Ідеї, знання, гостинність, мистецтво, подорожі – це речі, що за своєю природою мають бути міжнародними. Але дозвольте товарам бути власного виробництва у тих випадках, де це можливо; а також, дозвольте фінансам бути переважно національними.
Джон Mейнард Кейнс (1933)
Справжня емансіпація українського народа є неможливою без революції або серії революцій на Заході, котрі зрештою мають призвести до створення Радянських сполучених штатів Європи. Незалежна Україна може приєднатися та безсумнівно приєднається до цієї федерації як рівний член. Пролетарська революція у Європі, своєю чергою, не лишила б каменя на камені від огидної структури сталінського [а тепер Путінського – C.B.] бонапартизма.
Лев Троцький (1939)
Більшість українців, росіян та російськомовних громадян, за винятком Криму, розглядають ЄC як єдину альтернативу неосовєтській русофільській олігархічній системі, в якій вони нині живуть. Вони бажають членства в ЄC, оскільки сприймають Польщу як привабливий взірець для наслідування. Опитування, проведені на початку 2014 року, продемонстрували, що у випадку президентських виборів лише 15% мешканців України проголосували б за нeoрадянських русофільських кандидатів, та 12% прагнуть повної інтеграції з Росією. У найбільш колонізованих та русифікованих областях, де більшість дивляться та слухають російські ЗМІ, цей показник сягає у Луганську та Одесі 24%, у Донецьку – 33 %, а у Криму політичний союз з Росією підтримав б 41 %1. Проєвропейські журналісти та політики представляють вибір ЄC як абсолютне добро, причому ця думка поділяється майже всіма науковцями-фахівцями з Росії та Східної Європи. Для них вибір на користь ЄC є самоочевидним.
Частина українського 1%, культурно русофільських і російськомовних олігархів, що перебувають при владі, також прагне членства в ЄC. Як правителі та власники незалежної країни, деякі з них почали розвивати певний територіальний «національний інтерес». Подібно до своїх іспаномовних, але місцевих за народженням відповідників в Латинській Америці ХІХ століття, ці «украинцы» після 1991 року почали еволюціонувати у «креольську» еліту, зацікавлену в управлінні незалежною національною державою, незалежною від імперської метрополії. Такі олігархи вже мешкають у ЄC та належать до світової неоліберальної капіталістичної корпоративної еліти. Вони тримають там власні гроші, жінок та дітей, а також виступають з російськомовними промовами про Україну. Цей «національний капіталістичний клас», що народжується, бачить членство у ЄC як шлях, який має забезпечити його місцеву політичну впливовість та захистити вкрадене багатство. Деякі з них дають копійки зі своїх вкрадених капіталів українській діаспорі, сподіваючись у такий спосіб пом’якшити засудження уряду, який вони фінансують, з цього середовища. У новому уряді, котрий прагне членства в ЄC, ця проєвропейська фракція українського національного капіталістичного класу (порошенки та коломойські) тепер замінила його проросійську (“компрадорську” за своєю сутністю) фракцію (клюєви, курченки та медведчуки).
Більшість європейських демократичних та антисталіністських лівих, як і деякі ліберали, що засуджують американський нeoліберальний корпоративний наступ на європейський повоєнний соціально-демократичний лад, не можуть зрозуміти українського потягу до ЄC. Вони акцентують увагу на Греції чи Португалії, або на Occupy Movement. Вони вважають, що продаж державного майна багатіям, які згодом продають його назад громадянам з зиском для себе, є несумісним з демократією, адже державна власність окремих фірм та суспільних послуг є важливими гарантіями будь-якого справедливого суспільного устрою. Тому вони обстоюють думку, що прийняття неоліберальної моделі не обов’язково призводить до високих економічних стандартів. Наприклад, вони посилаються на приклад країн Азії, Африки та Латинської Америки, які перераховують більше до банків США та ЄC у вигляді сплати відсотків за кредитами, ніж отримують в якості «допомоги для розвитку». Корпоративний неоліберальний капіталізм породжує величезні конгломерати агробізнесу, як-от Монсанто та Карґіл, які нищать демократію, сільське господарство, витісняють сімейне фермерство та спричиняють міграцію до міських нетрів, де скупчуються великі маси некваліфікованої робітничої бідноти.2
Принаймні імпліцитно, якщо не відкрито, багато, якщо не більшість, лівих вважають путінський російський варіант бандитського капіталізму кращим за американський неоліберальний капіталізм та толерують його неоімперіалістичну політику, спрямовану на забезпечення російської гегемонії чи навіть повного паннування над Україною.
Прибічники таких поглядів чомусь вважають, що хижа і руйнівна жадібність великих банкірів та корпоративних власників/менеджерів у Росії є прийнятнішою, ніж хижа та руйнівна жадібність їхніх європейських та американських колег. Зауважимо, що перші мають такий ступінь незалежності від урядового контролю, котрому останні можуть лише позаздрити. Більше того, такі ліві не вбачають жодної подібності між Путіним і його євразійцями та Джорджем Бушем і його неоконсерваторами. Вони засуджують Вулфовіца, Чейні, та Рамсфельда, але не Дугіна, Глазьєва чи Суркова. Відповідно, у жодній європейській столиці не було масових ліво-ліберальних маніфестацій проти путінського імперіалізму. Світові радикальні ліві на кшталт Ноама Чомскі не засуджують Путіна за перетворення Росію на авторитарну країну, ані не називають імперіалізмом його експансію на заході та півдні.
Марксистські пуристи теоретизують щодо можливості економічної автаркії, себто розвитку країн ізольованих від капіталістичної світової економіки через соціалістичну революцію, поняття, що тільки ізолює їх самих, як Леніна у Цюріху, позбавляючи будь-якого політичного впливу у реальному світі. Вони звертаються до боротьби цього типу у Венесуелі, Болівії та Колумбії, ігноруючи той факт, що географічне положення України унеможливлює вибір автаркії, котра є для українців неприйнятною розкішшю. Вже не говорячи про те, що серед населення немає критичної маси, яка б підтримала радикальну соціалістичну альтернативу. Отож Україна може тільки вибирати, з якою зі світових потуг з’єднатися: включатися до світового ринку за посередництва ЄС чи Євразійського союзу.
Занадто багато лівих і лібералів ототожнюють найрадикальніші праві елементи у сучасному українському національно-визвольному русі з цілим рухом, і, таким чином, свідомо чи несвідомо повторюють старі російські комуністичні пропагандистські гасла. Їхнє незнання української історії спонукало декого з них засудити російський імперіалізм, але водночас підтримувати політично русофільську КПУ, головного агента російського імперіалізму в Україні. У країні, де 70-80% медіа є російськомовними, вони закликають до захисту «російськомовної меншини»3. Вони ігнорують роль українського націоналізму як антиімперіалістичного дискурсу у сучасному світі. Голосно засуджуючи український «фашизм», що його більшість не відрізняє від нацизму, вони воліють не згадувати про потужний путінський нeoімперіалізм, українське національне питання та російських колоніальних «тітушек», які схожі на французьку OAС часів алжирських визвольних змаганью.4 Вони не питають чому путінський Кремль засуджує те, що він називає «украинским фашизмом», але водночас розвиває стосунки з різними екстремістами з ЄС, які насправді є фашистами.5 Наприклад, я не знаю жодного англомовного сайту, який би відкрито засудив екстремістську фашистську організацію «Российское национальное единство» - групу, що очолювала російську анексію Криму. Її символ величезна червона та біла свастика, а її члени говорять про чистоту арійської раси.6 Такі ліві не виказують занепокоєння тим, що російський віце-прем’єр Дмітрій Рогозін є колишнім членом російської організації, що зараз заборонена як фашистська. Дуже мало лівих, які критикують Путіна, звертають увагу на той величезний політичний та економічний тиск, який його режим застосовує щодо України, провокує радикалізацію українського ліберального націоналізму. Декого з цих фактично прокремлівських лівих не випадає вважати вартими довіри, оскільки вони не заявляють відкрито, що фінансуються Москвою.7
Всі ліві реалістично деталізують майбутні проблеми, що постають після асоціації з ЄС. Українські ліві додають, що не вважають євромайдан революцією, тому що його соціально-економічні вимоги були замінені неоліберальною капіталістичною програмою нового уряду8. На їхню думку, те, що цей уряд є антиімперіалістичним і репрезентує національну буржуазну революцію, якої в Україні ніколи не було, не є достатньою підставою, щоб вважати його прогресивним або революційним. Останній декларує потребу «непопулярних рішень» щодо цін та тарифів, а також повну готовність виконати всі умови МВФ. Цей уряд також призначив олігархів губернаторами у низці областей. Як зазначають ліві, це ймовірно породить розчарування, зубожіння, неприпустиме втручання приватних інтересів у сферу публічних обов’язків, а також деіндустріалізацію та пролетаризацію урядових службовців. Але українські ліві та їхні критично мислячі колеги, котрі не бачать істотних переваг у членстві в ЄC та засуджують російський імперіалізм, не пропонують жодної реальної алтернативи9.
Деякі ліві розуміють, що український національний рух не можна зводити до «фашизму», котрий у східноєвропейському вжитку зазвичай помилково розглядається як синонім нацизму. Це правда, що є не дуже розумні екстремісти, пов'язані з правою партією «Свобода», які відмовляли профспілкам у доступі до сцени Майдану та били їхніх активістів. Але їхній лідер засудив деяких зі своїх підлеглих за таку поведінку. Більше того, варто наголосити, що «Свобода» несхожа на інші праві партії ЄC. Вона засуджує російський імперіалізм, підтримує ЄC, і їй було відмовлено у членстві у Альянсі європейських національних рухів (Alliance of European National Movements). Малоймовірно, що вступ України до ЄC буде вигідним для європейських правих. «Свобода» більш радикальна партія ніж французький «Національний Фронт» або австрійська партія «Свободи», проте не є такою екстремістською, як угорський «Джоббік», Націонал-демократична партія Німеччини, грецький «Золотистий світанок», італійське «Полум’я триколора» чи Британська національна партія. Попри те, що окремі члени «Свободи» є у перехідному уряді, складно уявити, що цей уряд буде будувати нацистську державу. Відтак позначення цих фактичних лібералів-консерваторів як «радикальних націоналістів» чи «екстремістів» є абсурдним. Водночас, праве крило «Правого сектору» має справді неонацистських членів - «Білий Молот» та «Соціал- національну асамблею». Але головна група позаду – це «Тризуб», i ці люди не є ані нeoнацистами, ані расистами чи антисемітами. Вони дотримуються консервативної ідеології.
Вочевидь, рух євромайдану та новий уряд у політичному сенсі є ліберально-консервативними та вибрали членство в ЄC з його нeoліберальним капіталізмом на противагу до путінського євразійського нeoліберального капіталізму. Однак, у світлі несприятливих соціально-економічних наслідків нeoліберального варіанту капіталізму у низці країн, де така політика вже впроваджена, чи український вибір інтеграції до ЄС є дійсно виправданим? Поза тим, що українці не росіяни, чому б вони мали віддавати перевагу ЄC?
Транснаціональні корпорації через їхні різноманітні «торговельні угоди» руйнують те, що марксисти називають «буржуазними» свободами у країнах, де вони були здобуті часто-густо силою зброї та крові. Маркс розглядав ці свободи, як великі досягнення революційних рухів XVIII-XIX століть: свобода преси, виборні парламенти, конституції, верховенство права та сильні профспілки. В Україні, де не було успішної буржуазної революції, цих свобод ніколи не було. Вони ніколи не функціонували у СРСР, а після 1991 року, незважаючи на їхню формальну присутність у конституції, правлячий 1% України та їхні наймані політики ігнорували верховенство права за кожної нагоди. Відновлення близьких зв’язків із путінською Росією тільки відновить і посилить цей кримінальний неофеодальний криптосовєтський лад, супроти якого українці рішуче і масово виступають від листопада 2013. Тому, навіть обмежені форми цих свобод, що сьогодні існують в країнах ЄC, залишаються маяком для людей, які мешкають у неофеодальній корумпованій пострадянській республіці.
Варто підкреслити, що пересічний українець, навіть якщо він знає про неоліберальне корпоративне руйнування повоєнного соціал-демократичного ладу у Греції, Ірландії чи Портуґалії, все ж позитивно сприймає нeoліберальний капіталістичний лад ЄС, оскільки приклад Польщі демонструє кращі умови життя, ніж пострадянський російський грабіжницький лад в Україні. Промовистим свідченням цього є євромайдан. Завдяки тому, що 75-80% прибутків російського уряду отримується від експорту газу та нафти, уряд може сплачувати зарплати службовцям, фінансувати суспільні послуги та пенсії. Таким чином, Росія випереджає Україну за Індексом людського розвитку (Human Development Index). Однак, Польща, котра немає експортних ресурсів, випереджає у цьому рейтингу Росію. Видається сумнівним, що росіяни, які не живуть у Москві чи Петербурзі, мають вищий рівень життя, ніж українці, які мешкають поза Києвом.10 Слід додати, що від 2000-го року українська міграція до Росії зменшується, в той час, як міграція на Захід суттєво зростає.11
Для українців членство в ЄС обіцяє кінець двох сторіч культурної русифікації i загрози того, що вони зникнуть як етнос або будуть зведені до рівня одного зі світових «тубільних народів». Порівняння еволюції за сто років української діаспори у Північній Америці з діаспорою у Росії не дає жодних аргументів на користь приєднання до путінського Євразійського союзу. Також складно уявити, що політичні русофіли, якщо такі залишаться у країні після вступу до ЄC, зможуть захищати своє старе радянське імперське право не вчити та не використовувати за будь-яких умов українську мову, або, використовувати російську, як адміністративну мову, замість української в Україні. Росіяни у Німеччині, Польщі або будь-якій іншій європейській країні не мають таких абсурдних претензій. Тамтешні росіяни не почуваються другорядними, оскільки не можуть спілкуватися російською з неросіянами. Тому, українська мова в ЄC не зникне як жива мова, як це сталося з білоруською мовою, яка де-факто вже зникла у Білорусі.
Попри те, що новий уряд, відображаючи волю більшості, проводить курс на євроінтеґрацію, все ж таки неосовєтські звички продовжують існувати, що не може не викликати занепокоєння. Найбагатша людина України, Ахметов, ніби підтримує уряд, проте, його статки і далі не введені до правової системи, а він сам поручився за колишнього губернатора харківської області Михайла Добкіна, який був звинувачений у сепаратизмі. Після кримських подій журналісти почали допитуватися про його ставлення до антиукраїнських «тітушек» на сході, а також про його спроби призначити своїх людей до ключових урядових фінансових комітетів. Не зважаючи на його власність та банківські рахунки в ЄС, він виявився політично проросійським.12 Водночас, деякі депутати Верховної ради, як і раніше голосують незаконно, як кнопкодави. Не має інформації про жодні зміни у податковому кодексі, які б перемістили більшу частину олігархічних багатств до державної скарбниці. Новий губернатор Донецької області Сергій Тарута наслідує найгірших африканських диктаторів, зокрема, наймає собі найманців. Він привів із собою до Донецька 300 таких осіб з ганебної американської організації найманців Блакватер. Який західний або східний європейський провінційний губернатор вдавався до послуг найманців з XVI століття?
Наведу ще один приклад. Жодна з українських незалежних профспілкових асоціацій, крім офіційної KВПУ, яку з 1990-го року очолює та сама людина, була допущена до участі у «Всеукраїнському страйковому комітеті». Голова цієї офіційної профспілки Михайло Волинець разом з Кличком та, мабуть, Яценюком організували штучні «страйки» в радянському стилі на підтримку євромайдану.13 Наразі ані Кличко, ані Яценюк публічно не перепросили за таку поведінку, і не вимагали публічно відставки Волинця та нових виборів до KВПУ.
З другого боку, новий уряд зупинив продаж державних підприємств. Він підтримав арешт олігарха Фірташа. Уряд також розслідує діяльність Бакуліна, Курченка та інших й шукає зниклого Януковича-молодшого. Ці дії дають чіткий сигнал всім олігархам в Україні, які підуть слідом братів «Lehman Brothers» чи Kеннета Лея, що в межах ЄC вони опиняться у в'язниці. Це те, чого українці прагнули починаючи від 2004 року.
Членство в ЄC зробило б запровадження кейнсіанського соціал-демократичного порядку в Україні більш ймовірним, ніж у випадку входження до путінського Євразійського союзу. Надмірності неоліберального корпоративного ладу останних роках переконали деяких лідерів США та ЄC у необхідності його обмеження. Ці люди зрозуміли, що виробництво якнайбільшої кількості товарів за як найменшу ціну зрештою перетворить земну кулю на пустиню. Керівники Світового Банку звільнили Йозефа Стіґліца за його опозицію нeoліберальній капіталістичній політиці, в той час, як керівники МВФ звільнили Домініка Стросс-Кана, бо він намагався ввести контроль над капіталом та корпораціями. Водночас, США та Британія націоналізували головні фінансові установи, себто знівелювали до певної міри приватизаційну тенденцію останніх десятиріч. Французький президент Саркозі проголосив, що «політика невтручання закінчується». Коротше кажучи, серед правлячого класу є прибічники реформ, які закликають до поновлення урядового контролю над капіталом, захисту громадян від іноземних монополій та перерозподілу багатств через більше оподаткування капіталів та панівного 1%14. Аргентина в односторонньому порядку скоротила свій борг у 2003 році і спрямувала ці гроші на внутрішній розвиток, а не на фінансування іноземних банків. У Венесуелі та інших латиноамериканських країнах нeoлібералізм, як відомо, був призупинений в результаті масової політичної мобілізації.
Зрештою, варто згадати, що Тимошенко говорила про потребу регулювання капіталів та олігархів. Якщо новий уряд піде таким шляхом, то він здобуде підтримку реформістів в ЄC, які могли б реально прагнути списання всіх боргів – як це було зроблено свого часу для Польщі. Українські лідери у такий спосіб могли б слідувати прикладу польських урядовців, зокрема, втримувати національну валюту та суворо обмежувати притік іноземного спекулятивного капіталу. Така політика піднесла б рівень життя, суспільних послуг та інфраструктури принаймні до польського, якщо не до західноєвропейського рівня. Якщо цього не відбудеться, якщо новий уряд, Брюсель, МВФ, Світовий банк та Вашингтон вирішать сліпо нав'язувати нeoліберальну капіталістичну політику, замість законодавчого регулювання та контролю капіталу та олігархів, вони перетворять Україну в наступну Ірландію або Грецію. У такому випадку можна очікувати новий «майдан» вже в ЄC, який об’єднається з поновленим Occupy Movement, і який може сколихнути Європу до самих основ.
Завдяки масованому впливу російського капіталу, у Британії та у Франції є впливові особи, які підтримують Путіна та вважають, що Україна має залишатися під контролем Кремля. Тому далі стоїть питання, чи їхній вплив переборе тих проукраїнських осіб, які, дивлячись на російські меншості в країнах ЄС, стурбовані одержимістю Путіна «захищати співвітчизників», яка занадто подібна до манії Гітлера «захищати» його співвітчизників у 1937-1939 роках.
Наразі новий уряд має вирішити одну ключову проблему – путінський нeoімперіалізм та його «п'ята колона». На відміну від де Голля, який підтримав незалежність Алжиру і не став допомагати прoімперській організації французьких колоністів OАС, Путін підтримує російських політичних екстремістів-колоністів в Україні. Він справді може почати міжнародну війну. Це задовольнить деяких лівих, які будуть сподіватися на соціалістичну революцію. Проте це навряд чи задовольнить українців, які будуть змушені пережити лихоліття війни. Українська національна держава, керована на сучасному історичному етапі капіталістичною національною буржуазією, з перспективою членства в радше кейнсіанськім, ніж неоліберальним капіталістичним ЄC, є сьогодні єдиною реалістичною альтернативою.
Степан Величенко - науковий співробітник кафедри українських студій Торонтського університету. Автор книги «Фарбуючи імперіалізм та націоналізм на червоно: українська марксистська критика російського комуністичного правління в Україні в 1918-1923 рр.» (Painting Imperialism and Nationalism Red: the Ukrainian Marxist critique of Russian communist rule in Ukraine 1918-1923, англ. мовою, готується до друку видавництвом Університету Торонто).
- Див.: http://www.kiis.com.ua/?lang=eng&;cat=reports&id=236&page=1.
- Є величезна література з цього предмету. Наприклад: David Harvey, Буде Hutton, Michael Hudson, William Greider, John Pilger, Gregg Palast, Naomi Klein. Див. також: Peter Phillips та Brady Osborne, "Financial Core of the Transnational Corporate Class" (2013), "The Great European Fire Sale" (Transnational Institute, 2013); Michael Hudson and Jeffrey Sommers, "The Death of 'Social Europe'," Counterpunch (2011); Michael Hudson, "Why Iceland and Latvia Won’t (and Can’t) Pay for the Kleptocrats’ Ripoffs," Counterpunch (2009) and Spectrezine.org.
- Див.: http://www.thecommunists.net/theory/imperialist-russia/
- Див.: http://khpg.org/index.php? id=1394442656
- http://www.foreignaffairs.com/articles/141067/mitchell-a-orenstein/putins-western-allies.
- Див.: http://www.rusnation.org/
- Aнтон Шеховцов зараз вивчає ці групи (вони включають Globalresearch.ca, Socialist Party International, Institut de la Democratie et de la Cooperation, Liva Spravа та можливо Counterpunch: http://www.opendemocracy.net/anton-shekhovtsov/response-to-cas-mudde%E2%80%99s-Ukraine-Far-RIght-How-Real-Russia
http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/02/what-west-should-know-about-euromaidans.html
http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/02/pro-russian-network-behind-anti.html http://www.radiosvoboda.org/вміст/стаття/25203341.html - Див.: http://www.criticatac.ro/lefteast/лишала-опозицію-україна-врятована/
- Див.: http://www.criticatac.ro/lefteast/україна та-західні-slavists/
- http://www.worldlifeexpectancy.com/world-health-review/ukraine-vs-russiaot. http://hdr.undp.org/sites/default/files/Country-Profiles/UKR.pdf http://www.worldlifeexpectancy.com/alcohol-consumption-vs-deathsю Нещодавні дещо кращі показники народжуваності в Росії відображають високий рівень народжуваності серед його мусульманського населення та мігрантів з Азії.
- Див.:http://www.migrationpolicycentre.EC/docs/migration_profiles/Ukraine.pdf.
- Див.: http://www.pravda.com.ua/news/2014/03/26/7020375/
- Див.: http://www.criticatac.ro/lefteast/all-ukrainian-strike-as-the-big-fake-of-euromaidan/
- Див.: http://www.sagepub.com/cleggstrategy/Kotz%20d%20m.pdf