gaukhman-mykhayloПерефразуючи слова одного уродженця Києва, українці – звичайні собі люди, але мовне питання зіпсувало їх. Революційний 2014 рік спричинився до активізації дискусії щодо мовного питання та утвердження його в ролі чинника російської пропаганди. Як часто доводиться згадувати старий вираз Дмитра Донцова: чия влада – того й мова! Однак застерігаю своїх читачів від зведення мовного питання до українсько-російських відносин, які здатні перетворити будь-яке слово на мину прискореної дії.

    Саме тому вирішив звернутися до проблеми побутування двох мов ув одному суспільстві, вдавшись до порівняння України з іншою двомовною країною, але в якій двомовність визнана офіційно. Ми, будучи европоцентристами, звикли дивитися на Захід: Бельгія та Швейцарія – ось наші приклади та солодкі мрії! А я пропоную поглянути на пострадянський Схід – на ситуацію у Башкортостані. Все-таки «на сьогоднішній день Поволжя ближче до Подніпров’я, ніж Ардени з Альпами – до Карпат».   

 

    1. Башкортостан: одномовна двомовність 

    Волею долі, на яку нарікати не годиться, опинився на малій батьківщині – в Уфі, куди мої предки втікали від обох світових війн і де шукали прихистку після репресій. У Башкортостані офіційно встановлена російсько-башкирська двомовність. Наведу етнічний склад населення станом на 2010 рік: росіяни – 36,1%, башкири – 29,5%, казанські татари – 25,4%. Тож башкири не становлять більшости, хоч і є «титульною нацією», зате не існує чисельної переваги росіян.

    У чому полягає місцева мовна політика? Тут старанно обстоюється двомовність. Більшість вуличних вивісок двомовні, щоправда, не настільки суворо, як за радянських часів. Зазвичай магазини, які належать до загальноросійських або міжнародних торговельних мереж,не мають башкирських вивісок. В уфимському аеропорті оголошення роблять трьома мовами (ще англійською), у муніципальному транспорті – зупинки оголошують двома мовами. Діють башкирські телеканали та газети. У школах обов’язково вивчають башкирську. Але на кшталт української: яко «рідну мову». Адже мову можна вивчати як рідну, спираючись на знання дітьми розмовної мови, а можна – як іноземну, якщо для дитини ця мова – нова. Ось продовження «коренізаційної» радянської практики протиставлення російської мови та «рідної мови», навіть якщо остання фактично не є рідною.

2014-09-29-gaukhman1

     У Башкирії дітей навчають башкирській як рідній мові, але для багатьох вона не рідна, навіть для етнічних башкирів. А методик із вивчення башкирської як іноземної не існує. Все це має наслідком невисокий рівень знання літературної башкирської мови. Й небагато людей, як устиг переконатися на власному досвіді, можуть грамотно писати тексти башкирською. Втім, башкирську й татарську, певною мірою гібридизовані з російською, на вулицях можна почути доволі часто. Загалом можна добре жити у Башкортостані, а башкирською мовою не володіти. Однак у сільській місцевости, де переважають башкири, краще знати бодай кілька фраз башкирською, щоби заслужити поважне ставлення до себе. Кампанії за загальне знання башкирської мови тривали й за радянських часів, і в 1990-ті роки, але виявилися безрезультатними. Башкирська ідентичність залишається суто етнічною, а тому не конкурує з державницькою російською. Так двомовність на практиці виявляється одномовною двомовністю.

    Аналогічна ситуація склалась у великих містах України за часів Щербицького: незнання української не заважала життю. Мені відомі луганці, які не вивчали українську в школах, а тому й надалі, в наш час, уникали її застосування. Завважу, що все-таки різниця між українською та башкирською мовною ситуацією очевидна: українська і російська мова споріднені, що полегшує перехід із мови на мову, а між слов’янськими і тюркськими мовами – бар’єр. Однак спорідненість мов є виграшною лише в повсякденному вимірі, а у загальноісторичному вимірі – для недержавних народів, навпаки, є програшем. Адже ніхто не сумнівається у самобутности башкирської мови та самих башкирів, про яких згадували ще книжники Арабського халіфату.

    Ви скажете, що башкири не мають суверенної державности. Але у 1990-ті роки Башкортостан був певною мірою самостійний, і навіть у 1992 р. уклав федеративний договір із Росією. А українцям доводиться раз-у-раз доводити своє право бути окремим народом із власною державністю, отримуючи від східного сусіда тавро «бандерівців» і «фашистів»: українці ж бо етнічно ближче до росіян, ніж башкири, а «чомусь» хочуть ствердити свою інакшість.

    Башкирська ситуація показує неґативний наслідок двомовности: російська мова стає основною, а місцева «рідна мова» – додатковою, для надто патріотичних співгромадян. Проти такої двомовности за радянських часів виступав Іван Дзюба у книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Саме тому прихильників двомовности у сучасній Україні звинувачують у тому, що вони насправді прагнуть мати право не знати українську мову, а ті ображаються на обвинувачення, бо ж знають українську на розмовному рівні. Авжеж, українці не схильні дивитися на себе стороннім поглядом, тим паче, порівнювати досвід України із практикою інших країн. 

    2. Україна: два полюси – дві мови 

    Українці від народження сучасної держави опинились у стані пошуку самих себе. Самозрозуміло, Українська держава постала не на порожньому місці. Але Радянська Україна була надто фасадною та надто радянською. А щодо мовної ситуації – надто подібною до сучасного Башкортостану. Ба гірше: без дублювання вивісок та оголошень. Тож напрямок нашого пошуку самих себе полягає в українізації радянської спадщини.

    Подібно до класичного націоналізму ХІХ століття, сучасний український націоналізм виходить із необхідности «відродити своє». Відтак нам ідеться не про українізацію радянського/російського, а про дерусифікацію українського, себто повернення втраченого. Проте втрачене «чомусь» не повертається. Навпаки, русифікація триває – і досягає сільської місцевости.

 2014-09-29-gaukhman2

    Життя не папір – помилок не пробачає: що втратив, що не втратив – усе одно, треба працювати. Чому не сказати прямо про українізацію радянського? Відповіддю на приховані українізаційні устремління стає настільки ж прихована антиукраїнізаційна протидія: радянське – наше. А відповіддю на зречення радянського може стати… зречення українського. «Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою», – говорила незабутня тьотя Мотя.

    Українізація вимагає душевних та інтелектуальних зусиль. Натомість радянська спадщина не вимагає перебудов та рефлексій. Як жив собі, так і надалі живи старим добрим минулим. Тим паче, і спадщина неоднорідна: тут тобі й Ленін зі Сталіним, й Алла Пугачова з Ельдаром Рязановим. Але для мене прикметник «радянський» має переважно неґативне значення: ситуація «радянськости» – коли тобі доводиться доводити, що ти не верблюд, а людина – з правами та документами.

    Українська мова може бути мовою наших змін, мовою нового життя. Але може – не значить є нею насправді. Україна всякчас топталася на місці. «Київ» був надто далеким від провінції. Аж раптом у 2004 році Україну збурили, провівши контури двох Україн. Наразі розуміємо, що все-таки не розірвали, а лише надірвали, але від цього серцю не легше.

    Ситуація двох полюсів українського суспільства, яку впродовж десяти чи більше років наполегливо трансформували у ситуацію «двох Україн», мала й мовний вимір. Російська мова ставала мовою окремішности східних реґіонів. Окремішність полягала у протиставленні себе решті України. Повноцінних спроб реалізувати якийсь протилежний проект націотворення не було, та й не могло бути в надто провінційній провінції, але протиставлення «Києву» здійснювалося постійно: ви нам УПА – ми вам «Молоду гвардію».

    Навіщо провінції напружуватися? Якщо армія воює казна за що – з неї дезертують. Так східні реґіони й пробували дезертувати від українського державотворення. Луганські можновладці навіть створили навчально-виховну програму «Патріот Луганщини» з апеляцією до радянського минулого, базованого на брежнєвській мітологемі «Великої Вітчизняної війни». Однак при ознайомлені із цією програмою виникало питання: «В якій країні перебуває Луганщина?». Напевно, зусилля луганських урядників мали «успішні» результати.

    Хай там як, але ніхто не міг передбачити, що тутешність здатна для когось перевищити українськість, що комусь спаде на думку, буцімто Росія буде захищати провінційну самобутність «російськомовних» українців від самої України.

    Мовне питання ставало найбільш ефективним ресурсом для поділу електорального поля. Візьмемо наболілий закон 2012 року про реґіональні та меншинні мови. Суцільна декларація! Жодних ґарантій для захисту прав носіїв російської, угорської, румунської та решти мов України закон не передбачає. Адже цей закон не вимагає конкретних дій від органів влади та місцевого самоврядування, державних закладів освіти, науки та культури. Зате скільки галасу було, коли його ухвалювали напередодні парламентських виборів жовтня 2012 року! І скільки галасу було, коли його спробували скасувати у лютому 2014 року! «А хура й нині там».

    Закон про реґіональні та меншинні мови безумовно потрібен. Новий закон повинен забезпечити право громадян звертатися до органів влади та місцевого самоврядування місцевою мовою. Але ключовий момент, порушення якого на Донбасі не помічали, що самі органи влади та місцевого самоврядування, а також і бюджетні установи повинні мати за робочу мову – українську мову. Адже саме від місцевих урядників, як і показали весняні події, залежить функціонування влади: вони і є владою в очах місцевих мешканців. Завважу, що мені йдеться не тільки про українізацію чи дерусифікацію, а й про «мовний режим» – певний порядок використання мов. Саме зараз, користуючись із патріотичного піднесення, на часі збільшувати питому вагу української мови в різних сферах нашого життя. 

    Замість висновку 

    Спроба дезертирства Донбасу з українського простору, уможливлена російським втручанням від березня 2014 року, назавжди дискредитувала намагання протистояти сучасній українізації, позаяк цей опір дійшов свого апогею – заперечення всього українського. Так, політики-східняки загралися в окремішність – і догралися до того, що запросили війну в наші домівки. Але чому ми прямо не скажемо, що будуємо Українську державу яко новоутворення? Тут толерують різні ідентичности та різні мови, тут реґіональні мови будуть вивчатися у школах і прикрашати собою вивіски. Але не більше. Сьогодні втрачати нічого: лютнева революція не завершилася, русофільство дискредитовано, війна триває. 2014 рік зробив із мене радикала. А з Вас?   

    Гаухман Михайло Володимирович – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Луганського обласного краєзнавчого музею (м. Луганськ).