Питання участі неповнолітньої молоді (підлітків) у збройній боротьбі представляє не лише суспільний інтерес у часи історичних переломів, а й є науковою історико-антропологічною проблемою, що потребує дослідження. Цей феномен може зацікавити істориків, соціологів, психологів. Приклади цього явища можна простежити у різних народів та країнах, в т.ч. і в Україні. Це й «львівські орлята» – польські підлітки, які брали участь у боях за Львів проти українців, і загалом в українсько-польській війні 1918–1919 років. Пантеон юних піонерів-героїв був і в комуністичному СРСР, зокрема й в Україні (наприклад, наймолодший герой Радянського Союзу 14-літній партизан Валя Котик). Участь підлітків у збройній боротьбі мала й матиме чимало ідеологічних спекуляцій. В Україні, поза окремими фактами, як наприклад бій під Крутами, проблема участі неповнолітніх у збройній боротьбі за державну незалежність України в добу Української революції ще не мала достатнього наукового опрацювання. Події останньої української революції – Євромайдану знову продемонстрували активність неповнолітніх, в т.ч. у вирі протистояння.

Автор статті опирається, передовсім, на дослідження учасника висвітлюваних подій стриянина Володимира Татомира, котрий першим висвітлював цю тему на основі своїх спогадів і опублікованих мемуарів¹, а також на публікації інших учасників Листопадового чину, історика визвольних змагань Лева Шанковського², коменданта т.зв. Пластунської сотні УГА Дам’яна Пеленського³ та інших. Спогади колишніх неповнолітніх учасників цих подій – В. Горбая, І. Дурбака, А. Макарушки⁴, або їх життєписи⁵ долучив до свого дослідження про Листопадовий чин 1918 р. Михайло Гуцуляк⁶. У дослідженні В. Мартинця з історії підпільного націоналістичного руху, як його передумову автор розглядав участь підлітків із молодіжних товариств в українських визвольних змаганнях 1918–1920 рр., опираючи свої висновки на спогади колишнього учасника Пластунської сотні малолітніх добровольців УГА, відомого художника Едварда Козака⁷.

Сучасну спробу інтерпретації боротьби за Львів у листопаді 1918 р. здійснив львівський історик Ігор Чорновол на основі інтерв’ю, взятого Орестом Друлем у знаменитого композитора Миколи Колесси, а також – неопублікованих споминів вояка УГА І. Фенціва⁸. Однак, вважаю, що наведені в цій статті факти недостатньо повні.

Цінні відомості автор цієї статті знайшов  у мемуарах іншого неповнолітнього стрільця УГА, Євгена Побігущого, майбутнього командира куреня «Ролянд» ДУН⁹, а також у спогадах про той час Л. Стеткевича, О. Тисовського, О. Тарнавського, С. Левицького, Л. Ганкевича та інших¹⁰. Ці матеріали були доповнені історико-краєзнавчими розвідками В. Гамуляка та інших¹¹, а також документальними даними¹², в тому числі архівними.

Львівський Листопад’18: участь неповнолітніх

Джерельний матеріал дозволяє стверджувати, що неповнолітня молодь взяла активну участь у подіях утворення української державності в Східній Галичині фактично від самого початку. У подіях напередодні 1-го і 1-го листопада 1918 р. – Листопадового чину («зриву»), що призвів до утворення ЗУНР, активну участь взяли галицькі неповнолітні гімназисти, пластуни та інша молодь. Вони несли кур’єрську, охоронну й розвідувальну служби. На юнацьку організацію пластунів, як на одну з небагатьох реальних сил, покладалися творці перевороту в ніч на 1 листопада 1918 р. у Львові та на провінції. Згодом малолітні добровольці проявили себе й у лавах Української Галицької Армії (УГА) та інших українських збройних формуваннях.

Ще в середу, 30 жовтня, ад’ютант Д. Вітовського хорунжий УСС Дмитро Паліїв, у будинку професора Кирила Студинського (що служила також домівкою «Пласту»), дав наказ пластунам-добровольцям від Українського Військового Комітету розвідати Львів та його околиці на наявність військових частин австро-угорської армії: які саме, де розташовані, чисельність особового складу та озброєння. Це треба було нанести на мапу і здати звіт у четвер, 31 жовтня, о 18:00 год. Д. Паліїву, там таки. Юнаки повністю впорались із завданням, про що свідчать, зокрема, спогади пластуна Василя Горбая, який разом з іншим пластуном М. позначив на мапі військові окопи, а в с. Сокільники пластуни виявили австрійські гармати, які потім були використані в боях за Львів. Хорунжий Д. Паліїв похвалив пластунів за добрі звіти і запросив о 20 год. прийти до Народного Дому. Прийшовши туди, пластуни мали розмову із засновником своєї організації О. Тисовським, який повідомив їх про те, що: «Завтра у Львові буде історичний день – відновлення Української державної незалежності»¹³. Ймовірно доктор О. Тисовський брав участь у нарадах Українського Військового Комітету і частково саме через нього відбувалося залучення пластунів до подій Листопадового Зриву у Львові¹⁴. В Народному Домі пластуни отримали нове завдання: сотник УСС С. Ґорук вислав їх обслідувати різні відтинки міста, щоб виявити, чи немає підозрілого руху, чи не збираються поляки тощо¹⁵. Львівські пластуни-гімназисти і студенти також були кур’єрами, яких пополудні 31 жовтня вислали Д. Вітовський і начальник штабу С. Ґорук з наказами до повітових комісарів чи українських діячів, щоб у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях¹⁶.

Як свідчить редакційна стаття в журналі для молоді «Вогні» (ч. 3, за листопад 1935 р.), вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. у Листопадовому Зриві взяло участь понад 50 пластунів і пластунок¹⁷. Щоправда, гадаємо, що тут підраховано й колишніх пластунів, зокрема тих, що перебували в лавах УСС. Так, сотник Д. Вітовський доручив вивісити український прапор на вежі ратуші колишньому пластунові Зенонові Русинові, який мав чин підхорунжого. Разом з ним вивішував прапор й інший колишній пластун (про що свідчив Л. Лепкий) вістун УСС Степан Паньківський¹⁸. Те, що синьо-жовтий прапор на ратушевій вежі Львова вивішував 17-річний С. Паньківський, вважають і сучасні історики М. Литвин і К. Науменко. Цей юнак героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.¹⁹ і, гадаю, може вважатися українським аналогом «орлят».

При захопленні об’єктів у Львові пластуни розносили накази і провадили на місце відділи українських вояків. Згаданий уже пластун Василь Горбай відносив наказ комендантові казарми на вул. Курковій поручнику О. Микитці, а звідти показував відділу вояків (50 осіб) найкоротший шлях до Головної пошти. У Львові допомагали встановлювати українську державність члени I пластового полку ім. Петра Конашевича-Сагайдачного пластуни-юнаки Юрко Студинський, Володимир Мурський, Володимир Лициняк, Василь Горбай, Зиновій Кохановський, О. Мох, М. Кузь²⁰.

Згодом пластуни брали участь і в обороні Львова від поляків. У боях на вулицях міста брав участь В. Горбай і вищеперелічені пластуни. Уже 1 листопада від ворожої кулі загинув пластун Б., учень 6-го класу Академічної гімназії²¹. В боях за Львів у листопаді 1918 року загинули й неповнолітні члени  інших товариств, зокрема гімназисти – учасники товариства «Відродження» Теофіль Процик і Микола Марунчин. Це товариство було утворене у 1917 р. в обох львівських державних українських гімназіях. На думку відомого українського греко-католицького історика Т. Коструби провід цього товариства взорувався на масонських ідеях «Гут-Темплєр Ордену». Тому деякі члени «Відродження», налаштовані клерикально, організували «таємну п’ятірку», ціллю котрої було вести товариство в католицькому дусі. До цієї п’ятірки й належали названі Т. Процик і М. Марунчин, які загинули у вуличному бою в Львові у листопаді 1918 року²².

Северин Левицький згадує про одного з учасників вуличних боїв за Львів – юнака пластового полку ім. Князя Льва I при філії Академічної гімназії, якого називали «Малий», а потім «Голуб». Він був зв’язковим між бойовими стежами, згодом – з групою під час польського панцерного наступу. Під час бою проти панцерників його поцілила ворожа куля через вікно у королівській гімназії²³. Як згадував В. Горбай, українським воякам під час боїв допомагали й спольщені українські ремісники, робітники і навіть батяри. Вони були провідниками по львівських вулицях, тому що більшість з українських вояків не орієнтувалася в умовах міста, а також переносили харчі й амуніцію в деякі дільниці міста, які вже були зайняті поляками²⁴. Саме цих помічників-підлітків Микола Колесса, сам пластун, який допомагав у Народному домі, назвав українськими «орлятами». Серед них Людвік Лотоцький, батько якого був українцем, а мати – єврейкою; батько був м’ясником, а мати продавала на ринку кишки. Сам Людвік був свідомим українцем, єдиний із п’яти дітей²⁵.

Все ж українські вояки були змушені залишити Львів. Не в останню чергу тому, що польські частини активніше використовували допомогу підлітків, зокрема скаутів (гарцежів, або харцерів – поль. harcerz) як провідників вулицями міста, їхню допомогу в розвідці, постачанні зброї і харчів, першій допомозі для поранених. Вони, часто лише з скаутськими палицями, несли службу як стійкові (вартові) або розвідники. Українських юнаків, які б таким самим чином допомагали б українській збройній силі, у Львові виявилося замало – у листопаді 1918 р. там перебував лише один пластовий гурток. Хоч перед тим їх було значно більше, вони готувалися допомагати повстанню, на яке очікували. Тому учні «творили тайні революційні гуртки для підготовки повстання і ждали на пригожий момент і знак згори». У Львові на Високім Замку вони проходили військове навчання, зокрема й «орудування крісом», яким керував хорунжий УСС Іван Поритко. Однак, саме в цей час почалася епідемія «еспанки» (грипу), тому школи закрили, а учнів вислали на примусові вакації²⁶.

Як відзначив І. Чорновол, польське командування – на відміну від українського – масово залучало дітей до бойових дій за Львів. Це пояснюється тим, що воно діяло в умовах розпачу (про це свідчить і чисельність жертв серед підлітків), та й ґрунт виявився підготовленим патріотичним польським вихованням. Неповнолітніх польських оборонців Львова було 1421 особа, з них 1 – віком 9 років; 2 – 11 років; 33 – 12 років; 74 – 13 років; 127 – 14 років; 257 – 15 років; 384 – 16 років; 536 – 17 років²⁷. Українських підлітків було, правдоподібно, у 10–20 разів менше.

Після зайняття поляками Львова, між містом і українським фронтом курсували таємні кур’єри. Вони з небезпекою для життя переносили через польську лінію вісті та різні інструкції. Один з кур’єрів студент Михайло Фолис, син посла австрійського парламенту і пароха Скнилова біля Львова о. Йосифа Фолиса, разом з ремісником Єремійчуком та іншими товаришами потрапив до рук поляків і був розстріляний. Між ними були й неповнолітні, зокрема 14-літня дівчина з Винник, і можливо різничний термінатор (учень) Н. Саламинович. Випадків розстрілів поляками неповнолітніх та вбивств за вироками польових судів, а то й навіть без слідства, було більше, переважно влітку 1919 р. Однак, це були вже, переважно, не військові втрати, а терор поляків як воюючої сторони і окупантів проти цивільного населення²⁸.

На початку 1919 р. в окупованому Львові було створено Український Горожанський Комітет на чолі з доктором С. Федаком. Було влаштовано кухні для найбідніших, де під опікою Союзу Українок готували й обіди для політичних в’язнів. До тюрем їх возили візками молоді дівчата й пластуни²⁹.

Листопадовий чин «на провінції»

Розпущені на вакації львівські пластуни-гімназисти помагали встановлювати українську владу в провінції. Серед них – львівський пластун Андрій-Богдан Макарушка в Галичі³⁰.

Пластуни та інші учні з-поза Львова помагали встановлювати українську владу вже у своїх рідних місцевостях. Серед них: пластун золочівського куреня ім. Пилипа Орлика Мирослав Ткачук; Маріян Маренін в Яворові; а в більшій кількості – пластуни Стрия і Теребовлі³¹ та інших міст. В Самборі колишній хорунжий УСС Михайло Савчин, під час своєї  відпустки, провадив військовий вишкіл учнів старших класів гімназії та вчительської семінарії³².

Підлітки і молодь середніх шкіл взяли значну участь у встановленні української влади і в інших містах Східної Галичини. Так, процесом перейняття австрійських установ українцями у ніч на 1 листопада 1918 року в Тернополі керувала Повітова Рада Української Національної Ради. Від її імені вчителі Тернопільської державної української гімназії Семен Сидоряк і Андрій Музичка розіслали по селах повіту старших учнів, щоб вони зорганізували озброєних хлопців, а ті роззброїли жандармерію і йшли на Тернопіль. Сам А. Музичка зі своїми «студентами» (гімназистами) роззброїв жандармерію. В Тернополі, як і в Львові, 1 листопада мешканці міста побачили українські прапори на урядових будинках. Вислані в підміські села тернопільські гімназисти успішно виконали своє завдання і під ранок прийшли із тамтешніми хлопцями до Тернополя. Один з тернопільських гімназистів зорганізував таким чином села Купчинці, Денисів і Настасів. Із загонів, організованих тернопільськими гімназистами, було згодом організовано перші військові частини і вислано на допомогу Львову³³.

У Перемишлі, коли довелося переймати владу в українські руки, з’явилося неповних 200 осіб, якими були переважно 16-літні юнаки. Однак саме вони показали приклад рішучості старшим громадянам³⁴. Та згодом місто було захоплене поляками. В Теребовлі українській військовій команді допомагало здійснювати Листопадовий Чин 10 пластунів під проводом Ярослава Мохнацького. Вони були кур’єрами при Дійовому Комітеті, що урядував у Народному Домі та роззброїли станицю австрійської жандармерії. Загалом же в «зриві» взяли активну участь усі тогочасні пластуни з Теребовлі й околиць³⁵.

Особливу активність проявили пластуни в Листопадовому перевороті у Стрию. Військовий Комітет Стрия зібрав значну військову силу для перевороту – 1100 стрільців, 40 старшин і 33 пластунів³⁶. Як відзначає учасник визвольних змагань і їх відомий історик, зокрема й цих подій, пластун Лев Шанковський, гурток «Сови» стрийського коша «…був одною з небагатьох “реальних” наших сил, що на них розраховувала Українська Національна Повітова Рада, коли задумувала 1.ХІ.1918 р. перебрати владу в повіті. З цією метою вже в жовтні 1918 р. почалися в гуртку особливі зайняття, які мали нас до цього завдання приготовити»³⁷.

Уже 7 жовтня відбулося поіменна присяга пластунів у «Руській Бурсі». Стрийські пластуни добували для себе зброю, переховували її для повстання, навчалися стріляти. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. ці хлопці озброювали українських добровольців і самі взяли участь у збройному зайнятті різних об’єктів під керівництвом українських старшин австрійського гарнізону. Так, Л. Шанковський належав до загону сотника Колодницького, що займав залізничну станцію. Пластуни вивісили український прапор на ратуші. Серед них Льонгин Лотоцький, Осип Скобельський, Омелян Колодницький, Володимир Тюн, Володимир Лукомський, Осип Микитка, Роман Файґель, Володимир Татомир, Роман Івасик, Микола Бігун, Омелян Нагорняк, Роман Петріна, Богдан Нижанківський, Володимир Лукавецький, Ярема Весоловський, Роман Петрушевич, Роман Яворський, Лев Шанковський та інші (разом – 33 особи). У перші дні української влади пластуни стали зав’язком Пластунської сотні, підпорядкованої Стрийській Окружній Команді. Через юначий максималізм її учасників, це була чи не найбільш ідейна частина українського гарнізону. Вона несла охоронну службу залізничної станції, де роззброювала чужинські транспортні засоби й цивільне населення; здійснювала охорону Повітової Ради, де містився український штаб, службу надзвичайних доручень і обслугу всіх телефонних апаратів; охорону пошти і телефонної станції; контррозвідку; військовий і телефонний вишкіл; науку стріляння. В Пластунській сотні, крім того, були ще Едвард Козак, Оріховський, Зенон Сташків, Славко Дубицький, Славко Яворський, Синиця, Богдан Сапрука, Славко Білинський та інші³⁸.

Мілітарні формування і участь неповнолітніх

Подібно до Стрия, в інших містах теж почали творитися добровільні військові чи напіввійськові частини з неповнолітніх. З початком українсько-польської війни у листопаді 1918 р. навчання в українській державній гімназії Тернополя було припинено. Старші учні невдовзі пішли до УГА, а з молодших створено допоміжну Студентську сотню. Командантом її був проф. Іван Галущинський – провідник довоєнного Пласту в Тернополі, а вишкіл провадили: вістун УСС Теодозій Сеньківський і чотар Степан Чумак, постачанням завідував Володимир Заплітний. Сотня складалася із 120 юнаків, які відбували заняття з муштри й володіння зброєю. Старші учні несли вартову службу в місті і при складах. Згодом із Студентської сотні було утворено курс телефоністів, деяких учнів приділили до школи підстаршин і книговодів, а наймолодших – розпустили по домівках³⁹.

З юнаків Стрийського пластового куреня складалася телефонна («пластунська») сотня ІІІ Галицького Корпусу УГА. Її основу творили 30 пластунів, серед яких підхорунжий Михайло Чолій, М. Бігун, Л. Лотоцький, Ю. Пеленський, Р. Петріна, В. Тюн, В. Лукомський, С. і В. Білинські, Ортинський, Пиндзин, Дидів та інші. Командантом сотні Начальна Команда призначила Д. Пеленського. Під час українсько-польської війни юнаки вчинили кілька героїчних подвигів, зокрема, М. Бігун, Ортинський і Пиндзин біля с. Кошиловець, за що генерал А. Кравс підвищив їх до ступеня підхорунжих, а також в Бучачі та інших місцевостях⁴⁰. Пізніше ця частина була перейменована в «Окрему пластунську сотню малолітніх добровольців», а частина її учасників отримала спеціальні військові звання «пластун старший вістун». Декілька юнаків стали підхорунжими, а єдиним хорунжим з числа стрийських пластунів у цій частині був Осип Скобельський⁴¹.

Як згадував Є. Побігущий, у Коломиї неповнолітні добровольці, гімназисти і пластуни або кандидати в пластуни, у листопаді 1918 р. зголосилися і служили в артилерійському зв’язку VI Равської бриґади УГА. В грудні ці юні вояки відправилися на фронт під Раву-Руську. Серед них у батареї під командуванням поручника і колишнього вчителя Кирила Годованця (заступник підпоручник Кобилянський) служили 16–17-річні Євген Побігущий, Бортник, Заячук, Єндик, а також 15-річний син директора гімназії Євген Недільський⁴².

Навесні 1919 р. в Бережани приїжджав Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра він приймав там парад українського війська. Тоді на площі Ринок присягу на вірність українському народові складали учні Бережанської гімназії, котрі зголосилися до Бережанського куреня. Між ними було багато пізніших пластунів, а деякі з них стали згодом стрільцями дивізії «Галичина», як проф. Євстахій Сендецький, хорунжий Гладиш і проф. А. Крамарчук⁴³.

Маловідомим досі залишається збройне формування, що було утворене в Станиславові наприкінці травня 1919 р. перед наступом польської армії генерала Ю. Галлера. У місті ще залишалися залізнична сотня, що несла охоронну службу, та юнаки різних частин УГА, що звільнені від служби в своїх частинах перебували тут на гімназійних курсах. Студентський курінь очолив сотник УСС Іван Сіяк. Також у місті було багато дівчат: випускниць гімназії та вчительської семінарії, що працювали секретарками, канцеляристками, телефоністками або помічницями медсестер. Всі частини об’єдналися в Залізний загін. 36 дівчат зголосилися до загону, утворивши окрему, 4-ту, дівочу сотню на чолі з хорунжою Кривівною⁴⁴. Залізний загін УГА забезпечував евакуацію уряду ЗУНР до Бучача, обороняв залізничний двірець, стримував наступ поляків. Відступивши до Бучача, Тернополя, а потім й Чорткова сотник І. Сіяк, що не сприймав диктатора Є. Петрушевича та не вірив в успіх Чортківської офензиви, перейшов Збруч і з частиною влився до Армії УНР. Курінь отримав назву «Окремий Залізний Загін Армії УНР ім. отамана Івана Бистрина»⁴⁵. Відступаючи на схід, до дівочої сотні у Чорткові долучилися ще нові 16–17-річні гімназистки. У липні 1919 р. загін взяв участь у поході українських армій на Київ, воюючи на Поділлі й Київщині, поки 10 вересня не був розбитий під Кривцем і дівчата з сотником І. Сіяком потрапили в більшовицький полон⁴⁶. Їх подальша доля нез’ясована.

Бойовий шлях окремих підлітків-вояків

Ціла низка тогочасних підлітків пройшла з українським військом великий бойовий шлях. З участі у Листопадовому чині у Львові розпочалася для пластуна Зиновія Кохановського активна служба у визвольних змаганнях. По відході зі Львова він був у Тернополі; Лавочному, де на доручення комісара обслуговував місцеві телефонну й телеграфічну централі; Стрию. Там він взимку 1919 р. вступив до гімназії, яку очолював пластовий опікун проф. сотник Колодницький. У Стрию він виконував вартову службу на військових об’єктах разом із пластунами Стрийської пластової сотні. Разом із УГА Зенко опинився наприкінці літа 1919 р. у Вінниці, де вступив до технічної сотні 14-ї бриґади, з якою перебув усі невдачі, епідемію тифу і польський полон у 1920 р.⁴⁷. Львів’янин Андрій-Богдан Макарушка, який у листопаді 1918 р. захоплював владу в Галичі, закінчив «Артилерійську школу старшин», брав участь у Чортківській офензиві, воював за Збручем, хворів на тиф, потрапив у польський полон, звідки втік і зголосився в Армію УНР у Києві. З нею повернувся до Львова, де Верховна Пластова Рада наділила його за участь у визвольних змаганнях найвищим ступенем Гетьманського пластуна-Скоба⁴⁸.

Пластун зі Стрия Лев Шанковський воював у складі УГА і Армії УНР в 400-кілометровому рейді 1-ї Кінної Бригади отамана Шепаровича, виконуючи роль штабного зв’язкового⁴⁹. Та на цьому його шлях у визвольні змагання не завершився. Згодом він став видатним істориком – дослідником цих змагань, а під час Другої світової війни – членом Української Головної Визвольної Ради.

Пластуни з Теребовлі – учасники Листопадового Зриву пізніше відбули похід об’єднаних українських армій на Київ, у якому багато з них полягло. Так, учасник Листопадового Зриву в Теребовлі Іван Дурбак у червні 1919 р. вступив до станиславівського студентського куреня отамана І. Сіяка, що згодом дістав назву окремого Залізного Загону Армії УНР ім. отамана І. Бистрина, з яким дійшов до Києва влітку 1919 р. Після розгрому більшовиками цієї частини під Кривцем (Київщина), вступив до дивізії отамана Ю. Тютюнника. Хворий на тиф, сидів у таборі полонених у Ланьцуті⁵⁰.

У своїх неопублікованих спогадах про воєнні події 1914–1920 рр. І. Фенців згадував про неповнолітнього сина коменданта УГА Мирона Тарнавського Омеляна. Хлопець прийшов до батька з проханням зачислити його до складу артилерійського підрозділу (який саме формував у Золочеві І. Фенців). Але після того, як з’явилася матір хлопця з благаннями відпустити сина додому, І. Фенців відмовив йому, щоб той принаймні закінчив школу. Однак, згодом хлопця таки взяли до лав Української Галицької Армії – з особистого дозволу його батька, головнокомандувача УГА⁵¹. Сам О. Тарнавський у складі УГА і об’єднаних українських армій перебував і на Великій Україні. Про епізод з цього перебування залишив статтю мемуарного характеру⁵².

Із 1919 році, особливо після переходу УГА за Збруч, дуже почастішали випадки зголошення підлітків до служби в розвідці. Найчастіше це були 14–17-літні юнаки, і навіть дівчата. Але ця служба була дуже небезпечною, вороги часто знущалися з розвідників. Так, 16–17-річний гімназист, син священика з Підгаєць, позбувся нижньої щелепи, а на тілі йому більшовики вирізали кілька тризубів. Були й інші, не менш жорстокі знущання⁵³.

Масштаби?

Випадки добровільного прилучення підлітків до складу УГА, або інших українських формувань, були настільки чисельні, що можна припустити масовість цього явища. Активність юнаків часто доводилося стримувати військово-адміністративними чинниками. Так, згідно наказу Команди III Галицького корпусу УГА ч. 67 від 25 квітня 1919 р. у Стрию сказано, щоб «усі підлеглі відділи приймали до військової служби шкільну молодь в непризовному віці тільки у випадку необхідної потреби і то за порозумінням із дирекцією дотичної гімназії»⁵⁴.

Родинна історична пам’ять також зберігає численні приклади людських біографій юнаків-вояків, що ще живуть в усній традиції. Прадід автора цієї статті Василь Сінкевич, 1900 р.н., з с. Пізнанка Гетьманська Скалатського повіту, маючи чотири закінчених гімназійних кляси, добровольцем зголосився до УГА, служив у об’єднаних українських арміях. А двоюрідний прадід дружини автора цієї статті Лука Берник, 1901 р.н. із с. Синява Збаразького повіту, у віці повних 17 років загинув на Прикарпатті і похований у Станиславові. Цю інформацію навів і В. Татомир, щоправда подаючи місцем народження юнака Збараж. За даними «Товариства охорони воєнних могил» у Станиславові, список похованих на місцевому цвинтарі містив 143 прізвища воїнів. Із них 10 народжених у 1900 році, а ще 5 молодших. Між ними, крім Л. Берника, ще 3 його однолітки і 1 народжений у 1902 році. Польовий духівник І бригади УГА о. М. Каровець подав список втрат своєї частини після 19 липня 1919 р. – 67 полеглих, із них 11 юнаків 1901, 1902 і 1904 р.н.⁵⁵

Таким чином, допомога українських підлітків у подіях, що передували проголошенню ЗУНР, а також участь збройній боротьбі за її незалежність у лавах УГА, у складі допоміжних військових частин, при виконанні військових доручень як розвідники, кур’єри тощо, – була дієвою і чисельною. Значна частина підлітків загинула за українську державність і з повним правом може, за польським аналогом,  вважатися «українськими орлятами». Багато фактів, які дозволили б отримати повну картину участі неповнолітньої молоді в цих подіях, ще слід з’ясовувати. Це потребує значних дослідницьких зусиль, а отже висвітлена у статті тематика виглядає перспективною. До того ж означена тематика є частиною більшого історично-антропологічного феномена і може розглядатися в зв’язку з іншими подібними фактами Української революції, визвольних змагань, а також у порівнянні з подібними явищами світової історії. Перспективним має стати й дослідження психології підлітків-вояків на історичному матеріалі, дослідження доби Української революції крізь призму поколіннєвої історії.

Володимир Окаринський – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

1. Юнацтво в обороні рідної землі: Спогади про участь молоді у визвольних змаганнях 1918–1920 років / Зібрав та впорядкував В. Татомир. – Філадельфія: «Молода Просвіта» ім. митр. А. Шептицького, 1960. – 164 с.
2. Шанковський Л. Стрийські пластуни у визвольних змаганнях // Молоде Життя. – Мюнхен, 1946. – ч. 3. – С. 34–37; Шанковський Л. Українська Армія в боротьбі за державність. – Мюнхен, 1958. – С. 185–227.
3. Пеленський Д. Пластуни-юнаки Великих Днів // Пластовий шлях. – 1951. – ч. 6. – С. 9–13.
4. Горбай В. 1 листопада 1918 // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України. – Київ, 1993. – С. 232–235; Дурбак І. Теребовля в перших днях листопада 1918 р. // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України. – Київ, 1993. – С. 380–383; Макарушка А. Б. Спогад з Галича // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України. – Київ, 1993. – С. 280–283.
5. Дурбак І. Життєпис // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України. – Київ, 1993. – С. 383–384; Кохановський З. Життєпис // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України. – Київ, 1993. – С. 254–255.
6. Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України. – К.: Либідь, 1993. – 408 с.
7. Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН: спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. – Вінніпеґ, 1949. – С. 27–29.
8. Чорновол І. Діти в польсько-українській війні 1918–1919 років // Львівська газета. – 2007. – 26 жовтня. – № 193 (263); Друль О. Микола Колесса: Чому не говорять про українських «орлят»? // Поступ. – 2002. – 8 серпня.
9. Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 188 с. + 36 с. іл.
10. Стеткевич Л. Як з Бережан до Кадри. Спогади з Дивізії. – Тернопіль: «Джура», 1998. – 172 c.; Тисовський О. Автобіографія // Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів, ф. 9, спр. 5108, 23 арк.; Отар. «Юні розвідчики» (Спомин) [Омелян Тарнавський] // Молоде Життя. – 1923.– ч. 7–8.– С. 52; Шерш. Голуби над містом. Пластунам, борцям за волю України / [Северин Левицький] // На Сліді. – 1937. – ч. 1. – С. 149–151.
11. Гамуляк В. Тернопіль у боротьбі за державність // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. – Тернопіль, 1992. – С. 52–64; Падох Я. Стрийський Пласт // Стрийщина. Історико-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Сидней, 1990. – Т. 1. – С. 408–460.
12. Кривава книга / Упор., автор передм. Я. Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 274 с.
13. Горбай В. 1 листопада 1918...– С. 232–235.
14. Тисовський О. Автобіографія… – арк. 5–6.
15. Горбай В. Назв. праця. – С. 235.
16. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. – Львів: Інститут українознавства НАНУ; Видавнича фірма «ОЛІР», 1995. – С. 35.
17. Участь пластунів у Листопадовому Зриві // Пластовий шлях. – 1996. – ч. 4 (112). – С. 41.
18. Гуцуляк М. Назв. праця. – С. 93–94; Окаринський В. В. М. Пласт в українському національно-визвольному русі (1911–1939 рр.). – Тернопіль, 2006. – С. 75.
19. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Назв. праця. – С. 36.
20. Горбай В. Назв. праця.– С. 236–237, 239.
21. Там само. – С. 239.
22. Коструба Т. Огляд української літератури 1918–1938 // Життя і слово. – 1948. – ч. 2. – С. 119.
23. Шерш. Голуби над містом... – С. 149–151.
24. Горбай В. – С. 238–239.
25. Друль О. Микола Колесса…
26. Макарушка А. Б. Спогад… – С. 280.
27. Чорновол І. Назв. праця.
28. Кривава книга. – С. 19–28.
29. Ганкевич Л. Перші дні польської окупації у Львові 1918 року // Наш Світ. – 25 лютня 1961. – ч. 2 (93). – С. 6.
30. Макарушка А. Б. Спогад… – С. 279–283.
31. Узагальнено: Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 310, 383–384, 400–401.
32. Там само. – С. 104, 360–361.
33. Гамуляк В. Назв. праця. – С. 54–55.
34. Гуцуляк М. Назв. праця. – С. 66.
35. Дурбак І. Пласт у Теребовлі // Теребовельська земля: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1968. – С. 335.
36. Литвин М. Р., Науменко К. Є. – С. 37.
37. Шанковський Л. Стрийські пластуни... – С. 36.
38. Юнацтво в обороні... – С. 34–39; Мартинець В. Українське підпілля... – С. 27–28.
39. Гамуляк В. Назв. праця. – С. 57.
40. Див.: Пеленський Д. Назв. праця. – С. 9–13.
41. Падох Я. Назв. праця. – С. 417–424.
42. Побігущий Є. – С.  14–16.
43. Стеткевич Л. Як з Бережан… - С. 10–11.
44. Юнацтво в обороні… – С. 94–95.
45. Дурбак І. У 70-ліття походу на Київ // Свобода. – Джерзі Ситі і Ню Йорк. – 1989. – 1 листопада. – ч. 207. – С. 2.
46. Юнацтво в обороні… – С. 96.
47. Кохановський З. Життєпис… – С. 254–255.
48. Макарушка А. Б. – С. 283.
49. Див.: Шанковський Л. Українська Армія... – С. 185–227.
50. Дурбак І. Життєпис. – С. 383.
51. Чорновол І. Назв. праця.
52. «Юні розвідчики»... – С. 52.
53. Юнацтво в обороні… – С. 84–87.
54. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4465. Колекція окремих документальних матеріалів українських еміграційних установ, організацій і осіб, 1914–1944 рр., оп. 1, спр. 1015, арк. 2.
55. Юнацтво в обороні… – С. 148, 150.