gaukhman mykhaylo

У перші роки існування Інтернет-порталу HISTORIANS.IN.UA найбільш дискусійною темою було становище української історіографії. До цього питання я звернувся в першій частині цього «ювілейного» есею. В останні два роки надзвичайно високої температури досягають обговорення питань історичної політики та національної пам’яті, що відбивається й на дискусіях «гісторіансів». Причому це властиво не тільки для України, а й для наших сусідів на сході та заході. Іноді розпал пристрастей роблять спалахи суспільного занепокоєння історією подібними до масових фобій. Адже до великої гри з трагічною історією долучаються політичний популізм і медійні кампанії. Спробую розібратись із цим явищем на прикладах останнього десятиліття.

«Вони вбивали нас, а самі кажуть, що ми вбивали їх»

Друга світова війна, а також інші війни та геноциди, мають чи не шизофренічний вплив на сучасні суспільства. Пам’ять про трагедії стає невідступною ідеєю історичної культури, принаймні, европейських народів. Напевно, від цього нікуди подітися.

Ми відчуваємо себе нащадками тих, хто перемагав і/або був скараний на смерть. Ми з дитинства чуємо: «вони вбивали нас». А з дорослих років чуємо: «вони вбивали нас, а самі кажуть, що ми вбивали їх». Коли відкриваємо підручники з історії – пересвідчуємося в правильности розуміння подій. А якщо про це немає в підручниках – значить «вони» продовжують загрожувати «нам».

Супутники наші – історичні фобію – являють собою невідступні душевні страхи за нашу історичну ідентичність, засновану на культурі національних трагедій. Ці фобії можуть до певного часу дрімати, а можуть раптово прокидатися й охоплювати суспільну свідомість. Тож під «історичною фобією» розумію нерефлексивне переживання шоку від національної трагедії минулого, шоку, який не відпускає нас і наших сучасників – нащадків жертв.

Виходячи із тенденцій сучасного світу, для кожної спільноти пережити історичну трагедію, зокрема – геноцид, означає мати право на національне існування і набути голос на світовій арені. Але ж геноцидних подій, справді, було в ХХ столітті стільки, що чи не кожен народ має «свою» трагедію. Добре, що до цих трагедій завжди прикута увага, навіть з політичних міркувань. Бо кожна національна трагедія є, водночас, трагедією певного народу і трагедією всього людства. Важливо пам’ятати про всі геноцидні дії й уникати зведення їхнього визнання до суто політичних питань.

Проблема в тому, що в епоху всевладдя медій пам’ять про трагедії, зазвичай на роковини, вривається в наше повсякдення з екранів телевізорів і комп’ютерів. Ці потоки інформації доводять суспільства до вочевиднення фобій: запаморочення «своєю» трагедією, яка неначе відбулася не в минулу епоху, а щойно вчора. Ці трагедію здійснили «вони» проти «нас». Ба більше, «вони» самі звинувачують «нас» у цій трагедії. Так українці не тільки постраждали під час Другої світової війни, а й зазнають звинувачень у геноциді з боку поляків.

Історичні фобії не залишають вибору, не даючи змоги зробити крок убік. Бо неможливо не мати особистого ставлення до «своєї» трагедії. Проблема постає, коли потрібно визначити ставлення до «не своєї» трагедії. Останню або присвоюють, як у випадку з Голокостом, стосовно якого – на превелике щастя – маємо перспективу осмислення на рівні «своєї» української трагедії, або не визнають, як Волинську різанину1.

Стосовно Волинської різанини, сам не вважаю її за геноцид, але ж на Волині був здійснений злочин проти людяности, і поки Україна офіційно цього не визнає, ми будемо для поляків «нащадками злочинців». А визнання Волині-1943 етнічною чисткою дозволить нам поставити питання про недопустимість виправдання «відповідних» дій польських військових формувань після Волині та засудження шовіністичної політики Другої Речі Посполитої, що призвела до радикалізації міжетнічних відносин у Східній Европі в 1930–1940-і роки.

Голод-геноцид 1932–1933 років: справа про пояснення геноциду

Візьму за приклади наші ставлення до історичних трагедій. Почну з проблеми визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом, насамперед самим українським суспільством. Одразу скажу, що я є прибічником «геноцидної версії»: у 1932–1933 роки був здійснений геноцид українського народу у формі всебічного наступу партійно-державного Центру на Радянську Україну. Одночасно був улаштований штучний голод із блокуванням українського кордону, пресинг національних партійних, державних і культурних еліт, а також обмеження українізації, зокрема згортання її на Кубані та «русифікація» українського правопису.

В одній зі своїх Інтернет-публікацій, посилаючись на праці дослідників штучного голоду та масових репресій, відзначав ті кроки партійного керівництва, які надавали Голодомору виразно національного забарвлення2. Так, у листопаді 1932 року В’ячеслав Молотов, виступаючи перед комуністичними провідниками в Харкові, надав «національну» інтерпретацію кризі хлібозаготівель, звинувативши в ній «петлюрівців», «напівпетлюрівців» і зарубіжних ворогів3.

Пізніше, 14 грудня 1932 року, була ухвалена постанова Політбюра ЦК ВКП(б) стосовно ситуації в Україні та на Кубані. В постанові у кризі хлібозаготівель були звинувачені «петлюрівці», «куркулі» та білогвардійські офіцери (вочевидь, щодо козацької Кубані). А головне – в постанові була розкритикована «механічна» і «не більшовицька» українізація Радянської України та Північного Кавказу4.

Наступна постанова ЦК ВКП(б) «Про становище в українській парторганізації та завданнях більшовиків на Україні» була ухвалена 24 січня 1933 року, і в ній КП(б)У була розкритикована за неспроможність виконати норми хлібозаготівель5. Після цього до України був відряджений Павєл Постишев – промотор репресій проти українських еліт і шукач «буржуазних націоналістів». Зрештою, у листопаді 1933 року, спільний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У ухвалив резолюцію, в якій визнав головною загрозою саме «український буржуазний націоналізм»6.

Отже, Радянську Україну свідомо «упокорювали», діючи й проти селян, які опиралися колективізації, й проти партійних, державних і культурних діячів, які виступали на захист інтересів республіки (як вони бачили ці інтереси) та за збереження обмеженої самостійности України у складі Радянського Союзу. Як влучно написав Геннадій Єфіменко, Голодомор 1932–1933 років мав характер «помсти, попередження, виховання, покарання» Радянської України та української нації з боку Кремля7. Подібний «широкий» погляд дозволяє обійти «етнічну ексклюзивність» некритичного застосування «дискурсу Голодомору», завважену Георгієм Касьяновим8.

3 Memorial Famine

Скульптура дівчинки з колосками в руках
«Гірка пам'ять дитинства» на площі «Жорна долі»
(Національний музей «Меморіял жертв Голодомору»)

А тепер питання: чи містять подібну або якусь інакшу аргументацію політичні промови та медійні повідомлення? Ні! Досить згадати заяви політиків і вислови журналістів про геноцидний характер Голодомору 1932–1933 року й до періоду президентства Віктора Ющенко, й особливо під час його керівництва. У політичному та медійному дискурсі лунали подібні висловлювання: Голодомор був особливо жорстоким в Україні та призвів до великих жертв серед українців, а тому це – геноцид. Для обивателя геноцид – це вбивство великої кількости представників певного народу. На обивательському рівні й працюють наші політики та більшість медій.

Популяризація знань про Голодомор 1932–1933 року відбувалася поступово і не завжди в річищі геноцидної версії. Для початку потрібно було пояснити, що в 1932–1933 роках улаштували штучний голод. Наприклад, про це йшлося в підручнику з історії України для п’ятого класу. Пам’ятаю, сильне враження від оповіді підручника про Голодомор. А про національну спрямованість Голодомору почув тільки у старших класах, і не прийняв її.

Кампанія Віктора Ющенка з визнання Голодомору 1932–1933 року геноцидом відбувалася тоді, коли я був студентом-істориком. Тривалий час відкидав геноцидну версію штучного голоду, позаяк не бачив ґрунтовної аргументації того, що українців убивали як українців, а не яко селян з родючої України. Мене переконали публікації про початок масових політичних репресій в Україні від часів Голодомору. Сам знайшов ці публікації, нишпорячи Інтернетом, який того часу тільки-но з’явився в нашій квартирі. Якби я не був істориком і/або не мав доступу до Інтернету, то й не підтримав би геноцидну версію.

Чому так складно розкласти по пунктах: Голодомор був геноцидом через те і через се? Певна річ, мені важко було уявити собі, що українців хтось вбивав за те, що вони українці. Наразі можу сказати, що радянській національній політиці загалом була властива «непряма ксенофобія»: підозріле ставлення до різних неросійських народів. Однак першими жертвами «радянської ксенофобії» стали росіяни за часів коренізації.

Від 1930-х років представникам різних народів доводилося виправдовуватися, що вони «наші радянські», і не належать до «буржуазних націоналістів»: «петлюрівців», «бандерівців», «сіоністів», «султан-галієвців» (у Татарстані), «валідівців» (у Башкортостані) тощо. Ясна річ, німцям, полякам, кримським татарам і корейцям ніхто не дозволяв «виправдовуватися». Можливо, проживи Іосіф Сталін на рік довше, до цих народів додалися би євреї.

Оце «підозріле» ставлення не було «класичним шовінізмом», зате принижувало представників різних народів, наближаючись до шовінізму тільки щодо євреїв з повоєнних часів. Тож радянський режим міг вдаватися до геноцидних дій, навіть без відвертої ідеологічної ненависті – досить було підозрілого ставлення. Але це вже моя авторська аргументація9.

Повернемося до теми Голодомору в історичній політиці Віктора Ющенка. Що ж ми бачили в медіях? Популяризація історії була, за що варто подякувати журналістам. А стосовно доказів геноциду? Багато емоцій – мало логіки! Я не протиставляю розум і почуття. Відповідальний розумі завжди емоційний і завжди моральний. Але розум – це насамперед розум.

Сучасні люди не реагують без емоцій. Але ж де раціональний підхід? Ніхто, крім неадекватних людей (хоч і такі знайдуться), не заперечує, що в Україні відбувався штучний голод, який коштував життя мільйонам людей. Але для пояснення геноцидного характеру терору голодом потрібні були не тільки почуттєві сплески, а ще й ґрунтовна аргументація. Натомість останньої бракувало. А інтонації учасників різноманітних громадський подій часів Ющенка іноді набували істеричного тону: мовляв, якщо Ви не вважаєте Голодомор за геноцид, то Ви й не належите до справжніх українців.

Популяризація історії в 1990–2000-і роки та медійні кампанії досягли, як на мене, позитивних результатів: на сьогодні більшість українців – до 70-80% – підтримують геноцидну версію, а комеморативні практики набули рутинного характеру. Щоправда, бюрократизовані методи політики пам’яті іноді викликали сором.

Залишу відкритим питання: чи є корисним для спільноти однодумство в питаннях національної пам’яті? Бо серед цих 70-80% є ті, хто підтримує «змагання жертв» у намаганнях необґрунтовано збільшити кількість загиблих, ті, хто вважає, що на місце українців заселяли росіян, ті, хто вбачає головних катів у чекістах-євреях. Дехто лічить, скільки серед 70-80% – «україномовних» і «російськомовних», та й доходить далекосяжних висновків. Продовжувати не буду. Суспільний консенсус – справа не одного десятиліття.

Зрештою, заміна Віктора Ющенка на Віктора Януковича не призвела до переміни у суспільному ставленні до Голоду-геноциду. Здавалося, що після Евромайдану станеться повернення до політики Ющенка, й знову Голодомор зробиться осердям офіційної політики пам’яті. Натомість, як наголошує Артем Харченко, сучасна історична політика, яку визначає керівництво Українського інституту національної пам’яті, орієнтована на «героїчну історію», в якій на першому місці опиняються провідники ОУН і УПА10. Радше нинішня політика є продовженням заходів «пізнього» президентства Віктора Ющенка, коли героями України були оголошені Роман Шухевич і Степан Бандера, хоч і без гучних кроків, які робив позаминулий президент.

Насамкінець звернуся до тези Георгія Касьянова, що «дискурс Голодомору» містить «приховані чи явні елементи ксенофобії»11. Справді, за дужками залишаються винуватці Голоду-геноциду. Парадигмальним геноцидом є Голокост, в якому зрозуміло, хто був виконавцем з їхнім ідеологічним або прагматичним ставленням до жертв. Повернуся до українського випадку: дехто вказує на російський центр ухвалення рішень і єврейські прізвища більшовиків-чекістів. Зрозуміло, що перекинути провину на «чужих» або «інородців» надто просто.

Складно ж усвідомити, що Україна була частиною тоталітарного режиму, який здійснив геноцид, режиму не тільки ляльководів терору голодом – Сталіна, Молотова і Кагановича, а й відданих українських комуністів – Миколи Скрипника і Миколи Хвильового, які вкоротили собі віку 1933 року. Саме тому цей геноцид був не випадком, коли «вони вбивали нас», а знищенням самих себе за вказівкою наднаціонального, але шовіністичного Центру без поділу на «своїх» і «чужих». Іноді «ми» і «вони» – це два боки однієї спільноти.

Голокост і націоналістичний рух в Україні: справа про розуміння історичної ситуації

Нещодавно українська громадськість зазнала приступу історичної фобії – активізації душевного страху за власну історичну ідентичність – з приводу українсько-єврейських відносин. За загальними оцінками, в Україні антисемітизм – справа марґіналів і радикалів, навіть поширеним «мемом» зробився гумористичний вираз «жидобандерівці», як у 2014 року називали себе українські патріоти на противагу російським закидам в антисемітизмі.

Інша річ, громадські діячі на сьогодні не навчилися обговорювати міжетнічні проблеми. Замість простої розмови, можна отримати навіть не замовчування, а істерику. Мені здається, що нам бракує сміливости або чутливости для обговорення історичних трагедій. Принаймні, станом на сьогодні. Але не про все одразу.

Що ж із нами сталося? Президент Держави Ізраїль Реувен Рівлін, виступаючи у Верховній Раді України на парламентських слуханнях щодо 75-ї річниці розстрілу київських євреїв у Бабиному Ярі, заявив, що «багато посібників злочину [Голокосту. – М. Г.] були українцями. І серед них особливо виділялися бійці ОУН...». Далі він згадав про 2,5 тис. праведників миру з України. Але це вже мало кого цікавило.

Висловлювання Рівліна набуло ефекту інформаційної бомби. Показовим був не зміст, а градус реакції. Галасливим були ті, хто звинуватив Рівліна в образі українського народу. Йому закинули повторення радянського міту. А дехто запропонував уявити, як Петро Порошенко виступає в Кнесеті й звинувачує євреїв ув участі в Голоді-геноциді та репресіях. Ось за такі «контраргументи» справді соромно! Бо євреї-більшовики не виступали від імені єврейського народу. Як сказав рабин Москви початку ХХ століття Яков Мазе, «революцію здійснюють Троцькі, а страждають від неї Бронштейни».

Оглядачі з іншого боку вказували на те, що глорифікація ОУН і УПА, керівництво яких сповідувало антисемітизм і сподівалося на колаборацію з німецькими окупантами, ні до чого доброго Україну не приводить12. Сьогодні ображеними почуваються поляки, а завтра – виникне загроза псування українсько-єврейських відносин. Не кажучи про неприйняття провідників ОУН, яко героїв, більшістю українців. Аби з німцями не посваритися! Бо тоді наслідки будуть відчутними...

Як ставитися до висловлювання Рівліна про ОУН? Для себе визначив формулу: «ОУН не вбивало євреїв, але деякі ОУН’івці вбивали євреїв». Про це раніше писав на HISTORIANS.IN.UA з приводу публічної дискусії «Український націоналізм та євреї (1920–1950-ті роки)», що відбулася 20 травня 2016 року в Києво-Могилянській академії13.

Керівництво ОУН, як ішлося вище, намагалося співпрацювати з німцями та плекало антисемітські настрої в дусі праворадикальної думки міжвоєнної Европи. Адже ОУН вела «свою гру», яка зближувала її з нацистською Німеччиною. Провідники ОУН на початку вторгнення Німеччини до Радянського Союзу прагнули створити власний уряд й отримати вплив на місцеві органи влади. Але участь ОУН’івців у колаборантських, зокрема – поліційних, структурах означала співучасть деяких націоналістів у Голокості. Тут антисемітизм на словах, який був складником, хоч і не стрижнем ОУН’івської ідеології, переходив ув антиєврейські дії. Звісно, потрібен персональний підхід до учасників воєнних подій.

Як ця позиція була осмислена згодом? Самими націоналістами ніяк! Ані Організація українських націоналістів у всіх своїх фракціях, ані Українська головна визвольна рада, ані будь-які інші українські організації, навіть тривалий час перебуваючи на еміґрації, не виступили із засудження власних дій і поглядів часів Другої світової війни.

Натомість, серед представниками інших спільнот або через дії інших сил, свідомо або несвідомо, відбувалося ототожнення між «не радянськими» українцями, українськими націоналістами, українськими поліцаями: мовляв, усе це була ОУН, яка вбивала євреїв яко нібито віковічних ворогів українського народу. Напевно, на ці уявлення вплинула радянська пропаганда, на чому наголошує Володимир В’ятрович14. Але чи тільки пропаганда?

Мені здається, що цю інтелектуальну операцію загального ототожнення здійснювала й пам’ять тих, хто вижив. Це відчуваєш на сторінках книжки прихильного до України Шимона Редліха «Разом і нарізно в Бережанах», коли він пише про вцілілих бережанських євреїв з їхньою пересторогою до українських націоналістів, і в несправедливо гіперкритичній книжці Омера Бартова «Стерті: зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні». Нагадаю, що сім’я Редліхів була врятована в Голокості зусиллями української та польської родин, а сім’я Бартових полишила рідний Бучач напередодні 1939 року. Навряд чи погляди однолітків Редліха і Бартова визначила радянська пропаганда.

Що ж робити? Відповідь очевидна: потрібно досліджувати, а потім популяризувати історію. І не боятися визнавати, що «ми» були не тільки серед жертв, а й серед убивць. Українці, як і будь-який інший народ, не є ані нацією-жертвою, ані нацією-катом. Але для визнання цього необхідно навчитися говорити про трагедії. Поки ми цього не вміємо і не завжди хочемо цьому вчитися.

Наведу промовистий приклад. Після згаданих парламентських слухань у Верховній Раді України темі українсько-єврейських відносин був присвячений етер популярної програми Савіка Шустера «Шустер Live» од 30 вересня 2016 року15. Телепередача тривала більше 4 годин і відзначилася великою кількістю авторитетних і цікавих гостей. Ми не забудемо відеозапис споминів останнього свідка трагедія Бабиного Яру – Михайла Сидька, який разом із братом дивом урятувався та пережив окупацію Києва. Не забудемо відверту розповідь німкені Барбари Кляйст, яка поділилася своїми переживаннями про спокутування провини предків-злочинців. Важливими були: україномовний виступ Тімоті Снайдера, промова Йосипа Зісельса, репліки згаданого Шимона Редліха й литовського діяча Емануеліса Зінгеріса.

4 Mykhailo Sydko

Відеозапис виступу Михайла Сидька на круглому столі перед етером «Шустер Live» від 30 вересня 2016 року

Одразу скажу, що далі мені йтиметься про конкретні висловлювання громадських діячів, промовлені в конкретній ситуації. Це не свідчить про їхню підтримку або не підтримку з мого боку. Тим паче, громадські діячі самі можуть бути суперечливими особистостями. Спробую відсторонитися від загальних оцінок осіб і партій.

Серед виступів і дискусій «Шустер Live» зверну увагу на найбільш галасливу і тривалу частину програми, яка викликала нотки істерії в деяких гостей і студійних глядачів. Майже тридцять хвилин зайняла промова й обговорення виступу директора Українського єврейського комітету Едуарда Долинського. Темою його виступу був антисемітизм в ідеології Організації українських націоналістів. Для висвітлення питання він звернувся до опублікованих документів воєнних часів.

Едуард Долинський розпочав свій виступ зі слушної тези, що Україна, за яку боролася ОУН, мала бути етнічно гомогенною, простіше кажучи, без євреїв, росіян і поляків. З початку виступу Долинського український дисидент і колишній депутат Степан Хмара висловився на кшталт: «НКВД напише документи», а голова сучасної ОУН і заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України Богдан Червак постійно намагався зупинити доповідача, який буцімто виконував «завдання» Кремля.

Занепокоєння деяких гостей передалося залі. Савік Шустер звернувся до одного молодика серед глядачів. Він сказав, що такі ксенофобські висловлювання неможна читати на публіку. Решта глядачів його підтримали. Вони засуджувати не авторів юдофобських висловлювань, а Долинського, який їх цитував!

Довелося Шустеру пояснювати авдиторію очевидну річ: якщо Ви хочете знати правду – будьте готові долати маніпуляції та фальшування. Інакше жодної правди не почуєте.

Потім Долинський продовжив свій виступ, звернувшись до прикладу колаборації з нацистами «мельниківців», які працювали в редакції київської газети «Українське слово», редаговану Іваном Рогачем. Доповідач удався до змісту антисемітських статтей, які друкувала газета в жовтні 1941 року, коли в Бабиному Ярі «коливалася земля» від заживо похованих. Моторошна метафора!

Після Едуарда Долинського виступив директор Українського інституту національної пам’яті та дослідник українського інтеґрального націоналізму Володимир В’ятрович. Він розкритикував доповідача за відсутність конкретики та контексту під час цитування документів. Бо деякі з цих документів є незрозумілими текстами невідомих осіб. Однак його критика не була доброзичливою, а свого опонента він звинуватив у маніпуляціях.

Антисемітизм ОУН – зрозуміла справа. Питання полягає в тому, яке місце він посідав в українському інтеґральному націоналізмі та якими були антиєврейськими звинувачення. А коли В’ятрович почав пояснювати ненависть ОУН до євреїв побоюваннями радикальних націоналістів у тому, що євреї були «надмірно лояльними» до радянської влади, то це виглядало вже не поясненням, а виправданням: мовляв, ОУН – не антисемітська партія, просто інтеґральні націоналісти сумнівались у лояльности євреїв. «Дискурс жидобільшовизму» мав тривалу історію до 1939–1941 року і власну логіку, а ОУН не потребує наших виправдань, хоч і належить до «нашої» української історії16.

Справді, виступ Едуарда Долинського міг би бути сильнішим і переконливішим. Йому варто було би зосередитися на програмних документах ОУН і/або літературно-публіцистичних творах впливових радикальних націоналістів. Можливо, якби він спирався на книжку свого опонента – Володимира В’ятровича «Ставлення ОУН до євреїв»17, в якій розібрані програмові документи ОУН про єврейське питання, то промова була би більш переконливою, і Доповідачу вдалося би наголосити на ідеологічному антисемітизмі ОУН, бодай сам Автор уникає терміну «антисемітизм». А головне: без теоретичних положень усі ці документи і цитати не «заговорять». Проте якщо публіка не хоче слухати про «неприємні» речі – доповідач не буде в змозі до неї достукатися.

Наступні репліки гостей з першого ряду зали були доволі цікавими та переконливими. Політолог Андрій Єрмолаєв говорив про відповідальність учасників подій. Адже прагнення деяких українців спиратися на нацистську Німеччину були «великим обманом». Бабин Яр був уроком для тих киян, які спершу поділяли ці сподівання.

Громадський діяч і колишній депутат Олесь Доній висловився про градацію відповідальности, залежну від учинків окремих осіб. Відповідати мають німці, які вбивали євреїв, українці, які конвоювали євреїв, євреї, які служили в юденратах, але по-різному. Ми не маємо забувати про тих поліцаїв, які рятували євреїв, й службовців окупаційної адміністрації Києва, які намагалися поліпшити становище киян. Додам, про всяк випадок, що представники єврейської поліції, які допомагали вбивати своїх одноплемінників, самі згодом ставали жертвами Голокосту.

Що ж бачимо? Публічні персони готові обговорювати сторінки трагічної історії – до певної міри. Цю міру для гостей «Шустер Live» становили «тіні» ОУН. Бо наразі соромно говорити про ксенофобські погляди та колаборантську орієнтованість провідників інтеґрального націоналізму. Як справедливо завважив публіцист Михайло Дубинянський, ми переносимо на ОУН сучасні уявлення про свободу та демократію. Фактично, ми обираємо наших історичних героїв серед тих діячів, хто в минулому був антиросійські налаштований. Але замість реальних людей беремо «порожні оболонки», які наповнюємо власним сьогоднішнім змістом18. Як це по-нашому – замінювати одних героїв на інших! Чи не опинимося ми в заручниках своїх нових героїв?

Як на мене, повчальним може бути литовський досвід, про який на «Шустер Live» розповідав Емануеліс Зінгеріс. У Литві персонально з’ясовують, хто з литовських націоналістів був колаборантом. Іменами таких людей не називають вулиці.

Мене ж занепокоїла реакція глядацької авдиторії. Небажання чути неприємні висловлювання радикальних націоналістів про євреїв – це жадання «солодкої» правди, це наше всепереможне «не треба!» стосовно важких питань минулого. Чим тоді ми відрізняємося від радянського суспільства, яке комуністична партія та радянська держава «оберігали» від неприємних фактів і яке буквально здригнулося, коли під час «перебудови» про них розпочали говорити вголос? Хіба до того, хтось про щось не знав? Хтось знав, а хтось не знав, але дехто й не бажав знати. Перепрошую, чи ми чекаємо, що якісь громадські офіціянти принесуть нам правду на таці – підігрітою та приправленою? Ось на цьому поки ставлю крапку.

Замість висновків

Що залишається робити історику в добу історичних фобій? Моя відповідь проста: спробувати не підігравати їм. Так, ми хочемо бути актуальними та потрібними громадськости. Але для цього необхідно бути не співцем минулого, а його дослідником, іноді, перепрошую за патос, інтелектуальним провокатором суспільства, безпощадним до своїх сучасників, які раді вживати міти та контр-міти. Не варто думати, що ми – суспільство, за ставленням до історичних трагедій, набагато кращі, ніж росіяни, ба навіть поляки. Можливо, на сьогодні кращі. Але все залежить від наших дій і сучасних обставин. Сподіваюся, що спільнота українських істориків спроможна пояснювати, а не виправдовувати, популяризувати, а не пропагувати та контр-пропагувати, а головне – не мовчати, тим паче, не замовчувати.

* * *

P.S. Підставою дискусій про минуле має бути визнання людей минулого та сучасности повноцінними людьми. Навіть якщо йдеться про «чужих», не кажучи про «своїх». Коли писав цей текст, у листопаді, міністр культури Євген Нищук дозволив собі висловитися про «завезене» населення «Донбасу та Запоріжжя» (Півдня?). Про що ж свідчать його слова? По-перше, тут люди постають «матеріялом», який можна кудись «завезти» і який залишається незмінним. По-друге, люди поділяються на ґатунки: «правильних» українців од Сяну до Дніпра і «неправильних» од Дніпра до Дону. По-третє, міністр сколихнув фобію: «неправильні» українці, «завезені» ворогами, роблять з Україною «неправильні» речі. Люди добрі, будьмо людяними та не розпалюймо фобії!


  1. Див. короткий виклад подій та оцінок Волинської різанини: Portnov Andrii. Clash of Victimhoods: the Volhynia Massacre in Polish and Ukrainian memory (16 November 2016) // OPENDEMOCRACY.NET.
  2. Див.: Гаухман Михайло. Сучасність і Голодомор: паралельні міркування над книжкою Зиґмунта Баумана «Модерність і Голокост». Ч. 4. «Лінія ҐПУ УСРР»: винайдення і поборення української опозиції та національний характер Голодомору (історико-документальний етюд) (17 серпня 2016 року) // Україна модерна.
  3. Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки) / Пер. з англ. С. Вакуленка; наук. ред. В. Кравченко і Г. Єфіменко. – К.: Критика, 2013. – С. 397.
  4. Там само. – С. 395.
  5. Марчуков Андрей. Украинское национальное движение. УССР. 1920–1930-е годы. Цели, методы, результаты. – С. 451.
  6. Єфіменко Геннадій. Зміна векторів у національній політиці Москви в голодоморний 1933 р. // Український історичний журнал. – 2003. – № 5. – С. 42; Yefimenko Hennadii. The Soviet nationalities policy change of 1933, or Why “Ukrainian nationalism” became the main threat to Stalin in Ukraine // Holodomor Studies. – 2009. – Vol. I, No. 1. – P. 27.
  7. Єфіменко Геннадій. Помста, попередження, виховання, покарання. На кого був спрямований Голодомор? (15 квітня 2016 року)
  8. Касьянов Георгій. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – К.: Наш час, 2010. – С. 209.
  9. Див. формулювання моєї концепції «радянської ксенофобії»: Гаухман Михайло. Сучасність і Голодомор: паралельні міркування над книжкою Зиґмунта Баумана «Модерність і Голокост». Ч. 3. Імперія для всіх і не для кого: радянська ксенофобія імперського центру (історико-політологічний етюд) (5 серпня 2016 року) // Україна модерна.
  10. Харченко Артем. Про забронзовілих героїв та людську жертовність (4 жовтня 2016 року) // ZAXID.NET.
  11. Касьянов Георгій. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – С. 210.
  12. Подібну позицію стосовно сучасної історичної політики обстоює історик і публіцист Василь Расевич, див., напр.: Вспомнить всё. С кем может поссорить Украину её история: [интервью А. Батурина с В. Расевичем] (20 октября 2016 года) // Фокус.
  13. Див.: Гаухман Михайло. Публічна дискусія український націоналізм та євреї (1920–1950-ті роки): питання до теми і коментарі до дискусії (3 червня 2016 року) // HISTORIANS.IN.UA.
  14. Див.: В’ятрович Володимир. Лекція «Кухня антисемітизму від КҐБ» (28 травня 2015 року).
  15. Повний відеозапис див., напр.: https://www.youtube.com/watch?v=pr9ysCI1FrE
  16. Див. про ксенофобію й антисемітизм Організації українських націоналістів: Историк Юрий Радченко: Слово «демократия» раздражало Бандеру до конца жизни: [интервью Михаила Гольда с Юрием Радченко] (ноябрь 2016 года) // Хадашот: газета Ассоциации еврейских организаций и общин Украины.
  17. В’ятрович Володимир. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. – Л.: Вид-во «Мс», 2006. – 144 с.
  18. Дубинянский Михаил. Герои не нашего времени (13 октября 2016 года) // Українська правда.