Російська імперія на землі, завойовані в ході розширення своїх кордонів, завжди приносила свої закони та свої порядки. Це стосувалося і ставлення до природних ресурсів, в тому числі й лісу. Із входженням турецьких земель у Північному Причорномор’ї за умовами Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року та приєднанням запорозьких земель по скасуванню Січі у 1775 році до складу Російської імперії на території Південної України була утворена Азовська губернія. Одною зі значних перепон на шляху розбудови регіону, з якою прийшлося зіткнутися владі новоствореної губернії, став брак лісу.

    На ліквідацію подібних проблем була зорієнтована відповідна державна політика, спрямована на охорону лісів та регламентацію використання лісового ресурсу населенням імперії. Екологічне законодавство, розроблене в часи Петра І, ставило за мету збереження лісового фонду, що цілком визначалося потребами будівництва флоту, який тільки-но з’явився [11, с. 347]. Деревина була головним будматеріалом для військових суден. Протягом усього XVIII століття виходили нові й нові нормативно-правові акти, які поповнювали лісове законодавство, втім, їх суть не змінювалась. Основним завданням залишалось збереження лісів, охорона від неконтрольованої вирубки. Проте проблема відсутності лісу на степових землях новоствореної Азовської губернії змусила задуматися не тільки про збереження лісів, що було особливо актуально в степу, але й про лісорозведення. Відтак, імперські лісоохоронні ініціативи в даному регіоні набули певної специфіки, зумовленої його степовим характером.

    Першим заходом місцевої влади після утворення Азовської губернії було обстеження території та визначення ситуації з наявністю або ж відсутністю лісів. Результатом розвідок стали відомості про відсутність лісових масивів на території губернії за виключенням лісоплавневих островків у Великому Лузі, де дерева зростали навколо розвиненої річкової системи. Земський комісар Петро Горленський доповідав азовському губернатору Василю Черткову, що “во всем Азовском уезде никакого лесу кроме одного мелкого тернику нет” [10, арк. 536]. Те ж саме стосувалося й інших повітів [6, арк. 250]. Усі місцеві чиновники звітували або про відсутність лісів, або ж про їх досить незначну кількість.

    Оскільки питання з лісом в Азовській губернії стояло досить гостро, то влада намагалась зберігати наявні ліси шляхом регулювання користування лісовим ресурсом. За законодавством Російської імперії казенні ліси знаходились в управлінні Адміралтейств-колегії. В Азовській губернії це призводило до неконтрольованої вирубки лісу на потреби портів. У документації губернської канцелярії знаходимо багато документів, які свідчать про бажання губернської влади підпорядкувати ліси собі, що дозволило б самостійно регулювати вирубку лісів на підконтрольній території. Так, азовський губернатор неодноразово звертався до генерал-губернатора Г.О. Потьомкіна із проханням віддати ліси, що знаходилися під контролем Таганрозького порту, “в точное ведомство Азовской губернии” [6, арк. 251], оскільки ліси “командами адмиралтейскими уже совершенно опустошены” [9, арк. 192] на вугілля, дрова та ремонт кораблів. При цьому В.О. Чертков пропонував забезпечувати потреби Таганрозького порту лісами, що знаходилися вздовж Дону [9, арк. 192 зв.]. Врешті-решт, не дивлячись на довготривалу боротьбу, ліси в Азовській губернії перейшли до відомства губернської влади, в чому не останню роль зіграла поступова втрата позицій Адміралтейської колегії щодо контролю над лісами, що остаточно відбулося в 1798 році зі створенням Лісового департаменту [3, с. 66].

    Політика збереження лісів враховувалася місцевим керівництвом при розмежуванні вільних земель у Азовській губернії. У травні 1778 року Григорій Потьомкін в ордері наказував Василю Черткову залишити у казенному відомстві землі на берегах Дніпра та Самари, багатих на ліси, та “ни под каким видом никому не отводить” [10, арк. 537]. Однак власне розпорядження не завадило Г.О. Потьомкіну наказати відвести ділянку лісу в 1250 десятин у Торському повіті білоруському генерал-губернатору Петру Пассеку [9, арк. 147]. Втім, багато ділянок із лісами вже були відведені протягом 1776–1777 років, на які припав пік земельних роздач [1, с. 356].

    Також до дій місцевої влади стосовно збереження лісових масивів у степовому регіоні можемо віднести й надання переваги каменю перед деревиною в будівництві. В.О. Чертков доповідав генерал-губернатору, що більшість будівель нових міст Азовської губернії зводились з каменю за відсутності достатньої кількості деревини. Лісова сировина використовувалась лише при будівництві фортець, що відповідало правилам фортифікації, оскільки такі будівлі військові мали можливість спалити у випадку залишення фортеці під натиском ворога, на чому наголошував азовський губернатор. Але, навіть, для будівництва деяких фортець місцеве керівництво не дозволяло використовувати ліс Азовської губернії [10, арк. 486].

    Про ефективність заходів із охорони лісів у Азовській губернії свідчить наявність судових справ, де присутні звинувачення не тільки за факт несанкціонованої вирубки лісу, а й навіть за наміри це зробити [4, арк. 34 зв.]. Та політика збереження лісів не виключала можливості їх використання в губернії (переважно на державні потреби). Ліс у Азовській губернії дозволялось використовувати лише в особливих випадках. Ліси, навіть заповідні, дозволялось вирубувати на потреби християн-переселенців, але за умови надання дозволу Азовської губернської канцелярії [9, арк. 159], яка видавала білети на вирубку певної кількості лісу [7, арк. 162]. Такі поступки свідчать про важливість питання заселення іноземними поселенцями території Російської імперії.

    Тож разом із намаганням зберегти ліс у губернії, водночас відбувалося активне використання лісу, що звісно призводило до зменшення його обсягів. Це змусило задуматись не тільки про методи збереження лісів, але й про лісорозведення. В умовах тотальної нестачі лісу в Азовській губернії виходом могло стати лише лісорозведення, оскільки доставка лісу з інших губерній – дороге задоволення. Цілеспрямоване захисне степове лісорозведення, яке мало на меті захист від несприятливих природних факторів та, відповідно, створення сприятливих умов для ведення сільського господарства та забезпечення врожайності, почало реалізовуватись лише у другій половині ХІХ століття, а найвищого розмаху досягло в радянські часи в межах політики перетворення природи. Наприкінці XVIII століття про захисні лісові насадження ще зовсім не йшлося, але влада розуміла необхідність вжиття заходів зі збільшення лісових масивів. Головною метою лісорозведення було вирощування лісу для задоволення потреб у деревинi для будівництва міст, фортець та господарських потреб населення.

    У липні 1776 року Г.О. Потьомкін надіслав В.О. Черткову ордер з наказом “стараться всеми мерами о разведении лесов” [5, арк. 76]. Цікаво, що пізніше, у 1787 році з майже ідентичним змістом виходить указ імператриці про лісорозведення в Катеринославському намісництві та Таврійській області, що, напевне, було зроблено за пропозицією Г.О. Потьомкіна, або ж стало результатом обговорення даного питання. Для правителя південноукраїнських степових губерній, який бажав та прагнув “привесть в цветущее состояние” [5, арк. 76] регіон, це була болюча проблема. Сам генерал-губернатор відсутність лісу вважав “главнейшим по степному положению ея (Азовской губернии – А.О.) недостатком” [5, арк. 76], тож питанню лісорозведення в Степовій Україні приділялось багато уваги.

    Перші спроби лісорозведення були зроблені вже в другій половині 70-х років XVIII століття. Земський комісар секунд-майор П. Горленськой у рапорті азовському губернатору доповідає про спроби вирощування в степу дубів із жолудів та обмальовує втішні перспективи, представивши навіть пророщені деревця для ілюстрації вдалого експерименту [10, арк. 536].

    Та все ж лісорозведення стикалось із рядом проблем. Степ не давав можливості досягати великих результатів у справі розведення лісів, про що свідчить звітна документація азовського губернатора В.О. Черткова Г.О. Потьомкіну. Статистика невтішна. З посаджених дерев у 1777 році прийнялось 43 % , а у 1778 році – взагалі лише 37 % [6, арк. 174–177 зв.]. Вищих результатів досягти можна було лише за умови наукового обґрунтування та проведення експериментів, чого, звичайно, наприкінці XVIII століття в південноукраїнському регіоні точно не вистачало. Свою роль відігравала й відсутність фахівців у справі лісорозведення. Лісове управління на губернському рівні здійснювалось валдмейстером, на провінційному та повітовому – форстмейстерами, посади яких займали зазвичай відставні або діючі військові, які не мали необхідної освіти, пов’язаної з веденням лісового господарства [8, арк. 95–96; 8, арк. 101–104; 8, арк. 225–226].

    Втім, обсяг висаджених дерев вражає. Щороку їх кількість становила 30–40 тис. одиниць, що свідчить про тверді наміри в лісорозведенні з боку влади та важливість питання в імперському масштабі. Але такі наміри могли бути здійснені лише за умов належного фінансування, що, напевно, стало можливим завдяки генерал-губернатору Г.О. Потьомкіну, який від імператриці отримував величезні кошти для розбудови південноукраїнського регіону [2, с. 83]. На лісорозведення в Азовській губернії кошти виділялись без будь-якої гарантії успішності заходу, лише задля розвитку степового причорноморського регіону.

    Бажаючи забезпечувати як потреби губернії, так і потреби майбутнього Чорноморського флоту, місцева влада Азовської губернії намагалась висаджувати хвойні дерева та дуби, що були якісним будматеріалом, особливо для кораблів. Втім, цим влада підкреслювала переважання державних інтересів над інтересами місцевого населення, якому хвойні ліси не приносили б жодної користі. Хвою не можна використовувати як корм для худоби, сировину для ремесел, їжу для людей. Необхідно зазначити, що, якщо дуб, за умови посадки в належних умовах (поблизу річок), зростав без особливих проблем, навіть із пророщених жолудів, то з соснами ситуація була зовсім інша. За 1777 та 1778 роки із посаджених 4370 дерев прийнялось лише 118 – менше, ніж 3 %. Причому, та незначна частина сосен, що прийнялася, змогла вирости лише в північних повітах Азовської губернії, наближених до лісостепової зони. Напевно, враховуючи результати попередніх років, у 1779 році сосни були висаджені лише в одному приватному маєтку майора Суханова. Скоріше за все, реалії степу змусили губернську владу полишити ідею вирощування сосен у степу.

    В умовах степу доводилось задовольнятися невибагливими породами листяних дерев. Популярності через їх здатність рости в степовій зоні набули береза, клен, ясен, липа, тополя, вільха, осика, горіх, верба. Спроби створити лісовий покров у степу здійснювався як шляхом сіяння, так і висадки саджанців, оскільки наприкінці XVIII століття явної переваги не набув жоден зі способів залісення степу.

    Таким чином, Російська імперія в особі губернської влади здійснювала активні та цілеспрямовані заходи щодо збереження та розведення лісів у Степовій Україні, але наголос зробила на лісорозведенні, розпочавши багатолітню боротьбу зі степом та підкорення степу потребам людини. Плани залісення степу, на виконання яких витрачались величезні державні кошти, здійснювалися з єдиною метою – забезпечити регіон власною деревиною в найближчому майбутньому. Але без втручання наукових розробок ці плани були позбавлені успішного завершення, втім, треба відзначити позитивні починання та спроби місцевої влади Азовської губернії, яка стала першопрохідцем ідеї залісення південноукраїнського степу.  

    1. Бойко А.В. Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття: дис. … доктора іст. наук: 07.00.06 А.В. Бойко. – Запоріжжя, 2001. – 506 с.

    2. Бойко А.В. Південна Україна останньої чверті XVIII століття: Аналіз джерел / А.В. Бойко. – К., 2000. – 308 с.

    3. Врангель В. История лесного законодательства Российской империи. – СПб, 1841. – 155 с.

    4. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 1684. – Оп. 2. – Спр. 413. – 36 арк.

    5. Дніпропетровський національний історичний музей. КП. 7457 / АРХ. 14740. Фонд Азовської губернської канцелярії. 1775 – 1776 рр. – 272 арк.

    6. Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф. 16. – Д. 588. – Ч. 6. – 517 л.

    7. РГАДА. – Ф. 16. – Д. 588. – Ч. 8. – 333 л.

    8. РГАДА. – Ф. 16. – Д. 588. – Ч. 9. – 704 л.

    9. РГАДА. – Ф. 16. – Д. 588. – Ч. 10. – 676 л. 

    10. РГАДА. – Ф. 16. – Д. 797. – Ч. 12. – 642 арк.

    11. Шелгунов Н. История русского лесного законодательства / Н. Шелгунов. – СПб, 1928. – 378 с.