Михайло Ковальчук. Перша світова війна і Українська Держава гетьмана П. Скоропадського 1918 р. Частина 1Місце та роль Української держави у подіях Першої світової війни сьогодні вивчені досить слабко. У працях західних істориків, присвячених військовим та міжнародним аспектам Першої світової, про Україну в кращому разі лише згадується як про географічний регіон колишньої Російської імперії1. Справді, Українська держава з`явилася на політичній карті Європи вже на завершальному етапі світової війни, в 1918 р. Однак саме підписання Україною Брестського миру з Центральними державами (лютий 1918 р.) стало важливою складовою ліквідації Східного фронту Першої світової війни. Мир з Україною та Радянською Росією дав змогу Німеччині й Австро-Угорщині перекинути значну частину своїх військ на Західний фронт, а надходження з України продовольства дозволило Центральним державам на якийсь час подолати внутрішню продовольчу кризу. Цю обставину враховують сучасні українські дослідники, хоча здебільшого й на дещо узагальненому рівні. Зокрема, навіть розглядаючи відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 рр., вітчизняні історики, як правило, цілковито зосереджуються на їхньому значенні для становлення української державності, ігноруючи їхній вплив на події у Європі2. Грунтовна праця польського дослідника В. Медзецького, у якій німецька окупація України в 1918 р. розглядається у контексті не лише українських, але й загальноєвропейських подій, залишається на сьогодні чи не єдиним дослідженням такого типу3. В цілому ж австро-німецька військова присутність в Україні у 1918 р. та її значення для перебігу війни у Європі поки що не знайшли комплексного висвітлення в історичній літературі. Особливо це стосується періоду Української Держави гетьмана П. Скоропадського (травень – грудень 1918 р.), що посідає надзвичайно важливе місце в історії українських національно-визвольних змагань. У численних дослідженнях зовнішньої політики гетьманату 1918 р. міжнародний аспект подій, на жаль, висвітлено досить побіжно4. Тож, спираючись на опубліковані й архівні документи, а також спогади сучасників, ми спробували розглянути відносини гетьманської України з Центральними державами у контексті  загальноєвропейських процесів 1918 р.5

Проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. відбувалося у надзвичайно складних обставинах. Російська держава після більшовицького перевороту фактично припинила існувати як єдине ціле, розпавшись на окремі державні й регіональні утворення. Україна, що не мала власних фінансів, адміністративного апарату, збройних сил, переживала гостру суспільно-політичну кризу. Проти її державної незалежності виступали російські політичні сили, що зберігали значний вплив в країні. Наприкінці 1917 р. уряд більшовицької Росії оголосив Україні відкриту війну. Більшовицька агресія примусила керівництво УНР шукати допомоги в центральноєвропейських держав – Німеччини й Австро-Угорщини. Формально Україна, як частина Росії, перебувала у стані війни з Центральними державами; союзники Росії по Антанті, Великобританія й Франція, вимагали від офіційного Києва утримувати Східний фронт. Та уряд УНР прагнув лише миру, здатного забезпечити молодій державі спокійний і вільний розвиток.

22 січня 1918 р. український парламент – Центральна Рада – проголосив незалежність УНР, а вже 9 лютого уряд молодої республіки уклав з Центральними державами мирну угоду. За кілька днів уряд УНР офіційно звернувся до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати збройну допомогу для боротьби з російсько-більшовицькими військами6. Прохання виявилося вельми вчасним – внаслідок різкого загострення відносин з офіційним Петроградом (більшовики  відхилили відверто анексіоністські умови, на яких Берлін погодився укласти з ними мир) Німеччина готувалася до рішучої демонстрації своєї сили. 18 лютого 1918 р. її війська розпочали загальний наступ проти більшовицької Росії на усій смузі від Балтійського до Чорного моря.

Для зайняття України австро-німецьке командування виділило 29 піших й 3 кінних дивізії (200 — 220 тис. вояків) – більшу частину військ, що приймали участь у лютневому наступі. Наступальні операції німецьких і австро-угорських частин в Україні підтримали також українські військові формування, нечисельні після завданих більшовиками поразок. Крім цього, до кінця лютого 1918 р. німецькими військами було зайнято Прибалтику, більшу частину Білорусі та частину західних губерній Росії. Більшовицька Росія виявилася не в змозі чинити збройний опір німецьким дивізіям і 3 березня 1918 р. підписала мир з Центральними державами, зобов’язавшись також у найближчому майбутньому укласти мир з Україною. Упродовж березня – квітня 1918 р. війська Німеччини й Австро-Угорщини зайняли увесь терен України, очистивши її від більшовицьких загонів. В країні було відновлено владу уряду УНР.

Брестський мир та ліквідація російського Східного фронту значно полегшили становище Центральних держав, дозволивши їм перекинути переважну частину своїх військ звідси проти армій Антанти у Західній Європі. Підсилені знятими зі сходу дивізіями, німецькі війська вже наприкінці березня 1918 р. розпочали контрнаступ на Західному фронті, в ході якого завдали британським частинам у Фландрії жорстокої поразки (90 тис. вояків потрапили до полону). В авангарді наступаючих армій йшли війська, зняті зі Східного фронту. Німецькі гармати з відстані близько 100 кілометрів почали обстріл Парижу7. І лише запеклий опір англо-французьких військ врятував їх від поразки. На початку травня 1918 р. німецький наступ фактично вичерпався (обійшовшись німцям в 300 тис. вбитих, поранених та полонених)8. Для успішного його продовження німцям бракувало не лише людських, але й продовольчих ресурсів – перебої у постачанні часто ставали причиною затримок руху військових частин під час операцій. Внаслідок тотальної торгівельно-економічної блокади кількість продовольства в Німеччині й Австро-Угорщині стрімко скорочувалася, загрожуючи катастрофічними наслідками не лише фронту, але й запіллю (особливо загострилася продовольча криза навесні 1918 р. в імперії Габсбургів).

Відповідь на питання, звідки взяти продовольчі запаси, була для австро-німецького керівництва після Брестського миру цілком очевидною. “...Верховне командування зі згоди уряду окупувало Україну, не лише маючи на увазі більшовицьку небезпеку, а виходячи з глибокого переконання, що Україна необхідна нам для того, щоб підкорити Четверний союз... –  згадував перший генерал-квартирмейстер німецького Генерального штабу Е. Людендорф. –Німеччина та інші держави Четверного союзу могли отримати необхідний нам надлишок продовольства з України; без її допомоги на початку літа 1918 р. неминуче мала настати важка криза...”9 4 травня 1918 р. віце-канцлер Німеччини Ф. фон Пайер заявив, що, сподівання отримати значну кількість продовольства з України були визначальним при рішенні ввести до цієї країни німецький військовий контингент10.

Таким чином, відправляючи до України війська, німецьке й австро-угорське керівництво було далеким від міркувань альтруїзму. Україна цікавила Центральні держави передусім як джерело продовольчих ресурсів, а також як стратегічно вигідний плацдарм в разі відновлення Антантою Східного фронту. Деякі німецькі військовики навіть розраховували використати Україну як місток для майбутнього наступу в Азію. Так, на думку головнокомандувача німецьких військ в Україні фельдмаршала Ейгхорна, Україна була зручним плацдармом для німецької експансії на Кавказ, а звідти до Ірану та Індії11. Проте в цілому перспектива відновлення активних військових операцій на Сході не надто приваблювала вище німецьке командування, заклопотане становищем на Західному фронті. Понад усе німецьке керівництво прагнуло завдати поразки англо-французьким військам у Європі до прибуття їм на допомогу американців (Сполучені Штати Америки в квітні 1917 р. вступили у війну на боці держав Антанти).

Врятована австро-німецькими військами від більшовизму, Українська держава зобов’язалася вивезти до Німеччини, починаючи з травня 1918 р., 60 млн. пудів (близько 1 млн. тон) продовольства, в тому числі пшениці, корму для худоби, гороху тощо. Однак з самого початку на перешкоді реалізації цих намірів стала криза посівної кампанії в Україні, викликана хаосом та безвладдям на місцях, відсутністю адміністративного апарату, нищенням селянами великих поміщицьких господарств тощо. Відчуваючи загрозу своїм планам, німецьке командування почало втручатися у ситуацію, що склалася в українському селі. Головнокомандувач німецьких військ в Україні Г. Ейгхорн вже на другий день після свого прибуття до Києва видав наказ про заборону українським селянам перешкоджати поміщикам засівати землю, а також про покарання за незасів власних ланів12. Для тих, хто зривав посівну кампанію, було запроваджено військово-польові суди – незважаючи на те, що згідно з німецьким законодавством, подібні органи могли діяти лише на окупованих теренах противника.      

Усі ці заходи німецького керівництва викликали справжнє обурення українського уряду, що розцінив їх як грубе втручання у внутрішні справи України. Однак, не маючи у своєму розпорядженні військової сили чи реальної адміністративної влади, керівництво УНР нічим не могло завадити такому свавіллю союзників. На багатьох сучасників це справило враження цілковитої залежності українського уряду від австро-німецької військової влади13. Спроби ж уряду УНР протестувати проти брутальної політики Ейгхорна лише загострили відносини з німецьким керівництвом, яке на той час вже збагнуло цілковите безсилля української влади. Все закінчилося тим, що 28 квітня 1918 р. німецьким військовим підрозділом було розігнано засідання українського парламенту – Центральної Ради. За кілька днів, 29 – 30 квітня 1918 р., у Києві за активного сприяння німців стався державний переворот й до влади прийшов гетьман П. Скоропадський, колишній генерал російської армії й нащадок старовинного українського шляхетського роду. В руках гетьмана зосереджувалася фактично диктаторська влада. „Не задля власної користі беру на себе тягар тимчасової влади, – заявив Скоропадський делегатам хліборобського з`їзду, на якому був обраний гетьманом України. – Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад”14. Однак політична група, що підтримала П. Скоропадського, була нечисельною й маловпливовою в українському суспільстві, тож для успіху перевороту вирішальною виявилася саме німецька підтримка.  

Новий український уряд відмежувався від політики соціалістичних експериментів Центральної Ради, взявши курс на забезпечення ладу й спокою в країні. Однак після гетьманського перевороту залежність України від Центральних держав значно посилилася – адже й самою своєю появою новий політичний режим значною мірою був зобов’язаний німецьким генералам. Невипадково 2 травня 1918 р. гетьман П. Скоропадський повідомив фельдмаршала Ейгхорна та дипломатичних представників Німеччини й Австро-Угорщини про те, що новий уряд приступив до виконання своїх обов’язків15.

Головним завданням гетьманського уряду у відносинах з Центральними державами стало виконання взятих ще Центральною Радою зобов’язань стосовно постачання продовольства. Крім того, залежність гетьманського режиму від союзників відкривала перед останніми додаткові можливості для забезпечення надходження з України продовольства й сировини. 12 травня урядами Німеччини й Австро-Угорщини було підписано угоду про спільну економічну експлуатацію ресурсів України. А вже 2 червня 1918 р. посли Німеччини й Австро-Угорщини у Києві урочисто вручили гетьману П. Скоропадському грамоти про визнання урядами їхніх держав нового державного ладу в Україні16.

Отже, з приходом до влади в Україні гетьмана П. Скоропадського австро-німецьке командування мало всі підстави сподіватися від української влади співпраці, а не протидії у справі отримання сільськогосподарської продукції. У свою чергу, гетьманський режим намагався використати присутність в країні значного австро-німецького військового контингенту для запровадження правопорядку в розбурханій революцією країні. Згадуючи згодом про вплив німців та австрійців на внутрішні справи України, П. Скоропадський писав: “Мені було надзвичайно важко, коли я бачив їх фактичними хазяями у нас на Україні, але разом з тим я усвідомлював, що вони тільки можуть нам в даний момент допомогти”17. Вже 13 травня міністерство внутрішніх справ Української Держави повідомляло на місця, що „вся влада на Україні належить гетьману всієї України Павлу Скоропадському, який визнаний військовим командуванням – німецьким та австрійським, яке виявило готовність на випадок необхідності підтримувати цю владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі у повному єднанні з українською адміністрацією”18. Це означало, що будь-які антиурядові виступи проти нової влади відтепер придушуватимуться австро-німецькою військовою силою, а військо союзників перетворювалися на головну опору гетьманського режиму. „Я підіймаю чарку за хоробрі німецькі війська, які допомагають нам творити незалежну Українську Державу та запроваджувати лад і спокій в краю,” – заявив гетьман на урочистому обіді на честь фельдмаршала Ейгхорна 8 червня 1918 р.19

Проте до остаточного заспокоєння країни було ще далеко. Вже навесні 1918 р. на селі розпочалася „аграрна реакція” – поміщики й великі земельні власники, які поверталися до своїх маєтків після приходу австро-німецьких військ, примушували селян повернути захоплену під час революції землю. Це відбувалося зазвичай примусово, за активної участі австро-німецьких військових відділів та спеціально створених місцевими поміщиками для цієї мети каральних загонів.  Під час такого „наведення ладу” карателі зазвичай вдавалися до жорстоких покарань селян – учасників аграрних заворушень 1917 р. Зрозуміло, що подібні заходи викликали не „заспокоєння” селянства, а лише навпаки, роздмухували соціальне протистояння й вкрай загострювали становище на селі. Після гетьманського перевороту, сприйнятого у суспільстві як поворот вправо, „аграрна реакція” на селі лише посилилась. Як наслідок, вже у травні 1918 р. в країні почали спалахувати масштабні селянські повстання проти свавілля каральних загонів, гетьманської влади та австро-німецьких військ. „Тепер пани з гетьманом дали дозвіл німцям обідрати нас і знову взяти в ярмо... – йшлося в одній з повстанських відозв. – Так пам’ятайте ж, брати селяни, не продавайте нічого німцям, ховайте все добро на чорний день. Набирайтесь більше сміливості, не бійтеся німців, дивіться, як вони порядки наводять, то ви їх геть женіть, якщо будуть чіпати ваше добро чи права, які ви здобули кров`ю, нічогісінько вони вам не зроблять. Є чутки, що ми скоро німців позбудемося... Німців вже щіплять добре на західному фронті – французи та англійці, а на сході – більшовики”20. На політичне керівництво повстанським рухом в Україні претендували ліві течії партій українських та російських соціалістів-революціонерів.

Влітку 1918 р. окремі райони Київщини, Поділля, Катеринославщини, Херсонщини, Полтавщини виявилися охопленими вогнем повстань21. Найбільшого розмаху досягло Звенигородсько-Таращанське повстання на південній Київщини у червні – липні 1918 р. Чисельність повстанців сягала до 15 000 бійців, організованих в полки й курені (батальйони). Ось як описував очевидець становище в охопленому повстанням районі: „У селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося близько п’ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артилерія. Кожне село являло собою озброєний табір. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть зв’язкову службу. Мужчини озброювалися, чим можна”22. Цікаво, що повстансько-революційний штаб закликав населення боротися не проти німецьких військ, а проти „русифікаторського уряду” гетьмана П. Скоропадського23.  

В ході селянських повстань у багатьох повітах було цілковито знищено владу гетьманської адміністрації. На початку серпня 1918 р. міністерством внутрішніх справ України було видано розпорядження про підпорядкування українських військових формувань та загонів самооборони у районах повстань командирам австро-угорських і німецьких частин24. Таким чином, навіть формальне керівництво придушенням повстань покладалося на австро-німецьке командування. Та все ж, подекуди німецьким та австро-угорським частинам довелося витримати досить важкі бої з повстанцями, серед яких було чимало досвідчених військовиків старої російської армії25. І хоча найбільші селянські повстання за допомогою австро-німецької військової сили врешті-решт вдалося придушити, проте остаточно приборкати повстанців гетьманський уряд виявився не в змозі. Селянський повстансько-партизанський рух став головним дестабілізуючим чинником у соціально-політичному житті Української Держави упродовж всього її існування.   

Політичну ситуацію в Україні ускладнювала й опозиція до гетьманського уряду з боку соціалістичних партій. Об’єднані в Український Національно-Демократичний Союз (у серпні 1918 р. перейменований на Український Національний Союз), ці політичні сили постійно й гостро критикували гетьманський режим, закликаючи своїх прихильників саботувати розпорядження влади. Самою лише критикою справа не обмежувалася – представники лівих течій соціалістичних партій часто брали участь у селянських повстаннях проти режиму. Найбільшу активність у виступах проти гетьманської влади виявляла партія українських соціалістів-революціонерів, підштовхуючи своїм прикладом й інші соціалістичні течії до „революційної боротьби”26. Гетьманський департамент державної варти неодноразово доповідав навіть про підготовку соціалістичними партіями в Україні збройного повстання.  

Окрім легальної національної опозиції, у містах України діяло й нелегальне більшовицьке підпілля, до якого тісно примикали російські ліві есери. З більшовицької Росії до України постійно прибували групи революціонерів, що мали завданням роздмухування „класової боротьби” й здійснення „політичного терору” проти представників „реакції”. Найвідомішим актом такого „політичного тероризму” стало вбивство командувача німецьких військ в Україні фельдмаршала Ейгхорна, здійснене 30 липня 1918 р. групою російських лівих есерів27. Діяльність подібних екстремістсько-революційних угрупувань підривала не лише громадський спокій, але й віру суспільства у можливість мирного врегулювання соціальної напруги в країні.

Активна антиурядова агітація часто призводила до робітничих страйків, що дезорганізували економічне життя України. Так, в середині липня 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників, внаслідок якого масштаби залізничних перевезень в країні виявилися на тривалий час значно скороченими. Зрозуміло, це серйозно вдарило й по транспортних перевезеннях, що здійснювалися з України до Центральної Європи. Саме тому австро-німецьке командування взяло активну участь у ліквідації гетьманським урядом страйку залізничників. Подекуди австро-німецька військова влада навіть вдавалася до страт страйкарів. До Києва терміново прибула група німецьких залізничників, що негайно приступили до праці на місця своїх страйкуючих колег28. Однак „мовчазний спротив” багатьох залізничних службовців діям влади залишався відчутним чинником економічного життя України й після завершення страйку.

Свій внесок у дестабілізацію політичного і економічного життя України та зрив продовольчого постачання до Центральних держав намагалися зробити й агенти держав Антанти, що діяли в країні ще з 1917 р. Їх чисельність, очевидно, була незначною, але діяльність виявилася достатньо активною і спрямованою на організацію в Україні актів економічного саботажу та збройних повстань. Так, на Чернігівщині агенти Антанти намагалися створити серед заможних прошарків селянства бойові дружини для боротьби проти німецьких військ29. На Волині діяла таємна військова організація, що складалася з офіцерів російської армії, які не визнали Брестського миру й прагнули продовжувати війну проти Центральних держав. Як згодом встановило слідство, організація фінансувалася агентами Антанти, здійснюючи саботажно-розвідувальну роботу, а її активний виступ “мав статися або в той момент, коли до кордонів Української Держави наблизиться армія Держав згоди, або ж коли сюди підійде сильна і зміцніла Добровольча російська армія. В цих випадках військова організація, користуючись невдоволенням селянських мас щодо німецьких військ, планувала підняти в запіллі німецьких військ селянське повстання і зіпсувати всі шляхи відступу”30.

Агентура Антанти діяла навіть у “нейтральній смузі” на українсько-російському кордоні, де перебували різноманітні повстанські загони, здебільшого більшовицької орієнтації. Французька розвідка пропонувала навіть через російських лівих есерів керівництву цих загонів зброю для боротьби проти німців. Нарешті, саме на рахунок агентів Антанти громадська думка записала акції саботажно-терористичного характеру, що відбулися у містах України влітку 1918 р. 6 червня без жодних на те причин вибухнули артилерійські склади у Києві, завдавши чималі збитки місту та його мешканцям; 14 червня спалахнула велика пожежа на річковій пристані української столиці, а 31 серпня сталися вибухи на артилерійських складах в Одесі.

В умовах, коли різні сили постійно намагалися дестабілізувати становище в Україні, Центральні держави були змушені були утримувати в ній чималий військовий контингент. Розміщення на українських землях значної військової сили союзників стало основною гарантією існування в Україні гетьманського режиму та  забезпечувало в країні відносний спокій. На кінець серпня 1918 р. німецькі війська розташовувалися в Україні наступним чином: 22-й резервний корпус (20-та, 22-га ландверні дивізії) займав район Мозир – Житомир, 27-й резервний (92-га, 93-тя ландверні, 1-ша кінна дивізія) – район Київ – Умань, 12-й резервний (35-та, 47-ма резервні, 95-та піша, 11-та ландверна дивізії) – район Гомель – Конотоп, 1-й армійський корпус (45-та ландверна, 224-та, 91-ша піші, 2-га кінна дивізії) – район Харків – Луганськ – Старобільськ, 3-й корпус (15-та ландверна, 212-та, 217-та піші дивізії) і Баварська кінна дивізія – Крим й Таврію31. Австро-угорські війська зосереджувалися на півдні України: 25-й австрійський корпус (54-та, 155-та піші, 14-та гонведу дивізії) займав Поділля, 17-й корпус (34-та піша, 2-га, 7-ма кінні дивізії) – Херсонщину; австрійські 9-та, 11-та, 59-та піші дивізії та 5-та дивізія гонведу також розташувалися на Херсонщині32.

Німецькі та австро-угорські залоги розміщувалися практично в усіх містах й містечках України, мешканці яких мали змогу повсякденно спостерігати на вулицях вояків кайзерівської та цісарської армій. “Німці, зголоднівши вдома, висіли юрбами над вітринами крамниць з їстівними припасами, де виставлені були смажені поросята, гуси, качки, кури, сало, масло, цукор і різні солодощі і де все це можна було придбати без карток і за порівняно тоді ще досить низькими цінами. На базарах вранці німці особливо охоче купували сало. Вони жадібно жували величезні шматки смачного малоросійського сала: великою була, очевидно, потреба організму в жирах, від нестачі яких давно вже страждала вся Німеччина,” –згадував про німецьких вояків у Києві очевидець33.

Який обсяг продовольства Центральні держави отримали з України після березня 1918 р.? Згідно з офіційними даними австрійського продовольчого відомства, до листопада 1918 р. з України до Центральних держав надійшло: 113 421 тон зерна, муки, бобів, фуражу та насіння; 3 329 403 кг. масла, жирів та сала; 1 802 847 кг. рослинного масла; 420 818 кг. сиру та творогу; 1 213 961 кг. риби, рибних консервів та оселедців; 105 542 голови рогатої худоби; 95 976 голів коней; 2 927 439 кг. солонини; 75 200 скринь з яйцями; 66 809 963 кг. цукру; 27 385 095 кг. різноманітних інших продовольчих припасів34. Окрім того, 15 000 вагонів різноманітних продуктів було вивезено німцями й австрійцями шляхом звичайнісінької контрабанди. Збереглися свідчення, що до Німеччини вивозився навіть родючий український чорнозем35.

З розрахунку на душу населення, отримані Німеччиною й Австро-Угорщиною з України запаси продовольства не були надто значними. У Берліні й Відні розраховували отримати значно більше – проте на перешкоді стали загальне скорочення посівної площі в Україні та збройний опір населення. Міністр закордонних справ Німеччини К. Гельферіх згодом визнав, що суттєво поліпшити продовольче становище Німеччини за рахунок України фактично не вдалося36. Та в будь-якому разі, отримане з України продовольство допомогло Центральним державам прогодувати ще якийсь час власне населення й військо. Як слушно зазначив австрійський міністр закордонних справ й один з головних творців  Брестського миру О. Чернін, „...хоча ми й отримали з України значно менше того, на що розраховували, – без цієї підтримки ми і взагалі б не змогли б протриматися до нового врожаю. Статистика свідчить, що навесні і влітку 1918 р. з України прибули 42 000 вагонів. Це продовольство більше не було звідки отримати”37. „За допомогою України Австро-Угорщина могла поборсатись ще упродовж літа... – зазначав згадував перший генерал-квартирмейстер Генштабу Німеччини Е. Людендорф. – Ми отримали звідти худобу, коней і багато сировини...”38 Окрім всього іншого, з України надходило не лише продовольство – як зазначав той таки Людендорф, саме з України „армія отримала велику кількість коней, без яких будь-яке подальше ведення війни було б неможливим”39. Тож окупація України союзними австро-німецькими військами у 1918 р. залишалася з точки зору Центральних держав цілком виправданою.

Як зазначали німецькі мемуаристи, перебування кайзерівських військ в Україні не минуло для них безслідно. “Дивізії, щойно перекинуті на захід зі сходу, погано бились в умовах боротьби на Західному фронті. До мене доходили дуже неприємні відгуки про них, – згадував Е. Людендорф. – Незважаючи на нестачу людей, поповнення з військ зі Східного фронту приймались дуже неохоче. Дух їх був незадовільний, і вони справляли поганий вплив на товаришів. На думку генерала Гофмана (начальника штабу німецького Східного фронту – прим. М.К.), війська були розбещені спокусами, яких вони зазнали у вигляді хабарів, та більшовицькою пропагандою”40.

Між тим, продовження наступальних операцій на Західному фронті владно вимагало від німецького командування нових людських ресурсів. Задовольнити цю потребу вдалося лише частково за рахунок частин, навесні 1918 р. переведених зі Східного фронту. Німецьке керівництво прагнуло розгорнути вирішальний наступ на Західному фронті, допоки американці не перекинули до Франції значні військові сили. 27 травня 1918 р. 6-та німецька армія знову розпочала наступ на Париж. Спочатку бойові дії розгорталися успішно для німців, яким вдалося захопити Суассон й завдати поразки британцям та французам (на третій день наступу німці взяли до полону 50 тис. французьких вояків, захопивши при цьому 650 гармат та 2 тис. кулеметів)41. Однак командування Антанти кидало на позиції все нові й нові сили. 1 червня німці наблизились на 70 км. до Парижу – здавалося, ціль була близькою як ніколи. У французьких урядових колах почали обговорювати можливу евакуацію столиці. 3 червня німці форсували Марну (при цьому втративши 100 тис. вояків убитими)42. Проте вже за кілька днів німецький наступ завмер – знову виникли труднощі з постачанням. 7 червня німці почали новий наступ на Париж, але 12 червня були змушені його припинити43. Участь в цих боях взяли й американські частини, загальна чисельність яких у Західній Європі досягла на цей час до 500 тис. вояків.

Перекидання на Західний фронт німецьких військ з охопленої повстансько-партизанським рухом України було вельми бажаним для німецького керівництва, але неможливим. 9 червня Е. Людендорф повідомив канцлера Г. Гертлінга про неможливість зняти війська зі східних плацдармів, оскільки вони були вкрай потрібні для контролю за зайнятими теренами44. Отже, розташовані у Фландрії й Франції німецькі дивізії мали вести бойові дії до цілковитого виснаження.

Див. частину 2>>


Михайло Ковальчук, кандидат історичних наук,  старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
    
Статтю було опубліковано у виданні:  Київська старовина. – 2008. – № 2. – С. 30 – 61

 


 

  1. Див.: Cruttwell C. A History of the Great War. – Oxford, 1934; Edmonds J. A Short History of World War I. – Oxford, 1951; Falls C. The First World War. – London, 1960; Ferro M. The Great War 1914 – 18. – London, 1973; Herwig H. The First World War: Germany and Austria 1914 – 18. – London, 1997; Keegan J. The First World War. – New York, 1998, та ін.
  2. Каменецький І. Німецька політика супроти України в 1918 р. // Український історик. – 1968. -- № 1 – 3. – С. 5 – 19; Машевський О. Політика Німеччини щодо України в 1917 – 1918 роках // Питання нової та новітньої історії: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 1998. – Вип. 44. – С. 42 – 48; Несук М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 рр. – К.: “Політична думка”, 1999. – 274 с., та ін.
  3. Див.: Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukraine w 1918 roku. – Warszawa: DiG, 2000. – 330 s.
  4. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. – Відень, 1920/1921. – Зб. 2/4. – С. 49 – 64; Проданюк Ф. Дипломатія держави гетьмана Павла Скоропадського // Політика і час. – 1992. – №5. – С. 62 – 69; Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам`яті П. Скоропадського. – К., 1993. – С. 66 – 82, та ін.
  5. Нами вже було розглянуто роль Української Народної Республіки 1917 – 1918 рр. в подіях Першої світової війни. Див.: Ковальчук М. Україна і Східний фронт 1917 – 1918 рр. // Ґенеза. – 2005. – № 1 (10). – С. 40 – 50.
  6. Докладніше про це див.: Несук М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 рр. – К.: “Політична думка”, 1999. – С. 127 – 136.
  7. Gilbert M. The First World War. -- New York, 1994. -- P. 407.
  8. Keegan J. The First World War. – New York, 1998. -- P. 406.
  9. Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914 – 1918 гг. – М., 1923. – Т. ІІ. – С. 191, 192, 297.
  10. Див.: Фельштинский Ю. Крушение мировой революции. Брестский мир. Октябрь 1917 – ноябрь 1918. – Лондон, 1991. – С. 356.
  11. Френкин М. Трагедия крестьянских восстаний в России 1918 – 1921 гг. – Иерусалим: «Лексикон», 1987. – С. 187; Уткин А. Первая мировая война. – М.: “Алгоритм”, 2001. – С. 509.
  12. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К.: “Темпора”, 2002. – С. 15.
  13. Див.: Гуммерус Г. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві. – Таксон, 1997. – С. 71; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – Мюнхен: “Українське видавництво”, 1969. – С. 266.
  14. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 28.
  15. Державний вісник. – 16 травня 1918 р.
  16. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 95.
  17. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995. – С. 245.
  18. Центральний Державний Архів Вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України. – Ф. 2988. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 34.
  19. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 93.
  20. ЦДАВО України. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 4.
  21. Див. докладніше: Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – 188 с.
  22. Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919 – 20 рр. – Львів: „Universum”, 2004. – С. 63.
  23. ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 72. – Арк. 92.
  24. Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – С. 106.
  25. Див.: Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukraine w 1918 roku. – S. 224 – 226; Государственный Архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. 5881. – Оп. 2. – Д. 586. – Л. 1 – 25.
  26. Центральний Державний Архів Громадських об`єднань (ЦДАГО) України. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 1 – 3зв.
  27. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 87; Каховская И. Террористический акт против ген. Эйгхорна // Летопись революции. – 1924. – № 2. – С. 172 – 184; ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 110. – Арк. 443; Центральний Державний Історичний архів (ЦДІА) України у Києві. – Ф. 317. – Оп. 7. – Спр. 5189. – Арк. 2 – 6.
  28. Нова Рада. – 27 липня 1918 р.
  29. ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 89. – Арк. 11 – 11зв.
  30. ЦДІА України у Києві. – Ф. 317. – Оп. 7. – Спр. 5143. – Арк. 2зв.
  31. ЦДАВО України. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр. 43. – Арк. 52 – 52зв.
  32. Там само.
  33. Могилянский М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 году) // Белое движение. – Т. 5. 1918 год на Украине. – М.: Центрполиграф, 2001. – С. 39.
  34. Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – М., Петроград, 1923. – С. 276. За твердженням радянських істориків, у 1918 р. союзники вивезли з України 9300 вагонів (9 млн. пудів) хліба і близько 23 200 вагонів іншого продовольства. На початку жовтня кількість вивезеної рогатої худоби складала 250 – 300 тис. голів, овець – 300 тис., коней – 96 тис. До Центральних держав було відправлено також близько 4570 вагонів з металом, шкірю, вовною, льоном та іншою сировиною (див.: Великий Жовтень та громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1987. – С. 371 – 372).
  35. Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність // За Державність. – Ч. 8. – Варшава, 1938. – С. 50.
  36. Helferich K. Vom Eingreifen Amerikas bis zum Zusammenbrueh. – Berlin, 1919. – S. 349 – 350.
  37. Чернин О. В дни мировой войны. – С. 270.
  38. Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914 – 1918 гг. – Т. ІІ. – С. 191, 192, 297.
  39. Там же. – С. 191, 192, 297.
  40. Там же. – С. 296.
  41. Pershing J. My Experiences in the World War. – New York. – Vol. II. – P. 201.
  42. Ibid.
  43. Уткин А. Первая мировая война. – С. 514.
  44. Там же. – С. 506.