Частина 1

У статті досліджено ідеологічні початки зосередженості радянської пропаганди на індивідуальних героях і героїзмі – явищах, що стали панівними у міжвоєнній масовій культурі, поряд із культом особи Й. В. Сталіна на початку і в середині 1930-х років. Добре відомо, що хоч уславлення історичних постатей і відомих осіб традиційно відігравало ключову роль у модерній мобілізаційній пропаганді, радянське ідеологічне керівництво 1920-х великою мірою відкидало такого типу об’єднувальні заклики як «буржуазну» традицію, непоєднувану з догматами історичного матеріалізму. Натомість офіційний наголос на класово-базованій образності робився з таким запалом, що це почало визначати мову, якою оперували радянські пропагандисти. Може, саме тому, коли наприкінці 1920-х навіть партійні лідери почали вимагати альтернативи до опертя радянської пропаганди на схематичну класово-ґрунтовану художню мову, представники ідеологічної верхівки вагалися, яку ж роль можна відвести історичним постатям у межах офіційної лінії¹.

Попри цей інституційний параліч, ушанування героїв і героїзму запанувало таки в обширі радянської масової культури на початку та в середині 1930-х. Імена таких осіб, як Н. А. Ізотов, А. Ґ. Стаханов, В. К. Блюхер і М. Н. Тухачевський, стали повсюдними, персоніфікуючи важковловимий характер лінії партії та радянської ідентичності, які партійне керівництво все намагалося визначити від кінця 1920-х. У цій статті простежено, як ці герої опинилися у центрі аґітпропівських мобілізаційних зусиль, та пояснено кардинальний розворот офіційної лінії, що завдячує несподівано розмаїтій групі культурних агентів поза традиційними ідеологічними панівними колами.

*     *     *

Попри появу культу особи В. І. Лєніна та створення низки культових протагоністів² у радянській художній літературі 1920-х, в середовищі нової творчої та літературної інтелігенції в ці роки вирувала дискусія щодо того, як ставитися до героїв у соціалістичному суспільстві. На думку радикалів, класовий аналіз і діалектичний матеріалізм поставили під сумнів не лише центральне місце канонічної класики, а й узагалі літературні норми та конвенції, що визначають засади конструювання сюжету, образів та характерів, а також роль головного героя в оповідній прозі. Багато хто вважав, що складних, внутрішньо конфліктних персонажів художньої літератури ХІХ та початку ХХ ст. час замінити більш дидактичними, перейнятими громадськими справами протагоністами. Дехто, як-от А. С. Сєрафімович, навіть намагалися писати романи, в яких робітничий клас поставав у ролі єдиного колективного героя, а індивідуальні характери були зведені до пласких соціологічних прототипів³. Така література співіснувала в хиткому перемир’ї з творами поміркованіших комуністів та їхніх «попутників»⁴, а також із залишками дореволюційної видавничої справи, у межах якої аж до 1920-х років видавали класиків ХІХ століття та іноземну літературу в перекладах⁵.

Наприкінці десятиліття чимало літературних радикалів поступово знайшли шляхи до примирення зі своїми «мейнстримнішими» колегами та самим каноном, прислуховуючись до закликів «вивчати класиків», хоч вони і намагалися творити нову літературну традицію. Звісно, класова свідомість залишалася на повістці дня, але тепер полеміка стосувалася того, як найкраще використовувати індивідуальних протагоністів у соціалістичній літературі. Чи мають ці герої, перейняті думками про суспільство, озвучувати внутрішні сумніви та збентеження щодо своєї революційної боротьби, або ж вони мають бути втіленням незрушної впевненості, послідовності та передбачливості партійної лінії? РАПП⁶, найбільша та найвпливовіша літературна організація того періоду, відігравала ключову роль у цій дискусії. Цікаво, що хоча РАПП згадують передусім через її гостру критичність щодо некомуністичних письменників, а також через тенденцію оцінювати талант автора із огляду на його соціальне походження, в період між 1927 і 1932 рр. вона відзначилася тим, що відстоювала несподівано традиційний тип літературного реалізму, «населеного» догматичними в ідеологічному плані, але в усьому іншому складними протагоністами. Згідно з відомим формулюванням Катєріни Кларк, радянська література в ці роки спершу перейшла до «маленьких героїв», а згодом до все більших⁷.

Але чим ці зміни в літературі та мистецтві важливі для кращого розуміння радянських ідеологічних зусиль? Виявляється, що десь тоді ж, коли ідеологічна верхівка після «воєнної тривоги» 1927 року почала шукати нові, більш популістські мобілізаційні техніки, строката група письменників, журналістів, митців і видавців намагалася розхитати абстрактну зосередженість радянської масової культури на матеріалізмі та класі⁸. Вказуючи на мізерні результати нещодавніх мобілізаційних кампаній, ці люди – спершу нерішуче – говорили про те, що популяризувати офіційну лінію партії треба через більше зосередження на людському досвіді соціалістичного будівництва. Навіть найортодоксальніше прочитання марксизму-лєнінізму, стверджували вони, допускає обговорення знакових особистостей, які втілюють ідеологічні цінності та пріоритети, підтримувані всім суспільством. Своєю чергою, ці герої можуть передати загальній аудиторії суть радянської ідентичності та класової свідомості, втіливши революцію та соціалістичне будівництво в гостро необхідних поведінкових прикладах.

Мабуть, найвідомішим прихильником цієї лінії був М. Горький, котрий іще до свого остаточного повернення в СРСР з-за кордону 1932 року був стурбований тим, що ідеологічне керівництво не зуміло поширити доступне масам розуміння радянської ідентичності⁹. Шукаючи найкращий засіб поширення для свого пропагандистського почину, 1928 року Горький отримав офіційний дозвіл видавати щомісячник «Наші досягнення». Крім того, впродовж 1929–1931 рр. він відродив «Життя видатних людей» – популярну дореволюційну біографічну серію, а також започаткував дві нові документальні книжкові серії – «Історія фабрик і заводів» та «Історія громадянської війни в СРСР», і одне щомісячне видання − «СРСР на будівництві»¹⁰.

Ініціативи Горького виявилися суголосними настроям низки провідних журналістів, а також більшості РАППівців: усі вони так чи так зреагували на директиву партії 1928 року мобілізувати видавничу справу в ім’я соціалістичного будівництва¹¹. «Комсомольська правда» була, мабуть, найінноваційнішою з головних газет, але й інші щоденні видання з часом долучилися, виявляючи безпрецедентний інтерес до окремих робітників, причетних до впровадження першого п’ятирічного плану¹². Увагу журналістів до соціалістичних досягнень і доблесті звичайних робітників було відзначено на XVI з’їзді ВКП(б) 1930 року, разом із закликами виявляти ще більше уваги до виробничих аспектів робітничої культури¹³. «Правда» в травні 1931 року картала пресу за недостатнє виконання цих вимог, зауважуючи, що надто мало було зроблено для виявлення та популяризації нових взірців пролетарських чеснот. Відповідно до редакційної передовиці, пропаганда довкола соціалістичного будівництва й далі потребувала радикальної реформи:

Выпуск журнала под редакцией М. Горького – «Наши Достижения» – только первый, серьезный шаг к показу героических «будней» на участках социалистического строительства, где решается проблема большевистских темпов, где решается задача «догнать и перегнать» максимум в 10-летный срок.

[...] Мы не плохо бичуем остатки бюрократизма, косности, обломовщины, но еще не умеем показать, с каким героизмом пролетариат строит социалистическое хозяйство. Точно так же наша печать не подняла до сих пор на принципиальную высоту вопроса о наградах героев труда. Конкретные решения партии и правительства о награждении лучших изобретателей, ударников, техников и т. д. не использованы нашей печатью в достаточной мере, чтобы провести миллионы к новым, еще большим победам. И это потому, что стране до сих пор печатью не показаны как следует герои, стоящие на передовых постах борьбы за промфинплан¹⁴.

У відповідь на власний заклик «Правда» взялася виправляти цей недолік, запровадивши постійну рубрику під назвою «Країна має знати своїх героїв». Тут на двосторінковому розвороті регулярно з’являлися яскраві біографії та світлини провідних радянських громадян¹⁵. Мабуть, найвідомішим серед цих перших героїв був Н. А. Ізотов – передовий шахтар і ударник із Донбасу. Читачам газети у травні 1932 року його представив журналіст, котрий якраз для цієї рубрики шукав людину-ідеал¹⁶. Мистецтво політичного плакату також перейшло від зосередження на ідеалізованих образах робітників, селян і солдат до світлин сучасних і впізнаваних осіб 17. Навіть провідні організації – як-от РАПП – посилили свою підтримку цього нового зосередження на героях і героїзмі¹⁸. І хоч РАПП, як й інші незалежні літературні угруповання, 1932 року було закрито задля створення єдиної Спілки письменників СРСР, засаднича програма організації була канонізована в рамках соціалістичного реалізму, офіційно визнаного у новій спілці методу мистецького вираження¹⁹.

Але якщо Горький був причетним до низки перших літературних заходів, пов’язаних із новим інтересом до соціалістичних героїв і протагоністів, він принаймні на самому початку відчув, що його серія «Історія фабрик і заводів» – ключова для популяризації «автентично» радянського «ужиткового минулого» (usable past)²⁰. До нас дійшли лише фрагменти головного редакційного архіву серії, але те, що залишилося, свідчить, що Горький від початку пов’язував цей проект із формуванням радянської ідентичності²¹. Як зауважив головний редактор серії Н. Ґ. Шушканов, «Історія фабрик і заводів» мала стати «живою зброєю мобілізації мас для побудови соціалізму»²². Про офіційну підтримку цілей проекту свідчать як офіційні постанови кінця 1931 року, так і перелік партійних керівників, залучених до нагляду над ним: Л. М. Каганович, П. П. Постишев, Н. І. Бухарін, А. С. Єнукідзе, А. І. Стецький, А. А. Андреєв, Л. З. Мехліс і А. В. Косарев²³.

Частково ця підтримки, звісно, резонувала іншому, адже Сталін у газеті «Пролетарская революция» саме громив партійних істориків, і на дієву мобілізаційну літературу існував дефіцит²⁴. Горький теж не надто поважав професійних істориків. Ба більше, він погоджувався з такими людьми, як лідер РАППу Л. Л. Авербах, що робітничий клас має писати власну історію²⁵. На думку і Горького, й Авербаха, зараз історики з робітничого класу повинні збагачувати радянське суспільство власними натхненими розповідями про минувшину, подібно як натхненні робітники-раппівці в ці роки намагаються переробити літературу, музику та інші види мистецтв²⁶.

Звісно, сумніви Горького щодо професійних істориків-партійців почасти мали підґрунтя. Впродовж цих років вони намагалися, втім марно, створити доступний продукт, хоч на сторінках «Пролетарської революції» їм і дорікали за небажання творити для масової публіки. Та горьківські хронікери із робітничого класу не були успішнішими за своїх академічних суперників, навіть попри опіку професійних письменників і журналістів²⁷. Хоча у межах різноманітних планів «Історії фабрик і заводів» було зібрано безліч матеріалу з низового рівня (нариси, щоденники, інтерв’ю, спогади тощо), цих джерел для істориків-любителів виявлялося забагато, й вони лише перешкоджали осмисленню загальнішої картини. Ба гірше, свідчення, отримані від робітників, хибували на надмірну увагу до технологічних вимірів заводського життя – недолік, що зближав їхні творіння з пафосною журналістикою та «виробничими романами» першої п’ятирічки²⁸. Сторінка за сторінкою в цих, здавалося, нескінченних свідченнях оповідачі розкошували, описуючи робочі зміни, виробничі графіки, плани продуктивності, соціалістичні змагання в очевидній спробі схрестити сюжетну розповідь із ортодоксальним матеріалізмом. Неодноразові благання Горького та Шушканова, звернені до авторів, покінчити з цим, свідчать, що прославляння окремих культових робітників, гідних зразків для наслідування, було для проекту «Історії фабрик і заводів» важливішим, ніж детальний опис соціалістичного будівництва²⁹. Врешті ці недоліки призвели до того, що серію, по суті, пообсіли професійні «негри» від літератури та журналістики, тоді як керівники продовжували описували проект як «новий героїчний епос»³⁰. Цей напівлітературний жанр десь на межі художньої літератури та журналістики з уславленням індивідуального героїзму в процесі соціалістичного будівництва (а також революції та громадянської війни) на кілька років випередив знамените визначення соціалістичного реалізму, запропоноване А. А. Ждановим на Першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників: поєднання «найсуворішої, найтверезішої практичної роботи з найвизначнішою героїкою та грандіозними перспективами»³¹.

Вся ця початкова праця від кінця 1920-х до початку 1930-х років щодо оживлення офіційної пропаганди набула вирішальної ролі в радянській масовій культурі навесні 1934 року. Каталізатором цього панування у дискурсі стала драма про постраждале арктичне дослідницьке судно «Челюскін», яке в жовтні 1933 року опинилося в льодовій пастці Чукотського моря. Капітан В. І. Воронін та керівник експедиції О. Ю. Шмідт спробували з екіпажем перечекати зиму, але на початку 1934 року стало зрозумілим, що «Челюскін» навряд чи зможе витримати руйнівний тиск довколишнього льоду. Похмурий прогноз збувся 13 лютого, коли пробої корпуса корабля змусили екіпаж швидко евакуюватися, доки той не затонув. Невдовзі по тому сімох авіапілотів – А. В. Ляпідевського, М. В. Водоп’янова, І. В. Дороніна, Н. П. Каманіна, М. Т. Слєпньова, С. А. Лєванєвського та В. С. Молокова – спрямували на пошуки й порятунок 104 вцілілих членів екіпажу «Челюскіна», які тепер опинилися на крижині. Після того, як цей страдницький подвиг було звершено, пілоти отримали звання Героя Радянського Союзу − новий вид відзнаки. На початку червня їх разом з екіпажем «Челюскіна» зібрали в Москві для врочистого вуличного параду та прийому, на який завітали Сталін, верхівка партії та державні чиновники³².

Мал. 1. «Герої Радянського Союзу». Ілюстрація в підручнику про Шмідта і рятівників Челюскіна (зліва направо: Ляпідевський, Молоков, Каманін; Водоп’янов, Доронін, Слєпньов, Леваневський).
Взято з: Волин Б. Политграмота. – Москва: Партиздат, 1934. – 221 с.

Мал. 2. Вітальна телеграма, в якій Сталін звертається до рятівників, називаючи їх «достойними синами нашої великої батьківщини».
Взято з: Правда. – 14 апреля 1934. – с. 1.

І хоча Челюскінську сагу масово висвітлювали в різних ЗМІ впродовж місяця рятувальної операції, надання нагород сколихнуло в пресі небувалу дискусію про те, що таке радянський героїзм. Знаменита редакційна стаття в «Правді» пов’язувала доблесть челюскінців із новим торжеством трудового героїзму і протиставляла новий радянський олімп героям капіталістичного Заходу:

Буржуазный мир ищет своих героев и не находит их. Герои нужны еще господствующему классу капиталистических стран; дряблость, ничтожество этого класса пугает его правителей и идеологов. Создаются бесстыдные теории о необходимости воин для воспитания мужества в буржуазном юношестве, для воскрешения древнего, рыцарского духа. Не имея образцов в настоящем, буржуазия вызывает тени прошлого, фальсифицирует их, обновляет легенды, давно обветшавшие. В некоторых капиталистических странах дерзкие бандиты, контрабандисты служат предметом буржуазной романтики. Дети богатых отцов мечтают о том, чтобы стать людьми, такими же бесстрашными, как Аль Капоне или Дилинджер, такими же находчивыми, как сыщик Шерлок-Хольмс. Плутарх современной буржуазии находит образцы для юношества в полицейском участке или в разбойничьем притоне.

В советской стране нет героического мифотворчества. Наша героика реальна. Октябрята играют в «челюскинцев», и подрастающее юношество мечтает о подвигах труда и науки. К полным революционного обаяния образам героев гражданской войны, героев пролетарских боев, героев социалистического строительства присоединяется теперь блестящая галлерея челюскинцев. Они сами учились на льдах, – и в то время у их учились миллионы, как побеждать препятствия в борьбе за социализм³³.

З’явившись у критичний момент, ця редакційна стаття багато чого пояснює. Хоч редактори і наголошували на реальності, але поєднали вигаданих і реальних героїв із капіталістичного світу. Це підказує, що радянське чиновництво вельми ентузіастично ставилося до властивого тому часові схрещення літератури, журналістики та пропаганди. Зайнявши беззастережно мобілізаційну поставу, «Правда» стверджувала, що сучасні герої, як і ті, що походили з недавнього минулого, мали взяти на себе дві головні ролі. Вони мали не лише колективно втілювати цілі та пріоритети революції та соціалістичного будівництва в доступних, популістських поняттях, а й забезпечити представників усіх суспільних прошарків конкретними, індивідуалізованими прикладами, як бути еталонними радянськими громадянами. Ці вказівки швидко отримали офіційне схвалення на з’їзді радянських письменників у серпні того ж року, де делегати неодноразово апелювали до челюскінців як до моделей для героїв майбутнього³⁴. Шмідта навіть запросили звернутися з промовою до зібрання й поділитися своїм баченням того, чим же його товариші відрізнялися від звичайних чоловіків і жінок³⁵. Пісні та важлива документальна кінохроніка з’явилися приблизно тоді ж, великою мірою утримуючи челюскінців у центрі уваги майже всю осінь³⁶.

Мал. 3. Реклама фільму «Челюскін − Герої Арктики». Режисер Я. М. Посєльський («Союзкинохроника», 1934).
Взято з: Вечерняя Москва. – 5 июля 1934. – с. 4.

Звісно, перші книжки в серії «Історії фабрик і заводів» свідчать, що подібні пріоритети визначали суть проекту Горького ще до порятунку «Челюскіна». Приміром, видання 1933 року «Люди Сталінградського тракторного [заводу]» (просопографічна праця про великий промисловий об’єкт) майже повністю було присвячено героїзмові звичайних людей у надзвичайних обставинах. Зневажливо кинувши, що «в літературі буржуазії їм місця немає», редактор тому та колишній заступник головного редактора в «Комсомольській правді» Я. Н. Ільїн оголосив, що «нові хазяї» СРСР − це новий головний пріоритет для радянської літератури³⁷. І хоч Ільїн і його помічники наголошували на тому, що важливо уникати сенсаційності в своїх свідченнях, чимало біографій у «Людях Сталінградського тракторного» врешті зосереджувалися на індивідах, історії яких були винятковими, а то й узагалі неймовірними³⁸. Розповіді про робітників, що здобули кваліфікацію, чергувалися з розповідями про ветеранів Червоної армії, жінок, представників етнічних меншин, виправлених злочинців і юних ідеалістів. Але в той чи той спосіб усі вони були почасти подібні до Ґ. Ремізова – такого собі грубого необробленого діаманта. Свій шлях до самореалізації він описав у глибоко особистій, але дидактичній манері. Народжений серед безіменної маси неосвіченого селянства, Ремізов поїхав до Сталінграда 1931 року, щоб працювати на новому заводі. Там у нього швидко розвинувся палкий інтерес до самовдосконалення, освіти та просування по службі. Він згадує:

Любил я учится. Как жалование получаю, чего больше, а книжек в обязательном порядке покупал. Купил я трехтомник Ленина – заплатил два двадцать. Потом Бубнова, по нему проходили историю партии, на него отдал рубль шестьдесять пять копеек, да за переплет двадцать. Применялась у нас больше книга Попова – по истории партии. Потом, по родному языку книгу купил, математические книги – дроби разные учил, потом беллетристику разную, то за двадцать, то за тридцать копеек покупал.

Простіше кажучи, навчання на виробництві, очевидно, спонукало до політичної свідомості та культурного вишколу. Згідно з «Людьми Сталінградського тракторного», Ремізовий смак до читання оживив інші грані його особистого життя, чим підкреслено роль ідеологічної грамотності в повсякденні. Розповідаючи, як він перебрався із заводських бараків до власної кімнати, Ремізов вказує на перші покупки, зроблені для декорування стін нового помешкання: «взяв на три рублі портретів Лєніна, Сталіна, Літвінова, “Броненосець Потємкін”, “Розстріл бакінських комісарів”»³⁹. Такий наївний ідеалізм, виражений у розмовній простонародній манері, пронизує «Людей Сталінградського тракторного». Авербах домагався від своїх авторів саме такого стилю оповіді та у прикінцевій частині книжки пов’язував його ефективність з особистісним наголосом: «Ніби перед нами книга про окремих людей. Насправді це оповідь про героїзм мас, про велич та перемоги колективної праці, про тріумф переможно наступального соціалістичного розуму міліонів». Як ціле, книжка стала яскравою ілюстрацією того, як «відсталі сільські хлопці перетворюються в ударників, винахідників та раціоналізаторів, ентузіастів соціалістичного будівництва»⁴⁰. Свідомо побудовану як урочиста хода героїв, серію «Люди Сталінградського тракторного» в пресі вихваляли за її захопливий, живий стиль⁴¹.

Схожі цілі були і в перших томів серії «Історії фабрик і заводів» (приміром, у «Розповідях будівників метро»), у книжки про дитячу робітничу колонію імені Г. Ґ. Ягоди, а також у споріднених виданнях, як-от «Батьківщина заводів»⁴². Численні інші праці – про дорогу Петербург−Москва, московську Трєхгорну мануфактуру, а також Златоустівський та Верх-Ісетський заводи на Уралі – теж спиралися на ці принципи, хоч виняткова зосередженість на дореволюційному періоді, очевидно, дещо обмежувала їхню пропагандистську цінність⁴³. Мабуть, найсумнозвіснішим із горьківських томів був «Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна» – книга про перевиховання політичних ув’язнених радянської епохи під ледь не батьківським наглядом НКВС. Написана групою професійних авторів (у тому числі, Вс. В. Івановим і М. М. Зощенком), книжка показувала, до якої міри у серії готові були, як знадобиться, безпардонно вигадувати радянський героїзм⁴⁴.

Спираючись на конкретні історії, надані «Історією фабрик і заводів», Горький на початку 1934-го запропонував перемістити частину ресурсів серії на ще «персональніший» за спрямуванням проект під назвою «Люди другої п’ятирічки»⁴⁵. Та насправді його останньою великою пристрастю стала зовсім інша серія – славнозвісна «Історія громадянської війни в СРСР». Як і у випадку «Історії фабрик і заводів», інтерес Горького до цього проекту з’явився ще наприкінці 1920-х, коли він уперше звернув на цю ідею Сталінову увагу:

Вот уже два года я настаиваю на необходимости издать для крестьянства «Историю гражданской войны».

История эта крестьянству не понятна, потому что не знакома во всей ее широте. Нужно, чтоб он знал, по каким мотивам рабочий класс начал эту войну, чтобы знал, что рабочие спасали страну от завоевания иностранным капиталом и рабства, чтоб знал, какие убытки кровью, жизнью, какие разрушения хозяйства – в цифрах и картинах – вызвали в стране Деникины, Колчаки, Врангели, Юденичи, какую роль при них играли народолюбивые эсеры Чайковские и прочие «богочеловеки».

Книгу эту надобно сделать очень популярной. Мне кажется сделать это надо так: привлечь Реввоенсовет и Пур, пускай избранная ими комиссия соберет весь материал и хронологически организует его. Этот сырой материал должны литературно обработать беллестристы. Я бы очень рекомендовал для сего Алексея Толстого, он крайне полезен для такой работы, затем – [M. A.] Шолохова, автора «Тихого Дона» и Ю. [Н.] Либединского. Разумеется, их работа должна редактироваться. Книгу нужно издать в массе экземпляров, чтоб она была в каждой деревне и читалась бы, как роман⁴⁶.

І хоча згодом Горький розширив потенційну аудиторію свого проекту за межі селянства, а власні плани змінив від однієї книжки до цілої серії, він не відкинув ідею звернутися до професійних авторів «обробити сирий матеріал» із громадянської війни, зробивши з нього «ужиткове минуле». В ідеалі, писав він Сталіну, кожен том мав би містити «спогади і мемуари учасників, перевірені та оброблені воєнними істориками та істориками-марксистами, а також − з метою особливої яскравості та популярності − відшліфовані літераторами-художниками». Для цього завдання залучили М. А. Шолохова, Вс. В. Іванова та Артьома Весьолого. Після схвалення ЦК в липні 1931 року близько п’ятдесяти професійних письменників у тій чи тій формі долучилися до справи. Горький навіть зібрав художню редакцію, що складалася винятково з літераторів (Ф. І. Панфьоров, Вс. В. Іванов, Дємьян Бєдний, Л. М. Лєонов, К. А. Федін, М. Є. Кольцов, Р. П. Ейдеман та І. К. Микитенко) для літературного контролю над легіоном істориків, залучених до роботи над проектом. І хоч за серією мала стежити головна редакція, до якої входили партійні функціонери, саме митці здійснювали щоденний контроль⁴⁷.

Попри доступні йому творчі таланти, Горький докладав особливих зусиль, щоб його проект величали чимось більшим, аніж суто літературним поглядом на громадянську війну. Також він мав бути більшим за звичайну воєнну історію: очільникові Лєнінградського обкому ВКП(б) Горький 1931 року писав, що хоч «Історія громадянської війни в СРСР» не нехтуватиме пов’язаними з війною проблемами, її наратив буде передусім про «роль партії в організації мас». Ба більше, це також доповнить інші його масово-мобілізаційні проекти:

«История гражданской войны» должна показать рабочий класс в его борьбе с классовым врагом. «История фабрик и заводов» покажет рабочий класс сначала – до Октября – как чернорабочую силу, создавшую буржуазную культуру, а за тем – покажет его же, но как энергию, которая создает социалистическую культуру. Эти книги – будем надеяться – послужат хорошим средством развития классового, революционного самосознания масс и, вместе с тем, они могут и должны послужить к руководству пролетариата всех стран⁴⁸.

Іншими словами, попри неспівмірні теми, обидві серії мали тісно доповнювати одна одну.

За іронією, покровительство партії та участь творчої інтелігенції не позбавили «Історію громадянської війни в СРСР» багатьох дилем, із якими стикалися партійні історики впродовж початку 1930-х. Її творці змушені були долати стилістичні суперечності, що обтяжували й «Історію фабрик і заводів»: витримати баланс, інтонацію та риторику часто бувало не легше, аніж вирішити питання історичних фактів, діячів та інтерпретації⁴⁹. Це зрозуміло з жорсткого листа Горького, написаного в середині 1933 року головному редакторові серії про громадянську війну І. І. Мінцу, де він скаржився на якість чорнових розділів першого тому проекту. Надто журналістські та багатослівні, вони, на думку Горького, експлуатували нав’язливі гасла, перемежовуючи їх дискусіями, означити які можна лише як «мляві» та «нудні»⁵⁰. Як свідчив Мінц, усі ті роки Горький неодноразово повторював, що найняті професійні автори мають виконувати функцію радше літературних комісарів, а не звичайних консультантів, активно дисциплінуючи роботу істориків⁵¹.

Можливо, саме через такі нагадування Мінцова команда наприкінці 1934-го подала несподівано яскравий рукопис першого тому серії⁵². Горький визнав працю прийнятною під літературним кутом зору і передав її партійній верхівці на політичну перевірку⁵³. Та задовольнити Сталіна було не так просто. Від кінця 1934-го й до середини 1935 року він якнайскрупульозніше читав рукопис. Згодом, у серпні, він, разом із головною редакційною радою, засів на дачі Горького і в тригодинному безперервному монолозі пояснював свої виправлення. Схваливши загальний фокус і побудову сюжету книжки, він розкритикував низку розділів, де зосередження на деталях відбувалося коштом загальної картини. Зокрема, він хотів, щоб у тексті було чіткіше відмежовано більшовиків від їхніх соціалістичних противників середини 1917 року, а також більше уваги присвячено загрозі фракційної діяльності всередині партії⁵⁴. Сталін був також критичним щодо мови рукопису, яка, як йому здалося, була надміру пишною та метафоричною. Мінцова команда, очевидно, переборщила в стилістиці, створивши рукопис настільки «літературний», що місцями він здавався надто закрутистим та ексцентричним. Чимало із Сталінового відгуку була спробою відділити добре напівлітературне історичне письмо від риторичних надмірностей⁵⁵. Через багато років Мінц описав суть вождевих заперечень, зауваживши, що Сталін вимагав формальної точності. «Пітер» в одному місці він замінив на «Петроград», назву розділу «Лютий на селі» (що, на його думку, відсилало до пейзажу) на «Лютнева буржуазно-демократична революція», назву розділу «Земля» (очевидно, «модернізм») на «Загострення аграрного руху». Помпезність теж була обов’язкова. Замість «Жовтнева революція» мала бути «Велика Пролетарська Революція». Таких виправлень були десятки⁵⁶. Хоч усі ці правки були педантичними, вони не означали, що Сталін хотів переписати текст у строго академічній манері. Попри свої зауваження, вождь був прибічником драматичного змалювання революції, а також чіткого добору героїв і негідників. Після внесення правок, Сталін, за Мінцовим свідченням, сказав, що «книжка зроблена добре, написана просто, зрозуміло, багато цікавого матеріалу». Та, мабуть, іще красномовнішим було Сталінове привітання, адресоване самій редколегії: «Попрацювали добре, книжку читаєш як роман»⁵⁷.

Опубліковану наприкінці 1935 року, «Історію громадянської війни в СРСР» у пресі розрекламували як красиве великоформатне видання із драматичною розповіддю про десятки революційних героїв, ілюстроване численними репродукціями, гравюрами, вставками та мапами⁵⁸. Як написала одна дослідниця, том вийшов недвозначно популярним за формою, з яскравими ілюстраціями, світлинами, а також із стилем, властивішим для художніх творів, а не наукових праць. Докладно характеризуючи популістський літературний характер книжки, далі авторка стверджує, що в змісті чергуються «чіткі образи добра і зла, позитивного та негативного. Розповіді читаєш як художні, є багато коротких речень і постійне намагання створити відчуття напруги та драми в розгортанні подій. Вороги є чітко визначеними. Наголошено роль робітників, солдат і селян, тож, попри нескінченні відсилання до Сталіна та інших більшовицьких лідерів, принаймні символічно головні цілі проекту було дотримано»⁵⁹. Рецензії афішували доступність і динамізм видання як світанок нової епохи в популярній історичній пропаганді. Також у них висловлено гаряче сподівання на швидку появу другого тому серії, адже перший доволі несподівано завершився напередодні більшовицького захоплення влади в жовтні 1917 року 60.

Розголос довкола цієї серії – як і довкола «Історії фабрик і заводів» – свідчить, що журналісти й газетні критики усвідомлювали важливість цього переламного моменту в радянській мобілізаційній пропаганді. Горький із своєю командою подали Сталіну та радянському керівництву найяскравіший приклад «ужиткового минулого», «заселеного» легко ідентифікованими героями та негідниками, – себто те, чого ті шукали від кінця 1920-х. І хоча масштаб цих видань був далеким від всеохопності, вони надавали надійні взірці для наслідування іншим членам творчої інтелігенції, що почали освоювати нові приписи⁶¹.

Див. другу частину >>

Девід Бранденберґер − професор історії та міжнародних студій історичного факультету Ричмондського університету. Автор книжок: «National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931−1956» (Harvard University Press, 2002) та «Propaganda State in Crisis: Soviet Ideology, Indoctrination and Terror under Stalin, 1928−1941» (Yale University Press, 2011); співредактор книжки «Epic Revisionism: Russian History and Literature as Stalinist Propaganda» (University of Wisconsin Press, 2006).

Переклала з англійської за рукописом Роксоляна Свято
Наукове редагування Наталі Лаас

Цю статтю написано на основі четвертого розділу монографії «Держава пропаганди в кризі: радянська ідеологія, індоктринація і терор у добу Сталіна, 1927–1941» (2011).

1. Про інтерес партійного керівництва до нових форм пропаганди після «воєнної тривоги» 1927 року див.: Справочник партийного работника. − Вып. 7, ч. 1. − М.-Л., 1930. − С. 394−399, 400−403, 438−439, 442−443, 456−460, 506−514; Вып. 7, ч. 2. − С. 254−257, 260−272; Вып. 8. − М., 1934. − С. 320−324, 329.
   Загальніше про це питання та про повільне пристосування ідеологічного керівництва до нових пріоритетів див.: Brandenberger, David. Propaganda State in Crisis: Soviet Ideology, Indoctrination and Terror under Stalin, 1927−1941. New Haven: Yale University Press, 2011. − Сhaps. 1−6.
2. Протагоніст − головний персонаж літературного твору (прим. ред.).
3. Див.: Серафимович А. Железный поток: эпопея. – М.: Мосполиграф, 1924.
4. «Попутниками» у радянському політичному жаргоні називали політичних симпатиків більшовиків (на початках − передусім митців), які публічно виявляли свою прихильність, проте формально не ставали членами партії (прим. ред.).
5. Див.: Brooks, Jeffrey. The Breakdown in the Production and Distribution of Printed Material, 1917−1927 // Bolshevik Culture: Experiment and Order in the Russian Revolution / Еds. by Abbot Gleason et al. − Bloomington: Indiana University Press, 1985. − Р. 151−174; Friedberg, Maurice. Russian Classics in Soviet Jackets. − New York: Columbia University Press, 1962.
6. Російська асоціація пролетарських письменників (прим. пер.).
7. Clark, Katerina. Little Heroes and Big Deeds: Literature Responds to the First Five-Year Plan // Cultural Revolution in Russia, 1928−1931 / Ed. by Sheila Fitzpatrick. − Bloomington: Indiana University Press, 1978. − Р. 189−206.
8. Журавлёв С. В. Феномен «Истории фабрик и заводов»: горьковское начинание в контексте эпохи 1930–х годов. – М.: ИРИ РАН, 1997. – С. 4−5, 153−154, 180−181; Kassof, Brian. The Knowledge Front: Politics, Ideology, and Economics in the Soviet Book Publishing Industry, 1925−1935: Ph.D. diss, University of California at Berkeley, 2000, особливо Р. 226−234.
9. Горький − Сталіну (27 листопада 1929), опубліковано в: Из переписки А. М. Горького // Известия ЦК КПСС. − 1989. − № 3. – с. 183−187; Горький М. История фабрик и заводов // Правда. – 1931. − 7 сентября. – С. 2.
   Інтерес Горького до дидактичних героїв сягає його есею, написаного в середині 1920-х «Рассказ о герое». Див.: Горький М. Собрание сочинения в тридцати томах. – М: Гос. изд-во худ. лит-ры, 1952. – С. 17–24.
10. «Наши достижения» (1929−1937), «Жизнь замечательных людей» (1931−), «История фабрик и заводов» (1931−1938), «История гражданской войны в СССР» (1935−1942), «СССР на стройке» (1930−1942). Четверта серія «Люди второй пятилетки» вийшла лише в одному томі (Творчество народов СССР / Ред. М. Горький, Л. Мехлис, А. Стецкий. – М.: Правда, 1937).
    Низка інших проектів закінчилася на етапі планування, зокрема, хрестоматії з основ громадянських прав, що стосувалися історії жінок, інтернаціональної буржуазії, російського купецького класу та села. Див.: Lenoe, Matthew. Closer to the Masses: Stalinist Culture, Social Revolution, and Soviet Newspapers. − Cambridge: Harvard University Press, 2004. − Р. 224−227; Wolf, Erica. When Photographs Speak, to Whom Do They Talk? The Origins and Audience of SSSR na stroike (USSR in Construction) // Left History. − 2000. − Vol. 6, no. 2. − Р. 53−82; Wolf, Erica. Le statut de la photographie dans la revue L’URSS en construction (1930) // Caméra politique: cinéma et stalinisme / sous la dir. de Kristian Fiegelson. − Paris: Presses Sorbonne Nouvelle, 2005. − p. 61−69; Горький М. История деревни // Правда. – 1935. − 25 февраля. – С. 3.
11. Про цю кооптацію масовою культури див.: Brandenberger, David. Propaganda State in Crisis. − Сhap. 1, notes 54−56.
    Діяльність РАППу як неофіційного літературного інструмента партії не була ні значима, ні особливо добровільна. Див.: Brown, Edward. The Proletarian Episode in Russian Literature, 1928−1932. − New York: Columbia University Press, 1950. − Сhaps. 7−8.
12. Lenoe, Matthew. Closer to the Masses. − Сhaps. 5−7.
13. Резолюції XVI з’їзду див.: XVI съезд Коммунистической партии (большевиков): стенографический отчет. − М.: Партиздат, 1930. – С. 714−715. Чимало з цих подій під дещо іншим кутом зору розглянуто в: Lenoe, Matthew. Closer to the Masses. − Сhap. 7.
    Низка коментаторів уважає часом народження радянського героїзму 1934-й, забуваючи про давніші дискусії та полеміки. Див., зокрема: Günther, Hans. The Heroic Myth in Socialist Realism // Traumfabrik Kommunismus: die visuelle Kultur der Stalinzeit / Dream Factory of Communism: The Visual Culture of the Stalin Era / Hrsg. von Boris Groys, Max Hollen. − Frankfurt: Schirn Kunsthalle, 2003. − S. 108−109.
14. Социалистическая стройка и ее герой // Правда.– 1931. − 18 мая. – С. 1.
15. Див.: Страна должна знать своих героев // Правда. – 1931. − 18, 19 мая, 8, 9 июня і т. д.
16. Лучший забойщик и лучший машинист Донбасса // Правда. – 1932. − 11 мая. – С. 3; Гершберг С. Р. Работа у нас такая: Записи журналиста-правдиста тридцатых годов. – М.: Госполиздат, 1971. – С. 107−112.
17. Вікторія Боннелл звертає увагу, що типова пропаганда «взірцевого робітника» (worker-icon) 1920-х намагалася надихнути звичайних радянських громадян через абстрактне апелювання до класової свідомості, колективізму та духу 1917-го, натомість нова тенденція була значно конкретнішою та розважливішою. Замість апелювати до гіпотетично вродженого в радянських громадян відчуття класової ідентичності «в 1930-ті зображення робітника в політичній пропаганді мало іншу мету. Тепер образ робітника функціонував як модель, ідеальний тип. Його метою було викликати в уяві образ нової радянської людини, забезпечити візуальний опис зовнішності, манери поведінки та способу дій взірцевого сталінського громадянина». Тож абстрактні настанови змінилися на прагматичну, цільову мобілізацію та індоктринацію. Див.: Bonnell, Victoria. Iconography of Power: Soviet Political Posters under Lenin and Stalin. − Berkeley: University of California Press, 1997. − Р. 38.
18. Див., наприклад: Макарьев И. С. Показ героев труда – генеральная тема пролетарской литературы. – М.: Гос. изд. худ. лит-ры, 1932. – С. 5−6, 9, 15, 20−34.
19. Згідно з широко прийнятим поглядом Катєріни Кларк, соцреалістичний підхід до літературного, мистецького та культурного вираження позначив кінець як революційних літературних рухів минулого десятиліття, так і аванґарду загалом. Пориваючи з новаторськими, експериментальними жанрами 1920-х, соціалістичний реалізм втілював простий, легко читабельний стиль оповіді, що поєднував реалістичну прозу ХІХ століття з цінностями робітничого класу та ідеологічною дидактичністю партійної лінії. Тематично цей спосіб вираження вирізнявся тим, що заохочував оповіді про честь і самопожертву, в яких героїчні особистості боролися за суспільні блага під пильним керівництвом партії. Не заперечуючи аналіз Кларк, Євгеній Добренко знаходить і зв’язок між соцреалізмом та літературними тенденціями кінця 1920-х, розглядаючи новий літературний метод як популістську корективу до зорієнтованої для обраних та недоступної літератури аванґарду. Як уважає Добренко, чимало авторів розуміли, що культурні інновації першого десятиліття радянського правління не змогли завоювати серця та думки малоосвіченої читацької спільноти СРСР, і це відвернуло їх від аванґарду до традиційніших форм літературного вираження. Такі письменницькі інстинкти посилювалися партійною настановою, що література має охоплювати смаки масової аудиторії, прихильності якої вона добивалася. Метью Леноу йде у своєму дослідженні ще далі, доводячи, що журналісти були одними з перших, хто почав загравати з цією революційною кооптацією традиції та сенсації. Див.: Clark, Katerina. Little Heroes and Big Deeds. − Р. 205−206; Clark, Katerina. The Soviet Novel: History as Ritual. − Chicago: University of Chicago Press, 1980. − Р. 34−35, 72, 119, 136−155, 148, 8−10; Dobrenko, Evgeny. The Disaster of Middlebrow Taste, or, Who ‘Invented’ Socialist Realism? // Socialist Realism without Shores / Eds. by Thomas Lahusen and Evgeny Dobrenko. − Durham: Duke University Press, 1997. − Р. 153−164; Lenoe, Matthew. Closer to the Masses. − Сhap. 7.
    Пор. із інтерпретаціями, за якими щось подібне на реалістичну естетику неминуче мало би постати з мистецького «загального гармидеру» 1920-х або ж що пошук аванґардистами державного фінансування та неліберальної культурної гегемонії фактично полегшив становлення нового типу вираження: Robin, Régine. Socialist Realism: An Impossible Aesthetic / Trans. by Catherine Porter. − Stanford: Stanford University Press, 1992. − Р. 192−296; Groys, Boris. The Total Art of Stalinism: Avant-garde, Aesthetic Dictatorship, and Beyond. − Princeton: Princeton University Press, 1992.
20. «Історію фабрик і заводів» створено на основі радянської традиції історій про заводи. Її корені відходять також до німецької «Betriebsmonografie». Див.: Журавлёв С. В. Феномен «Истории фабрик и заводов». – С. 19−29; Добренко Е. Молоко современности и творог истории: наратив как способ производства социализма // Вопросы литературы. – 2004. −№ 2. – С. 32.
21. Особливо бракує документів щодо планів редколегії. Див.: Государственный архив Российской Федерации, ф. 7952; Российский государственный архив социально-политической истории (далі − РГАСПИ), ф. М-1, оп. 2−3; Центральный архив города Москвы, ф. 665; Архів А. М. Горького Інституту світової літератури ім. А. М. Горького Російської академії наук; Журавлев С. В. Феномен «Истории фабрик и заводов». – С. 13−27. Про решту редакційної колегії з Лєнінграду див.: Центральный государственный архив Санкт-Петербурга, ф. р-9618.
22. Горький − Сталіну (27 листопада, 1929). – С. 183−187; Жму вашу руку, дорогой товарищ: переписка Максима Горького и Иосифа Сталина // Новый мир. – 1997. − № 9. – С. 167−192; Горький М. История фабрик и заводов. – С. 2; Шушканов Н. Г. Начало работы // Рабочие пишут историю заводов / Ред. М. Горький, Л. Авербах. – М.: История заводов, 1933. – С. 116.
23. Постанова ЦК ВКП(б) від 10 жовтня 1931 р. «Об издании “Истории заводов”» (Правда. – 1931. − 11 октября. – С. 1).
24. Добренко Е. Молоко современности и творог истории. – С. 27.
25. Див., зокрема: Горький М. За работу // Правда. – 1931. − 28 ноября. – С. 2; Инструкции Главной редакции // Правда. – 1931. − 28 ноября. – С. 2; Горький − Шушканову (12 березня 1932), опубліковано в: А. М. Горький и создание «Истории фабрик и заводов» / Ред. Л. М. Зак и др. – М.: Изд-во социально-эконом. лит-ры, 1959. – С. 48.
26. Горький М. Напишем историю борьбы рабочего класса // Правда. – 1931. − 7 ноября. – С. 2.
27. Про незначні успіхи «виробничого роману», натхненного РАПП, див.: Clark, Кaterina. Little Heroes and Big Deeds. − Р. 205−206.
28. Грузинский Я. Литкружковцы – авторы «Истории заводов» // Рост. – 1934. − № 21 – С. 44; Добренко Е. Молоко современности и творог истории. – С. 32.
29. Див., наприклад: Рабочим Уралмаша – авторам «Дела и люди Механического цеха» ([апрель 1933]) // Горький М. Письма к рабкорам и писателям. – М.: Жургазобъединение, 1936. – С. 35−36; Шушканов Н. Г. Начало работы. – С. 125; Л-ин. Ан. Как не надо писать историю завода // На подъеме. – 1931. − № 12. – С. 167−175; Из постановления Главнок редакции (10 апреля 1932) // Рабочие пишут историю заводов. – С. 17.
    Див. також: Горький М. Рабочие пишут историю своих заводов // Правда. – 1932. − 12 декабря. – С. 2−3; Шушканов Н. Больше внимания «Истории заводов» // На литературном посту. – 1932. − № 4. – С. 20; Смихович М. Художественные проблемы истории заводов // Рост. – 1934. − № 23−24. – С. 55.
30. Авербах Л. Может ли быть история заводов научной и художественной? (Речь на втором Ленинградском совещании по истории заводов, 28 января 1933 года) // Рабочие пишут историю заводов. – С. 45.
    Дехто заперечує цю професіоналізацію, див.: Clark, Katerina. The «History of the Factories» as a Factory of History: A Case Study in the Role of Soviet Literature in Subject Formation // Autobiographical Practices in Russia / Autobiographische Praktiken in Russland / Eds. by Jochen Hellbeck, Klaus Heller. − Gottingen: G&R Unipress GmbH, 2004. − Р. 23.
31. Речь секретаря ЦК ВКП(б) А. А. Жданова // Первый всесоюзный съезд советских писателей, 1934: Стенографический отчет. – М.: Художественная литература, 1934. – С. 4.
    А. А. Жданов додав: «у нашій країні головні герої літературного твору − це активні будівничі нового життя: робітники і робітниці, колгоспники і колгоспниці, партійці, господарники, інженери, комсомольці, піонери. Ось − головні типи і головні герої нашої радянської літератури». Основуючи цю літературу на «героїчних» реаліях 1930-х, А. А. Жданов розрізняв «революційну романтику» соціалістичного реалізму та романтизм «старого типу, з романтизмом, який зображав неіснуюче життя та неіснуючих героїв». Про дискусію в пресі щодо героїзму, приурочену до проведення конференції, див.: Brooks, Jeffrey. Socialist Realism in Pravda: Read All about It // Slavic Review. − 1994. − Vol. 53, no. 4. − Р. 978−979.
32. Постанова ЦВК СРСР від 16 квітня 1934 р. «Об установлении высшей степени отличия – звания Героя Советского Союза» (Правда. – 1934. − 17 апреля. – С. 1). Див також: McCannon, John. Red Arctic: Polar Exploration and the Myth of the North in the Soviet Union, 1932−1939. − Oxford: Oxford University Press, 1998.
33. «Можно завидовать стране, имеющей таких героев, и героям, имеющим такую родину» // Правда. – 1934. − 19 червня. – С. 1.
    Альфонс Ґабріель Капоне (1899−1947) був знаменитим чиказьким гангстером. Джон Герберт Дилінджер (1903−1933) був грабіжником банків у робінгудівському стилі. Шерлок Голмс − приватний детектив, персонаж творів Артура Конана Дойла ХІХ століття. Местрій Плутарх (бл. 46−127) був грецьким автором історичних біографій. І хоча деякі представники радянського пантеону відзначилися завдяки боротьбі, що нагадувала Капонівську та Дилінджерівську, такі подібності були оманливими. Якщо кримінальні злочинці кидали виклик капіталістичному істеблішментові в ім’я особистої винятковості, то радянські герої сумнівалися в керівництві лише коли було потрібно виправити анти-суспільні, хибні погляди. Частіше ж вони боролися з іноземними ворогами, ставали супроти технологічних викликів або ж виробничих цілей. Діючи так, вони радше допомагали керівництву, а не підважували його, показуючи суголосність особистих, суспільних та державних цінностей.
    Здається, заява «Правди» надихнула Г. К. Орджонікідзе сказати А. А. Мушперту: «Славити людей з народу − це має принципове значення. Там, в країнах капіталу, ніщо не може зрівнятися з популярністю якогось там гангстера Аль-Капоне. А в нас, при соціалізмі, найзнаменитішими мають стати герої праці, наші Ізотови». Див.: Гешберг С. Р. Работа у нас такая: Записки журналиста-правдиста тридцатых годов. – М.: Политиздат, 1971. – С. 321.
34. Первый всесоюзный съезд советских писателей. – С. 126, 381, 388, 407, 444, 467, 526, 549, 557, 616. Див. також: Герои нашей эпохи // Литературный критик. – 1934. − № 6. – С. 3–12.
35. Див.: Речь О. Ю. Шмидта // Первый всесоюзный съезд советских писателей. – С. 57−63.
36. «Герои Советского Союза» (1934), композитор А. Новіков, слова Т. Сікорської. «Челюскин − Герои Арктики», реж. Я. М. Посєльський (ЦСДФ, 1934). Сталін висловив схвалення цієї стрічки 28 червня 1934 р. Див: Российский государственный архив соцыально-политической истории (далі − РГАСПИ), ф. 558, оп. 11, д. 828, лл. 43−45. Про проект постанови Центрального комітету від 22 червня 1934 р. з вимогою кількох хвалебних книжок про героїв експедиції та спроби порятунку див.: ф. 17, оп. 163, д. 1029, лл. 77−82.
37. Ильин Я. Вступление // Люди Сталинградского тракторного / Ред. Я. Ильин и др. – М.: История фабрик и заводов, 1933. – С. 8. Див. також: Саввин И. Черты героя второй пятилетки: новая тематика художественной литературы. – М.: МК ВЛКСМ, 1934. Впевненість Ільїна в гібридності цього жанру виявляється в його рішенні написати злегка охудожнений роман паралельно зі своїм томом у серії Горького. Див.: Ильин Я. Большой конвеер. – М.: Молодая гвардия, 1934.
38. Цмыг С. М. За что мы любим завод? // Люди Сталинградского тракторного. – С. 409.
39. Ремизов Г. Но тут не останавливался пароход // Люди Сталинградского тракторного. – С. 371. Згадані підручники з історії партії: Бубнов А. С. ВКП(б). – М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1931; Попов Н. Очерки истории ВКП(б). – М.: Партийное изд-во, 1932.
40. Авербах Л. Литературные заметки // Люди Сталинградского тракторного. – С. 454.
41. Васильковский Г. Люди Сталинградского тракторного // Правда. – 1933. − 7 августа. – С. 2; Котин Б. Люди Сталинградского тракторного // Сталинград. – 1933. − № 5−6. – С. 40.
42. Рассказы строителей метро / Ред. А. Коцарев и др. – М.: История фабрик и заводов, 1935; Болшевцы: Очерки по истории болшевской имени Г. Г. Ягоды трудкоммуны НКВД / Ред. М. Горький и др. – М.: История фабрик и заводов, 1936; Родина заводов: литературный сборник по материалам истории Уральского завода тяжелого машиностроения им. Серго Орджоникидзе. – Свердловск: б. и., 1935.
    Про подальший розголос див.: К «Истории метро» // Правда. – 1934. − 26 сентября. – С. 3. Рецензії див.: Попов М. Рассказы строителей метро // Правда – 1935. − 16 марта. – С. 4; Селивановский А. Болшевцы // Известия. – 1936. − 4 августа. – С. 4.
43. Великин Б. Петербург−Москва: постройка дороги, 1842–1851 / Ред. И. Перепечко. – Ленинград: История фабрик и заводов, 1935; Лапицкая С. М. Быт рабочих Трехгорной мануфактуры. – М.: История фабрик и заводов, 1935; Шушканов Н. Крепостной Златоуст: главы из истории Златоустовского завода конца XVIII и первой половины XIX столетия. – Свердловск: Свердловское обл. гос. изд-во, 1935; Бессонов Ю. Рабочие Верх-Исетского завода в гражданской войне 1918. – Свердловск: Свердловское обл. гос. изд-во, 1935; Старая Юзовка: Сталинский металлургический завод: 1869–1905 / Под ред. Н. Н. Попова. – М.; К.: История фабрик и заводов, 1937.
    Ширші проекти: Фабрика «Красный перекоп»: 1722–1933. Б. Ярославская большая мануфактура / Ред. Ф. Н. Самойлов и др.: В 2 т. – М.: История заводов, 1935–1936.
44. Беломорско-Балтийский канал имени Сталина: История строительства / Ред. М. Горький, Л. Авербах, С. Фирин и др. – М.: История фабрик и заводов, 1934. Рецензії див.: Болотников А. Книга достойная своей темы // Литературная газета. – 1934. − 24 января. – С. 4; Альтман И. Книга о большой победе // Литературный критик. –1934. – № 6. – С. 253−262. Для загального огляду див.: Ruder, Cynthia. Making History for Stalin: The Story of the Belomor Canal. − Gainsville: University Press of Florida, 1998.
45. П. Люди второй пятилетки: коллектив писателей приступает к этой теме – М. Горький руководит работой // Литературная газета. – 1934. − 20 января. – С. 4; Горький М. Две пятилетки // Правда. – 1935. − 9 апреля. – С. 2−3.
    Офіційна підтримка цього проекту була сильніша, ніж та, яку пропонували Горькому на проект тритомної історії партії, перший том якої мав стосуватися марксизму та партії, другий – економічних досягнень СРСР, а третій – майбутнього соціалізму в СРСР і за кордоном. Горький не був членом партії, і, мабуть, тому його вважали недостатньо підготовленим, щоб наглядати за таким проектом. Див.: Горький − Сталіну (12 листопада 1931), опубліковано в: Горький М. Неизданная переписка с Богдановым, Лениным, Сталиным, Зиновьевым, Каменевым, Короленко / Ред. С. В. Заика. – М.: Наследие, 1998. – С. 286–287.
46. Горький − Сталіну (27 лютого 1929), опубліковано в: Из переписки А. М. Горького. – С. 187.
    Цей проект було запропоновано ЦК ще 1927 року, і, здається, він завис там аж до 1929 року, коли Горький відродив ідею. Див.: Минц И. И. Сталин в гражданской войне: мифы и факты // Вопросы истории. – 1989. – № 11. – С. 48.
47. Горький − Сталіну (12 листопада 1931), Горький − Сталіну (2 листопада 1930), опубліковано в: Жму вашу руку, дорогой товарищ: переписка Максима Горького и Иосифа Сталина. – С. 186, 174, посилка 6; Постанова ЦК ВКП(б) від 30 липня 1931 р. «Об издании “Истории гражданской войны”» // Правда. – 1931. − 31 июля. – С. 2.
    До головної редколегії спершу входили М. Горький, В. М. Молотов, К. Є. Ворошилов, С. М. Кіров, А. А. Жданов, А. С. Бубнов і Я. Б. Гамарник. Згодом до неї запросили приєднатися і Сталіна, коли той виявив інтерес до проекту.
48. Горький − Б. П. Позерну (до 10 серпня 1931) (РГАСПИ, ф. 71, оп. 36, д. 62, л. 2).
49. Докладніше про видавничий процес див.: Hartzok, Justus. Children of Chapaev: The Russian Civil War Cult and the Creation of Soviet Identity, 1918−1941: Ph.D. Diss., University of Iowa, 2009. − Р. 157−207.
50. Горький − Мінцу (29 червня 1933) (РГАСПИ, ф. 71, оп. 36, д. 62, лл. 4−7). Він також висловив свої зауваження Сталіну, і той з ними погодився. Див.: Горький − Сталіну (29 червня 1933), Сталін − Горькому (2 липня 1933), опубліковано в: Жму вашу руку, дорогой товарищ: переписка Максима Горького и Иосифа Сталина. – С. 177.
51. Минц И И. Сталин в гражданской войне: мифы и факты. – С. 48.
52. Мінц супроводив рукопис листом, у якому описав, чого ще бракувало (мап, хронологічних таблиць, покажчика тощо). Також він запитав, чи том не потребує більше портретів і біографічних нарисів. Сталін погодився, приписавши на маргінесах: «Потрібні портрети: Дзержинського, Фрунзе, Урицького, Володарського, Куйбишева (Самара), Іоффе, Орджонікідзе (він був у цей час у Пітері й відігравав велику роль), Слуцького (+), Антонов-Овсєєнко. Потрібні також портрети [нерозб.] Мартова, Лібера, Гоца. Потрібен портрет Троцького, який відігравав роль в Жовт[невій] рев[олюції], Камєнєва, Зіновьєва, Лашевича (він відігравав позит[ивну] роль), Бубнова, портрети членів ЦК, обраних на квітневій конференції, портрети членів ЦК партії, вибраних на VI з’їзді партії [нерозб.]». Згодом Мінц згадував, що Каганович і Ворошилов виступили проти цього рішення, застерігаючи: «народ не зрозуміє такого додавання портретів людей, яких піддано різкій критиці». Врешті малюнки було уміщено лише в подарунковому варіанті видання. Див.: Мінц − голові редакційної колегії (8 грудня 1934) (РГАСПИ, ф. 558, оп. 1, д. 3164, лл. 1−1об); Минц И. И. Сталин в гражданской войне. – С. 49.
53. Горький − Сталіну (12 листопада 1934) (РГАСПИ, ф. 71, оп. 36, д. 11, лл. 197−197об).
54. Див. посторінкові коректури «Історії громадянської війни в СРСР» у: РГАСПИ, ф. 558, оп. 11, д. 3165, сторінки 217, 235, 299; 106, 145, 150; 134, 146, 158; 20−25, 78, 102, 124; 156; 127, 201, 45, 118, 247. Фотокопії цих гранок містяться у: ф. 17, оп. 120, д. 355.
55. Див., наприклад, Мінц − Гамарнику (19 серпня 1935) (РГАСПИ, ф. 71, оп. 36.д. 21, лл. 282oб−283). Цей лист помилково датували 1936 роком: Дубинская-Джалилова Т. Великий гуманист: по материалам переписки Горького и И. В. Сталина // Новое литературное обозрение. − 1999. – № 40 (6). –С. 236.
56. Інтерв’ю з Мінцом у червні 1977 року, резюмоване у: Tucker, Robert. Stalin in Power: The Revolution from Above, 1929−1941. − New York: Norton, 1990. − Р. 531−532.
    Про редакторські принципи, що лягли в основу цього проекту, див.: Минц И. И. Подготовка Великой пролетарской революции: у выходу первого тома «Истории гражданской войны в СССР» // Большевик. – 1935. – № 21.– С. 15−30; Минц И. И. Сталин в гражданской войне. – С. 48.
57. Мінц − Гамарнику (19 серпня 1935) (РГАСПИ, ф. 71, оп. 36, д. 21, лл. 283).
58. История гражданской войны в СССР. – Т. 1: Подготовка Великой пролетарской революции (от начала войны до начала Октября 1917 г.) / Ред. М. Горький, И. И. Минц и др. – М.: История гражданской войны, 1935. Про саму появу видання див.: «История гражданской войны»: вышел первый том // Известия. – 1935. − 4 ноября. – С. 5.
59. MacKinnon, Elaine. Writing History for Stalin: Isaak Izrailevich Mints and the Istoriia grazhdanskoi voiny // Kritika. − 2005. − Vol. 6, no. 1. − Р. 22.
60. История гражданской войны // Правда. – 1935. − 6 ноября. – С. 3; Старчаков А. История гражданской войны // Известия. – 1935. − 21 ноября. – С. 6; Генкина Е. История гражданской войны в СССР // Историк-марксист. – 1936. – № 1. –С. 186−192.
61. Особиста Сталінова участь стала гігантською допомогою для інших авторів, адже такий офіційно санкціонований текст надавав шаблон для використання в подальшій роботі. Див.: Zaks, Boris. Censorship at the Editorial Desk // The Red Pencil: Artists, Scholars, and Censors in the USSR / Eds. by Marianna Tax Choldin and Maurice Friedberg. − Boston: Unwin Hyman, 1989. − Р. 157.