Ян Плампер. Історія емоцій

1941 року Люсьєн Февр опублікував у «Анналах» статтю «Чуттєвість та історія: як відтворити емоційне життя інших часів?»1. Звернена до його колег-істориків, ця стаття була ширшим закликом розташувати емоції в самому центрі історичного дослідження і подолати фахові вагання щодо можливості запозичення інструментарію психології для аналізу почуттів людей минулого. Як це мало виглядати? «Я говорив про смерть, – писав Февр. – Розгорніть 9-й том “Літературної історії релігійного почуття у Франції” Анрі Бремона – його дослідження “Християнське життя під час старого режиму” (1932). Відкрийте його на розділі “Мистецтво помирати”. Не минуло й трьох сотень років – але яка прірва між звичаями, почуттями людей того часу – і нашими?»2. Усвідомити цю прірву між тоді й тепер і знайти мову для її унаочнення – це, для Февра, мало стати першим кроком будь-якої історії емоцій.

Тим, хто апріорі відкидав історію емоцій, Февр відповідав, що вони так чи так вписали емоції у свої історичні наративи, тільки на анахронічний манір, себто переносячи концепти емоцій зі свого часу на минуле. Февр запитував: «І коли цей історик нам каже: “У Наполеона стався напад гніву” – або ж: “мить живої насолоди” – чи не буде його завдання завершеним?»3. Звісно ж, ні, бо ми не знаємо, що «гнів» означав у Наполеонів час і як виглядав публічний спалах гніву.

Саме у той момент сильне відчуття нагальності переповнювало Феврові тексти про емоції. «У нас немає історії Кохання, хоч би що ми про неї думали. У нас немає історії Смерті». Це було фатально, бо доки вони були відсутні, «була неможлива жодна історія»4.

Сьогодні, через сімдесят років після Феврового крику душі, в історичній науці історія емоцій є активною підцариною, що швидко розростається. Як ми тут опинилися і чи справді Феврів заклик до історії почуттів був першим?


Ненаписані початки

Хоча жоден історик до Февра, наскільки мені відомо, не закликав так гучно, як Февр, до цілої галузі історії емоцій, прецеденти, безсумнівно, були. Після Першої світової війни нідерландський медієвіст Йоган Гейзинга 1919 року видав «Осінь Середньовіччя», у якій людей Середньовіччя було зображено як емоційно неконтрольованих дітей, чиї радість і лють, сміх і сльози не мали меж, аж доки гуманізм, Ренесанс і лютеранство урухомили механізм емоційного контролю. До Гейзинги німецький філософ та історик Вільгельм Дильтей розробляв герменевтику, яку нещодавно було названо справжнім «методом відчування [Gefühlsmethode5. Інші центральноєвропейські історики зламу століть розробили цілі телеології із сильним емоційним складником, у яких конгломерації людей – нації – розвивалися стадіально, і кожен із етапів розвитку характеризувала колективна форма відчуттів6. А задовго до цих істориків кінця ХІХ – початку ХХ століття Тукідід стверджував, що саме сильні емоції спонукали афінян і спартанців завдати одні одним горя і страждань під час Пелопоннеської війни7. Усе це має на меті показати, що історія емоцій потребує, щоб її було історизовано. За дуже небагатьма винятками ми просто не знаємо, як історики до ХІХ століття писали про емоції.

Вірогідно, хтось колись візьметься досліджувати початки історії емоцій, оскільки тепер ми перебуваємо на етапі професіоналізації й інституціоналізації. Погляньмо коротко на деякі віхи того, як ми дісталися до цього етапу. Упродовж 1970-х років третє покоління школи Анналів та його зацікавлення ментальністю відіграло важливу роль8. Також у 1970-х історики, що досліджували ранньомодерну сім’ю, виступили проти парадигми жорсткого ґендерного поділу емоційної праці в родині, а також аргументу, що емоціоналізація подружніх стосунків розпочалася тільки у XVIII столітті9. Історики, які займаються темою жінок, розкритикували ідею есенціалізованої, «природної» материнської любові10. А психоісторики робили далекосяжні висновки з емоційної відсутності турботи або ж тепла у дитинстві індивіда та спільнот, так що, скажімо, «ревнивий і честолюбний батько» спричинився до Лютерової доктрини sola fide (спасіння вірою) і «тому логічно, що [Сталін] як вождь був відповідальним за смерть мільйонів своїх співвітчизників» бо ж батько-алкоголік регулярно «лупасив його так, що аж страх»11. У 1980-х роках Пітер Стернз та Керол Зісовіц Стернз створили вражаючу низку праць, зосереджених на змінюваних емоційних нормах, що вони назвали «емоціологією»12. Задовго до сучасного буму історії емоцій Стернзи виявилися першими, хто зробив спробу її інституціалізації, частиною якої була книжкова серія «Історія емоцій» у «New York University Press»13.

Звісно, всі ці тенденції слід розглядати й у контексті інших академічних дисциплін, і ширшого соціального, культурного і політичного розвитку. Для прикладу, 1939 року Норберт Еліас, під впливом Фройда, у своєму «Процесі цивілізації» створив один із найвпливовіших ґранд-наративів модерності як лінеарного руху до посилення емоційного контролю. Хоча відтоді багато хто розкритикував і лінійний наратив, і фактичну точність історії, але час, з якого він розпочав – XIV–XV століття – залишається, як показала Барбара Розенвайн, незаперечною часовою межею, і ніхто після Еліаса не мусив робити дослідження «довгого часу», скажімо, від 1000 до 2000 років14. Або інший приклад з контексту культурної антропології: завдяки польовим дослідженням упродовж 1970–1980-х культурні антропологи виявили такі почуття – а не просто випадки емоційного вираження, – які видавалися настільки відмінними від західних зразків, що віру в універсальність емоцій було серйозно  захитано. Рух антропологів у просторі породив очікування, що рух у часі – історії – також міг би посприяти деесенціалізації емоцій15.


Причини сучасного буму емоцій

Бум історії емоцій, свідками якого ми є сьогодні, – це все таки продукт іншої кон’юнктури, що склалася на початку нового тисячоліття. У біонауках, особливо тих, які використовують нові технології нейровізуалізації (найвідоміша між них − функціональна магнітно-резонансна томографія), емоції чи радше «афекти» − це концепт емоцій, базованих на стимулі-реакції, короткочасних і, за словами Рут Лі, «незалежних від, і, що важливо, первинніших за ідеологію – себто первинніших від інтенцій, значень, аргументацій та переконань – бо вони є автономними та непіддаваними сигнифікації процесами, що відбуваються нижче від порогу усвідомлення та сенсотворення» – вийшли на передній план16. У гуманітаристиці, особливо в літературознавстві та візуальних студіях, а також у таких ділянках, як політологія і навіть теологія, постструктуралізм цілком знесилився, і «тілесний афект», концептуалізований у неврологічних термінах, здавався новою опорою реальності у світі. У суспільстві ж загалом жіночий рух змінив уявлення про стереотипно жіночі емоції, а ґендерні стереотипи холодних, неемоційних чоловіків і чулих, емоційних жінок почали давати тріщини. У повсякденній мові «відчуття» стали прийнятнішими. Скажімо, «Я відчуваю» в англійській мові великою мірою заступило «Я думаю» або «Я гадаю».

Усі ці події і течії були підсилені ефектом 11 вересня. Каталізатор par excellence, 11 вересня сприйняли як щось на кшталт шоку реальності. Експерти шукали мотивів, якими керувалися терористи, радше в їхніх фанатичних емоціях, ніж у переконаннях чи доктринах, і постструктуралістський аналітичний інструментарій здавався майже недоречним, щоби зрозуміти сенс подій 11 вересня 2001 року. Це ж стосується й іронічного постмодерного стилю викладу. На короткий час «поборювання іронії» став правилом – і, звісно, врахуймо, як складно писати про емоції в іронічному тоні. У результаті в Сполучених Штатах і деінде постала “політика страху”, коли частиною повсякденності стали кольори анти-терористичної системи тривоги , повні страху чутки в Інтернеті й телевізійні повідомлення на кшталт того, що його зробив секретар внутрішньої безпеки США часів Джорджа Буша-молодшого Майкл Чертоф, про те, що в нього є «внутрішнє утробне чуття», що терористи цього літа планують напади17. Емоції знову опинилися в центрі. Парадоксом є те, що сучасна історія емоцій, продукт пост-постмоменту (пост-постструктуралістського або пост-постмодерного) досі слідувала головною мірою пост(структуралістським) шляхом, і попутником їй у цій подорожі був соціальний конструктивізм.


Між соціальним конструктивізмом та універсалізмом

Соціальний конструктивізм vs універсалізм – це, без сумніву, бінарна опозиція, яка від ХІХ століття структурувала вивчення всіх емоцій. Чи емоції є історично конструюваними, культурно залежними, анти-есенціалістськими, анти-детерміністськими, культурно релятивістськими чи натомість пан-культурними, генетично запрограмованими, незмінними, міжвидовими, фізіологічними, базовими, есенціалістськими, наділеними біологічною основою? Ця бінарна опозиція має довгу історію. Вона є частиною навіть більшої бінарної опозиції: природа vs культура, яка заіснувала в ХІХ столітті, коли в дедалі секулярнішій добі стало необхідно закріпити світ на чомусь, уявленому як беззаперечне – на природі. Як би хотілося полишити цю бінарність і прийти до ціліснішого бачення, але буде чесним сказати, що дисциплінарні конвенції наук про людину, як-от історії, віддають перевагу культурній та часовій специфіці.

І дійсно, емоції різних часів мають багато специфічного. Передовсім деякі емоції було «втрачено», себто їх більше не існує. Розгляньмо, для прикладу, смертний гріх «акедії» (або безділля, байдужості, апатії). Сучасні люди можуть почуватися мляво, але вони навряд чи пов’язуватимуть цей стан із симптомами акедії, які траплялися із середньовічними монахами, – гарячкою, болем у кінцівках, а особливо небажанням молитися. Вони також не шукатимуть коріння свого пригніченого стану в демонах чи дияволі18. Звісно, можна сказати, що акедія не зникла, і сьогодні вона існує під іншими іменами, як-от «депресія» чи «меланхолія». Але вони не охоплюють усю картину, зокрема й симптом молитовної втоми, причину якої приписували демонам.


Підхід перший: емоціологія

Чималу частку самоозначуваної історії емоцій було присвячено вивченню емоційних норм, які змінювалися впродовж часу, – «емоціологія» Пітера й Керол Стернзів. На думку Стернзів, історики мали би зосереджуватися на правилах, що зумовлювали вияв емоцій у суспільстві або його під-одиницях, соціальних групах. Такі інституції, як дитячий садочок, школа чи армія, як і шлюб та сім’я були тут особливо важливими. Тут історичну зміну можна було легко побачити: внаслідок антиавторитарних тенденцій 1960-х повагу до старших заступили взаємини любові на рівних правах, а військові реформи в американській армії під час В’єтнамської війни сприяли толерантнішому ставленню до страху, що його відчувають солдати. Для Стернзів емоції та емоціологія були окремими, хоч і взаємозалежними аналітичними одиницями. Взаємини між емоціями та емоціологією завжди були предметом перемовин і змін. Якщо в певний період приступ гніву під час подружнього конфлікту був соціально прийнятним, то пізніше так уже не було. Втім, історичний актор і далі відчував гнів під час подружнього конфлікту, й зіткнення між емоціями й емоціологією вело до відчуття провини, до чого історики можуть доступитися, приміром, через щоденники.

Ба більше, об’єкт емоцій із плином часу змінюється. Скажімо, Джоанна Бурк дослідила змінні об’єкти страху – чого люди бояться? Так, десь упродовж двох десятиліть, які передували Першій світовій війні, європейці та північні американці були в полоні колективної паніки щодо того, щоб їх не поховали живцем. Аж кишіло від домовин із трубками для постачання кисню, і люди спеціально заповідали, щоб їм після смерті перерізали горлянки. Така пошесть раптово припинилась із вибухом Першої світової війни19. Ось маємо раптову зміну об’єкта страху.


Підхід другий: емоційні спільноти

Нині окрім емоціології, одним із найуспішніших понять історії емоцій є концепт «емоційних спільнот», що його запропонувала медієвістка Барбара Розенвайн. Вона означує його як «ті ж самі соціальні спільноти – родини, сусідства, парламенти, гільдії, монастирі, члени церковних парафій – але дослідник, що вивчає їх, прагне насамперед розкрити системи відчуття: що ці спільноти (й індивіди всередині них) означують і оцінюють як цінне або шкідливе для них; оцінки, що їх вони роблять щодо емоцій інших; природу афективних зв’язків між людьми, що їх вони визнають; а також типи емоційного вираження, що їх вони очікують, заохочують, толерують чи засуджують»20. Розенвайн стверджує, що ми маємо припинити анахронічне застосування категорії «нація» щодо донаціональних часів. Люди в середньовіччі, приміром, належали до – і вправно маневрували поміж – розмаїтих емоційних спільнот, які часто перетиналися і деколи були втіленнями суперечних одна одній емоційних норм.

Емоційні спільноти також найчастіше є соціальними спільнотами, які побудовані на безпосередніх зв’язках їх членів, хоча вони можуть бути і «текстуальними спільнотами», в яких можливий опосередкований контакт між людьми за допомогою того чи того медіуму. У цьому контексті Розенвайн вказує на середньовічні мнемотичні техніки, у яких тексти не просто вивчалися через слухання, але й «утілювалися», стаючи частиною особистості. Середньовічні монахи часто спілкувалися з текстами в подібний спосіб, як із друзями21.

Під кутом зору практики досліджень, Розенвайн зазвичай не шукає емоційних спільнот у розмаїтих джерелах, але радше бере наявні спільноти індивідів, як-от монастир, гільдія чи село. Потім вона покликається на максимальну кількість джерел, як-то документи церковних соборів, хартії, агіографія, листи, історії й хроніки, що стосуються цієї спільноти. Із цих джерел вона вибирає емоційні слова й вишукує шаблони, наративи та ґендерно обумовленні відмінності. Далі вона складає картотеку емоційно подібних слів. Щоб уникнути анахронізму – припущення, що емоційне слово в минулому мусило мати таке саме значення, як сьогодні, – Розенвайн досліджує сучасні для певної епохи «експертні» теорії, які дають відомості про емоційну спільноту (томістські теорії емоцій у випадку багатьох середньовічних емоційних спільнот, психологічні теорії емоцій для багатьох західних суспільств у ХХ столітті). Оскільки емоції можна означувати не лише через експліцитно емоційні слова, вона також з увагою ставиться до фігуративного емоційного мовлення, як-от метафор чи фраз на кшталт «він вибухнув» у випадку гніву.

Концепт емоційних спільнот є одним із найпривабливіших підходів до вивчення емоційної структури колективів (Vergemeinschaftung). Він уникає індивідуалістичної пастки психоісторії, яка ніколи не спромоглася зробити стрибок від індивідуального до колективного. Він уникає масштабної агрегації Еліасівського штибу, чиї пошуки емоційної атмосфери цілої епохи зрештою дали картинку з низькою роздільною здатністю. Він також уникає помилки, якої припустилися Стернзи, вважаючи, що взяті з порадників емоційні норми фактично були чинними емоційними нормами. Якщо й існує проблема емоційних спільнот, то це те, що стає на заваді всім Vergemeinschaftung теоріям, себто брак відкритості. Чи не є межі емоційних спільнот такими пористими й плинними, що ці межі (та супутні емоційні спільноти) зникають?


Підхід третій: емотиви та емоційні режими

Інший дуже впливовий концептуальний інструментарій запропонував історик Вільям Редді, один із-поміж небагатьох науковців у світі справді обізнаний із літературою, що стосується емоцій, і в антропології, і в біонауках. Незадоволений тим, що можна назвати «постструктуралістською дилемою» – втратою в релятивістському світі базової позиції, з якої можна робити етико-політичні судження – Редді в статті 1997 року вперше запропонував концепт «емотивів», щоб показати, як емоційно позначене висловлювання справді може вплинути на суб’єктивно пережите відчуття22. Редді переніс бінарну опозицію універсалізму – соціального конструктивізму на теорію мовленнєвого акту Джона Остіна, пов’язуючи «констативи» (висловлювання, які описують світ, такі як «цей стіл білий») із універсалізмом, а «перформативи» (вирази, які можуть змінювати світ, такі, як слова нареченої «Так, я згодна» на весіллі) із соціальним конструктивізмом. Вимовляючи, скажімо: «Я щасливий», я урухомлюю мозковий процес дослідження-зондування без наперед відомого результату, який може, зокрема, посилити відчуття щастя, применшуючи інші наявні тепер відчуття, або який може спричинити конфлікт із іншими наявними відчуттєвими станами, а тому ослабити відчуття щастя. Редді базує функції зворотного зв’язку емоційно позначених висловлювань на знахідках когнітивної психології та неврології. Що концепт «емотиву» врешті дає змогу зробити, то це вийти поза межі зовнішнього дискурсу і робити твердження про сам досвід.

Іншим ключовим поняттям у Редді є концепт «емоційного режиму», що його він означує як «Набір нормативних емоцій та офіційних ритуалів, практик, а також “емотивів”, які їх виражають і прищеплюють. Це необхідна основа будь-якого стабільного політичного режиму»23. Показово, що Редді хоче мати можливість робити оцінкові судження про розмаїті «емоційні режими». Він називає процеси маневрування поміж різними цільовими орієнтаціями емоцій «емоційною навігацією», наявність просторів (чи практик), що зменшують цільовий конфлікт – «емоційним прихистком», результат емоційного цільового конфлікту – «емоційним стражданням», а ідеальний «емоційний режим» − тим, що пропонує найбільше «емоційної свободи». Для ілюстрації: куркулева дочка під час совєтської колективізації пережила би сильне емоційне страждання через цільовий конфлікт між любов’ю до свого біологічного батька та любов’ю до «батька народів», Сталіна. Якби вона підкорилася другому, вона би мала викрити першого й, очевидно, спричинити його фізичне знищення. «Емоційний режим» сталінізму зробив би практикування успішної емоційної навігації для неї дуже складним, запропонував би їй мізерний емоційний прихисток, тим самим означаючи малий рівень емоційної свободи. Це був поганий «емоційний режим».

Теоретизування Редді є найсміливішим дотепер в царині історії емоцій. Критику праць Редді зосереджено на тому, що можна назвати «лінгвістичним імперіалізмом» концепту «емотиву», тобто нав’язування специфіки вербальних висловлювань невербальним тілесним практикам, як-то сміх чи плач24. Ба більше, концепт «емоційного режиму» було розкритиковано як зарізкий і надто спертий на ідеалі модерної нації-держави. Особисто я сумніваюся, що базована на експерименті когнітивна психологія, на якій Редді ґрунтує свої ідеї про функціонування емоцій у людському мозку, є такою потужною, як він припускає, щоб повернути світові опору. Хоч би як я захоплювався його працею, але мене не полишають сумніви, що він також обирає ту наукову дисципліну, яка більше пасує до його суб’єктивних ціннісних суджень, тим повертаючи його до відправного пункту: постструктуралістської спонуки розпочинати із особистістих ціннісних суджень. Іншими словами, питання в тому, чи така наука намагається лишень надати суб’єктивним етико-політичним поглядам Редді характеру природності?


Підхід четвертий: емоційні практики

Зовсім нещодавно етноісторик Монік Шер запропонувала концепт «емоційних практик». Беручи «отілеснене мислення» (embodied cognition) і теорію розширеного розуму (extended mind theory) за відправну точку, Шер передусім пропонує вийти поза більшість філософських та експериментально-психологічних підходів, які розташовують емоції чи то в тілі, чи в розумі (мислення). «Отілеснене мислення» і теорія розширеного розуму допускають, що емоції містяться в них обох водночас і що тіло й розум не можуть бути розведені. Але підхід, що його сформулювала Шер, спирається передовсім на теорію практик П’єра Бурдьє і особливо його концепт «габітуса». Вона «наголошує, що тіло не є статичною, незмінною, універсальною основою, що продукує позаісторичне емоційне збудження, але що воно саме є розміщеним у соціальному просторі, пристосовуваним, навченим, піддатливим, а тому історичним»25. Загалом «наслідком для історії емоцій, натхненної теорією практик, є серйозніше думання про те, що люди роблять, і вирахування специфічної конфігурації цих учинків»26. Для ілюстрації: у практиці називання емоцій це передбачає більше ніж концепт «емотиву» Редді, згідно з яким цикл зворотної реакції, що його урухомив емоційний вислів, є внутрішнім, когнітивним процесом. Ідеться про те, що «писання про відчуття, розмова про відчуття (скажімо, в контексті терапії) або називання наших емоцій завжди тісно пов’язано з тілесною практикою. Має значення конкретність ситуації: формулювання думки є різним, коли водимо ручкою по папері або коли друкуємо на клавіатурі, і тоді, коли говоримо. Писання для самого себе, як-от у щоденнику, коли людина перебуває наодинці, має інтеріоризуючий ефект, тоді як говоріння вголос перед партнером діалогу екстеріоризує. Соціальні відносини двох мовців впливають на тілесний вимір емоцій через тон голосу, частоту серцебиття і вираз обличчя – їх усі визначає практичний смисл габітуса, десь поміж свідомим контролем і неусвідомлюваною звичкою»27.

«Емоційні практики» Шер також інакше висвітлюють те, як історики емоцій працюють із джерелами: «Як ми маємо знати, що люди “насправді” відчували, якщо вони тримали це при собі й не залишили жодного історичного свідчення? Що ж робити з емоціями, яких не знаходимо в джерелах, хоч і знаємо, що вони мають там бути? Що якщо солдати на лінії фронту не виявляють ознак страху, або жертви соціальної дискримінації не виявляють гніву, або винні в насильстві – докорів сумління? Чи ми повинні припустити, що джерела засвідчують нечесність чи навіть заперечення? Звісно, не варто обмежуватися виразами від першої особи. Натомість варто урахувати широке коло джерел зі спостереженнями, зробленими із багатьох різних перспектив, щоби ствердити, чи очікувана емоція відсутня усюди. Експліцитні заперечення або ж заборони певних відчуттів можна сприймати як емотиви − показник, що почуття є у наявному відчуттєвому репертуарі. Але розуміння емоцій як практик також означає врахування практичного використання емоцій у соціальному оточенні, як на самому початку це обстоювали соціологи емоцій. Тільки якщо немає відповідної причини обмінюватися, виражати або остерігатися емоції, її слід розглядати як відсутню»28.


Майбутні перспективи

Якими є майбутні перспективи історії емоцій? Говорячи найзагальніше, можливо, що історія емоцій залишиться окремою, особливою підцариною історичної дисципліни, але можливо й те, що «емоція» стане іншою «важливою категорією історичного аналізу» (Джоан Скотт), так як ґендер, раса і клас. Хай би як там було, я дозволю собі пороздумувати про кілька царин – декотрих специфічних для історії емоцій, декотрих усталених галузей історичного знання – у яких може здійснюватися дослідницька робота. По-перше, я можу собі уявити, що історія понять, що виражають емоції, розвиватиметься далі. У цьому ключі історики простежують змінну упродовж часу семантику емоційних слів, вивчаючи, скажімо, словники й енциклопедії29. Нам усе ще бракує багатомовної мета-історії понять (Begriffsgeschichte) емоцій, афектів, пристрастей, сентиментів, настроїв тощо – жаске завдання, за яке може взятися лише велика кількість авторів. По-друге, беручи під увагу важливість природничого наукового знання про розум в дискусіях про емоції від другої половини ХІХ століття, історія науки захопить багатьох науковців. Це стосуватиметься не лише шляхів, якими психологи формулювали ідеї щодо емоцій і того, як ці ідеї проникали в суспільство, але й лабораторних практик і того, як вони формували ідеї емоцій30. По-третє, медії відіграють ключову роль у ґенеруванні та формуванні емоцій, особливо в модерний час31. Ця функція така важлива, що характер уявляння і відчування емоції великою мірою залежить від структурних особливостей самих медій – чи передають вони текстуальні, візуальні, аудіовізуальні, чорно-білі або кольорові, застиглі чи рухомі образи? По-четверте, економічна історія та історія праці можуть отримати велику користь від використання емоційної перспективи. Фактично, банкрутства фондових бірж, таке як 1929 року, кидають виклик поясненням, що ґрунтуються на раціональному виборі, а сучасне робоче місце складно уявити без експертного знання психології праці, яка ставить емоції в цент32. По-п’яте, усна історія та емоції є дуже плідною ділянкою дослідження. Усна історія чітко увиразнює проблему емоційної пам’яті33.

Що ж стосується джерел майбутньої історії емоцій, певним є одне: смерті джерел не буде. Джерела охоплюватимуть не лише еґо-документи та виразно нормативні документи, як-от порадники, але й будь-які інші текстуальні, аудіо, візуальні, аудіовізуальні та матеріальні сліди, що їх досліджують історики. Навіть власна поведінка історика стає важливим джерелом для історії емоцій. У якому настрої історик натрапляє на документи в архівах? Якими є чуттєво-емоційні – намацальні, нюхові тощо – виміри дослідницької роботи? Як історики вчаться нейтралізовувати свої емоції, щоби підтримати ідеали «об’єктивності» й «безсторонності»? У пошуку відповідей на ці запитання істориків емоцій можуть надихнути антропологи, які є зразком саморефлексії, зокрема емоційної34.

Завершу ж я застережною заувагою про напрямок, у якому історії емоцій краще не розвиватися, якщо вона хоче бути плідною цариною. Сподіваюся, історики не почнуть долучатися до чогось на кшталт поверхових запозичень із неврології, що процвітає у багатьох інших гуманітарних і суспільних науках. Ця загроза є реальною, і є перші приклади того, як афективна неврологія проникає в історію35. Проблем є безліч. Найважливіше, історикам слід стати достатньо обізнаними в дослідженнях емоцій, що їх здійснюють біонауки, щоби мати змогу визначити, чи вони здатні витримати випробування часом. Це передбачає читання не тільки популяризованих книжок Антоніо Дамасіо або Джозефа Лєду чи принагідних статей у «Science» чи «Nature», але й чимало мета-аналізу (порівняльних оглядів окремих статей) і навіть самих статей. Це передбачає ознайомленість із термінологією біонаук, планами експериментів, обсягами вибірки тощо. Науковці, які займаються біонауками, самі навряд чи перейматимуться, якщо одне з їхніх відкриттів виявиться необґрунтованим. Вони постійно живуть під дамоклевим мечем повторюваності (експеримент мусить давати ті ж результати, якщо його повторюють у тих самих умовах) і з набагато швидшою темпоральністю, у якій істини швидко змінюються, а інституційна пам’ять (публікації понад десятирічної давнини) напрочуд коротка. Однак саме історики матимуть проблеми, якщо вони вирішать обґрунтувати свої дослідження «вічними» й «універсальними» фактами біонаук, які згодом виявляться неправильними. І слово «неправильний» тут доречне, бо важливо пам’ятати, що епістемології, не побудовані на розрізненні «істинного» та «хибного», навряд чи можливі у біонауках. Постструктуралістське laissez-faire тут недоречне, і Вільям Конноллі, науковець, що займається нейрополітикою, помиляється, називаючи книжку Антоніо Дамасіо «У пошуках Спінози» «чудовою розвідкою з неврології»36. Чудове в ступенях порівняння – найчудовіше, дуже чудове, менш чудове – у неврології неможливе. Епістемологічне поле, на яке ми заходимо, вдаючись до запозичень із неврології, сформовано залізною бінарною логікою «істинного/ хибного». Тільки якщо історики емоцій триматимуться від нього подалі або ж долучаться до нього повністю споряджені першокласними навігаційними приладами та ясним і скептичним розумінням його пасток і трясовин, майбутнє їхньої царини буде щасливим.

 

Ян Плампер − професор історії в Голдсміт Лондонського університету. Автор книжок «The Stalin Cult: A Study in the Alchemy of Power» (Yale University Press, 2012; російською «Алхимия власти: Культ Сталина в изобразительном искусстве», М.: НЛО, 2010 та польською «Kult Stalina: Studium alchemii władzy», Warsaw: Świat Książki, 2014) та «The History of Emotions: An Introduction» (Oxford University Press, 2015; оригінал німецькою: «Geschichte und Gefühl: Grundlagen der Emotionsgeschichte», Siedler, 2012).


З англійської за рукописом переклала Богдана Матіяш.

Наукове редагування Наталі Лаас та Володимира Рижковського.

Вперше опубліковано: Plamper, Jan. L’histoire des émotions // À quoi pensent les historiens? / dir. Christophe Granger. − Paris: Autrement, 2013. − p. 225−240; Plamper, Jan. Vergangene Gefühle. Emotionen als historische Quellen // Aus Politik und Zeitgeschichte. − 2013. − Jahr 63, H. 32−33. − s. 12−19.


 


 

  1. Febvre, Lucien. La sensibilité et l’histoire: Comment reconstituer la vie affective d’autrefois? // Annales d’histoire sociale. − 1941. − T. 3, no. 1−2. − p. 5−20.
  2. Там само.
  3. Там само.
  4. Там само.
  5. Див: Morat, Daniel. Verstehen als Gefühlsmethode: Zu Wilhelm Diltheys hermeneutischer Grundlegung der Geisteswissenschaften // Rationalisierungen des Gefühls: Zum Verhältnis von Wissenschaft und Emotionen 1880−1930 / Hrsg. von Uffa Jensen, Daniel Morat. − München, 2008. − s. 101−117.
  6. Тут я маю на увазі Карла Лампрехта, Ґеорґа Штайнгаузена та Курта Брейзіґа. Див.: Tanner, Jakob. Unfassbare Gefühle: Emotionen in der Geschichtswissenschaft vom Fin de siècle bis in die Zwischenkriegszeit // Rationalisierungen des Gefühls. − s. 35−59.
  7. Див.: MacMullen, Ramsay. Feelings in History, Ancient and Modern. − Claremont, 2003. − p. 9−13.
  8. Див. особл.: Delumeau, Jean. La peur en Occident, XIVe−XVIIIe siècles. Une cité assiégée. − Paris, 1978; Delumeau, Jean. Le péché et la peur: la culpabilisation en Occident, XIIIe−XVIIIe siècles. − Paris, 1983. Tакож десятиліття по тому: Corbin, Alain. Le village de cannibales. − Paris, 1990; Petitier, Paule, Venayre, Sylvain. Entretien avec Alain Corbin // Écrire l’histoire: Dossier emotions. − 2008. − no. 2. − p. 109−114.
  9. Див.: Interest and Emotion: Essays on the Study of Family and Kinship / Eds. by Hans Medick and David Warren Sabean. − Cambridge, 1984. Написано на противагу: Shorter, Edward. The Making of the Modern Family. − New York, 1975.
  10. Див., напр.: Badinter, Elisabeth. L’Amour en plus: histoire de l’amour maternel (XVIIe au XXe siècle. − Paris, 1980; Schütze, Yvonne. Die gute Mutter: Zur Geschichte des normativen Musters «Mutterliebe». − Bielefeld, 1986.
  11. Див.: Erikson, Erik H. Young Man Luther: A Study in Psychoanalysis and History. – New York, 1962. − p. 255−256; DeMause, Lloyd. The Gentle Revolution: Childhood Origins of Soviet and East European Democratic Movements // Journal of Psychohistory. – 1990. – Vol. 17, no. 4 (http://www.kidhistory.org/gentle.html).
  12. Stearns, Peter N., Stearns, Carol Z. Emotionology: Clarifying the History of Emotions and Emotional Standards // The American Historical Review. − 1985. − Vol. 90, no. 4. − p. 813−836.
  13. Співредактори − Пітер Стернз та Джен Елен Люїс.
  14. Див.: Rosenwein, Barbara H. Worrying about Emotions in History // The American Historical Review. − 2002. − Vol. 107, no. 3. − p. 827−828, 845; Plamper, Jan. The History of Emotions: An Interview with William Reddy, Barbara Rosenwein, and Peter Stearns // History and Theory. − 2010. − Vol. 49, no. 2. − p. 250−251.
  15. Чудові приклади етнографій у соціально-конструктивістському ключі див: Rosaldo, Michelle Z. Knowledge and Passion: Ilongot Notions of Self and Social Life. − Cambridge, 1980; Abu-Lughod, Lila. Veiled Sentiments: Honor and Poetry in a Bedouin Society. − Berkeley, 1986; Lutz, Catherine A. Unnatural Emotions: Everyday Sentiments on a Micronesian Atoll and Their Challenge to Western Theory − Chicago, 1988.
  16. Leys, Ruth. The Turn to Affect: A Critique // Critical Inquiry. − 2011. − Vol. 37, no. 3. − p. 437.
  17. Майкл Чертофф зробив це повідомлення 10 липня 2007 року в телевізійному інтерв’ю для «Chicago Tribune». Точна цитата, як її подає «Chicago Tribune», звучить так: «“Я вірю, що цього літа ми входимо в період підвищеного ризику”, як сказав Чертофф редколегії «the Tribune» у вівторок. […] Він сказав, що його “внутрішнє утробне чуття” ґрунтується на декількох чинниках» (Chertoff’s Gut // Chicago Tribune. − 2012. − July 12).
  18. Див.: Frevert, Ute. Emotions in History – Lost and Found. − Budapest, 2011. − p. 31−32.
  19. Див.: Bourke, Joanna. Fear: A Cultural History. − London, 2005. − p. 34−39.
  20. Rosenwein, Barbara H. Worrying about Emotions in History. − p. 35. Більше про метод Розенвайн див. її: Emotional Communities in the Early Middle Ages. − Ithaca, 2006; Thinking Historically about Medieval Emotions // History Compass. − 2010. − Vol. 8, no. 8. − p. 833−836; Problems and Methods in the History of Emotions // Passions in Context: Journal of the History and Philosphy of the Emotions. − 2010. − no. 1. − p. 12−24.
  21. Див.: Rosenwein, Barbara H. Emotional Communities in the Early Middle Ages. − p. 25.
  22. Див.: Reddy, William M. Against Constructionism: The Historical Ethnography of Emotions // Current Anthropology. − 1997. − Vol. 38, no. 2. − p. 327−351.
  23. Reddy, William M. The Navigation of Feeling: A Framework for the History of Emotions. − Cambridge, 2001. − p. 129.
  24. Барбара Розенвайн, скажімо, писала в своїй рецензії на «The Navigation of Feeling» у «The American Historical Review», що «емотиви» «надають перевагу словам над іншими формами емоційної поведінки, але в деяких культурах (скажімо, середньовічної Ісландії) почервоніння, тремтіння чи бундючення відіграють важливішу роль, ніж висловлювання» (The American Historical Review. − 2002. − Vol. 107, no. 4. − p. 1181.
  25. Scheer, Monique. Are emotions a kind of practice (and is that what makes them have a history)? A bourdieuan approach to understanding emotion // History and Theory. − 2012. − Vol. 51, no. 2. − p. 193.
  26. Там само. − p. 217.
  27. Там само. − p. 212.
  28. Там само. − p. 219.
  29. Див.: Frevert, Ute et al. Emotional Lexicons: Continuity and Change in the Vocabulary of Feeling 1700–2000. − Oxford, 2014.
  30. Про роль лабораторних практик, що формують концепти емоцій, див. працi Отніеля Дрора, напр.: Dror, Otniel E. The Affect of Experiment: The Turn to Emotions in Anglo-American Physiology, 1900−1940 // Isis. − 1999. − Vol. 90, no. 2. − p. 205−237. Про інші підходи до історії емоцій під кутом зору історії науки див., зокрема: Dixon, Thomas. From Passions to Emotions: The Creation of a Secular Psychological Category. − Cambridge, 2003; Wassmann, Claudia. The Science of Emotion: Studying Emotions in Germany, France, and the United States, 1860−1920: Ph.D. Diss., University of Chicago, 2005.
  31. Див., напр.: Die Massen bewegen: Medien und Emotionen in der Moderne / Hrsg. von Frank Bösch, Manuel Borutta. − Frankfurt am Main, 2006.
  32. Див., напр.: James, Harold. 1929: The New York Stock Market Crash // Representations. − 2010. − Vol. 110, no. 1. − p. 129−144; Frevert, Ute. Gefühle und Kapitalismus // Kapitalismus: Historische Annäherungen / Hrsg. von Gunilla Budde. − Göttingen, 2011. − s. 50−72.
  33. Див., напр.: Gammerl, Benno. Erinnerte Liebe: Was kann eine Oral History zur Geschichte der Gefühle und der Homosexualitäten beitragen? // Geschichte und Gesellschaft. − 2009. − Bd. 35, H. 2. − s. 314−345.
  34. Див., напр.: Emotions in the Field: The Psychology and Anthropology of Fieldwork Experience / Eds. by James Davies and Dimitrina Spencer. − Stanford, 2010; Stocking, George W., Jr. Glimpses into My Own Black Box: An Exercise in Self-Deconstruction. − Madison, 2010.
  35. Див.: Smail, Daniel Lord. On Deep History and the Human Brain. − Berkeley, 2008. − особл. розд. 4 (емоції). Переконливу критику див. у: Reddy, William M. Neuroscience and the Fallacies of Functionalism // History and Theory. − 2010. − Vol. 49, no. 3. − p. 412−425.
  36. Connolly, William E. Materialities of Experience // New Materialisms: Ontology, Agency, and Politics / Eds. by Diana H. Coole and Samantha Frost. − Durham N.C., 2010. − p. 198, note 6.