та почерпнуту з фольклору. Історики, які вивчають Габсбурзьку монархію, знайдуть у цій праці блискучі вказівки на вплив відсталого (як зазвичай вважають) краю на інтелектуальні здобутки своїх єврейських еміґрантів та їхніх нащадків у Відні, зокрема, проблеми Зигмунда Фройда з трактуванням свого галицького походження. Припускаю, що й літературознавцям буде цікаво прочитати, як Вулф оцінює твори Станіслава Виспянського та Йозефа Рота, або як він описує ставлення до Галичини Тадеуша Боя Желенського. Справді, розмова про двох останніх авторів приводить нас до теми Galicie après Galicie, що її так вдало розвиває Вулф, говорячи про велике Галицьке земляцтво в Північній Америці, яке є сполучною ланкою з розмаїтим єврейським галицьким світом, знищеним під час Голокосту. Цей самий мотив можна побачити й у згадках про схожість у сучасній політичній культурі, яка об'єднує польські та українські землі, що колись належали до австрійської Галичини, незважаючи на перерозподіли населення та залізну завісу, яка від середини 1940-х до кінця 1980-х років de facto розділяла ці території.

Прозорість кордонів Габсбурзької імперії та існування різних національностей за межами галицьких земель — ось основні теми цієї праці та її найцінніший здобуток. Нелегко було створити галицьку ідентичність без спільної мови, культури та релігії. Вулф показав, як часто модерні національні культури, які тоді формувалися, виходили поза межі державних кордонів, і як мігранти до Галичини, зокрема численні габсбурзькі бюрократи різного походження, або польський письменник Станіслав Пшибишевський, чи український історик Михайло Грушевський змінювали Галицькі реалії. Конфлікти між усіма цими рухами та сумнівне існування королівства найбільш виразно проілюстровано за допомогою історії політичного вбивства графа Адольфа Потоцького, здійсненого українським студентом Мирославом Січинським 1908 року. На думку Вулфа, ця подія стала останньою крапкою в історії старої Галичини. Та свій підхід автор не розвинув повною мірою, не давши, зокрема, відповіді, чому Січинський став героєм для багатьох русинів-українців.

Зображення Січинського видає одне слабке місце книжки. У ній не процитовано жодної україномовної літератури, натомість посилань на польські та німецькі видання — безліч.  Я думаю, що цей брак може пояснити, чому Вулф не оцінив значення українського терміну Галичина, який походить від створеного в Австрії концепту Galicia, але який зрештою став перекрученим. Після 1772 року (і точно до початку 1830-х) український термін Галичина почав позначати всю австрійську провінцію Галіцію. Пізніше в ХІХ столітті термін також став позначати назву Східної Галичини, переважно руську її частину, яка була до 1772 року руське воєвідство, і яка до середини XIV століття була руське князівство із центром у Галичі. Тож до кінця ХІХ століття Галичина в українському написанні означала вже специфічно українські землі, австрійського краю, які, українські історики уважали, мали власну історію з Х до ХІХ століття. Тому цей термін мав інакші конотації, ніж його польський, німецький чи єврейський варіант, він служив опорою для українських прагнень до володіння Східною Галичиною. Якби Вулф детальніше ознайомився з україномовними джерелами, він би, можливо, не розділяв так різко русинів Галичини та русинів-українців із Російської імперії, напевно, в його праці знайшлося б місце для таких об'єднувальних фігур з Великої України та європейської еміграції, як Михайло Драгоманов, який здалеко підготував ґрунт у Галичині до приїзду Грушевського.

Незважаючи на ці невеликі зауваження та пропозиції, я в захваті від ерудиції та ґрунтовності Вулфа. Він піддав пробам багато які міфи та усталені уявлення про історію Галичини. Завдяки його праці відкриваються нові перспективи для тих, хто хоче вивчати різнонаціональне населення Галичини, не останньою чергою завдяки тому, що дослідник зіставив і переступив рамки загальноприйнятих національних наративів із їхніми загальними місцями. В українській історіографії та суспільній свідомості Галичина — це місце статечності, урівноваженості та порядку. Та це бачення Галичини геть не схоже на ту картину, що її запропонував Вулф. Його праця, без сумніву, стане приводом для обговорення в колах молодшого покоління істориків Габсбурзької монархії. А для всіх фахівців із інтелектуальної історії книжка Вулфа — це справжня захоплива знахідка.

Опубліковано англійською мовою у Slavonic and East European Review 90, no. 3 (July 2012): 543-545.

Переклала українською Антоніна ЯЩУК